Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ДЕРЖАВА ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ФЕНОМЕН

ДЕРЖАВА ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ФЕНОМЕН. Держава (надалі — Д.) — провідний інститут політ. системи сусп-ва на цивілізаційному щаблі його розвитку (див. Цивілізація), що має суверенну владу над офіційно визначеною тер. й людьми, які на ній постійно мешкають чи тимчасово перебувають. Д. тією чи ін. мірою й у той чи ін. спосіб контролює, організовує та спрямовує деякі аспекти діяльності своїх підданих (або громадян). Вона має ієрархічну структуру, монополію на заходи примусу (законне використання сили). Виконує як суспільно необхідні функції, так і функції із забезпечення влади та привілеїв (безвідносно до того, визначені вони формально  чи ні) пануючих соціальних верств (класів). Нарешті, вона є джерелом права й законодавства.

Щодо розуміння сутності й функцій Д. склалися три напрями:

1) той, що йде від антич. соціальної філософії (Платон, Арістотель, Полібій) і в рамках якого Д. розглядається: як інституціональний засіб забезпечення спільних інтересів членів певного соціального організму, ведення «спільних справ» і регулювання відносин правителів (влади) та народу (сусп-ва); та як засіб забезпечення політ. життя сусп-ва і, в разі необхідності, легітимного застосування примусу;

2) той, що притаманний марксизмові в його радикальній, більшовицькій (див. Більшовики) формі, згідно з яким Д. тлумачиться як інститут влади, що породжується поділом сусп-ва на антагоністичні класи й виступає знаряддям примусу та гноблення одних класів — тих, що зазнають експлуатації, ін. — панівними класами;

3) той, що у Д. вбачає перш за все джерело права й закону, тлумачачи сам закон як такий, що, з одного боку, організовує життя людей на підвладній Д. тер., а з ін. — визначає структуру та особливості функціонування самих інституцій Д.

Можна виділити такі універсальні ознаки Д.:

1) вона є сталою формою співіснування людей після руйнації первісного ладу й передбачає фіксований зв’язок між певною спільнотою та певною тер.;

2) вона є впорядкованою владою, тобто ґрунтується на відносинах зверхності й підлеглості між людьми за ієрархічним принципом;

3) вона формує або окреслює традиційно встановлені відносини між людьми (майнового і немайнового характеру), накладає на людину, яка мешкає на підконтрольній їй тер., певні, здебільшого юридично визначені, обов’язки та гарантує їй, зазвичай, також формально визначені права;

4) вона, принаймні формально, виходячи з наявної юрид. бази, контролює поведінку людей у межах своїх кордонів (які саме аспекти поведінки людей вона контролює, визначається особливостями Д.);

5) вона має апарат і знаряддя примусу у вигляді правоохоронних (карних) органів;

6) вона є найвищою, або суверенною владою в межах своїх кордонів (такої влади не мають різного роду залежні державні утворення — колоніальні адміністрації, домініони, протекторати (див. Протекторат), суб’єкти конфедеративних чи союзних утворень, а отже, вони не є повноцінними Д. в повному значенні цього слова);

7) вона захищає свій суверенітет, територіальну цілісність й інтереси, у разі зазіхань на них ін. Д.,  за допомогою армії.

Різні типології Д. ґрунтуються на різних критеріях.

Класичним вважається критерій, що був запроваджений античною політичною філософією і є, так би мовити, кількісним — мова йде про кількість осіб у державі, які зосереджують у своїх руках усю повноту влади: одна, кілька (група) чи всі (народ).

Ін., сучасний, критерій — легітимність влади, тобто законне визнання переважною більшістю нас. країни факту передачі влади в руки певних людей.

Типологія, що базується на поєднанні цих двох критеріїв, виокремлює такі форми правління: легітимні — монархія, аристократія і демократія; та нелегітимні — тиранія, олігархія та охлократія. Це — ідеальні типи, в реальній історії вони проявляються в різних варіаціях і комбінаціях, якими, напр., є конституційна монархія у Великій Британії чи Іспанії.

За критерієм побудови і тер.-адм. устроєм Д. поділяються на: 1) унітарні (Франція, Польща, Україна, Болгарія); 2) федеративні (США, Німеччина, РФ, Нігерія); 2) конфедеративні або союзні (Швейцарія, формально — колиш. СРСР).

За нац. критерієм Д. поділяють на мононац., де осн., «титульна», нація складає майже все їх нас. (Франція, Польща, Швеція, Вірменія), та багатонац. (РФ, Індія, Індонезія, Нігерія).

Стосовно сучасних Д. можуть бути використані й ін. критерії: а) наявності чи відсутності расової строкатості (монорасові — Данія, Угорщина, Японія, Чад, Танзанія; багаторасові — США, Бразилія, Пд.-Афр. Республіка, РФ, Казахстан); б) одномовності або багатомовності (одномовні — Франція, Італія, Польща, Греція, Вірменія; багатомовні — Бельгія, Швейцарія, Канада, Індія, Сінгапур).

