Болотниця (Народицький район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Болотниця
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Народицький район
Громада Народицька селищна громада
Код КОАТУУ 1823780801
Основні дані
Засноване 1618
Населення 313
Площа 1,301 км²
Густота населення 240,58 осіб/км²
Поштовий індекс 11430
Телефонний код +380 4140
Географічні дані
Географічні координати 51°12′35″ пн. ш. 28°56′09″ сх. д. / 51.20972° пн. ш. 28.93583° сх. д. / 51.20972; 28.93583Координати: 51°12′35″ пн. ш. 28°56′09″ сх. д. / 51.20972° пн. ш. 28.93583° сх. д. / 51.20972; 28.93583
Середня висота
над рівнем моря
147 м
Місцева влада
Адреса ради 11430, Житомирська обл., Народицький р-н, с.Болотниця , тел. 9-51-34
Карта
Болотниця. Карта розташування: Україна
Болотниця
Болотниця
Болотниця. Карта розташування: Житомирська область
Болотниця
Болотниця
Мапа

commonsБолотниця — село в Україні, в Народицькій селищній територіальній громаді Народицького району Житомирської області. Населення становить 313 осіб (станом на 2007 рік). Центр Болотницької сільської ради, до якої ще входить село Червоний хутір - це його офіційна назва, а в народі -- Селецький хутір або Поселеннє ( в транскрипції поліського говору).

Історія[ред. | ред. код]

"Історико-географічний словник Житомирщини" за ред. Костриці М.Ю1. подає таку інформацію: "Болотниця, село Народицького району, центр сільської ради. До 1923 р. в складі Народицької волості Овруцького повіту. Розташоване на лівому березі р. Стручка (притока Жерева) за 8 км від райцентру та за 20 км від залізничної станції Овруч. Перша писемна згадка про село датується 1618 роком в зв'язку із втечею підданих поміщика Юзефа Будилова із села Колчище Мозирського повіту (Велике князівство Литовське) до села Болотниці, що належало поміщиці Марині Петрович.

У ХІХ столітті селом володіли поміщики Каленські: Михалина Каленська, її діти Олександр, Чеслав, Марія, Феліція (1867—1893), Едмунд-Нарциз Каленський. Однокласне сільське училище (1909 р.).

У довоєнні роки в селі діяли: сільгоспартіль «Червоний шлях» (1924), машино-тракторне товариство (1928 р.). У 1899 р. — 430 жителів, 70 дворів; 1911—550 жит., 88 дв.; 1926 — 679 жит.,153 дв.; 1941—690 жителів, 206 дворів".

Значний приріст селянських дворових господарств (65 дв.) за період 1911—1926 р.р. при незначному прирості населення (129 осіб) за цей же час, пояснюється демографічними чинниками та переселенням жителів Болотниці на хутори після жовтневого перевороту.

Згідно архівів адміністративно-територіального устрою Житомирщини 1795—2006 р. стор.53: «Станом на 17.12.1926 р. в підпорядкуванні Болотницької сільради, утвореної 21.10.1925 р. значаться хутори: Круглий Лісок, Кучебин, Під Гаєм, Шевченка (див. Червоне)». На кінець 1925 р. хутори вже існували юридично, а Шевченко і Червоне — це топоніми одного і того ж населеного пункту в різні часи. В цьому ж довіднику сказано, що: «Червоне Народицького району вперше фіксується на топокарті 1939 року. Станом на 10.02.1952 р.відоме як хутір Червоний». За спогадами Ганни Федорівни Бондарчук, 1927 р.н., до 1938 р. жила на хуторі з батьками і дворів там було більше тридцяти.

Географія[ред. | ред. код]

