Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА, витоки традицій та їх розвиток. Українська інтелігенція в загальновживаному значенні цього терміна як духовний провід народу (про розмаїття визначень поняття «інтелігенція» див. Інтелігенція та інтелектуали) сформувалася в 19 ст. на ґрунті певних соціальних традицій, що віками розвивалися на укр. теренах. Виразниками цих традицій у давні часи була протоінтелігенція — духовно багаті, а в більш пізні часи ще й високоосвічені особистості. В додерж. період людської історії домінуючою формою духовного життя була релігія, а своєрідною «протоінтелігенцією» були жерці (див. Волхви). Саме від духовних осіб тих віків веде свій «родовід» давньоукр. протоінтелігенція. Визначальною віхою в історії її розвитку було запровадження християнства в Київській Русі (див. Хрещення Київської Русі): церква монополізувала сусп. функції збереження й відтворення культ. доробку всього сусп-ва, а отже й процес духовного збереження та відтворення самої протоінтелігенції (див., напр., Літописання), і водночас стала джерелом державотворчої ідеології. Ці обставини істотно вплинули на усвідомлення протоінтелігенцією свого призначення в сусп-ві та обумовили певні зрушення в її соціальній природі. Зокрема, по-перше, церк. протоінтелігенція формувалася за рахунок різних верств сусп-ва — і демократ. «низів», і феод. «верхів», адже до стану церковнослужителів міг потрапити будь-хто з віруючих, по-друге, церк. протоінтелігенція за своїм ставленням до держави була однорідною — вона захищала і підтримувала інтереси владної верхівки. Соціальна ієрархія та сусп. стандарт того часу жорстко регламентували діяльність протоінтелігенції. Втім, з часом у діях «протоінтелігенції» як когорти освічених людей почала проявлятися дуалістичність природи освіченості: у процесі самовідтворення вона продукувала як тих, хто обслуговував держ. систему, так і опозиціонерів, духовних «дисидентів», речників численних «єресів». З часом ця дуалістичність стала родовою ознакою інтелігенції.

За козац. доби соціальний статус протоінтелігенції залишався назагал незмінним, натомість зросла її творча роль у житті сусп-ва. Вона стала продуцентом гол. політ. ідей: як тих, що інтегрували тогочасне укр. суспільство, так і тих, що дезінтегрували його. Особливо це виявилося в подіях національної революції 1648—1676. Набув розвитку й процес виходу певної частини протоінтелігенції з-під опіки церкви. Це привело до збільшення в її соціальному складі питомої ваги світської протоінтелігенції (напр., частина козац. адміністрації), яка підпорядковувалася Укр. козац. д-ві. 1633 з’явився перший вищий навч. заклад — Київ. колегіум (див. Києво-Могилянська академія), котрий був гол. осередком підготовки вітчизн. інтелектуальних сил і діяв за зразками західноєвроп. ун-тів. У колегіумі навчалися діти різних станів — від аристократії до селян і козаків, а чисельність слухачів наприкінці 17 ст. сягнула 1000 осіб. У цьому навч. закладі вчилися філософ Г.Сковорода, просвітитель Я.Козельський, композитор М.Березовський, лікар П.Підгорецький та ін. Професорів і вихованців Києво-Могилянської акад. наприкінці 17 — поч. 18 ст. запрошували до Москви для європеїзації тамтешньої освіти ( Симеон Полоцький, Арсеній (Сатановський), Єпіфаній (Славинецький), (Феофан Прокопович) та ін.). У Західній Україні продукуванням протоінтелігенції займався заснований 1661 Львівський ун-т (див. Львівський національний університет).

18 ст. традиційно вважається періодом майже цілковитої русифікації укр. протоінтелігенції. Саме тоді Російська імперія, насамперед часів Петра I та Катерини II, зробила наголос на цілеспрямованій підготовці через систему вищої освіти таких інтелектуальних сил, які б обслуговували потреби царату. Підготовка кадрів протоінтелігенції вийшла з-під опіки церкви і потрапила під тотальний контроль д-ви. Посилився процес відповідної  професіоналізації соціальних функцій протоінтелігенції, «збільшення реєстру видів її розумової діяльності», особливо технічного і природничого спрямування. Незважаючи на «одержавлення» протоінтелігенції, все більше освічених людей ставали «вільнодумцями».

