Москвофільство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Галицьке русофільство[a][1][2][3] також відоме як москвофільство[b] — русофільська течія серед українського населення Галичини, Буковини та Закарпаття у 18191930-х роках. Галицькі русофіли мали про-російські мовно-літературні та суспільно-політичні погляди, та обстоювали національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність з російським народом Росії. Ідеологічно західноукраїнські москвофіли були опонентами народовців.[5]

Галицьке русофільство на Галичині та Закарпатті[ред. | ред. код]

Виникнення[ред. | ред. код]

Основні передумови виникнення москвофільства: втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздрібненість і відокремленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас. Москвофільство створювалось і підтримувалось щедрим російським фінансуванням (оприлюднене при короткочасному відкритті архівів після скидання московського царизму): за сто років з 1814 до 1914 тільки в рік війни з Японією (в 1905 році) витрати на артилерію були більшими за фінансування шпигунсько-лобістської мережі (В. Мороз).

Перші прояви москвофільства на Закарпатті сягають кінця 18 — початку 19 ст., коли звідти до Росії переселилися відомі науковці й громадські діячі І. Орлай, М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій, які посіли високі посади в російських урядових та наукових інституціях й користувалися великим впливом при царському дворі. Підтримуючи постійні стосунки зі своєю батьківщиною, вони сприяли зростанню там зацікавленості Росією, надто її культурним життям, мовою і літературою.

Після входження Галичини 1772 р. і Буковини 1774 р. до складу монархії Габсбургів, австрійський уряд, зважаючи на близькість мови, релігії та культури українського та російського народів, постійно підозрював місцеве населення у тяжінні до Росії. Ця недовіра пітримувалося польськими політичними колами, які прагнули не допустити будь-яких проявів самостійного національного життя українців, оголошуючи їх намагання відстоювати власні права «інтригою Москви». Власне тому такий сильний спротив зустріли перші прояви національно-культурного відродження у Галичині: заснування просвітницького «Товариства галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних» у Перемишлі, заходи митрополита Михайла Левицького з впровадження рідної мови у початкових школах, розроблення перших граматик, викладання руською мовою в університеті, діяльність «Руської Трійці».

Першим пропагандистом «общерусских» ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який у 1835 і 1839-40 побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією.

Після революції 1848 року[ред. | ред. код]

Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 18481849 в Австрійській імперії. Внаслідок недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку, український національний рух у Галичині поєднував у собі кілька різних національно-політичних орієнтацій (українську, проросійську, пропольську і австро-русинську), співвідношення між якими перебувало у постійній динаміці, у зв'язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя — російське самодержавство.

В умовах реставрації абсолютизму 18491859 москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля в сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим ґрунтом для поширення об'єдинительських ідей. У листопаді 1848 на з'їзді руських вчених переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість для вираження вищих наук вдаватися до давньоруської і церковно-слов'янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі так званого язичія. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Яків та Іван Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи — Ставропігійський інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська матиця, преса — Зоря Галицка, львівський та віденський Вістники, Лада, Сімейна бібліотека, видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях, та навіть публікація законів і розпоряджень державної та церковної влади.

Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися і у Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою Вістник державних законів (1850—1858) та часописи Церковная газета (1856—1858) і Церковний вістник (1858). Велике сприяння москвофілам у нав'язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського посольства у Відні М. Раєвський.

Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення конституційного правління в Австрії на початку 1860-х рр. Молоді українофіли відкрито виступили проти наростання тенденцій москвофільства у таборі «старорусинів» і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861—1887), Страхопуд (1863—1865), Золотая грамота (1865—1866), Боян (1867) і Славянская 3оря(1868), Русская Рада (1871—1912), Наука (з 1871), Пролом (з 1880), Галичанин (1893—1913), Русское Слово (1890—1914), Прикарпатская Русь (1909—1915), Голос Народа (1909—1914), Русскій Голосъ (1922—1939), Русская земля (1919—1938).

Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Прусією 1866 р. підштовхнули москвофілів до відкритого проголошення гасла національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р. в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що «Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь» та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між москвофільською і народовською течією у суспільно-політичному житті Галичини.

У 1870 москвофіли заснували Руську Раду — політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу «Просвіті» 1868 р. було утворене «Общество им. Качковського» 1876 р., яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У 1882 під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ'я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й. Сембратовича та найактивніших прихильників москвофілів з керівництва церкви. Суд на над провідними москвофілами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і виправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» лідерів «старої Русі» і довівши їх перетворення у платних агентів царизму.