Село розташоване на півночі Житомирської області, на лівому березі річки Стручка (згідно істор.-геогр. словника п.1), притоки річки Жерев, за 8 км від районного центру Народичі та за 18 км від старовинного древлянського міста Овруч. Межує із селами Ласки, Ставок, Селець, Бабиничі, Закусили, Жерев, В'язівка, Липлянщина Народицького району та із селами Овруцького району: Невгоди, Раківщина, Гуничі, Новосілки, Слобода Новоселецька (в народі — Слобідка). Викликає сумнів назва річки «Стручок» та орієнтація села відносно цієї річки. Ніхто із старожилів села не знав такої назви, а на топографічній карті така назва є і лівий берег цього струмка — це землі сіл Раківщина, Гуничі та Новосілки Овруцького району. Село Болотниця розташоване на правому березі іншої річечки — Болотниці (Болотянки за версією Ольги Духновської із тижневика «Життя і слово» Народиччини №25, 20.06.1997 р). Дуже поетично описана вона там: "В древні часи - це глибока, повновода річка, з поромною переправою і водяними млинами". Якщо так і було колись, то наші пращури Древляни могли водним шляхом діставатись до стольного града Руси-України Києва за течією рік: Болотянка - Жерев.-Уж (Уша) - Прип'ять - Дніпро. Можливо хтось із наших предків плив цим шляхом в ескорті Древлянського князя Мала до княгині Ольги і загинув від рук "Рівноапостольної" правительки.

Болотниця Топографічна карта

Назва села[ред. | ред. код]

Як правило, назви населених пунктів в багатьох випадках співпадали з назвою водойми, біля котрої селились люди і можливо це була річка Болотниця чи Болотянка. Боліт навкруги села чимало - Красилове, Остапове, Шереметюкове, Нацикове, - всі вони відносно невеликі і локальні. Взагалі місцевість не болотиста, як для Полісся, а підвищується на північний захід в напрямку Овруча. Підвищення рельєфу місцевості пов'язано із Словечансько-Овруцьким кряжем - це "височинне пасмо на півночі Житомирської області у межах Овруцького району, залишок стародавніх гірських пасм" як трактує ВІКІ. Максимальна висота його - 330 метрів; простягнувся він на 60 км із заходу на схід від с.Червонки до Овруча шириною від 5 до 14-20 км, а східні відроги його дотягнулись і до наших полів. Про це говорять і такі факти як видобування каменю піщаника господарським способом у селах Велика Фосня (Вікі) і Костюшки, етноніми (назви): село Камінь між Раківщиною і Овручем, урочище "Камінська Гора" на стику Болотницьких земель із Невгодівськими і Раківщинськими землями. На топографічній карті, що зображена вище, це МТФ колгоспу с.Раківщина (літній випас дійної худоби) урочище Димчин (Баркломи по-болотницькі), а на правому березі Стручка уже поля с.Болотниці з урочищами Камінська Гора і Кучебин, а назви "ур.Семенов Рог", що на карті, старожили не пам'ятають, а знають його як Баркломи. За спогадами старожила села Дьогтярчука Миколи Левковича, 1939 р.н. при оранці в урочищі Камінська Гора трактористи мали великі проблеми - плуги увігнались в камінь-піщаник і важко було їх звільнити.

Можливо коріння назви нашого села іде із глибини віків від древлянської міфічної істоти "Болотниці", дружини Болотника, духа болота. Схожа вона на русалку. До пояса Болотниця - красива дівчина, але ноги у неї - потворні гусячі лапища. Сидить вона у лілії і гірко плаче. Хто підійде її втішити, того вона тягне на дно болота до свого чоловіка. Русалки прозорі і бліді, а "Болотниці" виглядають як справжні живі жінки, чим і користуються. Шкіра у них біла, а волосся чорне, як смола, очі блакитні і горять як у кішки. Посмішка у господині болота чаруюча, а голос до того вкрадливий, що в саму душу проникає.

На початку 1950-х років минулого століття була спроба село Болотницю переіменувати на Чапаївку, що викликало спротив людей, бо Чапаєв ніякого стосунку до нашого села і навіть до України не мав, а в громадянську війну воював на Уралі, був командиром червоної дивізії. Жителі села на поштовій кореспонденції вперто писали «Болотниця», це тривало кілька років і влада змушена була повернути селу його історичну назву. Це було пов'язано зі смертю Сталіна. Нормативних актів на перейменування не знайдено, тільки на випускних шкільних фото 1950-51 р напис: "Чапаївська 7-річна школа", а вже на фото 1952-53 р знову з'явився напис: "Болотницька 7-річна школа", В цей проміжок часу і повернулось до села його історичне ім'я.

Було багато змін і в підпорядкуванні сільської ради села та району. З 11.08.54 р. об'єднана із Закусилівською сільрадою, її статус було відновлено 05.03.1959 р. з приєднанням Липлянщини, яка з 12.08.1974 р. підпорядкована В'язівській сільській раді. З грудня 1962 р. по грудень 1966 р Болотниця разом із частиною розформованого Народицького району потрапила під юрисдикцію Овруча.