В часи давнини та середньовіччя, значною мірою й пізніше, існували такі види Д., як:

1) місто-Д. — такими утвореннями були: давньосхідне номове місто, античне полісне місто, середньовічне місто-комуна та міська республіка (зокрема, міськ. республіками були Венеція, Флоренція, Новгородська боярська республіка);

2) централізовано-бюрократична Д. у вигляді царства, королівства чи імперії (Стародавній Єгипет, Китай династій Цінь, Хань, Тан та ін., Візантія);

3) феод. Д. (існували переважно в Зх. Європі). В реальному житті в межах конкретної країни ці видові форми Д. часто поєднувалися, а їхні комбінації змінювалися. Напр., у пізньосередньовічній Європі утворювалися т. зв. станові (з представництвом від дворянства, духовенства та міст; див. Стани) монархії, в яких поєднувалися принципи монархізму та парламентаризму (див. Парламент). У наступні століття вони переважно перетворилися на абсолютистсько-бюрократичні Д. (Іспанія, Франція, Австрія, Пруссія, Росія), але в окремих країнах (Англія, Данія, Швеція) парламентаризм не лише зберігся, а й згодом узяв гору, явивши світові феномен парламентарної (конституційної) монархії.

В 19 ст. для еволюції держ. форм актуальним було розмежування: а) абсолютної монархії (Російська імперія, Османська імперія, Китайс. імперія, Персія, Сіам), б) парламентарної монархії (Велика Британія, Данія, Нідерланди) і в) представницької республіки (США, Швейцарія, від 1870 — Франція).

Для 20 ст. актуальною стала конкуренція тоталітарних (комуніст. та фашист.-нацистського типів, до останніх тяжіють націоналістично-авторитарні режими на зразок тих, що були в Іспанії часів Ф.Франко, в Угорщині — за правління М.Горті, у Чилі — за А.Піночета) і правових (які часто називають демократ.) форм Д.

Поняття про Д. в близькому до сучасного розумінні почало формуватися в Зх. Європі в 14 ст., й склалося до кін. 17 ст.

Ж.Боден та Т.Гоббс розробили концепцію суверенності Д., яка виходила з тези, що повноцінна Д. не може бути залежною від рішень ін., зовн. щодо неї суб’єктів сили, а отже, мусить мати політ. органи або особу, які були б наділені владою та беззаперечним правом приймати й реалізовувати свої рішення.

Розробка поняття про суверенність дала змогу чітко розмежувати громад. й приватну складові політ. ладу та коректно провести межі між різними політ. інституціями.

Поняття про держ. суверенітет, формалізоване в площині заг. консенсусу зх.-європ. країн, стало ядром ідейного підґрунтя Вестфальської політ. системи, що сформувалася по закінченні Тридцятирічної війни 1618—48 (див. Вестфальський мир 1648).

На противагу як арістотелівській ідеї про природне виникнення Д. через поширення влади патріарха на коло родичів і сусідів, так і середньовічній християн. думці про божественне походження Д. з серед. 17 до кін. 18 ст. розробляється концепція про творення Д. шляхом укладання «суспільного договору».

В основі цієї концепції лежить ідея, за якою законна влада є штучним витвором — продуктом добровільної угоди людей з метою запобігання насильству (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант).

У серед. 18 ст. Ш.Монтеск’є обґрунтував положення про необхідність розмежування та самостійного функціонування 3-х гілок влади: законодавчої, виконавчої та суд.

У працях Ж.-Ж.Руссо Д. була осмислена як інституційне представництво волі народу.

Поряд з ідеєю суверенітету і, до певної міри, на противагу їй з Просвітництва доби, а особливо від часів Амер. революції 1775—83 та Французької революції кінця 18 століття, поширюється ідея, що одна з гол. функцій Д. — гарантування прав і свобод окремого громадянина.

Свого часу Арістотель протиставив політ. сусп-во (Д.) родинному укладу, в 17 ст. політ. теоретики, зокрема Т.Гоббс, чітко розмежували держ. та церк. влади, а діячі Франц. революції кін. 18 ст. поставили проблему про відмінність  Д.  від  сусп-ва.

Невдовзі Г.-В.Геґель переконливо довів, що Д. не слід плутати з громадянським суспільством.

Засновники істор. матеріалізму К.Маркс і Ф.Енгельс започаткували  погляд на Д. як на апарат примусу, який створюється та використовується для пригнічення одним класом іншого.

Ідея про Д. як апарат управління, який характеризується насамперед тим, що встановлює в сусп-ві монополію на примус, на законне застосування сили, набула поширення наприкінці 19 — поч. 20 ст., зокрема, завдяки працям М.Вебера.

Більшість учених, що дотримувалися просвітницької та еволюціоністської традицій 18 — поч. 20 ст., процес утворення Д. пов’язували, як правило, із підкоренням войовничими та мобільними скотарями осілих землеробів.

На ін. позиціях стояли прибічники істор. матеріалізму, які доводили, що Д. утворюється внаслідок виникнення приватної власності та класового поділу і є тимчасовою інституцією, притаманною експлуататорському сусп-ву: коли класовий поділ буде знищено — зникне й Д.

У 1-й пол. 20 ст. механізми виникнення та функції Д., відповідно до практики зх. сусп-в, розглядалися гол. чин. у політико-правовій та військ.-політ. площинах.

У 2-й пол. 20 ст. завдяки дослідженням Р.Адамса, К.Ренфрю, Е.Сервіса, І.Д’яконова, В.Массона, Л.Васильєва та багатьох ін. були розкриті соціально-екон. та політико-адміністративні аспекти виникнення Д. на Сході і в доколумбовій Америці та ін. регіонах світу.

Сучасна реконструкція процесу походження та розвитку Д. ґрунтується на розумінні державогенезу як політ. складової формування цивілізації (стадії істор. поступу, що йде за первісністю). Така реконструкція здійснюється з урахуванням усіх ін. аспектів (складових) процесу становлення і розвитку цивілізації (екон., соціального, культ., урбанізаційного, демографічного). Осн. складовими такої реконструкції є наступні тези.