Гол. верствами-постачальниками кадрів протоінтелігенції стали козацька старшина, шляхта (дворянство) та духовенство. Саме у 18 ст. почалося виокремлення з протоінтелігенції власне інтелігенції як особливої соціальної верстви. З рядів збіднілого дворянства, духовенства, міщан виходили окремі особи, які пов’язували своє існування винятково з інтелектуальною працею. Для них така праця ставала єдиним засобом заробітку й особистої кар’єри. Вони відривалися від життєвих інтересів своїх станів й формували нову соціальну верству. Наприкінці 18 ст. на тлі русифікації, яка ще більше посилилася, розпочався також і зворотний процес дерусифікації вітчизн. протоінтелігенції, про що засвідчили поява «Енеїди» (1798) І.Котляревського й подальший розвиток «малорусской» літ., особливо в Харкові, де 1805 постав перший у підрос. Україні ун-т (див. Харківський національний університет) і значно активізувалося нац.-культ. життя.

Переломним етапом у соціально-істор. генезі інтелігенції стало 19 ст. Гол. рисами її розвитку були: по-перше, стрімке кількісне зростання; по-друге, поступова зміна соціальних джерел формування, демократизація її складу (феномен різночинної інтелігенції; див. Різночинці); по-третє, колосальне зростання впливу в сусп.-політ. житті; по-четверте, її оформлення в специфічну, окрему верству; по-п’яте, і це було найістотнішим, почала інституціоналізуватися традиція духовної опозиційності до д-ви.

Першим ідейно-орг. оформленням новочасної укр. інтелігенції стало Кирило-Мефодіївське товариство. Захоплення козац. минулим зв’язувало кирило-мефодіївців з духовною спадщиною старшинської верстви. Однак швидко виявилися й розбіжності: старшинська ідеологія була консервативною й спрямовувалася на захист колиш. привілеїв, а новий напрям звертав увагу насамперед на духовну творчість народу, його потяг до рівності, в т. ч. у взаєминах між народами.

Інтелігентське покоління 1860—70-х рр. знайшло свої духовно-орг. форми в громадах. У громадівській ідеології народ і надалі залишився осн. поняттям, але ставлення до історії змінилося. Місце романтизму зайняв раціоналістичний позитивізм, запроваджувався навіть суворий інтелігентський освіт. ценз: чл. громади могла бути лише особа з вищою освітою.

Реакція часів імп. Олександра III ослабила громади, обмеживши провідну роль інтелігенції винятково культурницькими справами. Наслідком цього стала поява нових ідейно-орг. тенденцій у середовищі молодої інтелігенції. Саме тоді в укр. сусп.-політ. лексиконі з’явилося поняття «національно свідома людина», яке стало загальновживаним і стосувалося переважно інтелігенції. Нова генерація інтелігентів на зламі 19—20 ст. дала нові, вже суто політ., парт. формування.

За даними перепису нас. 1897, у підрос. Україні чисельність тих, хто займався адм., суд., лікарською, санітарною й виховною діяльністю, здійснював громад. й станову службу, провадив приватну юрид. практику, служив у поліції, працював на наук., літ. й мистецькій ниві, становила 134 352 особи. Найчисленніший загін серед них становили педагоги — 49,6 тис.; далі йшли медики — 24,6 тис.; науковців, літераторів і митців було 4,8 тис. осіб; приватною юрид. практикою займалися 3,1 тис. осіб. У цілому ж частка цих людей серед працюючого нас. була невеликою. Так, у Пд.-Зх. краї (Київська губернія, Волинська губернія та Подільська губернія) вона становила 2 % (у т. ч. серед українців — 0,5 %).

Укр. нац. інтелігенція на рубежі 19—20 ст. формувалася майже виключно за рахунок людей з гуманітарною освітою. Остання обставина зумовила ще одну якість укр. інтелігенції: вона на поч. 20 ст. перетворилася на інтелектуально-політ. еліту, очоливши політ. провід нації (див. Революційна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська радикально-демократична партія, Товариство українських поступовців, Українська народна партія). Всі ці партії були типово інтелігентськими угрупованнями літераторів, публіцистів, науковців, студентів, земських службовців.

За умов імперської асиміляції старих укр. правлячих соціальних верств і станів (шляхетсько-старшинських) та уповільненого розвитку й русифікації нових (нац. буржуазії) укр. інтелігенція стала одноосібним лідером спершу нац.-культ. відродження, а на рубежі 19—20 ст. — нац.-визвол. руху. Вона не тільки генерувала нові політ. концепції, а й намагалася їх практично реалізовувати. Вона усвідомлювала себе не інакше, як духовним лідером і просвітителем нар. мас. Це наочно проявилося в укр. публіцистиці поч. 20 ст. (М. Грушевський, Д.Донцов, С.Єфремов, М.Міхновський, І.Франко, Л.Юркевич та ін.).

