Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА, Свято-Успенська Києво-Печерська лавра — православний чол. монастир. Розташований на узгір’ях правого берега Дніпра в Києві. Свою назву отримав від печер, де оселилися перші його мешканці. Початок історії монастиря відображено у давньоруських літописах та Патерику Києво-Печерському. Засновником обителі був Антоній (див. Антоній Печерський), який прийняв постриг на Афонській горі (див. Афон). Успіх духовного життя Антонія дав змогу ігумену Єсфігменського монастиря благословити Антонія і відправити його на батьківщину з пророцтвом, що від нього поширюватиметься чернецтво на Русі. Повернувшись у Київ, Антоній оселився у варязькій печері на Берестові, яку літопис називає печерою першого київ. митрополита — русина Іларіона, який усамітнювався в ній для молитви. 1051 вважається роком заснування печерної обителі, прибуття до неї братії та постригу її. Коли ченців стало дванадцять, вони розширили печери, влаштували першу печерну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, трапезну та келії. На початку 1060-х рр. вел. кн. Ізяслав Ярославич подарував монастиреві гору над печерами, де ігумен Варлаам і братія заклали собор Успіння Пресвятої Богородиці, келії, обнесли «стовпієм» монастир, що з того часу мав назву Печерського. Печери перших ченців одержали назву Дальніх або Феодосієвих. Бл. 1062 Антоній призначив ігуменом монастиря Варлаама, а сам викопав печеру на іншій горі, в якій усамітнився до кінця життя. Започатковані тут Антонієм печери згодом стали називати ім’ям їх засновника — Антонієвими — або Ближніми. Бл. 1063 вел. кн. Ізяслав Ярославич перевів ігумена Варлаама у новозбудований Свято-Димитрівський монастир (рештки його споруд виявлено на території Київського Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря). Братство Печерської обителі обрало другим ігуменом монастиря Феодосія (див. Феодосій Печерський). За нього кількість ченців збільшилася до 100, було визначено правила чернечого життя, в основу яких покладено статут Студійського монастиря, з часом ці правила поширилися на всі ін. обителі Київської Русі. Тому Феодосія називають засновником чернечого життя на Русі і вшановують нарівні з Антонієм Печерським. Печери з часом перетворилися на складний підземний комплекс, призначений для поховання братії.

Вже за часів Київської Русі сформувався наземний архіт. ансамбль монастиря. У 1070-х рр. почалося інтенсивне буд-во не тільки дерев’яних, а й мурованих споруд. Феодосій доклав багато зусиль для розширення і благоустрою монастиря, саме він заклав 1073 собор Успіння Пресвятої Богородиці (див. Успенський собор у Києві), буд-во якого продовжив ігумен монастиря з 1074 Стефан. Його наступник з 1078 Никон завершив спорудження собору. Незважаючи на бідність, обитель за ігуменства Феодосія влаштувала особливий двір з церквою, трапезною та притулком для нужденних, на утримання яких Печерський монастир давав десяту частину своїх прибутків. На поч. 12 ст. споруджено Свято-Троїцьку надбрамну церкву, трапезну, у кін. 12 ст. верхню територію обнесено фортечним муром. Монастирське 