Д. виникає на базі землеробського й скотарського госп-в, що  сформувалися в ході неолітичної революції (див. Неоліт). Пізня первісність характеризується неподільним пануванням землеробсько-скотарського госп-ва при утворенні племінних інституцій на зразок вождівств, аристократична верхівка яких реалізує свої приватні інтереси щодо сусп. влади-власності на колективні ресурси через використання редистрибутивної (перерозподільної) системи. Там, де необхідна була іригація, завжди рано чи пізно розвивалися колективні форми землеробства, а там, де атмосферних опадів було достатньо, — утверджувалися парцелярно-сімейні (див. Парцеляція) форми вир-ва.

На пізньопервісно-прецивілізаційній стадії формуються два осн. шляхи розвитку землеробсько-скотарських сусп-в: сх., пов’язаний з посиленням ролі ранньополіт. органів племен-вождівств у системі вир-ва та перерозподілу, та зх. (антич., європ.), де відповідні тенденції не набувають значного поширення й госп-во ґрунтується на системі автономних, хоча й об’єднаних в общини родин.

Сх. шлях характеризується:

1) тим, що зростання ефективності економіки забезпечується за рахунок удосконалення держ. управління нею;

2) редистрибутивно-госп. концентрацією додаткового (а значною мірою й необхідного) продукту та трансформацією його в престижні цінності, володіння якими символічно засвідчує високий статус носіїв-персоніфікаторів племінної та держ. влад;

3) розвитком організованих ремесел при ставках-столицях вождів-князів;

4) централізованою зовн. торгівлею. Колективний спосіб вир-ва та редистрибутивна система блокують приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне панування держ. влади-власності над парцелою, що позначається на всіх аспектах сусп.-політ. та культ.-культового життя. Цей шлях привів до створення деспотично-бюрократичних Д. давньосх. типу на Близькому і Середньому Сході, в Пд. та Сх. Азії, в доколумбовій Америці.

Другий, зх., шлях за тогочасних умов, а вони залишалися принципово подібними аж до початку залізного віку (епохи виплавки заліза й застосування його у вигляді знарядь праці та зброї), був нездатний забезпечити вихід сусп-в, які по ньому просувалися, на цивілізаційний рівень. Зх. шлях почав розкривати свої продуктивні можливості значно пізніше сх. — з 1 тис. до н. е.

Перші Д. виникають там, де набуло поширення масштабне іригаційне землеробство — в долинах великих рік Ніл, Тигр та Євфрат, Інд. В ін. кліматичних умовах (Мінойський Кріт, ольмеки та майя, найдавніший Китай тощо) ранні цивілізації формувалися на ін. госп. основі (не поливного землеробства), але й тут вирішальна роль належала орг. діяльності владних структур, що забезпечували ефективне функціонування систем вир-ва та перерозподілу матеріальних благ. Д. виконувала тоді насамперед орг.-госп. та реліг.-культові функції і певною мірою — військ.-політ. та юрид.-правові. В зародковому стані всі ці функції наявні вже на рівні племінної організації пізньопервісної доби.

Перші Д. (Єгипет, Дворіччя) утворилися на межі 4—3 тис. до н. е. і являли собою низку взаємопов’язаних номових міст-д-в, які відносно швидко, в долині Нілу, і дещо повільніше, в Месопотамії, об’єднувалися в централізовані царства-деспотії (давньоєгип. Раннє царство, царства Аккада та III династії Ура в Дворіччі, Елам). Від кін. 3 тис. до н. е. в їхній політиці спостерігається наростання  експансіонізму. Від поч. 2 тис. до н. е. експансіонізм стає характерним і для поведінки Д., що утворилися в Анатолії та Егеїді (Хеттське царство, Мінойський Кріт, Мікенська Греція), Пн. Китаю часів Шан-Інь і раннього Чжоу.

Поступово формується цілісна  східносередземномор.-передньоазійська міждерж. система часів бронзового віку. Згодом складаються й перші Д. імперського типу (Єгипет доби Нового царства 2-ї пол. 2 тис. до н. е., Новоассірійське та Нововавілонське царства, нарешті Перська д-ва Ахеменідів 1-ї пол. — серед. 1 тис. до н. е.).

На момент виходу Д. сх. типу на ранньоцивілізаційний рівень вони становили низку ранньокласових міст-д-в номового зразка з більш-менш виразно виявленою  2-секторною  економікою: 1-й сектор — держ.-храмово-палацовий, 2-й — держ.-общинний. Обидва сектори перебували під контролем ранньодерж. органів, чия влада-власність реалізовувалася через редистрибутивну систему. У держ.-храмово-палацовому секторі вир-во й перерозподіл мали суто централізований, адм.-бюрократичний характер, а безпосередні виробники, не володіючи засобами вир-ва, були лише працівниками відповідних великих госп. комплексів, мали особисту юрид. правоспроможність і певні (часто лише номінально) соціальні права. В держ.-общинному секторі, який також був залучений до колективних робіт, продовжувало функціонувати домогосп-во як елементарна соціально-екон. одиниця. Двосекторність була притаманною й нижньомесопотамським містам-д-вам ранньодинастичної доби, й містам-д-вам майя (тут ця двоїстість так і не була подолана до початку конкісти).

