Російська православна церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Московський патріархат)
Перейти до: навігація, пошук
Російська православна церква
Храм Христа Спасителя
Кафедральний собор Христа Спасителя, Москва
Засновники Іона Московський
Дата заснування 1589 (офіційна)
Автокефалія/автономія проголошена 1448 розкольницький відрив від Київської митрополії
Автокефалія/автономія визнана Константинопільським Патріархатом в 1589
Нинішній предстоятель Патріарх Московський і всієї Русі Кирил
Центр Москва (1448-1721);

Санкт-Петербург (1721-1917);
Москва (з 1917)

Кафедральний собор Храм Христа Спасителя
Основна юрисдикція Росія Росія,
Білорусь Білорусь,
Молдова Молдова,
Азербайджан Азербайджан,
Казахстан Казахстан,
Киргизстан Киргизстан,
Латвія Латвія,
Литва Литва,
Таджикистан Таджикистан,
Туркменістан Туркменістан,
Узбекистан Узбекистан,
Естонія Естонія,
Японія Японія[1],
Flag of the People's Republic of China.svg КНР[1]
Літургічна мова Церковнослов'янська та інші мови (у тому числі українська[2])
Церковний календар юліанський, подекуди новоюліанський
Єпископів 387
Єпархій 293
Монастирів 926
Парафій 34 764
Священиків 35171 (без урахування 4816 дияконів)
Офіційний сайт http://www.patriarchia.ru/ua/
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Росіяни
Coat of Arms of the Russian Federation.svg

Культура
ЛітератураМузикаМистецтво
КінематографКухняТанецьСпорт

Російська діаспора
НімеччинаСШАУкраїна

Етнографічні групи росіян
КозакиПомориЛиповани

Релігія
Православ'я: Російська православна церква
Старообрядництво
Католицизм: Російська греко-католицька церква
Протестантизм
Іслам
Юдаїзм

Мови
Російська моваУкраїнська

Інші статті
Знамениті росіяниІсторія

Російська православна церква (рос. Русская православная церковь, коротко РПЦ; інше офіційне найменування — Московський Патріархат[1], коротко МП; самопроголошується як Руська православна церква[3][4]), з моменту самопроголошення у 1448 — автокефальна помісна православна церква. Займає п'яте місце в диптиху автокефальних православних церков.

Найвищі керівні органи відповідно статуту — Помісний собор, Архієрейський собор та Священний Синод на чолі з предстоятелем церкви, патріархом Московським і всієї Русі[1]. Сьогодні патріарший престол займає святійший Кирил (Гундяєв).

РПЦ самопроголошує, що під її винятковою канонічною юрисдикцією перебувають усі країни колишнього СРСР за винятком Грузії та Вірменії[5]. Це право заперечується іншими автокефальними православними церквами — церквами Молдови та Естонії, а також канонічно ізольованими православними церквами стосовно України та Білорусі.

Членство РПЦ[ред.ред. код]

У межах СРСР, РПЦ у 1971 налічувала 71 єпархію (з цього числа 16 без правлячих єпископів) та 63 діючі єпископи (у тому числі, крім патріарха, 6 митрополитів, 27 архієпископів та 29 єпископів).

У 1966 діяло приблизно 7 500 церков та така ж кількість духовенства РПЦ.

Число вірних РПЦ, ймовірно, становить 50 — 100 млн[6]. Поза межами СРСР до РПЦ належать: Західно-Європейський Екзархат (4 єп.) з осідком у Лондоні, Центрально-Європейський Екзархат (4 єп.) з осідком у Східному Берліні, Екзархат Центральної та Південної Америки (1 єп.) з осідком у Буенос-Айресі й управління парафіями РПЦ у Канаді (1 єп.) з осідком в Едмонтоні; парафії у США, духовні місії у Святій Землі, і постійне представництво при Світовій Раді Церков у Женеві. З-поміж російських закордонних Церков (до них належить чимало українців), у порозумінні з Московським центром, перебуває Автокефальна Православна Церква в Америці (раніше митрополія Російської Православної Церкви в Америці), натомість цілковито відокремлена від Московської патріархії т. зв. «Закордонна» Російська Православна Церква.