буд-во мало великий вплив на розвиток давньоруської арх-ри, тут було створено новий тип храму — собор Успіння Пресвятої Богородиці, після зведення й освячення якого на Русі з’явилися десятки аналогічних церков. В монастирі швидко розвивалося мистецтво живопису, різьблення по дереву і каменю, художньої обробки металу. Уже з 11 ст. він став визначним церковно-політичним і культурним осередком, з яким рахувалася навіть князівська влада. В 11—12 ст. печерських ченців можна було зустріти на Афоні, в Болгарії, Константинополі та ін. місцях. У монастирі жили і працювали іноземці: вірмени, грузини, половці, сирійці, греки, болгари, серби, угорці та ін. Він активно протистояв політиці Візантії. Але головним завданням монастиря, який виник у період становлення і утвердження християнської релігії в Київській Русі, було виховати християнина, прищепити людям християнські ідеали, правила співжиття, мораль, викорінити з побуту і духовного життя язичництво. Видатним подвижником Печерського монастиря був ігумен Феодосій, повчання якого мають практичну спрямованість — посіяти зерна християнської моралі серед народу, прищепити ченцям та можновладцям почуття їхнього високого обов’язку перед Богом і людьми. Збереглися проповіді ще одного подвижника — постриженця й архімандрита Печерського монастиря Серапіона, призначеного 1274 єпископом Володимирським і Суздальським. З ченців обителі вийшло багато православних ієрархів, які поступово витісняли з єпископських кафедр греків і утверджували незалежність руської церкви, що мало в тих умовах першорядне політичне значення. До поч. 13 ст. із їх числа в різні регіони Русі було призначено 50 єпископів. У 12 ст. Печерський монастир домігся виходу з-під опіки константинопольського патріарха (див. Константинопольський патріархат). 1169 отримав титул лаври, що надавало великі привілеї й у певних межах автономію. З того часу він мав статус великокнязівської архімандрії і ставропігії, а його настоятелі іменувалися архімандритами, незалежними від влади митрополита Київського.

Києво-Печерський монастир відіграв велику роль у розвитку літератури, мистецтва, архітектури, прикладного мистецтва, книгодрукування, науки і освіти. У Лаврі жили та працювали відомі проповідники, літописці, вчені, лікарі, будівничі, маляри, знавці церковного співу. З монастирем пов’язаний початок літописання на Русі. Першим відомим літописцем був Іларіон (у схимі — Никон; див. Никон), який почав збирати матеріали для літописного зводу у 1060-х рр., а завершив бл. 1073, надавши давньоруському літописанню антигрецької спрямованості. Бл. 1113 чернець Нестор упорядкував видатну пам’ятку вітчизняного літопису — «Повість временних літ». У 1-й третині 13 ст. створено оригінальну пам’ятку літератури «Патерик Києво-Печерський». Іконописець Алімпій (прийняв постриг 1087) не тільки створив відмінний від візантійського напрям у давньоруському живописі, а й був основоположником школи відновлення живописних творів. Лікарське мистецтво знав засновник монастиря Антоній, який лікував хворих травами. Його учень Агапіт уславився як «безмездний врач», зцілюючи людей без винагороди. Збереглися відомості про те, як він врятував життя кн. Володимиру Мономаху. Медичними знаннями володіли ченці Єфрем, Даміан, Іпатій та ін. Початок стаціонарної лікарні в Печерському монастирі поклав кн. луцький та остерський Святослав Давидович, який прийняв тут 1106 постриг і став відомий як Микола Святоша. Він був засновником Свято-Микільського лікарняного монастиря Лаври, що діяв до 1920-х рр.

1096, під час половецького нападу, і 1240, під час нашестя орд Батия, Лавра була пограбована та частково зруйнована. Відомостей про монастир 13—14 ст. майже не збереглося. Найчастіше він згадується з 2-ї половини 14 ст., коли Велике князівство Литовське (ВКЛ) захопило всю західну Русь і більшу частину пд.-зх. Русі. Монастир поступово відновлювався, проте ВКЛ не могло захистити укр. землі від постійних набігів татар. Особливо сильні руйнування Києву та Печерському монастирю спричинили орди Менглі-Гірея І 1482. Незважаючи на набіги татар і спустошення, в 13—15 ст. Києво-Печерський монастир впливав на розвиток церкви у суміжних руських землях, в яких його ченці заснували кілька нових обителей. Монастир відзначався аскетичним життям своїх подвижників, навіть деякі князі приходили в Лавру і залишалися в ній назавжди. 1439 тут прийняв постриг з ім’ям Феодосій кн. Федір Острозький і передав обителі все своє майно. Собор Успіння Пресвятої Богородиці з серед. 14 ст. став усипальницею князівських та інших знатних родів, з кінця 16 ст. собор та інші місця обителі — місцем поховання ієрархів і світської знаті, чиї родичі робили внесок у монастирську казну і дарували земельні угіддя. Лавра користувалася певною протекцією литов. князів і польських королів, до яких її настоятелі постійно зверталися з проханням дати підтвердні й нові грамоти на земельні володіння, захистити від зазіхань місцевої світської влади, дозволити самостійно обирати архімандрита тощо. З 1530-х рр. монастир все частіше купував земельні володіння. Станом на 1593 йому належало два міста — Васильків і Радомишль із замками, два містечка, бл. 65 великих сіл і хуторів, кілька маєтків, два подвір’я, рибні ловища, озера, річкові перевози, млини. Земельні угіддя монастиря знаходились майже в усіх повітах Київщини, а також у Білорусі й Литві.