За визначенням І.Лисяка-Рудницького, увесь період укр. історії 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. був «інтелігентською добою».

На укр. теренах Австрійс. імперії (з 1867 — Австро-Угорщина) розвиток інтелігенції мав подібні риси. 1830-ті (див. «Руська трійця» — І.Вагилевич, Я.Головацький, М.Шашкевич, «Русалка Дністровая») й 1840-ві рр. (див. Революції 1848—1849 в Європі, Головна руська рада) започаткували духовно-політ. оформлення провідної укр. верстви. В соціальному відношенні її склад формувався спочатку переважно з духовенства, в подальшому він поступово змінювався, й у 1890-х рр. це вже була модерна, світська верства. Одночасно еволюціонувала сусп.-політ. ідеологія західноукр. інтелігенції. Розрізнені ідеї 1848 щодо самоврядування українців Галичини, Буковини і Закарпатської України в рамках окремого коронного краю (див. Коронний край) у межах Австрії в ході боротьби з польс. підкоренням, з силами політико-культ. москвофільства й австро-польс. угодовства оформлюються в більш виразний політ. світогляд народовства (див. Народовці). В 1890-х рр. стають чітко окресленими всі галицькі політ. напрями, в межах яких діяла західноукр. інтелігентська провідна верства до 1918 (див. Українська радикальна партія, Українська національно-демократична партія, Українська соціал-демократична партія).

Наприкінці 19 ст. набула сталого характеру співпраця інтелігенції Зх. та Сх. України. 11 груд. 1873 за ініціативою громад. і культ. діячів Центр. та Сх. України під кер-вом О.Кониського постало Літературне товариство імені Шевченка у Львові, що мало на меті створити на укр. теренах, не підвладних рос. цензорам, ґрунт для вільного розвитку укр. літ. Фундаторами-меценатами   т-ва були М.Жученко, Є.Милорадович, Д.Пильчиков та ін. У зв’язку з необхідністю розгортання укр. наук. роботи, загальмованої в підрос. Україні внаслідок Емського акта 1876, Літ. т-во ім. Шевченка з ініціативи О.Кониського й В.Антоновича 1893 реорганізоване в Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Одним з позитивних наслідків «нової ери» (польс.-укр. угоди 1890—94) стало заснування у Львів. ун-ті каф-ри «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» (1894), яку очолив М.Грушевський. Саме під його кер-вом (1897—1913) НТШ набуло всеукр. значення й престижу в наук. світі.

Загальнонац. подією, ініційованою спільними зусиллями інтелігенції Сх. і Зх. України, стали урочистості в Полтаві з нагоди відкриття пам’ятника І.Котляревському (серп. 1903). У цій акції взяла участь представницька делегація західноукр. інтелігенції.

Доба Першої світової війни актуалізувала західноукр. питання, поставивши його в центр уваги вітчизн. сусп.-політ. думки. Всебічному обговоренню цієї проблеми, у свою чергу, прислужилися сотні західноукр. інтелігентів, котрі як військовополонені, виселенці, заручники чи біженці потрапили в Наддніпрянську Україну, отримавши щасливу, хоча й несподівану нагоду активно спілкуватися зі своїми східноукр. колегами. Завдяки цьому багато підрос. українців заново відкрили власну етнічну приналежність. Невдовзі від формулювання ідейних постулатів нац. руху під австрійс. чи рос. займанщиною західно- та східноукр. інтелігенти перейшли до практичної участі в буд-ві нац. державності 1917—20.

Інтелігенція винесла на своїх плечах українську революцію 1917—1921 й буд-во новітньої укр. д-ви. Однак поразка незавершеної укр. революції викликала природну в таких ситуаціях реакцію проти тогочасного інтелігентського проводу. З одного боку, це була реакція проти світоглядних засад тогочасної інтелігенції — у першу чергу проти характерної для епохи індустріалізації переоцінки можливостей розуму, що прагнув підкорити ірраціональне життя почуттів і вольових поривань, а тому перешкоджав вільному розгортанню первісних стихійних сил людської природи (прикладом такої реакції є праці Д.Донцова та ідеологія націоналізму); з другого — це була реакція проти того, щоб процесом розбудови державності керували ті, хто потенційно був у опозиції до д-ви. За інтелігенцією мали б залишитися лише провідні духовні функції й сервісна роль у держ. і госп. організації сусп-ва (класократична концепція В.Липинського, прийнята гетьман. рухом). Однак нові істор. обставини знову висунули саме інтелігенцію на перше місце.

