Болотниця (Народицький район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Болотниця
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Народицький район
Громада Народицька селищна громада
Код КОАТУУ 1823780801
Основні дані
Засноване 1618
Населення 313
Площа 1,301 км²
Густота населення 240,58 осіб/км²
Поштовий індекс 11430
Телефонний код +380 4140
Географічні дані
Географічні координати 51°12′35″ пн. ш. 28°56′09″ сх. д. / 51.20972° пн. ш. 28.93583° сх. д. / 51.20972; 28.93583Координати: 51°12′35″ пн. ш. 28°56′09″ сх. д. / 51.20972° пн. ш. 28.93583° сх. д. / 51.20972; 28.93583
Середня висота
над рівнем моря
147 м
Місцева влада
Адреса ради 11430, Житомирська обл., Народицький р-н, с.Болотниця , тел. 9-51-34
Карта
Болотниця. Карта розташування: Україна
Болотниця
Болотниця
Болотниця. Карта розташування: Житомирська область
Болотниця
Болотниця
Мапа

Болотниця — село в Україні, в Народицькій селищній територіальній громаді Народицького району Житомирської області. Населення становить 313 осіб (станом на 2007 рік). Центр Болотницької сільської ради, до якої ще входить село Червоний хутір - це його офіційна назва, а в народі -- Селецький хутір або Поселеннє ( в транскрипції поліського говору).

Історія[ред. | ред. код]

"Історико-географічний словник Житомирщини" за ред. Костриці М.Ю1. подає таку інформацію: "Болотниця, село Народицького району, центр сільської ради. До 1923 р. в складі Народицької волості Овруцького повіту. Розташоване на лівому березі р. Стручка (притока Жерева) за 8 км від райцентру та за 20 км від залізничної станції Овруч. Перша писемна згадка про село датується 1618 роком в зв'язку із втечею підданих поміщика Юзефа Будилова із села Колчище Мозирського повіту (Велике князівство Литовське) до села Болотниці, що належало поміщиці Марині Петрович.

У ХІХ столітті селом володіли поміщики Каленські: Михалина Каленська, її діти Олександр, Чеслав, Марія, Феліція (1867—1893), Едмунд-Нарциз Каленський. Однокласне сільське училище (1909 р.).

У довоєнні роки в селі діяли: сільгоспартіль «Червоний шлях» (1924), машино-тракторне товариство (1928 р.). У 1899 р. — 430 жителів, 70 дворів; 1911—550 жит., 88 дв.; 1926 — 679 жит.,153 дв.; 1941—690 жителів, 206 дворів".

Значний приріст селянських дворових господарств (65 дв.) за період 1911—1926 р.р. при незначному прирості населення (129 осіб) за цей же час, пояснюється демографічними чинниками та переселенням жителів Болотниці на хутори після жовтневого перевороту.

Згідно архівів адміністративно-територіального устрою Житомирщини 1795—2006 р. стор.53: «Станом на 17.12.1926 р. в підпорядкуванні Болотницької сільради, утвореної 21.10.1925 р. значаться хутори: Круглий Лісок, Кучебин, Під Гаєм, Шевченка (див. Червоне)». На кінець 1925 р. хутори вже існували юридично, а Шевченко і Червоне — це топоніми одного і того ж населеного пункту в різні часи. В цьому ж довіднику сказано, що: «Червоне Народицького району вперше фіксується на топокарті 1939 року. Станом на 10.02.1952 р.відоме як хутір Червоний». За спогадами Ганни Федорівни Бондарчук, 1927 р.н., до 1938 р. жила на хуторі з батьками і дворів там було більше тридцяти.

Географія[ред. | ред. код]