Релігія, церква, суспільство[ред. | ред. код]

Архівні матеріали свідчать, що наші предки якийсь час (з 1827 по 1839 рік) були парафіянами Греко-католицької Церкви[1], про це є записи у метричній книзі, що фіксують цей стан: «ЗАКУСИЛИ, село Овруцького повіту, церква Хрестовоздвиженська, приход: села - Бабиничі, Болотниця , Жерев, хутори - Розсоховський, Зміїв.

Народження, Шлюб, Смерть: 1827р. (178/51/296); 1835-1839 р.р.-- (3./102-105, 107,109,111)».

Ніяких нормативних актів початку і кінця цього статусу поки що не знайдено.

Архів Житомирської обл. Каталог метричних книг у 2-х томах. Том 1 Католицизм,Греко-католицизм, стор 76. Житомир, «Волинь» 2010, Ред.кол. Рафальський І.О.

Греко-католицизм або уніатство - це повністю православний обряд, мова українська, підпорядкування Ватикану (Рим)

А церква православного обряду з веденням служби церковно-слов'янською мовою і російськими святими закладена в селі у 1911 році, про що свідчить напис на камені при розбиранні фундаменту на попелищі дерев'яної церкви:«Отец Варфоломей с благословения…». На жаль камінь не зберігся, але віднайшлась фотографія церкви в первозданному вигляді в архіві Володимира Ярмолюка1934 р.н.

В 1922 р. в Україні відновилась окрема від Росії Українська Автокефальна Православна Церква на чолі з митрополитом Василем (Липківським В.) Протрималась вона з великими нападками з боку влади до початку 30-х років минулого ст. А далі почалось фізичне нищення більшовиками культових споруд і репресії священнослужителів. Це лихо не оминуло і Болотницьку церкву; про репресії священнослужителів нічого не відомо.

З настанням незалежностіі в Україні і відділенням церкви від Москви в 1992 р постала Українська Православна Церква, яка розділилась на Київський Патріархат - Філарет (Денисенко) і Московський Патріархат (Володимир - Сабодан, Онуфрій з 2014 р.). Болотницька церква залишилась під Московським Патріархом (Алексій, Кіріл з 2004 року). А можна було б прихожанам нашої церкви, збудованої власним коштом, молитися за свою рідну Україну, свій уряд і президента, своїх святих, а не віддавати шану верховникам сусідньої, ворожої нам країни.

Болотниця дерев'яна церква ХХ столття, фото 1967р.jpg

Дерев'яна церква ХХ століття[ред. | ред. код]

Про руйнування церкви зберігся спогад старожила села  Івана Пилиповича Ярмолюка.

Згідно його інформації у селі Болотниця «.. люди церкву довго боронили. Її закрили лише у 1937 році завдяки приїзджим. Найшовся один приймак до Наді Стражникової Ніконенко Олександр із Селецького хутора, який взяв у помошники Дрига Володимира Федоровича, вони згодилися скинути купол із дзвіниці. Шість приїзжих криші ламали. Зломали хрести, розібрали кришу, зробили її простою. Довгий час церква була коморою, клубом, в якому на простирадлі показували кіно, як ламали церкви в окрузі. Коли ломали церкву, то люди старалися забрати ікони, врятувати дзвони. Їх у нас було шість. Дядько Лукаш Коберник сховав одного дзвона, він зараз(1995 р.) дзвонить. Били дядька крепко за дзвони. Він сказав - нехай уб'ють все одно не віддам. Під час війни люди з іконами повернулись до церкви. Влада у 1945р.?? знову забрала церкву у людей» (Записано 19.07.1995 р. в с. Болотниця Народицького району від Ярмолюка Івана Пилиповича, 1907 р. нар.). Лексика тексту збережена. Фото 1967 року нашого дописувача Івана Гуренка. Камера "Искра". Інформація взята із сайту: «Руйнування Української церкви — складова голодоморної стратегії» (автор Тарас Ярослав). Опубліковано 10 лип. 2013 р., 11:09 Степан Гринчишин [оновлено 18 лип. 2013 р., 12:08]. За матеріалами польових досліджень Житомирського та Київського Полісся у 1994-2003 роках.