Провід легального орг. життя західноукр. земель у період між двома світ. війнами залишався в руках інтелігенції, яка під дещо зміненими назвами продовжувала відстоювати традиційні нац.-демократ., радикальні й соціаліст. ідеї.

Упродовж 1920—30-х рр. в УСРР, як і в попередні часи, гол. роль інтелігенції, окрім обслуговування держ., парт., освіт., госп. апарату й надання послуг, полягала в продукуванні культ. цінностей. У короткій добі «українізації» (див. Українізації політика) вітчизн. інтелігенція переступила рамки урядового курсу й ініціювала реальне нац. відродження 1920-х — поч. 1930-х рр., що заповнило окремі лакуни в укр.    к-рі й піднесло нац. к-ру на вищий щабель. Рівночасно інтелігенція виступала й найчисленнішим споживачем культ. цінностей. Зростання кількості інтелігенції в 1920-х рр.  проходило досить повільно, хоча в цілому відповідало вимогам часу. За даними перепису населення 1926, в УСРР налічувалося 207,9 тис. представників інтелігентських професій (в т. ч. 44,7 тис. керівного персоналу пром-сті й транспорту, буд-ва, держ. установ; 11,6 тис. священнослужителів). Наприкінці 1920-х рр. стара інтелігенція складала 2/3 загалу інтелігенції. Потреби прискореної індустріальної модернізації спричинили масову пришвидшену підготовку інженерно-тех. та культ.-освіт., т. зв. нової інтелігенції. На 1939 у республіці було 839 616 «робітників розумової праці».

Репресії сталінського (див. Й.Сталін) режиму 1930-х рр. значною мірою спрямовувалися проти укр. інтелігенції — виразного носія ідентичності національної. Внаслідок голодомору 1932—1933 років в УСРР значних втрат зазнала одна з наймасовіших інтелігентських категорій — сільс. учительство. Окрім смертей від голоду, масовим явищем стала вимушена еміграція, насамперед до Росії. Лише 1932 республіку залишило бл. 5 тис. педагогів. Чимало репресованих укр. інтелігентів по відбуттю покарання, остерігаючись подальших репресій, залишалося мешкати у віддалених від України регіонах. Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 значна кількість вітчизн. інтелігенції була евакуйована до Сибіру та Середньої Азії, звідки повернулася на Батьківщину лише її частина.

За доби СРСР лише шляхом чисток і репресій у підрад. Україні більшовикам вдалося сформувати «державницьку» компарт.-бюрократичну інтелігенцію апаратників, що підпорядковувалася моск.-компарт.-бюрократичній верхівці. Однак поряд з панівною компарт.-бюрократичною інтелігенцією в УСРР—УРСР існувала (причому за чисельністю вона переважала) культ.-освіт. й тех. інтелігенція, аполітична й назагал позапарт., позбавлена впливу в сусп.-політ. житті. Як правило, інтереси цих двох груп інтелігенції були взаємопротилежними.

Міжвоєнна укр. еміграція 1920—30-х рр. (див. Еміграція українського населення) створила низку н.-д. установ та навч. закладів — у Берліні (Німеччина), Варшаві, Відні, Подєбрадах, Празі (обидва — Чехія) та ін. містах. У заснуванні й функціонуванні цих установ чільну роль відіграла саме інтелігенція (див. також Українська господарська академія, Український високий педагогічний інститут імені М.Драгоманова, Український вільний університет, Український науковий інститут у Берліні, Український науковий інститут у Варшаві, Український соціологічний інститут у Відні, Український соціологічний інститут у Празі, Український техніко-господарський інститут). Тисячі колиш. військових з еміграції військовиків отримали в цих вузах вищу освіту, поповнивши лави інтелігенції.