Село розташоване на півночі Житомирської області, на лівому березі річки Стручка (згідно істор.-геогр. словника п.1), притоки річки Жерев, за 8 км від районного центру Народичі та за 18 км від старовинного древлянського міста Овруч. Межує із селами Ласки, Ставок, Селець, Бабиничі, Закусили, Жерев, В'язівка, Липлянщина Народицького району та із селами Овруцького району: Невгоди, Раківщина, Гуничі, Новосілки, Слобода Новоселецька (в народі — Слобідка). Викликає сумнів назва річки «Стручок» та орієнтація села відносно цієї річки. Ніхто із старожилів села не знав такої назви, а на топографічній карті така назва є і лівий берег цього струмка — це землі сіл Раківщина, Гуничі та Новосілки Овруцького району. Село Болотниця розташоване на правому березі іншої річечки — Болотниці (Болотянки за версією Ольги Духновської із тижневика «Життя і слово» Народиччини №25, 20.06.1997 р). Дуже поетично описана вона там: "В древні часи - це глибока, повновода річка, з поромною переправою і водяними млинами". Якщо так і було колись, то наші пращури Древляни могли водним шляхом діставатись до стольного града Руси-України Києва за течією рік: Болотянка - Жерев.-Уж (Уша) - Прип'ять - Дніпро. Можливо хтось із наших предків плив цим шляхом в ескорті Древлянського князя Мала до княгині Ольги і загинув від рук "Рівноапостольної" правительки.

Болотниця Топографічна карта

Назва села[ред. | ред. код]

Як правило, назви населених пунктів в багатьох випадках співпадали з назвою водойми, біля котрої селились люди і можливо це була річка Болотниця чи Болотянка. Боліт навкруги села чимало - Красилове, Остапове, Шереметюкове, Нацикове, - всі вони відносно невеликі і локальні. Взагалі місцевість не болотиста, як для Полісся, а підвищується на північний захід в напрямку Овруча. Підвищення рельєфу місцевості пов'язано із Словечансько-Овруцьким кряжем - це "височинне пасмо на півночі Житомирської області у межах Овруцького району, залишок стародавніх гірських пасм" як трактує ВІКІ. Максимальна висота його - 330 метрів; простягнувся він на 60 км із заходу на схід від с.Червонки до Овруча шириною від 5 до 14-20 км, а східні відроги його дотягнулись і до наших полів. Про це говорять і такі факти як видобування каменю піщаника господарським способом у селах Велика Фосня (Вікі) і Костюшки, етноніми (назви): село Камінь між Раківщиною і Овручем, урочище "Камінська Гора" на стику Болотницьких земель із Невгодівськими і Раківщинськими землями. На топографічній карті, що зображена вище, це МТФ колгоспу с.Раківщина (літній випас дійної худоби) урочище Димчин (Баркломи по-болотницькі), а на правому березі Стручка уже поля с.Болотниці з урочищами Камінська Гора і Кучебин, а назви "ур.Семенов Рог", що на карті, старожили не пам'ятають, а знають його як Баркломи. За спогадами старожила села Дьогтярчука Миколи Левковича, 1939 р.н. при оранці в урочищі Камінська Гора трактористи мали великі проблеми - плуги увігнались в камінь-піщаник і важко було їх звільнити.

Можливо коріння назви нашого села іде із глибини віків від древлянської міфічної істоти "Болотниці", дружини Болотника, духа болота. Схожа вона на русалку. До пояса Болотниця - красива дівчина, але ноги у неї - потворні гусячі лапища. Сидить вона у лілії і гірко плаче. Хто підійде її втішити, того вона тягне на дно болота до свого чоловіка. Русалки прозорі і бліді, а "Болотниці" виглядають як справжні живі жінки, чим і користуються. Шкіра у них біла, а волосся чорне, як смола, очі блакитні і горять як у кішки. Посмішка у господині болота чаруюча, а голос до того вкрадливий, що в саму душу проникає.

Було багато змін і в підпорядкуванні сільської ради села та району. З 11.08.54 р. об'єднана із Закусилівською сільрадою, її статус було відновлено 05.03.1959 р. з приєднанням Липлянщини, яка з 12.08.1974 р. підпорядкована В'язівській сільській раді. З грудня 1962 р. по грудень 1966 р Болотниця разом із частиною розформованого Народицького району потрапила під юрисдикцію Овруча.

Релігія, церква, суспільство[ред. | ред. код]

Архівні матеріали свідчать, що наші предки якийсь час (з 1827 по 1839 рік) були парафіянами Греко-католицької Церкви[1], про це є записи у метричній книзі, що фіксують цей стан: «ЗАКУСИЛИ, село Овруцького повіту, церква Хрестовоздвиженська, приход: села - Бабиничі, Болотниця , Жерев, хутори - Розсоховський, Зміїв.