Церква була дерев'яна, згоріла в поминальну неділю 2002 року А нова церква, кам'яна закладена в тому ж році 13 червня, богослужіння почалось в недобудованому храмі в 2004 році, престол імені Архістратига Михайла був освячений представником православної церкви Овруцької єпархії Московського Патріархату.

Відновлено церкву зусиллями жителів Болотниці, Слободи, хут. Селецького та вихідців із цих сіл. Організацію будівництва, пошук майстрів та матеріалів селяни довірили Пащуку Петру Олександровичу, 12.09.1941 р.н. Він знайшов людей, які допомогли фінансово, займався пошуком майстрів. Нині він є старостою в церкві, займається господарськими та організаційними справами. Наводимо його спогади (у 2012 р.)

Болотниця церква всім миром.JPG

Церква кам'яна ХХІ ст. - всім миром.[ред. | ред. код]

"Дерев'яна церква була побудована з дерева, 2-купольна з дзвіницею, покрита залізом, фундамент кам'яний. В 1938 р. активісти села зруйнували куполи і дзвіницю. В моїй пам'яті церква постає без куполів і дзвіниці, криша спускна, крита залізом.

В 1958 р. партійним керівництвом р-ну і села церква закривається, все церковне майно перевозиться в Закусилівську церкву. З 1958 року по 1998 рік церква не працювала. В її приміщенні в різні роки розміщався зерновий склад колгоспу, шкільні: буфет, спортзал, майстерня і так до 1998 року. За цей час металева криша прогнила і при директорі школи Стецюк А.А. за сприяння голови с.Ради Пащука П. О. кришу покрили шифером. В тому ж 1998 році одержано дозвіл на відкриття церкви і люди взялись за ремонт та відновлення храму.

Найбільше праці до цієї благородної справи приклали: церковний староста Юрченко Євтихій Тимофійович, Пащук Олександер Петрович, Ткач Андрій Данилович, Піддубний Іван Гаврилович, Юрченко Лідія Василівна, Мукасєєв Василь Матвійович - голова колгоспу. До 2002 року церкву перекрили оцинкованим залізом, встановили невеликі куполи, відновили іконостас; було закуплено і встановлено панікадило - 3600 гр. Та на превеликий жаль, Болотницю спіткало велике лихо.

12.05.2002 року, в поминальну неділю, після ранкової служби об 11 годині церква загорілася із середини, пожежа почалася з вівтаря. Це сталось при батюшці Ігорю, старості Юрченко Лідії Василівні, касирі Кукулівському М.С. Прибула пожежна команда з Народич не змогла загасити полум'я і церква згоріла повністю.

14.05.2002 р. зібрали сход села. Приїхав благочинний батюшка з Нового Дорогиня отець Іван, привіз нам "Евангеліє", Голова Райадміністрації Назарчук Василь Степанович, Голова рай. Ради Леончук Анатолій Ол-др. Вирішили будувати нову церкву. Обрали оргкомітет в такому складі: 1.Дрига П.І. - Голова Сільради; 2. Мукосєєв В.М. - голова колгоспу; 3. Пащук П.О. - відповідальний за будівництво; 4.Мукосєєва Надія Гнатівна - бухгалтер і касир будівництва; 5-11 члени ОК: Ярмолюк Василь Ілліч, Мельниченко Іван Іванович, Піддубний Іван Гаврилович, Макарчук Олександра Дмитрівна, Ткач Ніна Іванівна, Трохименко Володимир Олександрович, Веремійчик Марія Левківна.

Велику допомогу в будівництві церкви надали Райадміністрація - Назарчук В.М.та Районна Ррада - Леончук А.О., їми були задіяні всі організації району, в т.ч. ДЕУ, Сільгосптехніка та ін. Було вирішено, що для фінансування будівництва кожна працездатна людина Болотниці, Слободи і Червоного має сплатити 50 гр. Всього до списку включили 277осіб; одержали страховку від держави 12000 гривень. Керівництво району виділило 3 житлових будинки в Народичах, громадяни з яких виїхали в чисту зону. Розібрали, взяли піноблоки, шифер, дерево. Перевезли ці матеріали Народицькі "Автодор", "Сільгосптехніка" - керівники Петрук Г. В., Трохименко В. та колгоспний транспорт - гол. Мукосеєв В.М.