Друга світова війна спричинила нову хвилю укр. еміграції, що складалася переважно з переміщених осіб (значною мірою з інтелігентів), які утримувалися 1945—51 у таборах у зх. окупаційних зонах Німеччини, Австрії та в Італії. Наприкінці 1940-х — поч. 1950-х рр. українці, які перебували в тимчасових таборах, переселилися на постійне проживання до США, Канади, Австралії, Аргентини, Бельгії, Бразилії, Великої Британії, Венесуели, Нової Зеландії, Франції та ін. країн. Своєрідним символом віри «діпістів» (від англ. «displaced person» — «переміщені особи») став памфлет І.Багряного «Чому я не хочу вертатись до СРСР » (1946). Чергова хвиля еміграційної інтелігенції покликала до життя нові або реанімувала старі дослідницькі центри та навч. заклади, які сприяли, зокрема, з’ясуванню сутності рад. тоталітаризму, виявленню й оприлюдненню відомостей про голодомор 1932—33 в УСРР, «розстріляне відродження». Саме в цих установах розвивалася альтернативна офіціозній радянській — нац. укр. історіографія (див. також І.Багряний, Інститут з вивчення СРСР, А.Жуковський, Г.Костюк, П.Курінний, Ю.Лавріненко, І.Лисяк-Рудницький, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, УВУ у Мюнхені, Ю.Шевельов). Протидіючи рос. імперській загрозі, що набирала сили під прикриттям СРСР, частина укр. еміграційної інтелігенції активно співпрацювала з видатним польс. інтелектуалом, речником польс.-укр. порозуміння Є.Ґедройцем та редагованим ним паризьким час. «Kultura» («Культура»).

У повоєн. УРСР влада, вбачаючи потенційну небезпеку у відроджених за часів війни патріотичних почуттях українців, інспірувала в 2-й пол. 1940-х рр. потужну кампанію викриття «українського буржуазного націоналізму», своїм вістрям спрямовану проти вітчизн. інтелігенції та її найвідоміших представників (істориків, літераторів, митців, у т. ч. й покійних) — М.Грушевського, О.Довженка, І.Крип’якевича, М.Петровського, М.Рильського, В.Сосюри, Ю.Яновського та ін. Інтелігенція становила ядро інтелектуального опору тоталітарному режимові, це виразно проявилося вже під час «відлиги» доби правління М.Хрущова, яка зробила можливим повернення в Україну уцілілих після таборів і заслань колиш. активістів нац. відродження 1920-х рр. (див. Десталінізація). Переважно інтелігентськими за складом учасників були дисидентські (опозиційні) рухи 1960—1980-х років в Україні (див. також Б.Антоненко-Давидович, Ю.Бадзьо, І.Гель, А.Горська, І.Дзюба, В.Марченко, Є.Сверстюк, В.Стус, В.Чорновіл, Шістдесятники та ін.).

Наприкінці 1980-х рр. інтелігенція стала проводом Народного руху України, який справив величезний вплив на процес здобуття Україною незалежності.

Однак уже наприкінці 1990-х рр. соціологи радше песимістично характеризували вітчизн. освічені верстви, зауважуючи, що вищий рівень професійності й вищий рівень освіти укр. інтелігенції порівняно з «народними масами» не спрацьовували як чинник її елітності щодо цивілізованої трансформації України, розвитку її державності, відродження української мови й укр. к-ри. Події Помаранчевої революції 2004 спростували песимізм соціологів і засвідчили величезний конструктивний опозиційний потенціал укр. інтелігенції, її спроможність відігравати активну роль у сусп.-політ. житті.