У 13—16 ст. Лавра залишалася культурним центром України. У 14 ст. тут було переписано великим уставом Євангеліє Апракос «Лаврське», яке відрізняється високомистецьким оздобленням; 1406 підготовлено т. зв. Арсеніївську (за ім’ям єпископа Тверського Арсенія, постриженця Лаври), у 1460 — Кассіанівську (за ім’ям печерського крилошанина Кассіана) редакції Патерика Києво-Печерського. 1470 коштом кн. Семена Олельковича відбудовано монастир і собор Успіння Пресвятої Богородиці. Лаврська малярня, вірогідно, також продовжувала діяти у 14—17 ст. Збереглися відомості про те, що київський чернець Антоній у 1409 розписував собор у Пскові (нині місто в РФ). Подальший етап розвитку іконописної майстерні монастиря базувався на українських національних традиціях малярства і був пов’язаний зі зростанням ролі Лаври у 17—18 ст. як православного центру.

Після Люблінської унії 1569 монастир став одним з осередків боротьби проти окатоличення укр. народу. 1592 за протекцією київського воєводи кн. В.-К.Острозького він дістав від патріарха Константинопольського підтвердження права ставропігії та гідності лаври. У 16 ст. його матеріально і морально підтримували князі Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі, Острозькі, Сангушки, Чорторийські, шляхетські родини Боїни, Болобани, Горностаї, Гулевичі, Єльці, Загоровські, Киселі, Кішки, Немировичі, Саковичі, Свірські, Солтани, Тризни, Хребтовичі, Чаплії та ін.

У 16—18 ст. історія Києво-Печерської лаври тісно пов’язана з козацтвом, яке надавало монастирю політичну і військову підтримку, особливо після Берестейської церковної унії 1596. Гетьмани та козацька старшина пожертвували значні кошти на відбудову Лаври і спорудження в ній значної кількості церков і споруд, зокрема фортифікаційних. Козаки разом з ченцями і озброєними мирянами не дозволили греко-католикам оволодіти монастирем та його земельними угіддями у кін. 16 ст. і позбавити сану архімандрита Лаври Никифора (Тура). Його наступник (з 1599) архімандрит Єлисей (Плетенецький) лише в 1605 на прохання князів Острозьких був офіційно затверджений польс. королем Сигізмундом ІІІ Вазою. Спираючись на козацтво, він вернув монастирю відібрані унійцями маєтності, перетворив його на визначний культурний осередок України і духовний центр православ’я. Архімандрит брав участь у відновленні укр. правосл. ієрархії, запросив до Києва визначних учених, письменників, перекладачів, художників, друкарів, церк. діячів, утворивши в Лаврі вчений гурток (див. Вчений гурток Києво-Печерської лаври), члени якого зробили видатний внесок у розвиток богослов’я, поширення освіти і наукових знань. Серед них — Памво (Беринда), Тарасій (Земка), Лаврентій (Зизаній), Філофей (Кизаревич), Захарій (Копистенський), О.Митура та ін. Вони брали участь у заснуванні Київського братства в 1615, викладали у Братській школі, а Іов (Борецький) став її першим ректором (див. Києво-Могилянська академія). За архімандритства Єлисея (Плетенецького) постала близько 1615 лаврська друкарня і видала перші одинадцять книжок. Книговидавнича діяльність Лаври відразу була орієнтована не лише на Україну, а й на інші слов’янські країни. Визначне місце в історії Києво-Печерського монастиря належить його архімандриту з 1627, з 1632 — одночасно митрополиту Київському і Галицькому Петру (Могилі). Він заснував Голосіївську пустинь, провів великі роботи з реставрації і прикрашення печер. 1632 Петро (Могила) дав згоду на об’єднання заснованої ним Лаврської школи з Братською, з яких постав Києво-Могилянський колегіум (пізніше — академія). Велику увагу приділяв розвитку друкарні, значно збільшив земельні володіння монастиря. Домігся від польс. влади легалізації православної церкви в Україні. Петро (Могила) здійснив першу канонізацію печерських ченців, 1643 долучив до ліку преподобних 69 похованих у печерах осіб. Указом Найсвятішого Синоду від 15 черв. 1762, підтвердженим 8 трав. 1775 і 31 жовт. 1784, дні пам’яті Печерських святих внесено в загальні Місяцеслови, а служби їх — в загальні місячні Мінеї. У Лаврі та Голосіївській пустині Петро (Могила) написав разом з ігуменом Пустинно-Миколаївського монастиря Ісайєю (Трофимовичем-Козловським) капітальний твір «Православне сповідання віри» (Катехізис), схвалений чотирма вселенськими патріархами (див. Київський православний церковний собор 1640); кілька релігійно-полемічних книжок, склав Требник. Митрополит був похований у церкві Успіння Пресвятої Богородиці (1647, поховання не збереглося).