ПРОЕКТ будівлі храму взяли з Рівненської обл на 44 молящих із с. Миролюбівка тої ж області, найняли бригаду майстрів - 6 чоловік на чолі з бригадиром Володимиром Невським. За вигонку зруба заплатили 12 тисяч грн. Жили майстри в будинку, де раніше проживав Пащук Петро Макарович. Їжу майстрам готували Юрченко Ліда та Комінар В.О., продукти приносили жителі села.

ЗАКЛАДЕННЯ першого каменя відбулась 13 червня 2002 року. Службу Божу при цьому дійстві відправили Благочинний Народицького району отець Іван, Болотницький отець Ігор, ще один отець Ігор із Норинців. Зібралися всі жителі села і всього приходу, приїхало керівництво району. Батюшка Іван благословив мене вести будівництво. З цього часу я кожен день був на будівництві".

ФОТО нашого дописувача Івана Гуренка. Камера Canon Рower Shot S1IS. 30.04.2006 р.

Освіта, школа[ред. | ред. код]

Учні школи с Болотниця 1934.jpg

У1909 р.в селі було відкрито одно-класне сільське училище, але до 2002 р. шкільного приміщення не було і його орендували. Це була велика сільська хата баби Татановички 1934 р. школа уже функціонувала, про що свідчить фото під назвою "Учні школи села Болотниця" (фонд ЦДКФФА, №2-2924). Будівництво школи почалось 1926 році., цеглу возили із с Гамарні Малинського району. А відкрилась вона в 1929 р. Головою сільради на той час був Брайман.

А в 2009 році село відмічало 80-річний ювілей школи за участю її перших випускників: Миколи Ілліча Ярмолюка (брата Василя Ярмолюка) та Макара (брата Марти Іванушко (Рулишиної), полковника у відставці. Нині в селі існує середня школа І-ІІ ступенів. Школа має 3 приміщення: навчальний одноповерховий корпус, майстерня, їдальня(закрита). (спогади Володимира Ярмолюка 1931 р. народж.)

Незвичайні події і люди[ред. | ред. код]

Колективізація[ред. | ред. код]

- це примусове усуспільнення приватної власності селян: землі, коней, великої рогатої худоби, реманенту, дворових будівель для створення спільного господарства. Початок цього антиселянського процесу — 1928-29 р.р. Більш-менш заможних селян більшовики обізвали їх куркулями і поставили за мету знищити їх як окремий клас, котрий перебуває поза законом. а як це дійство проходило в Народицькому районі і в Болотниці зокрема, свідчить документ, люб'язно наданий Музеєм пам'яті жертв голодомору 1932-33 р.р. Першим головою колгоспу був Пашко Сава Остапович.

«Витяг із постанови бюро Народицького райкому КП(б)У про виконання плану хлібозаготівлі.

26 листопада 1932 р. Постанова …»

Постанова бюро РКП від 12.11.1932 р. про 100 % виконання плану хлібозагіотівлі до 25 листопада не виконанаі і взяті темпи по хлібозаготівлі до цього часу не гарантують цілковитого виконання плану до 1 грудня. Особливо ганебно до виконання плану хлібозагіотівлі поставились такі сільради: Болотницька, Стародорогинська, Сарновицька, Народицька-Українська та Селецька, які затримують виконання плану в цілому по району.

Виходячи з цього бюро РКП Постановило:

1) Просити обком КП(б)У занести на «Чорну» дошку вищеперелічені сільради, які до цього часу не досягли належного зламу у виконанні плану і цим самим затримують виконання плану хлібозаготівлі в цілому по району, примінивши до них бойкот із забороною завозу краму до цих сільрад та крім цього, вилучити весь крам, що мається в цих сільрадах, та передати його в ті сільради, що виконали або наближаються до цілковитого виконання плану хлібозаготівлі.

2) Зобов'язати фракцію РВК негайно переглянути склад Болотницької сільради з метою виявлення ворожого елемента, звернувши при цьому увагу на підбір керуючого складу сільради та, крім цього, доручити фракції РВК порушити клопотання перед виконкомом про виселення декількох господарств з Болотницької сільради, які злісно ухиляються від виконання своїх завдань по хлібозаготівлі.

3) З метою виявлення ворожого елементу в с. Болотниця доручити райапарату ДПУ в найкоротший термін перевірити стан села.