Ніяких нормативних актів початку і кінця цього статусу поки що не знайдено. Архів Житомирської обл. Каталог метричних книг у 2-х томах. Том 1 Католицизм,Греко-католицизм, стор 76. Житомир, «Волинь» 2010, Ред.кол. Рафальський І.О. Греко-католицизм або уніатство - це повністю православний обряд, мова українська, підпорядкування Ватикану (Рим)

А церква православного обряду з веденням служби церковно-слов'янською мовою і російськими святими закладена в селі у 1911 році, про що свідчить напис на камені при розбиранні фундаменту на попелищі дерев'яної церкви:«Отец Варфоломей с благословения…». На жаль камінь не зберігся, але віднайшлась фотографія церкви в первозданному вигляді в архіві Володимира Ярмолюка1934 р.н.

В 1922 р. в Україні відновилась окрема від Росії Українська Автокефальна Православна Церква на чолі з митрополитом Василем (Липківським В.) Протрималась вона з великими нападками з боку влади до початку 30-х років минулого ст. А далі почалось фізичне нищення більшовиками культових споруд і репресії священнослужителів. Це лихо не оминуло і Болотницьку церкву; про репресії священнослужителів нічого не відомо.

З настанням незалежностіі в Україні і відділенням церкви від Москви в 1992 р постала Українська Православна Церква, яка розділилась на Київський Патріархат - Філарет (Денисенко) і Московський Патріархат (Володимир - Сабодан, Онуфрій з 2014 р.). Болотницька церква залишилась під Московським Патріархом (Алексій, Кіріл з 2004 року). А можна було б прихожанам нашої церкви, збудованої власним коштом, молитися за свою рідну Україну, свій уряд і президента, своїх святих, а не віддавати шану верховникам сусідньої, ворожої нам країни.

Болотниця дерев'яна церква ХХ столття, фото 1967р.jpg

Дерев'яна церква ХХ століття[ред. | ред. код]

Про руйнування церкви зберігся спогад старожила села  Івана Пилиповича Ярмолюка.

Згідно його інформації у селі Болотниця «.. люди церкву довго боронили. Її закрили лише у 1937 році завдяки приїзджим. Найшовся один приймак до Наді Стражникової Ніконенко Олександр із Селецького хутора, який взяв у помошники Дрига Володимира Федоровича, вони згодилися скинути купол із дзвіниці. Шість приїзжих криші ламали. Зломали хрести, розібрали кришу, зробили її простою. Довгий час церква була коморою, клубом, в якому на простирадлі показували кіно, як ламали церкви в окрузі. Коли ломали церкву, то люди старалися забрати ікони, врятувати дзвони. Їх у нас було шість. Дядько Лукаш Коберник сховав одного дзвона, він зараз(1995 р.) дзвонить. Били дядька крепко за дзвони. Він сказав - нехай уб'ють все одно не віддам. Під час війни люди з іконами повернулись до церкви. Влада у 1945р.?? знову забрала церкву у людей» (Записано 19.07.1995 р. в с. Болотниця Народицького району від Ярмолюка Івана Пилиповича, 1907 р. нар.). Лексика тексту збережена. Фото 1967 року нашого дописувача Івана Гуренка. Камера "Искра". Інформація взята із сайту: «Руйнування Української церкви — складова голодоморної стратегії» (автор Тарас Ярослав). Опубліковано 10 лип. 2013 р., 11:09 Степан Гринчишин [оновлено 18 лип. 2013 р., 12:08]. За матеріалами польових досліджень Житомирського та Київського Полісся у 1994-2003 роках.

Церква була дерев'яна, згоріла в поминальну неділю 2002 року А нова церква, кам'яна закладена в тому ж році 13 червня, богослужіння почалось в недобудованому храмі в 2004 році, престол імені Архістратига Михайла був освячений представником православної церкви Овруцької єпархії Московського Патріархату.

Відновлено церкву зусиллями жителів Болотниці, Слободи, хут. Селецького та вихідців із цих сіл. Організацію будівництва, пошук майстрів та матеріалів селяни довірили Пащуку Петру Олександровичу, 12.09.1941 р.н. Він знайшов людей, які допомогли фінансово, займався пошуком майстрів. Нині він є старостою в церкві, займається господарськими та організаційними справами. Наводимо його спогади (у 2012 р.)

