Антигравітація
Антигравітація — гіпотетична властивість тіл, протилежна за проявами до гравітації, а також спосіб зменшення чи подолання дії гравітації. Це не стосується ні відсутності ваги під дією сили тяжіння, що виникає під час вільного падіння або руху на орбіті, ні збалансування сили тяжіння якоюсь іншою силою, такою як електромагнетизм або аеродинамічна підйомна сила. Антигравітація — це повторюване поняття у науковій фантастиці.
Термін «антигравітація» часто використовується для позначення пристроїв, які виглядають так, ніби вони протидіють гравітації, хоча й працюють за допомогою інших засобів, таких як підйомники[en], які літають у повітрі, переміщуючи повітря за допомогою електромагнітних полів[1].
Можливість створення антигравітації залежить від повного розуміння та опису гравітації та її взаємодії з іншими фізичними теоріями, такими як загальна теорія відносності та квантова механіка; однак, квантова теорія гравітації ще не знайдена[2].
За легендою, влітку 1666 року Ісаак Ньютон спостерігав, як яблуко падає з дерева у своєму саду, тим самим усвідомивши принцип всесвітнього тяжіння. Але він не пояснив її причини[3]. 1915 року Альберт Ейнштейн розглядав фізичну взаємодію між матерією та простором, де гравітація виникає внаслідок того, що матерія викликає геометричну деформацію простору-часу, який в іншому випадку є «плоским»[4][5][6]. Ейнштейн, як самостійно, так і разом з Вальтером Майєром[en], намагався об'єднати свою теорію гравітації з електромагнетизмом, використовуючи роботи Теодора Калуци[7] та Джеймса Клерка Максвелла, щоб пов'язати гравітацію та квантову теорію поля[8].
Квантові фізики-теоретики висунули гіпотезу про існування квантової гравітаційної частинки, гравітону. Було створено різні теоретичні пояснення квантової гравітації, зокрема теорію суперструн, петльову квантову гравітацію, надзвичайно просту теорію всього, теорію асимптотичної безпеки[en] та багато інших[9].
У законі всесвітнього тяжіння Ньютона гравітація була зовнішньою силою, що передається невідомим чином. У 20 столітті модель Ньютона була замінена загальною теорією відносності, де гравітація не є силою, а результатом геометрії простору-часу. Згідно з загальною теорією відносності, антигравітація неможлива, окрім як за штучних обставин[10][11][12].
Бізнесмен Роберт Бебсон[en] (засновник коледжу Бебсона[en]) 1948 року заснував Фонд дослідження гравітації[en] з метою вивчення способів зменшення впливу гравітації[13]. Вони час від часу проводили конференції, на які приїжджали такі люди, як Кларенс Бердсай, відомий своїми замороженими продуктами, та піонер вертольотобудування Ігор Сікорський. З часом Фонд переключив свою увагу з спроб контролю гравітації на просто краще її розуміння. Після смерті Бабсона 1967 року Фонд майже зник, однак він продовжує проводити премію за есе, пропонуючи призи до 4000 доларів. Станом на 2017 рік, вона все ще адмініструється з Веллслі, штат Массачусетс, Джорджем Райдаутом-молодшим, сином першого директора фонду[14]. Серед лауреатів — каліфорнійський астрофізик Джордж Ф. Смут (1993), який пізніше отримав Нобелівську премію з фізики 2006 року, та Джерард 'т Хоофт (2015), який раніше отримав Нобелівську премію з фізики 1999 року[15].
Загальна теорія відносності була введена в 1910-х роках, але розвиток теорії значно уповільнився через брак відповідного математичного інструментарію[5]. Здавалося, що антигравітація була заборонена загальною теорією відносності. Стверджується, що ВПС США також проводили дослідження протягом 1950-х і 1960-х років[16]. Колишній підполковник Ансель Талберт[en] написав дві серії газетних статей, у яких стверджував, що більшість великих авіаційних компаній розпочали дослідження в галузі гравітаційного управління рухом у 1950-х роках. Однак зовнішнього підтвердження цих історій немає, і оскільки вони відбуваються в розпал ери політики та прес-релізів[en], незрозуміло, яку вагу слід надавати цим історіям.