Після Переяславської ради 1654 укр. духовенство чинило спротив об’єднанню укр. правосл. церкви з московською. Митрополит Сильвестр (Косов) і печерський архімандрит Йосиф (Тризна) спочатку відмовилися привести киян, мешканців Печерська і ченців Лаври до присяги на вірність рішенням Переяславської ради. Вони домоглися підтвердження привілеїв Києво-Печерського монастиря царськими грамотами 1654 і 1688. У 1688 патріарх Московський, 1720 — російський цар підтвердили монастирю титул лаври. За новими правилами, лаврська братія мала обирати не одного, а двох або трьох кандидатів у архімандрити в присутності митрополита і гетьмана або представника гетьманської канцелярії. Гетьман мав представляти одного з кандидатів на затвердження царю, і тільки тоді затверджений архімандрит міг висвячуватися у сан патріархом. Для козацтва монастир був головною опорою православ’я, тому він одержував жалувані грамоти на маєтки не тільки від царського уряду, а й від гетьманів України І.Виговського, П.Тетері, І.Брюховецького, П.Дорошенка, Д.Многогрішного, І.Мазепи. Козаки робили значні пожертви на розбудову Лаври. Особливо відзначився доброчинною діяльністю на її користь гетьман І.Мазепа. Його коштом у кін. 17 — на поч. 18 ст. було побудовано монастирський мур з баштами і брамами (понад 1 млн золотих), церкву Всіх святих над Економічною брамою, відновлено Свято-Троїцьку церкву над Святою брамою, позолочено бані собору Успіння Пресвятої Богородиці і прибудовано до нього північний і південний приділи. Гетьман пожертвував 4 тис. рублів на спорудження нової лаврської дзвіниці, подарував села Острог і Ядмівку Баришівського пов. Переяславського полку на утримання монастирського госпіталю. Гетьман І.Скоропадський дав 5 тис. руб. на відновлення собору Успіння Пресвятої Богородиці і лаврської дзвіниці, які постраждали під час пожежі 1718. Загалом на реставрацію споруд Києво-Печерської лаври І.Скоропадський разом з усіма козацькими полками пожертвував понад 50 тис. золотих. Лаврські ченці збирали пожертвування і в Запорозькій Січі серед низового козацтва. Полковник П.Герцик (див. Герцики) побудував власним коштом церкву Воздвиження Чесного Хреста Господнього на Ближніх печерах (1700—04), в якій його й поховано; полковник К.Мокієвський — церкву Різдва Пресвятої Богородиці (1696) на Дальніх печерах.