Література

• Барвінський О. Спомини з мого життя, ч. 1–2. Львів, 1912–13; Нью-Йорк–К., 2004;
• Єфремов С. Історія українського письменства, т. 2. К.–Ляйпціг, 1919; К., 1995.
• Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1920), ч. 1–4. Львів, 1923–24;
• Чикаленко Є. Спогади (1861–1907), ч. 1–3. Львів, 1925–26;
• Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848–1914: на підставі споминів, ч. 1. Львів, 1926; Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). Львів, 1931; т. 1–2. К., 2004;
• Лотоцький О. Сторінки минулого, ч. 1–4. Варшава, 1932–34, 1939;
• Наріжний С. Українська еміґрація: Культурна праця української еміґрації між двома світовими війнами, ч. 1–2. Прага, 1942; К., 1999;
• Підгайний С. Українська інтеліґенція на Соловках: Спогади 1933–1941. Новий Ульм, 1947; Тернопіль, 1999;
• Дорошенко Д. Мої спомини про Давнє–Минуле: 1901–1914 роки. Вінніпеґ, 1949;
• Шлемкевич М. Загублена українська людина. Нью-Йорк, 1954;
• Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія – проза – драма – есей. Мюнхен, 1959;
• Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. Іннсбрук, 1960; Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. «ЗНТШ», 1962, т. 173;
• Курносов Ю.О., Бондар А.Г. У навчанні та праці: Підготовка кадрів інтелігенції в Українській РСР. К., 1964;
• Романов Б.А. Люди и нравы Древней Руси: Историко-бытовые очерки XI–XIII вв. 2-е изд. М.–Л., 1966;
• Курносов Ю.О. Роль інтелігенції України в комуністичному вихованні трудящих (1959–1965). К., 1968;
• Його ж. Інтелігенція Української РСР і науково-технічний прогрес (1959–1970). К., 1975;
• Лавріненко Ю. Василь Каразин – архітект відродження: Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження, 1773–1973. Мюнхен, 1975;
• Кедрин І. Життя – події – люди: Спомини і коментарі. Нью-Йорк, 1976;
• Винниченко В. Щоденник, т. 1–2. Едмонтон–Нью-Йорк, 1980; 1983;
• Mace J.E. Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine, 1918–1933. Cambridge, 1983;
• Майстренко І. Історія мого покоління: Спогади учасника революційних подій в Україні. Едмонтон, 1985;
• Ткачова Л.І. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму. К., 1985; Интеллигенция Советской Украины: Некоторые вопросы историографии и методология исследования. К., 1988;
• Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади, кн. 1–2. Едмонтон, 1987–98; «Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України. К., 1987;
• Грушевський М. Спомини. «Київ», 1988, № 9–12; 1989, № 8–11;
• Довженко О.П. Україна в огні: Кіноповість, щоденник. К., 1990; Кирило-Мефодіївське товариство, т. 1–3. К., 1990;
• Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20–30-і роки). К., 1991;
• Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (XIX в.): Историко-социологический очерк. К., 1991;
• Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 1920-х – 30-х років: соціальний портрет та історична доля. К.–Едмонтон, 1992; Stalin’s Meeting with a Delegation of Ukrainian Writers oN 12 February 1929. «Harvard Ukrainian Studies», 1992, vol. 16, N 3/4, December;
• Голинський М. Спогади. К., 1993; Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі XIX–ХХ ст.: соціально-політичний портрет. К., 1993; У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до К. Студинського (1891–1941). К., 1993; Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874–1885), т. 1–2. К., 1994–95;
• Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст.). К., 1994;
• Лисяк-Рудницький І. Виродження та відродження інтелігенції. В кн.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе, т. 2. К., 1994; Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.), кн. 1–3. К., 1994;
• Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20–50-ті роки ХХ ст.). К., 1994;
• Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. К., 1994;
• Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884–1939. К., 1995;
• Касьянов Г.В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. К., 1995;
• Суровцова Н. Спогади. К., 1996;
• Грушевський М.С. Щоденник (1888–1894 рр.). К., 1997;
• Єфремов С.О. Щоденники, 1923–1929. К., 1997;
• Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII–XVIII ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. К., 1997;
• Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998; Володимир Гнатюк: Документи і матеріали (1871–1989). Львів, 1998; Мілена Рудницька: Статті. Листи. Документи. Львів, 1998;
• Попович М. Нарис історії культури України. К., 1998;
• Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI – перша половина XVII ст.). К., 1998;
• Madajczyk C. Klerk czy intelektualista zaangażowany? Świat polityki wobec twόrcόw kultury i naukowcόw europejskich w pierwszej połowie XX w.: Panorama. Poznań, 1999; Українське суспільство: моніторинг соціальних змін (1994–1999 рр.): Інформаційно-аналітичні матеріали. К., 1999;
• Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі (1920–1939). Львів, 2000;
• Крушельницька Л.І. Рубали ліс... (Спогади галичанки). Львів, 2001; Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Збірник наукових праць, вип. 8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. Львів, 2001; Энциклопедия жизни и творчества Н.И. Костомарова (1817–1885). К.–Донецк, 2001;
• Марусик Т.В. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40–50-ті рр. ХХ ст.). Чернівці, 2002; «Kultura i Społeczeństwo: Kwartalnik», 2002, t. 44, N 2: Historycy Europejscy o Inteligencji i Intelektualistach;
• Яковенко Н. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. К., 2002;
• Марочко В.І., Хілліг Г. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929–1941). К., 2003;
• Żarnowski J. Inteligencja. В кн.:
• Mędrzecki W. та і
• н. Społeczeństwo polskie w XX wieku. Warszawa, 2003;
• Рубльов О.С.Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). К., 2004; Jerzy Giedroyc – Emigracja ukraińska: Listy 1950–1982. Warszawa, 200426;
• Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: О.С. Рубльов.; url: http://history.org.ua/?termin=Inteligencija_ukrainska; том: 3