Болотниця церква всім миром.JPG

Церква кам'яна ХХІ ст[ред. | ред. код]

"Дерев'яна церква була побудована з дерева, 2-купольна з дзвіницею, покрита залізом, фундамент кам'яний. В 1938 р. активісти села зруйнували куполи і дзвіницю. В моїй пам'яті церква постає без куполів і дзвіниці, криша спускна, крита залізом.

В 1958 р. партійним керівництвом р-ну і села церква закривається, все церковне майно перевозиться в Закусилівську церкву. З 1958 року по 1998 рік церква не працювала. В її приміщенні в різні роки розміщався зерновий склад колгоспу, шкільні: буфет, спортзал, майстерня і так до 1998 року. За цей час металева криша прогнила і при директорі школи Стецюк А.А. за сприяння голови с.Ради Пащука П. О. кришу покрили шифером. В тому ж 1998 році одержано дозвіл на відкриття церкви і люди взялись за ремонт та відновлення храму.

Найбільше праці до цієї благородної справи приклали: церковний староста Юрченко Євтихій Тимофійович, Пащук Олександер Петрович, Ткач Андрій Данилович, Піддубний Іван Гаврилович, Юрченко Лідія Василівна, Мукасєєв Василь Матвійович - голова колгоспу. До 2002 року церкву перекрили оцинкованим залізом, встановили невеликі куполи, відновили іконостас; було закуплено і встановлено панікадило - 3600 гр. Та на превеликий жаль, Болотницю спіткало велике лихо.

12.05.2002 року, в поминальну неділю, після ранкової служби об 11 годині церква загорілася із середини, пожежа почалася з вівтаря. Це сталось при батюшці Ігорю, старості Юрченко Лідії Василівні, касирі Кукулівському М.С. Прибула пожежна команда з Народич не змогла загасити полум'я і церква згоріла повністю.

14.05.2002 р. зібрали сход села. Приїхав благочинний батюшка з Нового Дорогиня отець Іван, привіз нам "Евангеліє", Голова Райадміністрації Назарчук Василь Степанович, Голова рай. Ради Леончук Анатолій Ол-др. Вирішили будувати нову церкву. Обрали оргкомітет в такому складі: 1.Дрига П.І. - Голова Сільради; 2. Мукосєєв В.М. - голова колгоспу; 3. Пащук П.О. - відповідальний за будівництво; 4.Мукосєєва Надія Гнатівна - бухгалтер і касир будівництва; 5-11 члени ОК: Ярмолюк Василь Ілліч, Мельниченко Іван Іванович, Піддубний Іван Гаврилович, Макарчук Олександра Дмитрівна, Ткач Ніна Іванівна, Трохименко Володимир Олександрович, Веремійчик Марія Левківна.

Велику допомогу в будівництві церкви надали Райадміністрація - Назарчук В.М.та Районна Ррада - Леончук А.О., їми були задіяні всі організації району, в т.ч. ДЕУ, Сільгосптехніка та ін. Було вирішено, що для фінансування будівництва кожна працездатна людина Болотниці, Слободи і Червоного має сплатити 50 гр. Всього до списку включили 277осіб; одержали страховку від держави 12000 гривень. Керівництво району виділило 3 житлових будинки в Народичах, громадяни з яких виїхали в чисту зону. Розібрали, взяли піноблоки, шифер, дерево. Перевезли ці матеріали Народицькі "Автодор", "Сільгосптехніка" - керівники Петрук Г. В., Трохименко В. та колгоспний транспорт - гол. Мукосеєв В.М.

Проект будівлі храму взяли з Рівненської обл на 44 молящих із с. Миролюбівка тої ж області, найняли бригаду майстрів - 6 чоловік на чолі з бригадиром Володимиром Невським. За вигонку зруба заплатили 12 тисяч грн. Жили майстри в будинку, де раніше проживав Пащук Петро Макарович. Їжу майстрам готували Юрченко Ліда та Комінар В.О., продукти приносили жителі села.

Заккладення першого каменя відбулась 13 червня 2002 року. Службу Божу при цьому дійстві відправили Благочинний Народицького району отець Іван, Болотницький отець Ігор, ще один отець Ігор із Норинців. Зібралися всі жителі села і всього приходу, приїхало керівництво району. Батюшка Іван благословив мене вести будівництво. З цього часу я кожен день був на будівництві".