Відомо, що серйозні зусилля в цьому напрямку докладала компанія Glenn L. Martin Company, яка створила Науково-дослідний інститут перспективних досліджень[en][17][18]. Провідні газети оголосили про укладення контракту між фізиком-теоретиком Брукхардом Хаймом[en] і компанією Glenn L. Martin Company. Іншою спробою приватного сектора опанувати розуміння гравітації було створення Інституту фізики поля 1956 року при Університеті Північної Кароліни в Чапел-Хілл, засновником якого був член ради директорів Фонду досліджень гравітації Агню Бансон.
Військова підтримка з антигравітації була припинена поправкою Менсфілда 1973 року, яка обмежувала витрати Міністерства оборони лише галузями наукових досліджень з явним військовим застосуванням. Поправка Менсфілда була прийнята спеціально для того, щоб припинити тривалі проекти, які не мали результатів[19].
Згідно із загальною теорією відносності, гравітація є результатом дотримання просторової геометрії (зміни нормальної форми простору), спричиненої локальною масою-енергією. Ця теорія стверджує, що саме змінена форма простору, деформована масивними об'єктами, спричиняє гравітацію, яка насправді є властивістю деформованого простору, а не справжньою силою. Хоча рівняння зазвичай не можуть створити «негативну геометрію», це можливо зробити, використовуючи негативну масу[en]. Ті ж рівняння самі по собі не виключають існування негативної маси[20][21].
Як загальна теорія відносності, так і ньютонівська гравітація, здається, передбачають, що негативна маса створюватиме відштовхувальне гравітаційне поле. Зокрема, сер Герман Бонді 1957 року припустив, що негативна гравітаційна маса в поєднанні з негативною інерційною масою відповідатиме принципу сильної еквівалентності загальної теорії відносності та ньютонівським законам збереження лінійного імпульсу та енергії. Доведення Бонді дало розв'язки без сингулярності для рівнянь відносності[20]. У липні 1988 року Роберт Л. Форвард представив доповідь на 24-й спільній конференції AIAA/ASME/SAE/ASEE, в якій запропонував рушійну систему Бонді на основі негативної гравітаційної маси[21].
Бонді зазначив, що негативна маса падатиме до (а не від) «нормальної» матерії, оскільки гравітаційна сила є відштовхуючою, негативна маса (згідно із законом Ньютона, F=ma) реагує прискоренням у напрямку, протилежному напрямку сили. Звичайна маса, з іншого боку, буде віддалятися від негативної матерії. Він зазначив, що дві однакові маси, одна позитивна, а інша негативна, розміщені поблизу одна одної, тому самоприскорюватимуться в напрямку лінії між ними, причому негативна маса переслідуватиме позитивну масу[20]. Оскільки негативна маса набуває негативної кінетичної енергії, загальна енергія прискорюючих мас залишається рівною нулю. Форвард зазначив, що ефект самоприскорення зумовлений негативною інерційною масою і може бути викликаний без гравітаційних сил між частинками[21].
Стандартна модель фізики елементарних частинок, яка описує всі відомі форми матерії, не включає негативну масу. Хоча космологічна темна матерія може складатися з частинок поза Стандартної моделі, природа яких невідома, їхня маса нібито відома, оскільки вони були визначені і на основі їхнього гравітаційного впливу на навколишні об'єкти, що означає, що їхня маса позитивна. Запропонована космологічна темна енергія, з іншого боку, є складнішою, оскільки згідно із загальною теорією відносності, як її енергетична щільність, так і її негативний тиск сприяють її гравітаційному впливу[22].