У середині 1880-х рр. москвофільство втратило свій вплив і на Буковині, де в руки народовців перейшли головні культурні й політичні установи: «Руська Бесіда» і «Руська Рада». На москвофільських позиціях залишилась нечисельна групка діячів (В. Продан, І. Глібовицький, Г. Купчанко, Богатирець Касіян Димитрович), що гуртувалася навколо часописів «Православная Буковина» 18931901, «Буковински Відомости» (1895—1909), «Православная Русь» (1909—1910), «Русская Правда»1880).

Занепад на початку XX ст[ред. | ред. код]

В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі москвофіли у 1900 р. об'єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (новокурсники) на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало москвофілів та привело до відходу поміркованих політичних діячів (І. Свенціцького, С. Дрималика, М. Короля та ін.) до табору українських національно-демократичних сил.

Деяке пожвавлення діяльності москвофілів наступило напередодні й під час Першої світової війни 19141918. Створений у Києві 11 серпня 1914 р. «Карпаторусский Освободительный Комитет» закликав населення Галичини виступити на підтримку Російської імперії. Після зайняття Львова російськими військами комітет передав свої повноваження «Русскому Народному Совету» під головуванням В. Дудикевича. Діяльність москвофілів привела до репресій австро-угорських військових властей проти мирного українського населення, арештів і масових розстрілів запідозрених у сприянні російській армії. Тисячі українців опинилися в концентраційних таборах: Таллєргофі, Терезієнштаті, та ін. Відступ російської армії призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них розчарувалися в ідеології москвофільства, і пізніше брали активну участь в українських національно-визвольних змаганнях 19171921.

У той же час противники москвофільства утворили у Львові Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив лідер УНДП Кость Левицький і для захисту краю від російських загарбників сформували Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), до якого висловили бажання вступити майже 28 000 добровольців. УСуСуси прославили себе в боях з часто переважаючим ворогом і в майбутньому значна частина стрільців брала участь в здобутті влади ЗУНР та захисті її в складі УГА, стала членами УВО та ОУН.[6]

Нечисельні прихильники москвофілів у самій Галичині у 1920-30-х рр. або перейшли на комуністичні, прорадянські позиції, або ж остаточно скомпроментували себе співпрацею з польською адміністрацією. У цей час москвофільські погляди на Галичині відстоювала Руська Народна Організація, та, з 1928 — Руська Селянська організація на Руська Аграрна партія, серед найпомітніших представників — Всеволод Труш, Василь Ваврик, Роман Мирович, Семен Бендасюк, Михайло Бачинський[7]. Дещо міцнішими були позиції москвофілів у міжвоєнний період на Лемківщині й Закарпатті, але й там наприкінці 1930-х рр. переміг український національно-державний курс.

Іван Франко гостро критикував москвофілів за їх відступництво та зрадницьку позицію.[8][9] Він заперечив висловлювання про «общеруську» чи навіть «всеслов'янську» єдність, від якої відмовився Михайло Драгоманов.[10] Іван Франко називав «общерусских» з середовища русинів-українців «ренегатами, своїми запроданцями, своїми зрадниками, своїм, так мовити, сміттям». Він вважав, що «відносини українсько-руської (але не общеруської) інтелігенції до російського письменства і до великоруского, чи московського народу повинні бути такими самісінькими, як і до всякого іншого письменства, чи то до французького, чи до шведського, як і до кожного з сусідніх народів».[11] У статті «Наше москвофільство» Іван франко заперечуючи звинувачення у москвофільстві прихильників Русько-Української радикальної партії, лідером якої він був, зазначав, що в своїй програмі партія русько-українських радикалів стоїть на національнім русько-українськім ґрунті і націоналізм лежить в основі всієї її програми. В цій статті визнається елементарним фактом самостійність русько-українського народу від польського і російського народів.[12]

Галицьке русофільство на Буковині[ред. | ред. код]

Галицьке русофільство на Буковині — суспільно-політична течія серед українського населення Буковини, яка виникла наприкінці 1860-х pp. та була запозичена з Галичини. Прихильники даної течії обстоювала національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Москвофіли уособлювали частину тих українців, які не ідентифікували себе як окремий народ. Свої головні надії вони покладали на Росію, яка для них була гарантом національно-культурний та політичних прав.[13][14]

Діяльність москвофілів на Буковині в 60 — 70 рр. ХІХ ст.[ред. | ред. код]

Наприкінці 1860-х pp. на Буковині виникає москвофільська течія, що була запозичена з Галичини. Москвофільство на Буковині підтримувала румунська партія, що також виступала проти онімечення та полонізації краю. Активними діячами буковинського москвофільства були І.Браник, І.Глібовицький, В.Продай, Т.Дроньта ін.[15] Причини поширення москвофільства на Буковині були ті ж самі, що й в Галичині — культурна та геополітична ізольованість, низький освітній та матеріальний рівень життя, створення принадливого образу Росії як захисниці православної віри та культури. Ідеологія москвофільства на Буковині являла собою суміш наївного монархізму, що уживався з властивою західним українцям лояльністю до Габсбурзької династії.[15]