Освіта, школа[ред. | ред. код]

Учні школи с Болотниця 1934.jpg

У1909 р.в селі було відкрито одно-класне сільське училище, але до 2002 р. шкільного приміщення не було і його орендували. Це була велика сільська хата баби Татановички 1934 р. школа уже функціонувала, про що свідчить фото під назвою "Учні школи села Болотниця" (фонд ЦДКФФА, №2-2924). Будівництво школи почалось 1926 році., цеглу возили із с Гамарні Малинського району. А відкрилась вона в 1929 р. Головою сільради на той час був Брайман.

А в 2009 році село відмічало 80-річний ювілей школи за участю її перших випускників: Миколи Ілліча Ярмолюка (брата Василя Ярмолюка) та Макара (брата Марти Іванушко (Рулишиної), полковника у відставці. Нині в селі існує середня школа І-ІІ ступенів. Школа має 3 приміщення: навчальний одноповерховий корпус, майстерня, їдальня(закрита). (спогади Володимира Ярмолюка 1931 р. народж.)

Незвичайні події і люди[ред. | ред. код]

Колективізація[ред. | ред. код]

- це примусове усуспільнення приватної власності селян: землі, коней, великої рогатої худоби, реманенту, дворових будівель для створення спільного господарства. Початок цього антиселянського процесу — 1928-29 р.р. Більш-менш заможних селян більшовики обізвали їх куркулями і поставили за мету знищити їх як окремий клас, котрий перебуває поза законом. а як це дійство проходило в Народицькому районі і в Болотниці зокрема, свідчить документ, люб'язно наданий Музеєм пам'яті жертв голодомору 1932-33 р.р. Першим головою колгоспу був Пашко Сава Остапович.

Голодомор 1932-1933 років[ред. | ред. код]

Пік голоду в Україні припав на весну 1933 року. Бригади з виконання чергового плану хлбозаготівель вибрали всі зернові запаси в колгоспі і в одноосібників, лишивши людей без засобів існування.

« Роки голодомору закарбувались в пам'яті старожилів страшними спогадами. В Болотниці, як і всюди по селах, люди потерпали від нестачі харчів. Ледве зводили кінці з кінцями, а весною 1933-го життя стало нестерпним -зрізували кору з дерев, додавали в їжу коріння, аби хоч якимось чином відвернути голод,-- не соромлячись сліз, пригадує Левко Степанович Дьогтярчук (Дехтярчук). Не витримали і пішли з життя такі односельці, як Тодосій Коберник, Омелян Ткач, Євдочиха та інші. Батько наш був глухонімий, займався виготовленням горщиків, глечиків, інших речей домашнього вжитку. Гончарство і допомогло нашій великій сім'ї вижити. Жоден член родини не загинув голодною смертю »

— Ганна Ярова (псевдо Ольги Духновської - кореспондентки тижневика), Стаття "30-ті в пам'яті живуть", Тижневик Народиччини "Життя і слово"

За свідченням Ганни Федорівни Бондарчук, 1926 р. народж., що у Шкроба Петра померло двоє дітей: Микола і Катя і ще дві дочки у Мелещука Андрія - Ніна і Марія. А про себе вона згадує, що було дуже голодно і вона часто підгодовувалась у батьків своєї подруги Ольги - Мирона та Марини Гуренків, що жили поруч. "Я ще і зараз пам'ятаю смак теплого хліба з остюками і молоком" - говорить вона.

Народицький р-н у 1932-33 р. входив до Київської області.. За архівними даними в цих роках в районі від голоду загинуло 136 чоловік, імена встановлено на 144 особи. Втрати людності по сусідніх районах такі: Овруцький - 1517 осіб, Коростенський р-н - 2288 осіб. (інтернет)

Репресії 1937-39 років.[ред. | ред. код]

Нинішнього (2019 року) виповнюється 82 роки від початку Великого терору 1937-38 рр. -  другої після Голодомору 1932-1933 років більшовицької акції в Україні, спрямованої на винищення уцілілого від Голодомору селянства, а також інтелігенції й усіх національно-патріотичних сил. Цю публікацію про Великий терор підготовлено за книжкою «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937-1941 р.р.», яку видали у 2010 році Німецький історичний інститут у Москві та Німецьке науково-дослідницьке товариство. До книги увійшло 243 документи про репресії, що надані Галузевим архівом Служби безпеки України в той час, коли її очолював до 2010 року Валентин Наливайченко, а також коментарі істориків.