Згідно з загальною теорією відносності, будь-яка форма енергії взаємодіє з простором-часом, створюючи геометрії, що викликають гравітацію. Давнім питанням було те, чи застосовні ці ж рівняння до антиматерії. Питання вважалося вирішеним 1960 року з розробкою CPT-інваріантністі, яка продемонструвала, що антиматерія підпорядковується тим самим законам фізики, що й «нормальна» матерія, і тому має позитивний енергетичний вміст, а також викликає (і реагує на) гравітацію, як і звичайна матерія (див. гравітаційна взаємодія антиматерії[en])[23].
Протягом більшої частини останньої чверті 20-го століття фізична спільнота намагалася створити об'єднану теорію поля, єдину фізичну теорію, яка пояснює чотири фундаментальні сили: гравітацію, електромагнетизм, а також сильні та слабкі ядерні взаємодії. Вчені досягли прогресу в об'єднанні трьох квантових сил, але гравітація залишалася «проблемою» в кожній спробі. Однак це не зупинило низку таких спроб[12][24].
Загалом ці спроби були спрямовані на «квантування гравітації», шляхом створення частинки, гравітону, яка б переносила гравітацію так само, як фотони переносять електромагнетизм. Однак усі прості спроби в цьому напрямку зазнали невдачі, що призвело до появи більш складних прикладів, які намагалися пояснити ці проблеми. Дві з них, суперсиметрія та пов'язана з теорією відносності супергравітація, вимагали існування надзвичайно слабкої «п'ятої сили», що переноситься гравіфотоном[en], який організовано поєднував кілька «неузгоджених моментів» у квантовій теорії поля. Як побічний ефект, обидві теорії також вимагали, щоб антиматерія піддавалася впливу цієї п'ятої сили подібно до антигравітації, що диктувало відштовхування від маси. У 1990-х роках було проведено кілька експериментів для вимірювання цього ефекту, але жоден з них не дав позитивних результатів[24].
2013 року ЦЕРН шукав ефект антигравітації в експерименті, призначеному для вивчення рівнів енергії в антиводні. Вимірювання антигравітації було лише «цікавим додатком» і не дало остаточних результатів[25].
Наприкінці двадцятого століття NASA фінансувала Програма прориву у фізиці рушійних систем (ПФРС) з 1996 по 2002 рік. У рамках цієї програми вивчалися низку «фантастичних» проектів космічних двигунів, які не отримували фінансування через звичайні університетські або комерційні канали. Концепції, подібні до антигравітації, досліджувалися під назвою «діаметричний привід». Робота програми (ПФРС) продовжується в незалежному, не пов'язаному з NASA Фонді Тау Зеро[26].
Дослідники зробили низку спроб у створенні антигравітаційних пристроїв, а також опублікували кілька повідомлень про антигравітаційні ефекти в науковій літературі. Жоден із наведених нижче прикладів не вважається відтворюваним прикладом антигравітації[27].Дослідники зробили низку спроб у створенні антигравітаційних пристроїв
Гіроскопи при скручуванні створюють силу, яка діє «поза площиною» і може здаватися, що вони піднімаються всупереч гравітації. Хоча добре відомо, що ця сила є ілюзорною, навіть за моделями Ньютона, вона все ж породила численні заяви про антигравітаційні пристрої та безліч запатентованих пристроїв. Жоден з цих пристроїв ніколи не працював у контрольованих умовах, і в результаті вони часто ставали предметом теорій змови[28].
Інший приклад «обертового пристрою» наведено в серії патентів, виданих Генрі Воллесу в період з 1968 по 1974 рік. Його пристрої складаються з швидко обертових дисків з латуні, матеріалу, що складається переважно з елементів із загальним напівцілим ядерним спіном. Він стверджував, що при швидкому обертанні диска з такого матеріалу ядерний спін вирівнюється, і в результаті створюється «гравітомагнітне» поле, подібне до магнітного поля, створеного ефектом Барнетта[29][30][31]. Невідомо про жодні незалежні випробування чи публічну демонстрацію цих пристроїв.