Москвофіли розгорнули активну культурно-освітню діяльність, що сприяла формуванню національної самосвідомості. У 1869 р. ними було організоване культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Поряд з популярною на Буковині газетою «Слово», органом галицьких москвофілів, в 70-ті pp. з'являються буковинські видання: журнал «Буковинська зоря» (1870 p.), щорічний альманах «Буковинський православний календар» (1874).

Діяльність москвофілів на Буковині в 80 — 90 рр. ХІХ ст.[ред. | ред. код]

Втрата впливу на старі товариства примусила їхніх лідерів взятися за перегрупування сил, створення окремих, суто москвофільських організацій. Організатором та ідейним натхненником реорганізації буковинського москвофільства виступив у другій половині 80-х років ХІХ ст.. уродженець Берегомета — над — Прутом Григорій Купчанко. 1888 р. у Відні Г. Купчанко починає видавати газету «Русская правда», москвофільську за духом, орієнтовану виключно на буковинські справи. Буквально через декілька місяців після появи «Русской правды», в травні 1888 р., у Чернівцях засновується молодіжна москвофільська організація «Буковіна».

Григорій Купчанко

Студенти з того товариства носили нагрудні стрічки кольорів російського прапора (біло-синьо-червоні), читали російську літературу і навіть переходили із слов'яно — руського діалекту, яким користувалися старорусини, на більш-менш чисту російську мову, чим викликали незадоволення старшого покоління старорусинів.[13]

Протягом 1884—1889 рр. відбулось розмежування між народовцями і москвофілами в українських товариствах. На Буковині це означало також і певний розрив між соціальними групами, на які опиралися названі течії. Народовців підтримували переважно учителі і службовці. Москвофіли опиралися на православне духовенство. Обидві течії докладали супротивних соціальних груп і укріпитися серед своїх прихильників. Не випадково народовців з 90-х років посилюють серед агітацію серед духовенства, а москвофіли, перш за все роботою серед молоді, намагалися залучити у свої ряди майбутніх педагогів. Але, незважаючи на такі зусилля з обох боків, відмінності в соціальній базі народовців і москвофілів простежувалися до початку ХХ ст.. досить помітно.[13]

У середині 90-х років москвофіли роблять відчайдушні спроби залучити на свою сторону широкі верстви українців. Одне за одним виникають їхні товариства. 2 жовтня 1894 р. засновано «Общество русских женщин». Активну участь у відкритті товариства взяла О. Кобилянська, яка виголосила на установчих зборах історико — популярний реферат «Дещо про ідею жіночого руху».[13]

Наприкінці ХІХ ст. москвофіли втратили своїх традиційних союзників — румунів. останні не хотіли визнавати найменших національних прав українців, а їхній колишній лідер М.Мустяца, завдяки якому старорусини і трималися в союзі з королем він був змушений визнати, що розмовляти ромунською мовою не вміє, що викликало повне розарування політиків із Бухареста.

Див. також[ред. | ред. код]

Зауваження[ред. | ред. код]