У 17—18 ст. внаслідок активізації будівельної діяльності в монастирі сформувались ансамблі соборного майдану, Ближніх і Дальніх печер; споруджено оборонні мури з вежами та надбрамною церквою Всіх святих над Економічною брамою. У зв’язку із загрозою шведської інтервенції в 1706—23 монастир із прилеглою територією охопили півколом земляних бастіонів Києво-Печерської фортеці (див. Київська фортеця). Пожежа, що сталася вночі проти 22 квіт. 1718, знищила всі дерев’яні споруди та дуже пошкодила муровані будівлі. З 1720 почалися відбудовчі роботи і зведення нових мурованих споруд, здебільшого у такому порядку, який зберігся до наших днів. Будівничі тієї доби намагалися інтерпретувати у камені форми та прийоми укр. нар. буд-ва, а у декоративному обробленні — національні орнаментальні мотиви. У Лаврі працювали тоді відомі рос. арх-ри Д.Аксамитов, Ф.Васильєв, П.Нейолов, Й.-Г.Шедель; чисельні українські майстри кам’яних справ, серед яких С.Ковнір, П.Колосовський, І.Лисенко, М.Онищенко, П.Рубашевський, Г.Чирва, сім’ї Горохів і Шароварів, а також десятки каменярів, різьбярів по каменю та дереву, карбувальників і живописців та інших майстрів. Найвизначнішою спорудою цього періоду була Велика лаврська дзвіниця.

У 17—18 ст. визначну роль у культурно-духовному житті країни відігравала лаврська друкарня. За архімандрита Інокентія (Ґізеля) (1656—83) вона видала Патерик Києво-Печерський (1661, перевид. 1678), відредагований архімандритом «Синопсис або Коротку збірку від різних літописців про початок слов’яно-російського народу» (1674) — перший підручник вітчизняної історії, який у 17—19 ст. видавався 30 разів. Владика сприяв публікації творів Лазаря (Барановича), Іоанникія (Ґалятовського), Антонія (Радивиловського), домігся дозволу на продаж у Москві виданих у лаврській друкарні книг, 1672 відкрив там першу в Росії спеціалізовану книжкову крамницю. Архімандрит Лаври в 1684—90 Варлаам (Ясинський) послідовно відстоював незалежність українського друку, незважаючи на заборону видавати книги без попередньої цензури з боку Московського патріархату, якому підпорядкували 1686 укр. правосл. церкву. Із заснуванням Найсвятішого Синоду в 1721 вища церковна влада робила все для того, щоб підпорядкувати лаврську друкарню загальним правилам рос. церковного книгодрукування. Багато зусиль для розвитку книгодрукування в Лаврі доклали і наступники Варлаама (Ясинського) — архімандрити Мелетій (Вуяхевич-Височинський; 1690—97), Йоасаф (Кроковський; 1697—1708), Афанасій (Миславський; 1710—14), Іоанникій (Сенютович; 1715—29). Друкувалися книги не тільки церковнослов’ян. і рос., а й грец., лат., польс. мовами. Як і раніше, Лавра розповсюджувала свої видання в Україні, Росії, Польщі, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції, Туреччині та інших країнах. У кінці 17—18 ст. у друкарні працювали видатні гравери Ілля, О.Тарасевич, Л.Тарасевич, І.Щирський, Д.Галяховський; співробітничали з нею талановиті художники і гравери Г.Левицький і А.Козачковський.

У 2-й пол. 18 ст. Києво-Печерський монастир був одним з найбагатших у Російській імперії, мав шість приписних монастирів. Його володіння налічували три міста та сім містечок, 120 сіл і хуторів з 56 тис. кріпаків, близько 300 тис. десятин орної землі, близько 400 тис. десятин лісових угідь, сотні виробничих і торговельних підприємств (зокрема з-ди з вир-ва скла, рудні, млини, винокурні, цегельні заводи, шинки тощо). 1786 всі монастирські та церковні землі з кріпаками перейшли до казни, але царський уряд залишив за Києво-Печерською лаврою понад 3 тис. десятин землі (городи, сади, ліси, рибні угіддя). Після секуляризації 1786 Києво-Печерська лавра як ставропігіальний монастир знаходилась у безпосередньому віданні Найсвятішого Синоду, їй було визначено штат і грошовий оклад на 100 ченців і 100 служителів. Китаївська пустинь Лаври призначалася для усамітнення старих печерських ченців, Голосіївська пустинь залишена «до кінця днів» колишньому лаврському архімандриту Зосимі (Валькевичу). За духовними штатами 1797 Лаврі дозволялося мати у штаті додатково десять соборних ієромонахів із семінарською або академічною освітою.