1989 року повідомлялося, що вага зменшується вздовж осі гіроскопа, що обертається праворуч[27]. Перевірка цього твердження через рік не дала жодних результатів[28]. На конференції AIP 1999 року запропонували провести подальші випробування[32].
1921 року, ще навчаючись у середній школі, Томас Таунсенд Браун[en] виявив, що високовольтна трубка Куліджа, здавалося б, змінює масу залежно від її орієнтації на терезах. Протягом 1920-х років Браун розвинув цю ідею, створивши пристрої, що поєднували високу напругу з матеріалами з високою діелектричною проникністю (по суті, великі конденсатори); він назвав такий пристрій «гравітатором». Браун стверджував спостерігачам і в ЗМІ, що його експерименти демонструють антигравітаційні ефекти. Браун продовжив свою роботу і в наступні роки створив серію високовольтних пристроїв, намагаючись продати свої ідеї авіаційним компаніям і військовим. Він придумав назви ефект Біфельда-Брауна та електрогравітація у поєднанні зі своїми пристроями. Браун випробував свої асиметричні конденсаторні пристрої у вакуумі, нібито показавши, що це не є більш приземленим електрогідродинамічним ефектом, що генерується потоком іонів високої напруги в повітрі[33][34].
Електрогравітація — популярна тема в уфології, антигравітації, вільній енергії[en], серед урядових конспірологів та пов'язаних веб-сайтів, у книгах та публікаціях, де стверджується, що ця технологія стала суворо засекреченою на початку 1960-х років і що вона використовується для живлення НЛО та бомбардувальника B-2[33]. Також в Інтернеті є дослідження та відео, які нібито показують конденсаторні пристрої типу підйомника, що працюють у вакуумі, тому не отримують руху від іонного дрейфу або іонного вітру,[en] що генерується в повітрі[33][34].
Подальші дослідження роботи Брауна та інших тверджень були проведені Р. Л. Таллі в дослідженні ВПС США 1990 року, вченим NASA Джонатаном Кемпбеллом в експерименті 2003 року[35] та Мартіном Таджмаром у статті 2004 року[36]. Вони виявили, що у вакуумі не спостерігається тяги, і що пристрої Брауна та інші іонні підйомники[en] створюють тягу вздовж своєї осі незалежно від напрямку сили тяжіння, що узгоджується з електрогідродинамічними ефектами.
1992 року російський дослідник Євген Подклетнов[en] заявив, що під час експериментів з надпровідниками виявив, що швидко обертовий надпровідник зменшує гравітаційний ефект[37]. Багато досліджень намагалися відтворити експеримент Подклетнова, але завжди з негативними результатами[38][39][40][41].
Дуглас Торр з Університету Алабами в Гантсвіллі в серії статей, опублікованих у 1991—1993 роках, висунув гіпотезу про те, що залежне від часу магнітне поле може змусити спіни іонів решітки в надпровіднику генерувати виявляємі гравітомагнітні та гравітоелектричні поля[42][43][44]. 1999 року в журналі «Popular Mechanics» з'явилася вчена-фізик Нін Лі, яка стверджувала, що сконструювала робочий прототип для генерації того, що вона описала як «змінний струм гравітації». Більше жодних доказів існування цього прототипу надано не було[45][46].
Дуглас Торр та Тімір Датта брали участь у розробці «генератора тяжіння» в Університеті Південної Кароліни[47]. Згідно з документом, що просочився з Відділу передачі технологій Університету Південної Кароліни і підтвердженим репортером журналу Wired Чарльзом Платтом 1998 року, пристрій мав створювати «силовий промінь» у будь-якому бажаному напрямку, і університет планував запатентувати та ліцензувати цей пристрій. Подальша інформація про цей університетський дослідницький проект чи пристрій «Генератор тяжіння» ніколи не була оприлюднена[48].
