Вкрадені поцілунки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вкрадені поцілункиPicto infobox cinema.png
фр. Baisers volés
Baisers volés poster.jpg
Оригінальний постер
Жанр комедія-драма
Режисер Франсуа Трюффо
Продюсер Marcel Berbertd і Франсуа Трюффо[1]
Сценарист
У головних
ролях
Жан-П'єр Лео
Клод Жад
Дельфін Сейріг
Оператор Дені Клерваль
Композитор Антуан Дюамель
Художник Клод Піньо
Кінокомпанія
  • • Les Films du Carrosse
  • • Les Productions Artistes Associés
Дистриб'ютор United Artists
Тривалість 90 хв.
Мова французька
Країна Франція Франція
Рік 1968
Касові збори 1 149 326 (переглядів у Франції)[2]
IMDb ID 0062695
Рейтинг IMDb: 7.8/10 stars
Попередній Чотириста ударів
Наступний Сімейне вогнище

«Вкрадені поцілунки» (фр. Baisers volés) — французька комедія-драма 1968 року, поставлена режисером Франсуа Трюффо. Фільм було номіновано як найкращий фільм іноземною мовою на здобуття кінопремії «Оскар» 1969 року[3] .

«Дуанелівський» цикл[ред. | ред. код]

Фільм входить до циклу фільмів, об'єднаних одним героєм, Антуаном Дуанелем. Цикл починається напів-автобіографічним фільмом «Чотириста ударів» (Les Quatre cents coups) і продовжується в таких фільмах, як «Антуан і Колетт» (Antoine et Colette, новела у фільмі «Кохання у 20 років», 1962), «Вкрадені поцілунки» (Baisers volés, 1968, c Жан-П'єром Лео, Клод Жад), «Родинне вогнище» (Domicile conjugale, 1970, Жан-П'єр Лео, Клод Жад), «Кохання, що втекло» (L'amoure en fuite, 1979, c Жан-П'єр Лео, Клод Жад). У цьому циклі «донжуанство набуває виду філософського пошуку найбільш істинного буття, у цілковитій згоді з традиціями лібертинізма XVII століття»[4].

Сюжет[ред. | ред. код]

Антуан Дуанель (Жан-П'єр Лео), що поступив на три роки в армію, рятуючись від нещасного кохання, звільнений зі служби за нестабільність характеру. Батько юної Крістін, в яку Антуан закоханий, але з якою ніяк не може порозумітися, знаходить йому роботу портьє в готелі. Антуан втрачає місце, коли ненавмисно допомагає приватному детективові мосьє Анрі зафіксувати факт подружньої зради в готельному номері. Мосьє Анрі бере Антуана на роботу в агентство «Блейді», на яке працює сам. Розслідування, пошуки та стеження стають повсякденними заняттями Антуана. У кабаре на лівому березі Сени він виявляє фокусника, якого шукає старий друг. У останнього відбувається нервовий напад, коли він дізнається, що фокусник втік від нього, щоб одружитися.

Власник взуттєвої крамниці просить агентство розгадати таємницю, чому його не любить. Антуан збирається провести розслідування і наймається в магазин вантажником. Він захоплюється дружиною хазяїна та порівнює її з видінням. Дружину хазяїна тішать і ця увага, і той ефект, який справляє на юнака сама її присутність, і вона призначає йому перше й останнє побачення на квартирі. Старий Анрі несподівано помирає посеред телефонної розмови. Після цього Дуанель йде з агентства. Він стає телемонтером і працює в службі екстреного виклику. Крістін, з якою він як і раніше у сварці, дзвонить йому — нібито за порадою з приводу зламаного телевізора. Вони проводять ніч разом, а вранці будують плани на майбутнє. Вони сидять на лавці, і тут незнайомець, який багато днів підряд ходить за Крістін по п'ятах, урочисто пропонує дівчині вступити з ним у шлюб, якщо їй вистачить сміливості порвати «швидкоплинні зв'язки зі швидкоплинними людьми». Здивований і стривожений Антуан дивиться услід божевільному, що йде геть.

У ролях[ред. | ред. код]

Жан-П'єр Лео Антуан Дуанель
Клод Жад Крістін
Дельфін Сейріг мадам Табар
Мішель Лонсдаль мосьє Табар
Аррі-Макс Анрі
Андре Фалькон мосьє Відаль
Даніель Секкальді мосьє Дарбон
Клер Дюамель мадам Дарюон
Катрін Лутс Катрін
Мартіна Ферр'єр власниця-продавчиня взуттєвої крамниці

Знімальна група[ред. | ред. код]

Про фільм[ред. | ред. код]

Фільм призвів до конфлікту між Трюффо і Ж.-Л. Годаром, у якого Жан-П'єр Лео знімався того ж року у «Веселій науці»[5]. Прагнення головного героя «Вкрадених поцілунків» обуржуазитися було розцінене Годаром як зраду бунтарських ідеалів Нової хвилі. Жак Лурселль пише у своєму «Словнику кіно», що Годар, нібито, висміяв назву стрічки, прокоментувавши її словами: «Оступачили. Обікрали» (On a été baisés. On a été volés)[6]. У тому році необхідність спільної підтримки Анрі Ланглуа, якого міністр культури збирався звільнити з поста директора Сінематеки, змусила колишніх соратників на якийсь час знову об'єднатися, а в травні 1968 вони разом зірвали проведення Каннського кінофестивалю[5][7], але у 1973 році, після виходу «Американської ночі», стосунки були розірвані остаточно[5][8].

Нагороди та номінації[ред. | ред. код]

Список нагород та номінацій[9]
Кінопремія Дата церемонії Категорія Номінант(и) Результат
Приз Луї Деллюка 1968 Найкращий фільм Вкрадені поцілунки Нагорода
Гран-прі французького кіно Найкращий фільм Нагорода
Премія Мельєса 1969 Найкращий французький фільм Нагорода
Золотий глобус 1969 Найкращий фільм іноземною мовою Номінація
Премія «Оскар» 1969 Найкращий іноземний фільм Номінація
Національна рада кінокритиків США 1970 ТОП іноземних фільмів Нагорода
Національна спілка кінокритиків США Найкращий режисер Франсуа Трюффо Нагорода
Найкраща акторка другого плану Дельфін Сейріг Нагорода

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Freebase Data DumpsGoogle.
  2. Baisers volés (1968) на сайті JPBox-Office. Дата доступу 27.02.2017
  3. The 41st Academy Awards (1969) Nominees and Winners. oscars.org. Процитовано 27.02.2017. 
  4. Кирилл Чекалов. Французы подарили киноманам неизвестного Трюффо. (рос.)
  5. а б в Strauss F. (13.10.2014). Comment Truffaut et Godard ont-ils pu être amis ? (fr). Télérama. Процитовано 5.04.2016. 
  6. Coppermann A. (27.04.1992). Aussi érudit que partial (fr). Les Échos. Процитовано 5.04.2016. 
  7. Êtes-vous Truffaut ou Godard? (fr). Le Figaro. 10.08.2010. Процитовано 5.04.2016. 
  8. La lettre de rupture de Truffaut à Godard : une leçon de modestie (fr). 11.10.2007. Процитовано 5.04.2016. 
  9. Нагороди та номінації фільму Вкрадені поцілунки на сайті IMDb (англ.)

Джерела[ред. | ред. код]

  • Лурселль, Жак. Baisers volés/Украденные поцелуи // Авторская энциклопедия фильмов. — СПб. : Rosebud Publishing, 2009. — Т. 1. — С. 202-203. — 3000 прим. — ISBN 978-5-904175-02-3.(рос.)

Посилання[ред. | ред. код]