Початок[ред. | ред. код]

2 липня 1937 року Йосип Сталін телеграмою повідомив народного комісара внутрішніх справ Миколу Єжова і регіональних керівників Комуністичної партії про початок великої кампанії зі знищення і ув’язнення 270 тисяч радянських громадян, переважно в Українській РСР. Розпочався Великий терор 1937 року. Сталін вимагав у п’ятиденний термін подати до Центрального комітету Комуністичної партії число осіб, які будуть розстріляні в регіонах, а також склад «трійок», які здійснюватимуть репресії.

4 липня 1937 року народний комісар внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський наказав начальникам обласних управлінь НКВС до 6 липня скласти списки осіб, які будуть розстріляні, а 7 липня доповісти йому про число осіб, визначених до страти. 10 липня І. Леплевський доповів М. Єжову, що в УРСР виявлено 23 936 осіб, до яких будуть застосовані репресії. Також він просив вказати дату, коли слід розпочати розстріли. 13 липня було визначено 45 оперативних груп НКВС, яким доручалося проведення репресій в областях (Українська РСР мала в 1937 році сім областей і Молдавську автономну республіку).

21—23 липня до Києва надійшли телеграми з областей про визначення осіб, яких потрібно розстріляти: Харківська область — 2 000, Вінницька — 479, Одеська — 653, Дніпропетровська — 1500.... У відповідь Москва визначила, що мусить бути розстріляно 10 тисяч осіб, але ця кількість (ліміт) на прохання місцевих каральних органів було збільшено до квітня 1938 року, коли ліміт на розстріл сягнув майже 120 тисяч осіб. 28 липня на нараді в НКВС УРСР було визначено, що на виконання акції буде мобілізовано 5 тисяч активістів НКВС -  в середньому на 10 днів з оплатою щодня по 7 рублів на кожного. Начальник відділу Матвій Герзон затвердив цей план, а відповідальний за місця ув’язнення Абрам Вольфсон повідомив, що в’язниці спроможні розмістити «за умов черговості при вилученні» 40 тисяч осіб.

30 липня М. Єжов наказав розпочати репресії 5 серпня 1937 року і закінчити за чотири місяці. У наказі йдеться мова про те, що всі «ворожі елементи підлягають негайному арешту, і після розгляду їхніх справ на трійках — розстрілові». Було категорично застережене «повне збереження у таємниці часу і місця виконання вироків». За статистикою НКВС в УРСР розстріляно в 1937 році 72 683 особи. Ще більша кількість арештованих потрапила до виправно-трудових таборів Сибіру і Крайньої Півночі.

Таємниця Великого терору ретельно охоронялася в СРСР. Але «імперії зла» не стало, і Німецький історичний інститут у Москві і Російська політична енциклопедія видали у 2010 році російською мовою двотомник «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.». У назві наведено цитату з промови Микити Хрущова на пленумі Московського міського комітету Комуністичної партії 14 серпня 1937 року. Двотомник відкривається подякою колишньому (до березня 2010 року) керівникові Служби безпеки України Валентину Наливайченку за всебічну підтримку проекту дослідження масових репресій в Україні та надання документів з Галузевого архіву СБУ. В упорядкуванні книги, крім німецьких істориків, брали участь українські дослідники Ольга Довбня, Сергій Кокін, Ірина Смирнова та Олексій Тепляков з Росії. Левко ХМЕЛЬКОВСЬКИЙ, газета «Свобода», США, "Чорна хмара над Україною", Лев Хмельковський, газета "День" №75-76, 27-28 квітня 2012 р.

Реабілітовані історією[ред. | ред. код]

Науково-документальна серія книг, покликана відновленню історичної справедливості, ґрунтовному висвітленню трагічних подій в історії України, поверненню їй незаслужено забутих імен державних діячів, науковців, митців, робітників і селян, вшануванню тих, хто боровся за свободу і незалежність України. Станом на липень 2015 р. серія складається зі 100 томів «Книги Пам’яті» репресованих і убієнних  громадян  України.