Інститут досліджень гравітації Наукового фонду Göde намагався відтворити багато різних експериментів, в яких стверджується про наявність «антигравітаційних» ефектів. Усі спроби цієї групи спостерігати антигравітаційний ефект шляхом відтворення попередніх експериментів станом на 2025 рік були невдалими. Фонд запропонував винагороду в один мільйон євро за відтворюваний антигравітаційний експеримент[49].
Існування антигравітації є поширеною темою в науковій фантастиці[50]. Найраніший опис в художній літературі сили, протилежної силі тяжіння, наявний в утопічному романі Френсіса Годвіна «Людина на Місяці» (1638). Там автор згадує камінь ебелус, здатний робити людину невагомою. Джордж Такер у романі «Подорож на Місяць» (1827) вигадав антигравітаційний метал лунарій, яким обшито космічний корабель. Письменники кінця XIX століття послуговувалися терміном «апергій», що означав принцип протидії тяжінню. Він зокрема згадується в «Крізь Зодіак» (1880) Персі Грега і «Подорож до інших світів» (1894) Джона Джейкома. Герберт Веллс у творі «Перші люди на Місяці» (1901) послав корабель на супутник Землі з допомогою кейвориту — матеріалу, що екранує об'єкти від гравітації[50].
Тема пристроїв для подолання гравітації була поширена після Другої світової війни. Вона розвивалася в таких творах, як «Скайларк із космосу» (1928) Едварда Елмера Сміта, «Світ Нуль-А» (1945) Альфреда ван Вогта, «Рівень шуму» (1952) Реймонда Джонса, серії «Міста в польоті» Джеймса Бліша. Артур Селлінгс в романі «Q-ефект» (1966) описав біологічний надпровідник, що забезпечував левітацію[50].
- 1960 — Мовчазна зірка
- 1995 — Антигравітація
- 2007 — Ефект Бхаратана
- 2012 — Залізне небо
В іграх серії Mass Effect наявний вигаданий «нульовий елемент», який при дії на нього електричного заряду може як збільшувати, так і зменшувати масу об'єктів.
- ↑ Thompson, Clive (Серпень 2003). The Antigravity Underground. Wired. Архів оригіналу за 18 серпня 2010. Процитовано 23 липня 2010.
- ↑ Donoghue, John F. (2024). Quantum General Relativity and Effective Field Theory. Handbook of Quantum Gravity. Singapore: Springer Nature Singapore. с. 3—26. ISBN 978-981-99-7680-5.
- ↑ York, University of. Isaac Newton's apple tree. University of York (брит.). Процитовано 23 серпня 2025.
- ↑ Papachristou, Costas J. (2016). Electromagnetic waves, gravitational waves and the prophets who predicted them. arXiv:1603.00871 [physics.pop-ph].
- 1 2 Einstein, Albert (1915). Zur allgemeinen Relativitätstheorie. Sitzungsberichte der Königlich Preußischen Akademie der Wissenschaften zu Berlin. 1915 (Teil 2): 778—786, 799—801. Процитовано 26 серпня 2025.
- ↑ Charles W. Misner, Kip S. Thorne, John Archibald Wheeler Gravitation, p. 1231, Princeton University Press, 24 October 2017 ISBN 0691177791, ISBN 9780691177793, Retrieved 2019-06-16
- ↑ Kaluza, Theodor (1921). Zum Unitätsproblem in der Physik. Sitzungsber. Preuss. Akad. Wiss. Berlin. (Math. Phys.): 966—972. Bibcode:1921SPAW.......966K. https://archive.org/details/sitzungsberichte1921preussi
- ↑ Einstein, Albert (1879—1955). Autograph manuscript, comprising calculations and arguments from the Einheitliche theorie von Gravitation un Elektrizitt[недоступне посилання] Christie's Retrieved 2019-06-16
- ↑ Donoghue, John F. (2022). Quantum General Relativity and Effective Field Theory. arXiv:2211.09902.