Для другого етапу розвитку Д. сх. типу в політ. плані характерним стає створення централізованих деспотій, у межах яких відбувається об’єднання іригаційних систем усього річкового басейну (Нілу, Тигру та Євфрату тощо). За таких умов палацово-храмові г-ва колиш. номів перетворюються на єдину заг.-держ. екон. систему, яка поглинає общинні домогосп-ва. Різні варіанти саме такого розвитку спостерігаються й у Єгипті, принаймні з часів Давнього царства, й у Дворіччі, в часи царства Аккада та особливо за III династії Ура. У Новому Світі класичним зразком такого розвитку сусп-ва є д-ва інків, де супербюрократизована держ. економіка виникає навіть не будучи детермінованою госп. доцільністю створення там величезних управлінських структур (як це було в Єгипті й Дворіччі, де підґрунтям централізації була   широкомасштабна іригація). Очевидно, приблизно на такому ж шляху розвитку перебували на час їхньої загибелі й сусп-ва Хараппської цивілізації долини р. Інд та Теотіуакана в Центр. Мексиці. Створення супербюрократичної держ.-централізованої економіки неодмінно породжує глобальну кризу цивілізації, й гол. причиною такої  кризи є поступове обмеження можливостей індивідуальної діяльності. Всезаг. регламентація та блокування особистісних форм прояву творчої енергії зумовлюють стагнацію та агонію цього типу цивілізації: розпад такої цивілізації, за відсутності в неї серйозного зовн. противника, може тривати 2—3 століття (як єгип. Давнього царства після спорудження великих пірамід), а за наявності істотних зовн.-політ. труднощів — відбуватися з вражаючою швидкістю (як, напр., д-ви III династії Ура чи д-ви інків).

Крах супербюрократичної ранньої Д. не визначає однозначно долю нащадків її творців. В одних випадках нащадкам так і не вдається власними силами відтворити держ.-цивілізаційні структури, як було в долині р. Інд до приходу туди індоаріїв. В ін. — криза долається власними силами, при цьому виробляються певні внутр. механізми стимулювання подальшого розвитку, але в цілому відтворюються попередні зразки держ. та ін. структур, як було в Єгипті при переході від Давнього царства до Середнього й від Середнього до Нового. В ін. випадках нова цивілізаційна система, що створюється на ґрунті попередньої, хоча і відтворює ті її елементи, без яких у відповідних екологічно-істор. обставинах існування Д. взагалі неможливе, але водночас породжує й нові сили, дія яких визначає перехід сусп-ва від ранньокласового рівня розвитку до т. зв. станово-класового (традиційні сусп-ва). Прикладом цього може послужити месопотамська державність, відродження  якої  після краху  д-ви III династії Ура супроводжувалося легалізацією елементів приватновласницької економіки в лихварсько-торг.-ремісничій діяльності, принаймні за часів Старовавілонського царства. З цього моменту (з 1-ї пол. 2 тис. до н. е.) спостерігаємо перші кроки на шляху відокремлення власності від держ. влади. З’являється хай і цілком підлеглий Д., але все ж таки автономний у своїй підприємницькій діяльності власник, і це приводить до того, що жорстка кореляція між соціальним, політ. і майновим статусом індивіда, яка була характерною для попереднього держ. ладу, істотно послаблюється.

Навколо найдавніших центрів цивілізаційного розвитку за доби середньої й пізньої бронзи та залізного віку, переважно в передгір’ях, на мор. узбережжі та о-вах, то тут, то там почали складатися цивілізації-супутники. Вир-во додаткового продукту тут відбувалося також здебільшого в межах невеликих міст-д-в, які часто мали вигляд палаців як центрів екон., політ. та культ.-культового життя з прилеглими до них посадами та більш-менш віддаленими с.-г. поселеннями. Втім обсяг додаткового продукту, що міг бути виготовлений в кожному з таких соціальних організмів, був вкрай незначним. Водночас, залежно від конкретних обставин, той чи ін. володар міг поширювати своє панування над сусідніми соціумами й у вигляді данини відчужувати частину виробленого там додаткового продукту. Тому розвиток державотворчого процесу тут відбувався шляхом завоювань, здійснення яких потребувало створення великих військ.-політ. об’єднань (складних соціальних організмів) під головуванням найсильнішого  політико-адм. центру, що експлуатував своїх сусідів васально-данницьким чином. Класичними прикладами такого розвитку є Хеттське царство й царство Мітанні, Мінойський Кріт й Ахейська Греція. Подібний перебіг подій мав місце в 2-й пол. 2 тис. до н. е. в долині р. Хуанхе (д-ва Шан-Інь). Близькі до такого військ. типу Д. були притаманні й Азії ранньозалізного віку: Фрігія, Урарту, Мідія, перші індоарійські д-ви пн. ч. п-ва Індостан, ранньочжоуська система в Китаї тощо.

Схожими за політ. та соціально-екон. структурою були й численні середньовічні ранньодерж. об’єднання Сх. Європи (Київська Русь, Волзька Булгарія; див. Болгари волзькі), Далекого Сходу (Когурьо в Кореї, Ямато в  Японії), Пд.-Сх. Азії (Фунань, д-ва Шріваджів) та Тропічної Африки (Гана, Малі, Сонгай у Зх. Африці).

Приблизно з серед. 1 тис. до н. е. в істор. поступі починають з’являтися локуси з «осьовим часом». Атрибутом цих локусів є людина, яка протиставляє себе родові та Д.: старозавітні пророки викривають царів, грец. філософи відкидають традиційні уявлення про богів, зороастрійці наголошують на притаманній кожному свободі вибору між добром і злом, джайни й буддисти не визнають сакральності варново-кастового поділу сусп-ва, а даоси глузують над держ. службою, церемоніями та ритуалами.