У кінці 18 — на початку 19 ст. відбувалося подальше формування архітектурних комплексів Ближніх і Дальніх печер та інших ділянок монастиря, чому сприяло будівництво келій, будинків блюстителів печер, нових галерей та інших споруд, як за проєктами лаврських послушників, зокрема О.Якушкіна (у чернецтві Арсеній), так і цивільних архітекторів І.Кедріна, А.Меленського, О.Яновського, військових Київської інженерної команди. 1839 впроваджено посаду лаврського архітектора, яку звичайно обіймав київський єпархіальний архітектор. На цій посаді працювали О.Ветринський, Є.Єрмаков, Г.Наумов (згодом — ієромонах Лаври Євкарпій), В.Ніколаєв, О.Середа, П.Спарро та ін. відомі архітектори. На тер. монастиря постійно проводилися ремонтні роботи, здійснювалися добудови і перебудови, зводилися нові споруди на місці старих, ущільнювалась існуюча забудова та освоювалися нові незабудовані ділянки території. Значних змін зазнали і печерні лабіринти. Зі спорудженням залізниці до Києва різко зросла кількість прочан, які відвідували православний релігійний центр. У цей час значна увага приділялася спорудженню корпусів готелів для прочан, зведено електростанцію, водогін, насосну, впорядковано територію. 1874 Лавра придбала подвір’я у Санкт-Петербурзі.

Головна розпорядча влада в монастирі належала його настоятелю. На цій посаді були такі відомі діячі, як Іоанникій (Сенютович; настоятель в 1715—29), Роман (Копа; 1730—36); Іларіон (Негребецький; 1737—40), Тимофій (Щербацький; 1740—48), Йосиф (Оранський; 1748—51), Лука (Білоусович; 1752—61), Зосима (Валькевич; 1762—86). Від 1786 митрополити Київські і Галицькі були одночасно і священноархімандритами (настоятелями) монастиря: 1786—96 — Самуїл (Миславський), 1796—99 — Єрофій (Малицький), 1799—1803 — Гавриїл (Банулеско-Бодоні), 1803—22 — Серапіон (Александровський), 1822—37 — Євгеній (Болховітінов), 1837—57 — Філарет (Амфітеатров), 1858—60 — Ісидор (Никольський), 1860—76 — Арсеній (Москвін), 1876—82 — Філофей (Успенський), 1882—91 — Платон (Городецький), 1891—1900 — Іоанникій (Руднєв), 1900—03 — Феогност (Лебедєв), 1903—15 — Флавіан (Городецький), 1915—18 — Володимир (Богоявленський), 1918—20 — Антоній (Храповицький). Виконавчу й контролюючу функції виконував намісник Лаври і очолюваний ним Духовний собор. З лаврських намісників вийшло багато настоятелів монастирів і вищих ієрархів церкви — єпископів, архієпископів, митрополитів.

У кінці 18 — на поч 20 ст. відбулися значні зміни у видавничій діяльності Лаври. З 1786, після підпорядкування монастиря митрополиту Київському і Галицькому, який був членом Найсвятішого Синоду, контроль Синоду за діяльністю друкарні дещо послабився. Розширення тематики видань і зміцнення матеріально-технічної бази друкарні, що поклало початок новому етапу гражданського книгодрукування, пов’язане з діяльністю митрополита Київського і Галицького Євгенія (Болховітінова). Друкарня одержала нове обладнання з Німеччини, було налагоджено виробництво шрифтів у Києві. 1859 тут встановили парову швидкодрукувальну машину, 1863 обладнано хромолітографію. У цей час друкарня випускала щорічно до 100 тис. примірників книг і понад 130 тис. листків і молитов, маючи щорічний прибуток від продажу видань бл. 155,5 тис. руб.