{{cite arXiv}}: Обслуговування CS1: Сторінки з пропущеним параметром class (посилання) - ↑ Peskin, M and Schroeder, D.; An Introduction to Quantum Field Theory (Westview Press, 1995) ISBN 0-201-50397-2
- ↑ Wald, Robert M. (1984). General Relativity. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 978-0-226-87033-5.
- 1 2 Polchinski, Joseph (1998). String Theory, Cambridge University Press. A modern textbook
- ↑ Mooallem, J. (Жовтень 2007). A curious attraction. Harper's Magazine. Т. 315, № 1889. с. 84—91.
- ↑ List of winners [Архівовано 28 грудня 2012 у Wayback Machine.]
- ↑ The Nobel Prize in Physics 1999.
- ↑ Goldberg, J. M. (1992). US air force support of general relativity: 1956—1972. In, J. Eisenstaedt & A. J. Kox (Ed.), Studies in the History of General Relativity, Volume 3 Boston, Massachusetts: Center for Einstein Studies. ISBN 0-8176-3479-7
- ↑ Mallan, L. (1958). Space satellites (How to book 364). Greenwich, CT: Fawcett Publications, pp. 9–10, 137, 139. LCCN 58-001060
- ↑ Clarke, A. C. (1957). The conquest of gravity. Holiday. 22 (6): 62.
- ↑ Development in Artificial Intelligence (chapter) — *Funding a Revolution: Government Support for Computing Research*. National Research Council (The National Academies Press). Процитовано 26 серпня 2025.
- 1 2 3 Bondi, H. (1957). Negative mass in general relativity. Reviews of Modern Physics. 29 (3): 423—428. Bibcode:1957RvMP...29..423B. doi:10.1103/revmodphys.29.423.
- 1 2 3 Forward, R. L. (1990). Negative matter propulsion. Journal of Propulsion and Power. 6 (1): 28—37. doi:10.2514/3.23219.; see also commentary Landis, G.A. (1991). Comments on Negative Mass Propulsion. Journal of Propulsion and Power. 7 (2): 304. doi:10.2514/3.23327.
- ↑ Review of Particle Physics (PDG) — Reviews, Tables & Plots (2024). Particle Data Group. Процитовано 26 серпня 2025.
- ↑ ALPHA experiment at CERN observes the influence of gravity on antimatter. CERN. 27 вересня 2023. Архів оригіналу за 1 вересня 2025. Процитовано 26 серпня 2025.
- 1 2 Supergravity and the Unification of the Laws of Physics, by Daniel Z. Freedman and Peter van Nieuwenhuizen, Scientific American, February 1978
- ↑ Jason Palmer, Antigravity gets first test at Cern's Alpha experiment, bbc.co.uk, 30 April 2013
- ↑ Tau Zero Foundation
- 1 2 Hayasaka, H. & Takeuchi, S. (1989). Anomalous weight reduction on a gyroscope's right rotations around the vertical axis on the Earth. Physical Review Letters. 63 (25): 2701—2704. Bibcode:1989PhRvL..63.2701H. doi:10.1103/PhysRevLett.63.2701. PMID 10040968.
- 1 2 Nitschke, J. M. & Wilmath, P. A. (1990). Null result for the weight change of a spinning gyroscope. Physical Review Letters. 64 (18): 2115—2116. Bibcode:1990PhRvL..64.2115N. doi:10.1103/PhysRevLett.64.2115. PMID 10041587.
- ↑ U.S. Patent 3 626 606
- ↑ U.S. Patent 3 626 605
- ↑ U.S. Patent 3 823 570
- ↑ Iwanaga, N. (1999). Reviews of some field propulsion methods from the general relativistic standpoint. Т. 458. с. 1015—1059. doi:10.1063/1.57497.
- 1 2 3 Thompson, Clive (Серпень 2003). The Antigravity Underground. Wired Magazine.
- 1 2 Thomas Valone, Electrogravitics II: Validating Reports on a New Propulsion Methodology, Integrity Research Institute, page 52-58
- ↑ Thompson, Clive (Серпень 2003). The Antigravity Underground. Wired Magazine.