Саме в локусах з «основним часом» формуються ранньодерж. сусп-ва нового зразка. Такі сусп-ва поступово входили в симбіоз з давнішими Д. відповідного регіону (так, зокрема, розгорталися події в Зх. Азії) й уже разом з ними повільно прямували до радикальної трансформації подальшого істор. поступу.

Цей процес тривав багато століть. Особливим чином відбувався поступ там, де ранньодерж. система нового типу формувалася  в умовах цивілізацій, яким притаманна була релігійність з розвинутою особистісною складовою (християн., мусульманська, індуїстська, буддійська тощо). При цьому, однак, Д., набуваючи нових ознак, переймала й специфіку сусп. устрою тих цивілізацій, складовою частиною яких вона ставала.

Сх. традиції сусп. устрою доби традиційних цивілізацій і в нових умовах (пізня давнина й «довге» середньовіччя до утворення світ. колоніальної системи в 19  ст. — Китай, Індія, Персія, Араб. халіфат, Осман. імперія) зумовлювали неподільність влади Д. та її (Д.) фактичне верховенство щодо власності на землю, природні та людські ресурси, а також соціально-політ. й соціально-екон. панування держ. апарату над індивідом, який, навіть володіючи власністю, не мав відносно Д. гарантованих прав.

Зосередження в руках такої д-ви всієї повноти екон. та політ. влади, освяченої офіц. духовенством, за відсутності здатних протистояти їй політ. структур позбавляло людину можливості робити політ. вибір. Власність (у вигляді власності на торг.-фінансовий капітал та рухоме майно), хоча і була до певної міри автономною, але рівень цієї автономності ще не був таким, аби вона (власність) могла скласти реальну опозицію до тотальної держ. влади, і тому вона залишалася їй підпорядкованою.

Кожне сх. сусп-во виробило також певні соціальні структури для захисту й гарантування традиційних прав своїх членів. У Китаї таким інститутом була розгалужена родинна система, освячена конфуціанським каноном, в Індії — варново-кастова система, яка спиралася на беззаперечний авторитет Вед, в мусульманському світі — закони шаріату, що ґрунтуються на Корані.

Якщо на Сході людина навіть після глибинних трансформаційних зрушень істор. поступу ще тривалий час неодмінно підпорядковувалася д-ві, яка була щодо неї відчуженою самодостатньою силою, то на Заході, вже з часів Стародавньої Греції, з’являються вільні громадяни, які були (звичайно, не в новоєвроп. розумінні) економічно самостійними приватними власниками і які в своїй сукупності становили громадян. суспільство (спочатку в межах поліса, згодом — середньовічної міськ. комуни, і нарешті — новоєвроп. ліберально-демократ. д-ви), якому (за умов ідеальної реалізації демократ. форми правління) підпорядковуються всі держ. інститути.

Інакше кажучи, на Заході державність стала феноменом похідним, вторинним щодо сусп-ва приватних власників (громадянами якого, зрозуміло, є далеко не всі члени відповідних соціальних організмів).

Зх. політ. модель (в її полісній, класично-антич. чи бурж., зх.-європ.-пн.-амер. формі) заснована на варіативній і досить стійкій рівновазі протипокладених одна одній сусп. сил — держ. влади та приватної власності (амплітуда коливань співвідношення цих сил може бути досить значною, як, скажімо, у Франції, де державність еволюціонувала від абсолютизму 18 ст. через добу Франц. революції кін. 18 ст. до класичної бурж. державності та від останньої через соціальні катаклізми, світ. війни та тоталітаризм 1-ї пол. 20 ст. до зх. ліберальної демократії з соціально орієнтованою ринковою економікою).

Наявність у сусп-ві приватної власності, яка має належне правове та владне забезпечення, визначає екон. (а отже, хоча б потенційно, й будь-яку ін.) самостійність індивіда, гарантує можливість існування та розвитку громадян. сусп-ва. Така система органічно продукує екон., соціально-політ. й культ. конкуренцію, яка надає можливість особі вибирати — з ким і заради чого їй жити.

Проте соціальні групи, які не мають приватної власності (пролетарі доби класичного капіталізму; див. Пролетаріат) чи які навіть самі є об’єктом власності (раби), зазнають в таких сусп-вах не менш жорстокої експлуатації, ніж залежні категорії людей в деспотіях Сходу.

Якщо на Сході, де і політ., і екон. влада концентрувалася в руках д-ви, людина принципово залежала від адм.-бюрократичного апарату, то на Заході, де влада та власність, починаючи з доби виникнення антич. поліса, дедалі більше віддалялися одне від одного, вона (людина, індивід) поступово отримувала значно кращі шанси для відстоювання своєї свободи не лише в духовному, реліг.-філос., а й у земному, практичному, в т. ч. й політ. плані.

Зх. шлях розвитку визначався індивідуалізацією, так би мовити, прогресуючою приватизацією найрізноманітніших сфер життєдіяльності. Витоки цієї «приватизаційної» тенденції сягають глибин первісності.

В нео-енеолітичній Європі не було потреби в колективних формах вир-ва й перерозподілу с.-г. продукції в скільки-небудь значних масштабах, бо кожна сім’я могла самостійно забезпечити себе необхідним мінімумом харчів, найпростіших виробів та знарядь праці.

З переходом до племінного рівня орг. життя значно ускладнилося, проте домогосп-во на більшій частині Європи залишалося більш-менш автономною екон. та соціальною одиницею.

В Егеїді, що була центром випереджаючого розвитку в Європі впродовж більшої частини 1 тис. до н. е., вже з доби архаїки її мешканці уявляли собі соціальні відносини як горизонтальні взаємини, тобто як стосунки в принципі рівноцінних індивідів, але не як вертикальні, векторні, командні зв’язки, що сходять з висоти держ. влади до окремих виконавців царських наказів.