Лавра відіграла значну роль у розвиткові образотворчого мистецтва, насамперед сакрального. Тут виховувались іконописці, срібних і золотих справ майстри, різьбярі, які брали участь не лише в оздобленні місцевих монастирських споруд, а й ін. церков і монастирів України. У монастирі функціонувала іконописна школа (майстерня, іконний заклад). Посаду начальника школи в різний час обіймали Алімпій (Галик), Захарія (Голубовський), Іоанн (Максимович), Порфирій (Маньковський), Феодосій (Ааронський), Феоктист (Павловський), О.Рокачевський, В.Фредеріче, викладав художник В.Сонін. Кращим випускникам давали свідоцтво для вступу в петерб. Акад. мистецтв. У лаврській школі здобули малярську освіту чимало відомих живописців, зокрема Ф.Бальцеровський, І.Їжакевич (потім викладав у навчальному закладі, брав участь у мистецькому оздобленні монастирських споруд), Ф.Коновалюк, О.Судомора, С.Яремич.

Лавра володіла цінними бібліотечними збірками. Під час пожежі 1718 значна частина книг монастирської б-ки згоріла. Відтворення книгозбірки почалося з ініціативи настоятеля монастиря архімандрита Іоанникія (Сенютовича). 1908—09 для великої бібліотеки митрополита Флавіана (Городецького) було споруджено спеціальний будинок на території монастиря.

Станом на 1917 монастир мав досить міцну економічну базу. Річний чистий прибуток складав понад 123,7 тис. руб., прибуток від нерухомого майна становив бл. 424 тис. руб., йому було залишено різними вкладниками понад 2 млн 687 тис. руб. Лавра володіла 3161 десятиною 2232 кв. сажнями земельних угідь, цегельним заводом, паровим млином, лісопильнею, друкарнею і літографією, словолитнею, палітурнею, малярною, позолотною, ремонтно-срібною, швецькою, столярною, ковальсько-слюсарною майстернями, книжковими, іконними, бакалійними лавками, ставками, стайнями, двома лікарнями тощо. 1918 монастирське братство налічувало 784 особи (з працюючими — понад 1200).

1918—20 монастир зазнав значних пошкоджень внаслідок збройної боротьби між ворогуючими силами. Відповідно до декрету радянської влади від 23 січ. 1918 та ухваленого 22 січ. 1919 Тимчасовим робітничо-селянським урядом України декрету про відділення церкви від держави почався процес ліквідації майна релігійних установ. У квіт. 1919 монастир створив Києво-Лаврську сільськогосподарську та ремісничу трудову громаду з метою захисту своїх земельних володінь. 1920 її рухоме і нерухоме майно передано у відання Київ. губернського відділу соціального забезпечення, а церковна громада уклала 14 грудня 1920 угоду з Київ. губернським ревкомом на право користування 20 церквами Лаври. 1919 було вперше вилучено монастирські коштовності, 1922 — значну кількість цінного церковного начиння, зокрема ризу з відомої ікони «Успіння  Богородиці», оцінену в 62 550 руб. золотом. Загалом у цей час було вилучено цінностей на суму понад 164,5 тис. руб.    золотом. 1921 і 1922 Лавра пожертвувала комітету по боротьбі з голодом значну кількість золота, срібла і цінностей. На верхній території Лаври було створено інвалідне містечко соцзабезу, для потреб якого конфісковували монастирське майно. За розпорядженням Київ. губернського виконкому 1922 припинив своє існування Духовний собор Лаври. 1924 було заарештовано кількох ченців та послушників. Згідно з рішенням Київ. окружного виконкому від 18 листоп. 1929 Києво-Печерську лавру було закрито, її ченці зазнали репресій у 1930-х рр.

1926 на території монастиря створено заповідник (нині Києво-Печерський національний історико-культурний заповідник). У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 під час окупації Києва 3 листоп. 1941 за нез’ясованих остаточно обставин висаджено в повітря собор Успіння Пресвятої Богородиці. У кінці 1941 з ініціативи схиархієпископа Антонія (Абашидзе) монастир відновив свою діяльність на тер. Ближніх печер. 1945 монастирю передали церкву Різдва Пресвятої Богородиці, дзвіницю та ризницю на Дальніх печерах. 1946 за монастирем закріплено в користування 5,25 га, вісім будівель та чотири церкви з дзвіницями на території Ближніх і Дальніх печер.