- ↑ Tajmar, M. (2004). Biefeld-Brown Effect: Misinterpretation of Corona Wind Phenomena. AIAA Journal. 42 (2): 315—318. Bibcode:2004AIAAJ..42..315T. doi:10.2514/1.9095.
- ↑ Podkletnov, E; Nieminen, R (10 грудня 1992). A possibility of gravitational force shielding by bulk YBa2Cu3O7−x superconductor. Physica C. 203 (3—4): 441—444. Bibcode:1992PhyC..203..441P. doi:10.1016/0921-4534(92)90055-H.
- ↑ N. Li; D. Noever; T. Robertson; R. Koczor та ін. (Серпень 1997). Static Test for a Gravitational Force Coupled to Type II YBCO Superconductors. Physica C. 281 (2—3): 260—267. Bibcode:1997PhyC..281..260L. doi:10.1016/S0921-4534(97)01462-7.
- ↑ Woods, C.; Helme, J.; Cooke, S.; Caldwell, C. (2001). Gravity modification by high-temperature superconductors. 37th Joint Propulsion Conference and Exhibit. doi:10.2514/6.2001-3363.
- ↑ Hathaway, G.; Cleveland, B.; Bao, Y. (2003). Gravity modification experiment using a rotating superconducting disk and radio frequency fields. Physica C: Superconductivity. 385 (4): 488—500. Bibcode:2003PhyC..385..488H. doi:10.1016/S0921-4534(02)02284-0.
- ↑ Tajmar, M.; De Matos, C.J. (2003). Gravitomagnetic field of a rotating superconductor and of a rotating superfluid. Physica C: Superconductivity. 385 (4): 551—554. arXiv:gr-qc/0203033. Bibcode:2003PhyC..385..551T. doi:10.1016/S0921-4534(02)02305-5.
- ↑ Li, Ning; Torr, DG (1 вересня 1992). Gravitational effects on the magnetic attenuation of superconductors. Physical Review. B46 (9): 5489—5495. Bibcode:1992PhRvB..46.5489L. doi:10.1103/PhysRevB.46.5489. PMID 10004334.
- ↑ Li, Ning; Torr, DG (15 січня 1991). Effects of a gravitomagnetic field on pure superconductors. Physical Review. D43 (2): 457—459. Bibcode:1991PhRvD..43..457L. doi:10.1103/PhysRevD.43.457. PMID 10013404.
- ↑ Li, Ning; Torr, DG (Серпень 1993). Gravitoelectric-electric coupling via superconductivity. Foundations of Physics Letters. 6 (4): 371—383. Bibcode:1993FoPhL...6..371T. doi:10.1007/BF00665654.
- ↑ Wilson, Jim (1 жовтня 2000). Taming Gravity. Popular Mechanics. Архів оригіналу за 5 листопада 2012. Процитовано 5 січня 2014.
- ↑ Cain, Jeanette. Gravity Conquered?. light-science.com. Архів оригіналу за 6 липня 2013. Процитовано 5 січня 2014.
- ↑ Patent and Copyright Committee List of Disclosures Reviewed Between July 1996 and June 1997 - USC ID. Архів оригіналу за 2 травня 2014. Процитовано 2 травня 2014.
- ↑ Platt, Charles (1 березня 1998). Breaking the Law of Gravity. Wired. Процитовано 10 травня 2025.
- ↑ The Göde award - One Million Euro to overcome gravity. Institute of Gravity Research. Архів оригіналу за 28 квітня 2015. Процитовано 2 січня 2014.
- 1 2 3 Themes : Antigravity : SFE : Science Fiction Encyclopedia. www.sf-encyclopedia.com. Архів оригіналу за 26 грудня 2019. Процитовано 25 грудня 2019.
- Responding to Mechanical Antigravity, a NASA paper debunking a wide variety of gyroscopic (and related) devices
- Göde Scientific Foundation [Архівовано 31 травня 2010 у Wayback Machine.]