Вихідною причиною цього було народження на руїнах мікенської палацової системи полісної громади як союзу економічно самостійних домогосп-в, голови яких утворювали вищий владний орган — нар. збори. Особи, які обиралися самими чл. громади зі свого середовища й яким на певний час довірялося виконання громад. справ, були, по-перше, підзвітними громаді, а по-друге, не мали у своїх руках важелів екон. влади над ін. членами соціуму. Ін. словами, громад. сусп-во як союз власників — голів окремих домогосп-в породжувало й контролювало (зрозуміло, не завжди вдало, про що свідчить встановлення олігархічних і тиранічних режимів у численних полісах Стародавньої Греції) держ. інституції, діяльність яких в ідеалі мала бути спрямованою на задоволення інтересів усіх повноправних громадян-власників. За такої системи, доти, поки поліс не опинявся підпорядкованим якійсь зовн. силі або не підпадав під владу тирана, кожний з його громадян мав найширші можливості для творчої самореалізації, в т. ч. й у політ. сфері. Перешкодою цьому міг бути лише сам громад. колектив — верховний власник полісної землі та розпорядник полісного життя.

Як і давньогрец. поліси, подібні до них давньоітал. міські громади також являли собою інтегровані цілісності окремих домогосп-в, голови яких (домогосп-в) користувалися громадян. правами й самі формували власні органи самоврядування. За часів елліністичних монархій, а особливо за Рим. імперії (див. Рим Стародавній), реальна самостійність таких громад дедалі більше порушувалася держ. бюрократією, але традиція самоврядування (зх.-середземномор. муніципії тощо) протрималася до кінця античності й перейшла в середньовіччя.

Античність, з точки зору зх. типу сусп-ва і Д., репрезентує, так би мовити, бічну еволюційну гілку істор. поступу, яку слід оцінювати як таку, що не мала достатніх потенцій для тривалого саморозвитку (вони були вичерпані нею ще задовго до створення Рим. імперії). Тому античність стала лише одним з компонентів, що в сукупності створили підґрунтя візант. та середньовічного зх.-християн. світів з їхніми специфічними формами Д. В останньому випадку (зх.-християн. світ) природа Д. визначалася не стільки рим. спадщиною, скільки традиціями варварських, переважно давньогерм. і, частково, кельтських політ. форм життя, в яких домінували військ. соціальні еліти (вожді-князі, потім королі з родовою аристократією та дружинниками).

Найвиразніше такі традиції проявилися там, де антич. імпульси найменше відчувалися, — в пн.-зх. областях Європи, зокрема прилеглих до Пн. моря (Пд. Скандинавія, Пн. Німеччина з Нідерландами, Брит. о-ви). Саме там, у «закутку», віддаленому від істор. виру 1 тис. до н. е. — поч. 1 тис. н. е., визрівали ті докорінні зх.-європ. сімейно-власницькі структури, які згодом на хвилі нових технологій, пов’язаних з оволодінням залізом, змогли піднятися на рівень державотворчої діяльності й незабаром визначили специфічний для Зх. Європи 2 тис. шлях розвитку.

У сх.-європ. (початково в межах зх. шляху) лінії становлення й поступу Д. місц. інтенції (найкраще це видно на матеріалах Лісостепової України; див. Давня історія) вже на початку ранньозалізного віку опинилися в найтіснішому переплетенні, по-перше, з кочівницько-степовими силами (а ці сили, у свою чергу, зазнали свого часу впливу з боку великих д-в Сходу), від яких багато чого перейняли, а по-друге, з сусідніми цивілізаціями середземномор.-передньоазійського кола (спочатку з антич., пізніше з мусульманською й од давньорус. часів з візант.-сх.-християн., а також з доби правління вел. княгині київ. Ольги, — із зх.-християн.).

До зони впливу зх.-християн. цивілізації території України, Білорусі та Литви, а потім і трансформованого в Рос. імперію Моск. царства (див. Росія), як й ін. народи поствізант. культ. кола — сх. романці, греки, серби, болгари, грузини, вірмени та ін., потрапили лише, відповідно, в 15—17 та 17—18 ст. А до того часу Моск. царство, свідомо орієнтуючись з часів вел. кн. моск. Івана III Васильовича на візант. традицію, у своїй політ. практиці успадкувало багато деспотичних золотоординських звичаїв (див. Золота Орда), а слов’яни пд.-сх. Європи, сприйнявши степові традиції ін., переважно тюркських, народів, створили козац. (див. Козацтво) органи самоврядування, які в Україні серед. 17 ст. породили інститути козац.-гетьман. Д. з полковим адм.-тер. устроєм (див. Полковий устрій, Сотенний устрій).

Державність зх.-християн., катол.-феод.-бюргерської цивілізації середньовіччя є принципово відмінною від ін. типів державності, зокрема й забюрократизованої візант.

Хоча феод.-ієрархійна структура стає домінуючою формою сусп. організації Заходу, яку певною мірою переймає й катол. церква, однак середньовічні міста-комуни, навіть коли вони були інкорпоровані в структури феод. володінь, за своїм внутр. устроєм аж ніяк не були феод.

Феодалізм як такий передбачає виключно вертикальні зв’язки на всіх рівнях ієрархійно побудованого соціуму (васально-сеньйоральні відносини), але структуроутворюючою основою середньовічних зх.-європ. міст (як і антич. полісів) були не вертикальні, а горизонтальні зв’язки, самоврядування та виборність посадових осіб.