У 2-й пол. 1950-х рр. рад. влада посилила тиск на релігійні громади України. У Києво-Печерської лаври поступово відбирали церкви, Дальні печери, житлові корпуси. 28 лют. 1961 Київ. міськвиконком ухвалив рішення розірвати договори з монастирем, мотивуючи його тим, що було порушено умови угод щодо охорони пам’яток. Всю територію Лаври підпорядкували заповіднику з передачею рухомого і нерухомого майна монастиря.

Великий громадський інтерес до святкування 1000-річчя хрещення Русі сприяв поверненню православній церкві території Дальніх (за постановою РМ УРСР від 31 червня 1988 — 16 споруд) та Ближніх (за постановою РМ УРСР від 28 квіт. 1990 — 19 споруд) печер і поступовій передачі інших будов для відновлення діяльності чоловічого монастиря — Свято-Успенської Києво-Печерської лаври Української православної церкви. На території монастиря розміщуються резиденція митрополита УПЦ (МП), діють духовні семінарія і академія УПЦ (МП). На верхній тер. Лаври містяться кілька музеїв та ін. установи.

Література

[ред. код]

Киевские пещеры и Киево-Печерская лавра. К., 1804;

  • Лебединцев П.Г. Киево-Печерская лавра в прошедшем и настоящем состоянии с фасадом великой Лаврской церкви, с планом ее пещер. К., 1897;
  • Титов Ф. Путеводитель при обозрении святынь и достопримечательностей Киево-Печерской лавры и г. Киева. К., 1910;
  • Його ж. Краткое историческое описание Киево-Печерской лавры и других святынь и достопамятностей города Киева. К., 1911; Очерки истории Киево-Печерской лавры и заповедника. К., 1992;
  • Булгаков С.В. Настольная книга для священнослужителей, т. 2. М., 1993;
  • Болховітінов Є.,
  • митрополит. Вибрані праці з історії Києва. К., 1995;
  • Голубинський Е.Е. История русской Церкви, т. 1. М., 1995–97;
  • Жиленко І.В. Літописні джерела до історії Києво-Печерської лаври ХI–ХIII ст. К., 1995;
  • Макарий (Булгаков). История русской Церкви, кн. 1–7. М., 1996; Дива печер лаврських. К., 1997;
  • Сіткарьова О.В. Київська фортеця XVIII–XIX ст. К., 1997; Патерик Києво-Печерський. К., 1998;
  • Крайній К. Історики Києво-Печерської лаври ХIХ – початку ХХ століть. К., 2000;
  • Исполняющий делами Наместника Лавры архимандрит Климент. Правитель дел иеромонах Аполлос. Столоначальник монах Тертий. Киево-Печерская лавра и ее значение в истории украинского народа. «Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури: Збірник наукових праць», вип. 5. К., 2001;
  • Сіткарьова О.В. Архітектура Києво-Печерської лаври кінця ХVIII–ХХ століття. К., 2001;
  • Степовик Д. Історія Києво-Печерської лаври. К., 2001; Велика Успенська церква Києво-Печерської лаври. Слід у віках: Матеріали Міжнародної наукової конференції 1–2 жовтня 2001 р. К., 2002;
  • Ісаєвич Я. Українське книгодрукування. Львів, 2002;
  • Петров С.С. Книжкова справа в Києві. 1861–1917. К., 2002;
  • Гришин А.Д. Огляд матеріалів з історії Києво-Печерського монастиря (1917–1930, 1941–1961 рр.). «Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури: Збірник наукових праць», вип. 9. К., 2003;
  • Можаровська Т.М. Медицина Давньої Русі (За матеріалами Києво-Печерської лаври). «Лаврський альманах», вип. 11. К., 2003;
  • Кагамлик С. Києво-Печерська лавра: світ православної духовності і культури (ХVII–ХVIII ст.). К., 2005.

Джерела

[ред. код]

Автор: Ю.А. Мицик, Л.Д. Федорова.; url: http://history.org.ua/?termin=Kyevo_Pecherska_Lavra; том: 4

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія_історії_України/Статті/КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА_ЛАВРА&oldid=37364446