Відповідаючи на соціальний запит суспільства, Національна академія наук, Інститут історії України НАН України, Служба безпеки України, спільно з Державним комітетом по пресі, Українським історико-просвітницьким товариством «Меморіал» імені В. Стуса, Всеукраїнською Спілкою краєзнавців ініціювали Державну програму науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією».

Правовим підґрунтям Державної програми «Реабілітовані історією» став Закон України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Верховна Рада визнала: «Мільйони безвинних людей на підставі антигуманних і антидемократичних законів та внаслідок прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання».

Листа-звернення до вищих органів влади та управління незалежної України підписали Голова СБУ Євген Марчук, президент НАН України, академік НАН України Борис Патон та академік НАН України Петро Тронько.

6 квітня 1992 р. Верховна Рада України прийняла спеціальну постанову № 2256-ХІІ «Про підготовку багатотомного науково-документального видання про жертви репресій на Україні»: Підтримати пропозицію вище поіменованих  інституцій щодо необхідності підготовки багатотомного науково-документального видання про жертви репресій на Україні…».

Постановою Кабінету Міністрів України № 530 від 11 вересня 1992 р. була утворена Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» у складі 22 осіб, яку очолив академік НАН України П. Тронько, заступниками стали Ю. Данилюк, Г. Ковтун.      

Голод 1946-47 років.[ред. | ред. код]

Ще один масовий голод в Україні в післявоєнні роки влаштувала народу більшовицька диктатура, правда, в менших масштабах, бо допомогла Західна Україна (в народ просто "Западна"). Вимінювали там хліб на різні носильні речі, рушники та інше.

В 1946 році із СРСР було вивезено до Румунії 350 тис.тон хліба, а в 1947 році Чехословаччина отримала 600 тис тон. Польща за 2 роки (1946-47) - отримала 900 тис т., а всього за ці 2 роки із Союзу вивезено 2,5 млн.тон. збіжжя до країн соцтабору - тижневик "Слово Просвіти" №24(867) 16-22.06.2016 р. за матеріалами Музею пам'яті жертв голодомору.

Події 50-х років[ред. | ред. код]

20 століття насичене політичними і економічними подіями глобальних масштабів світового виміру. Разом з Україною в епіцентрі цих подій було і наше село. Раніше уже згадувалась спроба влади відібрати у села її історичне ім'я "Болотниця" і назвати село Чапаївкою. Цю наругу над селом їм не судилось завершити в зв'язку із смертю Сталіна (05.03.1953 р.)

А друга подія стосується тільки громадськості села і долі його мешканця Юрченка Петра Івановича. Він відбував строкову службу у мор-флоті в Севастополі. 29 жовтня 1955 року на лінкорі ""Новоросійськ" стався потужний вибух, пролом днища сягав за 50 кв. метрів. Судно затонуло і разом з ним більше 600 моряків, в т.ч. і Петро.

«Новоросійськ» (до 1948 року у складі італійського ВМФ мав назву «Джуліо Чезаре» в честь Юлія Цезаря) — радянський військовий корабель, лінкор Чорноморського флоту ВМФ СРСР.Закладений 26 червня 1910 року в Генуї на верфі «Ансальдо». Спущений на воду 15 жовтня 1911 року. Вступив в дію 14 травня 1914 року. Девіз корабля: «Щоб витримати будь-який удар».

Персоналії[ред. | ред. код]

Ткачук Валерій Павлович - почесний громадянин с. Болотниця, жертводавець на спорудження храму.

Гаращук Петро Григорович,1950 р.н., фонд "Рідне Полісся", генерал РА і Укр. армії.

Пащук Віктор Васильович, 17.09.1955 Голова Народицької РДА,

Коберник Євген Данилович, 1937-2010 р., полковник РА і Української армії.

Гуренко Михайло Миронович, 1937-2006, 2 вищі освіти, директор училища механізації с.г., с.Бабиничі.

Бондарчук Анатолій Петрович, 1934 р.- 2 вищі освіти

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Держарх. Житом.обл., Катал. метричн. книг, р.1 «Греко-католицизм» ст.76. Житом., «Волинь» 2010.Ред. кол. Рафальський І. О.

Посилання[ред. | ред. код]