Зх.-християн. світ зародився внаслідок романо-герм. синтезу (з подальшим підключенням до нього германомовного нас. Британії та Скандинавії, кельтів Ірландії, слов’ян Центр. Європи, угорців та сх. прибалтів) і розвинувся завдяки пізнішому утворенню в ньому в результаті ранньосередньовічного альянсу Франкської д-ви й рим. курії (див. Ватикан) хиткої двополюсної церк.-політ. структури.

Центри політ. та церк. впливів у Зх. Європі були географічно віддаленими один від одного й очолювалися різними особами (на відміну, напр., від мусульманського світу, де халіф і релігійно, й політично головував над усіма правовірними).

Впродовж 9 ст. створена франкським королем Карлом Великим (768—814, від 800 — імператор) держ. система почала руйнуватися і в 10 ст. (не без впливу спустошувальних нападів вікінгів, угорців та пн.-афр. мусульман) розпалася. З цього часу зростає нова, власне феод. аристократія, представники якої міцно утримують свої спадкові землі й усвідомлюють себе не в статусі королів. намісників і чиновників, а в статусі справжніх можновладців. З цього ж часу починається бурхливий розвиток середньовічних зх. міст — міськ. комун Фландрії, Німеччини та особливо міст-д-в Італії.

Від 12—13 ст. феодалізм починає руйнуватися, а анархізм і свавілля феодалів — приборкуватися королів. владою, яка вступає в союз з міськ. комунами.

Протягом 13—15 ст. створюються контури новоєвроп. територіально-держ. структур, у межах яких здебільшого починали складатися перші новоєвроп. нації. Базові засади євроатлантичної цивілізації формувалися саме в містах.

 Зх.-християн. цивілізація утверджує незалежність власності від політ. влади. Вже в часи виникнення зх.-християн. світу приватновласницькі відносини пронизували не лише ремісничо-торг. сферу (як було й на Сході), а й землеробство, хоча згодом над усіма цими горизонтальними екон. зв’язками — передусім із соціально-політ. причин — була зведена феод. «надбудова».

Д. на Заході не була залучена власне до організації екон. діяльності, а, стоячи немовби осторонь, лише відчужувала позаекон. засобами додатковий продукт, передусім у селян, більшою чи меншою мірою особисто залежних від феод. структур. І хоча у сфері поземельних відносин у 15—16 ст. феод. сюзеренітет, який початково мав суто соціально-політ. походження, часто зливався з поземельною власністю, остання залишалася відносно політ. влади чимось зовн. Ще в більшій мірі це стосувалося торг. та лихварсько-банк., а згодом і пром. капіталів. Тому і Нідерландська революція 1566—1609, і   Англ. революція 1640—60, і Франц. революція кін. 18 ст. під різними гаслами здійснювали одну й ту ж програму: максимально можливого унезалежнення власності від влади Д. й підпорядкування дій Д. інтересам приватних власників — буржуазії.

Ці характерні й специфічні властивості зх. Д. проявилися і в Пн. Америці, причому глибше й яскравіше, ніж у Європі, оскільки тут вони не були переобтяжені феод.-абсолютистською, клерикальною та корпоративно-цеховою спадщиною.

На кін. 18 ст. зх., вже євроатлантична, цивілізація створила новий тип Д., який передбачав чітке розмежування: 1) прав власності та держ. владно-адміністративних повноважень; 2) Д. та громадян. сусп-ва. Д. тут, долаючи абсолютистську спадщину, поступово набувала парламентсько-представницьких форм. В одних випадках парламентаризм поєднувався з монархічним принципом, більшою чи меншою мірою обмежуючи його (Велика Британія, Данія, Швеція, в 19 ст. Нідерланди, Бельгія, Італія, Німеччина та Австро-Угорщина тощо), а в ін. — набував форм республіки — президентської (США, згодом Франція) або парламентської (Швейцарія, після Першої світової війни — новостворені Австрія, Чехословаччина, Фінляндія, після Другої світової війни — Італія, Греція й ін.).

Певний час парламентаризм і  конституціоналізм поєднувалися з колоніальним пануванням крупних зх.-європ. Д. (перш за все, Великої Британії та Франції, також Іспанії, Португалії, Нідерландів, Бельгії, нетривалий час Німеччини та Італії) над країнами за межами Європи. Парламентаризм формально був притаманний і тоталітарним та напівтоталітарним Д. комуніст. блоку. У Центр. і Пд.-Сх. Європі та в Сх. Прибалтиці він набув реального змісту на межі 80—

90-х рр. 20 ст.

Утвердження в 20 ст. в окремих країнах тоталітаризму (однаково — комуніст., фашист. чи націонал-соціаліст.) було пов’язано з відступом назад від уже досягнутого рівня унезалежнення сусп-ва від Д.

Тоталітаризм підпорядковує сусп-во Д., а саму Д. — партії (яка уподібнювалася реліг. рухові) та/чи патерналістичному лідерові (Б.Муссоліні, А.Гітлеру, Й.Сталіну, Мао Цзедуну, Кім Ір Сену, Пол Поту).

Тоталітарні д-ви встановлювали всеосяжний контроль над приватною власністю (Італія, Німеччина) або запроваджували повну держ. власність на засоби вир-ва (СРСР, Китайс. Нар. Республіка (КНР)), тим самим підпорядковуючи собі особистість як політично, так і економічно.

Теорія та практика тоталітарних Д. передбачала ідеологічну обробку нас. відповідно до обраної правлячою партією доктрини.