  1. іноді пишеться як Русофільство Галичини
  2. іноді пишеться як москалефільство[4]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Галицькі русофіли — ZIK, 25 червня 2015
  2. Русофільство на Галичині в ХІХ ст.
  3. Ірина Орлевич. Русофільська Течія На Початку 1920-Х Років У Галичині Галичина. — 2013. — Ч. 22-23. — С. 200—208.
  4. http://litopys.org.ua/drag/drag208.htm
  5. Місце Росії В Дискусіях Щодо Національної Ідентичності Галицьких Українців У 1860—1867 Роках (за матеріалами преси) — Остап Середа. 1997
  6. Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку XXI ст.) Дрогобич, Коло, 2009 рік;— ISBN 978-966-7996-46-8.
  7. Довідник з історії України
  8. Олег Баган. Іван Франко про галицьке москвофільство.
  9. Москвофільство. Матеріал з Вікіцитат
  10. О. П. Куца. Критичні рефлексії І. Я. Франка у контексті літературних теорій Михайла Драгоманова.
  11. Іван Франко. Формальний і реальний націоналізм
  12. Іван Франко. Наше москвофільство
  13. а б в г Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ — початку ХХ ст. — Чернівці: Золоті литаври, 1999. — 574 с.
  14. Литвин В. М. Історія України: підручник / В. М. Литвин; ред. В. А. Смолій. — Київ: Наукова думка, 2006. — 728 с.
  15. а б Литвин В. М. Історія України: підручник / В. М. Литвин; ред. В. А. Смолій. — Київ: Наукова думка, 2006. — 728 с.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Гайсенюк В. Москвофільство в Галичині та на Буковині в роки Першої світової війни. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. На правах рукопису. Чернівці, 2015. 240 с.
  • Добржанський О. Бажаємо до України / О. Добржанський, В. Старик. — Одеса: Маяк, 2008. — 1168 с. / стор. 608
  • О. В. Середа. Москвофільство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 83. — ISBN 978-966-00-1061-1.
  • Wendland, Anna Veronika (2001) Die Russophilen in Galizien. Ukrainische Konservative zwischen Österreich und Russland, 1848—1915. VÖAW, ISBN 978-3-7001-2938-7. — 624 с. (на сьогодні найповніше дослідження про роль і вплив русофілів у Галичині[1]).
  • Анна Вероніка Вендланд (2000) Русофільство: ще один український проект? в часописі «Ї». Незалежний культурологічний журнал № 18 (2000), Львів, 113—122.
  • Wendland, Anna Veronika (2001) Die Rückkehr der Russophilen in die ukrainische Geschichte: Neue Aspekte der ukrainischen Nationsbildung in Galizien, 1848—1914, in: Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 49 (2001), 178—199.
  • Аркуша Олена Георгіївна, Русофільство в Галичині в середині XIX—на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. — Серія історична. — Вип. 34. — Львів, 1999. — С. 231—268 (у співавт.)
  • Magocsi, Paul Robert (1996). A History of Ukraine. Toronto: University of Toronto Press. ISBN 0-8020-0830-5.
  • Subtelny, Orest (1988). Ukraine: A History. Toronto: University of Toronto Press. ISBN 0-8020-5808-6.
  • Wilson, Andrew (2000). The Ukrainians: Unexpected Nation. New Haven: Yale University Press. ISBN 0-300-08355-6.
  • Ф. Ф. Аристов, Карпато-русскіе писатели. Изслѣдованіе по неизданнымъ источникамъ. Томъ первый. Москва, 1916. 304 с.
  • Ф. Ф. Аристов, Литературное развитие Подкарпатской (Угорской) Руси. Москва, 1928 (репринт, 1995). 49 с.
  • Василий Р. Ваврик, Краткий очерк Галицко-Русской письменности. Лувен, 1973. 80 с.
  • Богдан Дедицкий, Антоній Добрянскій — его жизнь и дѣятельность въ Галицкой Руси. Львов, 1881. 126 с.
  • Богдан Дедицкий, Михаилъ Качковскій и современная Галицко-русская литература. Львов, 1876. 123 с.
  • Михайло Лозинський, Українство і москвофільство серед українсько-руского народу в Галичині. Репринт — Стрий, 1994. 93 с.
  • О. А. Мончаловский, Житье и дѣятельность Ивана Наумовича. Львов, 1899. 112 с.
  • О. А. Мончаловский, Литературное и политическое Украинофильство. Львов, 1898. 190 с.
  • Москвофільство: документи і матеріали / Львів. нац. ун-т ім. І.Франка; Вступ. ст., комент. О. Сухого; За заг. ред. С. А. Макарчука. -Львів, 2001. — 235 с.
  • Пашаева Н.[ru] Очерки истории Русского Движения в Галичине XIX—XX вв. // Гос. публ. б-ка России. — Москва, 2001. 201 с.
  • Прикарпатская Русь въ XIX-мъ вѣцѣ въ біографіях и портретахъ еи дѣятелей. Львов, 1898. 57 с.
  • Остап Терлецький, Москвофіли й Народовці в 70-их рр. Львів, 1902. 63 с.
  • Москвофільство. Як галичани вчили росіян любити Росію
  • С. Полтавець. Москвофільство // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.468 ISBN 978-966-611-818-2

Примітка[ред. | ред. код]

  1. Ця монографія є скороченим виданням докторської дисертації. Опублікована «Австрійським академічним видавництвом» в серії монографій «Studien zur Geschichte der österreichisch-ungarischen Monarchie», ця робота була відзначена в 2000 році премією Теодора Епштайна, як найкраща дисертація на східноєвропейську тематику. Див. також рецензії на книгу: Michael Moser, Russophilen in Galizien, in Zeitschrift für Slawische Philologie, 63/1, 2004, S. 237—247.; Fred Stambrook, Austrian History Yearbook, Volume 34, January 2003, pp 353—354. Прямий доступ до рецензії

Посилання[ред. | ред. код]