4) …негайно виїхати в Старошарненський партосередок, виділити там бригаду в складі 10 чоловік для посилки в с. Болотниця в допомогу по виконанню плану. Зобов'язати т. Резнікова дати негайно пояснення в РПК про причини невиконання постанови бюро про організацію бригади в с. Дідковичі для посилки в допомогу по виконанню плану хлібозаготівлі по Сарновицькій сільраді.

5) Попередити уповноважених РПК, що остаточний термін по виконанню плану хлібозаготівлі встановлено 1 грудня і що план буде вважатися виконаним лише за умови 100 % виконання плану як по колгоспах, так і по одноосібному сектору, а також і при умові цілковитого повернення насінньової позики, зобов'язав останніх на основі розгорнення масової роботи серед одноосібників та припинення репресивних заходів до окремих злісних нездатчиків негайно добитись рішучого зламу в справі виконання плану. Секретар райпарткому Забудський.

ДАЖО - Ф.П.-129,оп.1,спр.50.-Арк.8-10. Машинопис.Копія.

Стиль і лексика документу збережена. Відсутня інформація про назву другої сільради в Народичах (крім Народицької-Української). Можливо це була Народицька-Єврейська згідно з чисельністю представників цього етносу в населеному пункті чи Народицька-Інтернаціональна.

В результаті колективізації хутори були ліквідовані і як спомин про них на кінець 1940-х років залишились тільки печища. У пам'яті Ганни Бондарчук залишились імена або вуличні прізвиська тих людей, що там жили і так недовго тішились вільним життям.

Першим головою колгоспу був Пашко Сава Остапович. Невідомо, правда, якого колгоспу. За свідченням Володимира Ярмолюка 1932 р.н. в селі Болотнниці другий колгосп був на хуторах

Голодомор 1932-ЗЗ років[ред. | ред. код]

Пік голоду в Україні припав на весну 1933 року. Бригади з виконання чергового плану хлбозаготівель вибрали всі зернові запаси в колгоспі і в одноосібників, лишивши людей без засобів існування.

« Роки голодомору закарбувались в пам'яті старожилів страшними спогадами. В Болотниці, як і всюди по селах, люди потерпали від нестачі харчів. Ледве зводили кінці з кінцями, а весною 1933-го життя стало нестерпним -зрізували кору з дерев, додавали в їжу коріння, аби хоч якимось чином відвернути голод,-- не соромлячись сліз, пригадує Левко Степанович Дьогтярчук (Дехтярчук). Не витримали і пішли з життя такі односельці, як Тодосій Коберник, Омелян Ткач, Євдочиха та інші. Батько наш був глухонімий, займався виготовленням горщиків, глечиків, інших речей домашнього вжитку. Гончарство і допомогло нашій великій сім'ї вижити. Жоден член родини не загинув голодною смертю »

— Ганна Ярова (псевдо Ольги Духновської - кореспондентки тижневика), Стаття "30-ті в пам'яті живуть", Тижневик Народиччини "Життя і слово"

За свідченням Ганни Федорівни Бондарчук, 1926 р. народж., що у Шкроба Петра померло двоє дітей: Микола і Катя і ще дві дочки у Мелещука Андрія - Ніна і Марія. А про себе вона згадує, що було дуже голодно і вона часто підгодовувалась у батьків своєї подруги Ольги - Мирона та Марини Гуренків, що жили поруч. "Я ще і зараз пам'ятаю смак теплого хліба з остюками і молоком" - говорить вона.

Народицький р-н у 1932-33 р. входив до Київської області.. За архівними даними в цих роках в районі від голоду загинуло 136 чоловік, імена встановлено на 144 особи. Втрати людності по сусідніх районах такі: Овруцький - 1517 осіб, Коростенський р-н - 2288 осіб. (інтернет)

Голод 1946-47 років.[ред. | ред. код]

Ще один масовий голод в Україні в післявоєнні роки влаштувала народу більшовицька диктатура, правда, в менших масштабах, бо допомогла Західна Україна (в народ просто "Западна"). Вимінювали там хліб на різні носильні речі, рушники та інше.

В 1946 році із СРСР було вивезено до Румунії 350 тис.тон хліба, а в 1947 році Чехословаччина отримала 600 тис тон. Польща за 2 роки (1946-47) - отримала 900 тис т., а всього за ці 2 роки із Союзу вивезено 2,5 млн.тон. збіжжя до країн соцтабору - тижневик "Слово Просвіти" №24(867) 16-22.06.2016 р. за матеріалами Музею пам'яті жертв голодомору.