Своєрідною реакцією на поступ тоталітаризму, держ. примусу і терору (колективізація сільського господарства, голодомор 1933—1934 в УСРР і «єжовщина» в СРСР, голокост і масові репресії в нацистській Німеччині та окупованих нею країнах Європи) стало поширення в демократ. країнах радикального лібералізму, який протиставляв Д. і сусп-во. На думку багатьох представників цього напряму (зокрема Ф. фон Хайєка), функції Д. слід звести до мінімуму. Подібне ставлення до Д. поширилось і в екзистенціоналістських та постмодерністських підходах до сусп.-політ. питань.

Проте наприкінці 20 ст. знову набирає сили ідея, що в сучасному сусп-ві регулювання соціальних процесів та екон. зростання потребує держ. втручання, а отже, таке регулювання є необхідною складовою діяльності Д. Вже не раз держ. регулювання позитивно проявило себе в кризових ситуаціях, як-от в США при подоланні кризи на поч. 1930-х рр. («новий курс» Ф.Рузвельта), у післявоєн. Німеччині та Японії, при модернізації КНР. Це регулювання було успішним і при створенні основ інформаційного сусп-ва в розвинутих країнах (США, Японії, країнах Зх. Європи). Таким чином сучасна Д. виконує не лише політ. (законодавчі, владно-адм. та суд.), а й, більшою чи меншою мірою, залежно від істор. обставин і традицій, соціальні та екон. функції.

За умов глобалізації форми та функції Д. трансформуються, а певні країни, поступаючись часткою власного суверенітету, добровільно об’єднуються в наддерж. утворення (напр., Європейський Союз) з метою підвищення конкурентоспроможності своїх нац. економік та щоб разом протистояти світ. викликам.

Останнім часом домінують 3 підходи до розуміння майбутнього Д. в глобалізовано-інформаціональному світі, які є хоча і дещо відмінними за акцентуванням, але не виключають один одного:

1) Д. має бути цілковито підпорядкована функціонуванню глобальної мегасистеми, перш за все дисципліні світ. ринку;

2) Д. хоча й зазнає впливу з боку глобалізаційних процесів, але ці впливи не будуть настільки потужними, щоб вони могли докорінно змінити природу та поведінку Д.;

3) роль Д. за умов посилення світ. викликів може навіть збільшуватися.

Література

• Wittfogel K. Orietal despotism. A comparative study оf total power. New Hawen, 1957;
• Маркс К. і Енгельс Ф. Маніфест комуністичної партії. В кн.:
• Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 4. К., 1959;
• Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності та держави. Там само, т. 21. К., 1964;
• Adams R.M. The evolution of urban sоciety: Early Mesopotamia and Prehispanic Mexico. Chicago, 1966; Общее и особенное в историческом развитии стран Востока. М., 1966;
• Fried M.H. The Evоlution of Political Society. New York, 1967;
• Polany K. Primitive, Archaic and Mоdern Economics. New York, 1968; Проблемы истории докапиталистических обществ. М., 1968; Платон. Государство. В кн.: Платон. Сочинения, т. 3, ч. 1. М., 1971;
• Renfrew C. The Emergence of Civilization. London, 1972;
• Ленін В.І. Держава і революція. В кн.:
• Ленін В.І. Повне зібрання творів, т. 33. К., 1973;
• Oppenheimer F. The State. Montreal, 1975;
• Service E.R. Origins of the State and Civilization. New York, 1975;
• Poggi G. The Development of the Modern State. London, 1978;
• Classen H.J., Skalnik P. The Early State. The Hague, 1978;
• Dyson K. The State Tradition in Western Europe. Oxford, 1980;
• Гоббс Т. Левиафан. В кн.: Гоббс т. Сочинения, т. 2. М., 1981;
• Classen H.J. The Study of the State. The Hague, 1981;
• Haas J. The Evolution of Prehistoric State. New York, 1982;
• Васильев Л.С. Феномен власти-собственности. В кн.: Типы общественных отношений на востоке в средние века. М., 1982;
• Gailey C. Power Relations and State Formation. Washington, 1988;
• Павленко Ю.В. Раннеклассовые общества: генезис и пути развития. К., 1989;
• Вебер М. Избранные произведения. М., 1990;
• Гегель Г.В. Философия права. М., 1990;
• Джилас М. Лицо тоталитаризма. М., 1992;
• Вебер М. Избранное. Образ общества. М., 1994;
• Зиновьев А.А. Коммунизм как реальность. М., 1994;
• Його ж. Запад. Феномен западнизма. М., 1995; Аристотель. Политика. Афинская полития. М., 1997;
• Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998;
• Пахомов Ю.Н. та ін. Пути и перепутья современной цивилизации. К., 1998;
• Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. М., 1999;
• Гайек Ф.А. Право, законодавство і свобода. К., 2000;
• Гегель Г.В. Основи філософії права або природне право і державознавство. К., 2000;
• Гоббс Т. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної. К., 2000;
• Кастельс М. Информационная эпоха: Экономика, общество и культура. М., 2000;
• Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. К., 2000; Глобалізація і безпека розвитку. К., 2001;
• Павленко Ю.В. История мировой цивилизации: Философский анализ. К., 2002;
• Пахомов Ю.Н. та ін. Цивилизационные модели современности и их исторические корни. К., 2002; Аристотель. Політика. К., 2003.

Джерела

• Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.

Автор: Ю.В. Павленко.; url: http://history.org.ua/?termin=Derzhava_yak_cyvilizac_fenomen; том: 2