Репресії 1937-39 років.[ред. | ред. код]

Війна. Партизани.[ред. | ред. код]

Події 50-х років[ред. | ред. код]

20 століття насичене політичними і економічними подіями глобальних масштабів світового виміру. Разом з Україною в епіцентрі цих подій було і наше село. Раніше уже згадувалась спроба влади відібрати у села її історичне ім'я "Болотниця" і назвати село Чапаївкою. Цю наругу над селом їм не судилось завершити в зв'язку із смертю Сталіна (05.03.1953 р.)

А друга подія стосується тільки громадськості села і долі його мешканця Юрченка Петра Івановича. Він відбував строкову службу у мор-флоті в Севастополі. 29 жовтня 1955 року на лінкорі ""Новоросійськ" стався потужний вибух, пролом днища сягав за 50 кв. метрів. Судно затонуло і разом з ним більше 600 моряків, в т.ч. і наш земляк Петро.

Наводимо офіційну довідку про нього: "Юрченко Петр Иванович Линкор "Новороссийск" Подразделение:: Боцманская команда Должность: строевой Звание: матрос Погиб"

Житомирська обл., Народицький р-н., с. Болотниця. Призивався Овруцьким РВК Житомирської обл. в 1954 р., 1934 р.н. Захоронено на Братському кладовищі. Нагороджено орденом Мужності (Мужества).

Відгук на передачу: "Жди меня" від 2001 року: "Мій дядько Юрченко П.І. служив на лінкорі під час вибуху. Він загинув. Моя бабуся, його мати, їздила туди, але його тіло не знайшли, він похоронений в братській могилі. Зараз в живих залишились тільки моя мати, його сестра, Мартинова Ольга Іванівна"

«Новоросійськ» (до 1948 року у складі італійського ВМФ мав назву «Джуліо Чезаре» в честь Юлія Цезаря) — радянський військовий корабель, лінкор Чорноморського флоту ВМФ СРСР.Закладений 26 червня 1910 року в Генуї на верфі «Ансальдо». Спущений на воду 15 жовтня 1911 року. Вступив в дію 14 травня 1914 року. Девіз корабля: «Щоб витримати будь-який удар».


Колгоспне життя.[ред. | ред. код]

Трудодні[ред. | ред. код]

Як форма обліку праці колгоспників, трудодні були введені з початком колективізації в 1930-31 роках. Градація була в залежності від виконуваної роботи і мала 7-9 категорій. Найнижча категорія оцінювалась в 0,5 трудодня,а найвища в 4,5 трудодні. Кожен працездатний член колгоспної спільноти повинен

Податки[ред. | ред. код]

Грошова оплата[ред. | ред. код]

Екологія[ред. | ред. код]

Меліорація[ред. | ред. код]

Чорнобиль[ред. | ред. код]

Натуральне домашнє господарство[ред. | ред. код]

Ремесла[ред. | ред. код]

Вірування[ред. | ред. код]

Міфологія, демонологія[ред. | ред. код]

Персоналії[ред. | ред. код]

Ткачук Валерій Павлович - почесний громадянин с. Болотниця, жертводавець на спорудження храму.

Гаращук Петро Григорович,1950 р.н., фонд "Рідне Полісся", генерал РА і Укр. армії.

Пащук Віктор Васильович, 17.09.1955 Голова Народицької РДА,

Коберник Євген Данилович, 1937-2010 р., полковник РА і Української армії.

Гуренко Михайло Миронович, 1937-2006, 2 вищі освіти, директор училища механізації с.г., с.Бабиничі.

Бондарчук Анатолій Петрович, 1934 р.- 2 вищі освіти

Примітки[ред. | ред. код]

Народицька селищна об'єднана територіальна громада — об'єднана територіальна громада в Україні, в Народицькому районі Житомирської області. Адміністративний центр — смт Народичі.Площа — 1284 км², населення — 9397 мешканців (2016).

Утворена в рамках адміністративно-територіальної реформи 2015 року. До складу громади ввійшли всі сільські та селищні ради Народицького району, які 6 серпня 2015 року прийняли рішення про добровільне об'єднання громад. А 14 серпня утворення громади затверджене рішенням обласної ради.

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Держарх. Житом.обл., Катал. метричн. книг, р.1 «Греко-католицизм» ст.76. Житом., «Волинь» 2010.Ред. кол. Рафальський І. О.