Офіційні друковані видання РПЦ[ред.ред. код]

Офіційний орган Московської патріархії — місячник «Журнал Московської Патріархії» (рос. Журнал Московской Патриархии). Крім принагідних книг, збірок (у тому числі неперіодичних збірок духовних академій під назвою «Богословские Труды»), РПЦ видає місячник «Православний Вісник» (орган екзарха всієї України) та за кордоном «Stimme der Orthodoxie» (орган Центрально-європейського екзархату).

З 1989 року видається газета «Церковний вісник» (до лютого 2003 року — «Московський церковний вісник») — офіційний орган Московської патріархії.

Навчальні заклади[ред.ред. код]

Згідно з інформацією 2016 року Російська православна церква має одну загальноцерковну аспірантуру та докторантуру, 5 духовних академій (у Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Кишиневі, Мінську), 6 університетів та інститутів, 53 духовних семінарії, 29 духовних училищ.

За даними 1973 року РПЦ мала 2 духовні академії: Московську (в Загорську) та Ленінградську — і три духовні семінарії: в Загорську, Ленінграді й Одесі. У всіх згаданих богословських школах у 1973 вчилося приблизно 500 студентів. Крім того, у Загорську діють заочні богословські курси.

Історія РПЦ[ред.ред. код]

Свою історію РПЦ виводить від хрещення Русі у 988. Проте існування цієї Церкви починається після нападу монголів на Київ у 1240, коли загинув київський митрополит Іосиф, а в 1299 київський митрополит Максим переніс свою резиденцію (церковно-слов'янською — «сидалище») поближче до володарів Золотої Орди, до Володимира на Клязьмі, в ці часи засновується Сарайська єпархія, навертаються до православ'я ординські князі та знать. Наступні митрополити перебували у Москві, що стала центром збору дані в ординському улусі. Разом із зміцненням Московії її митрополити намагалися позбутися залежності від Константинопольського патріарха, у юрисдикції якого й далі залишалася Київська митрополія.

Відрив Московської православної церкви від Грецької православної церкви[ред.ред. код]

Відокремлення Московської Митрополії від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її фактична автокефалія були самостійно довершені 15 грудня 1448 поставленням Собором єпископів Великого князівства Московського єпископа Рязанського Іони «Митрополитом Київським» (фактично — Московським). Цей акт відбувся без благословення Константинопольського Патріарха. Через 10 років московський собор виразно маніфестував відрив МПЦ від Києва. Це було виявом довгого існування двох окремих східно-слов'янських церков-митрополій: Київської і Московської. Наступник Іони Феодосій вже іменувався митрополитом «Московським (а не „Київським“) і всієї Великої Росії».

Порвавши зв'язок з центрами східного християнства, Московська православна церква щораз більше ставала знаряддям державної влади та не мала євхаристійного єднання з усім православним світом і 141 рік (1448-1589) перебувала в схизмі та невизнанні. Наприкінці 15 століття, коли Велике князівство Московське частково звільнилося від підлеглості Золотій Орді, створюється пропагандистська концепція, що Москва — це спадкоємець давнього й нового Риму — Царгороду та охоронець чистоти православ'я. Цьому сприяло і захоплення Константинополя османами у 1453, а ще перед тим спроба поєднання Східних і Західних церков (Флорентійська унія 1439), коли в Москві не прийняли прихильника унії, київського митрополита Ісидора. На цьому релігійно-обрядовому ґрунті розгорівся військовий конфлікт між Московським князівством та Новгородською республікою, коли після смерті в 1470 арієпископа Великоновгородського та Псковського новгородці звернулись до канонічного Київського митрополита, щоб той висвятив їм нового архієпископа, то великий князь московський Іван ІІІ сприйняв це як наступ на його канонічну територію й удерся в 1471 до Новгородської республіки. Після «Шелонської битви (14.07.1471)» було підписано «Коростинський мир», за умовами якого Іван ІІІ «примушував ставити архієпископа на Москві». Концепцію теорії Третього Риму в Москві сформульовано в писаннях псковського ченця Філофея, про те, що деякі православні землі тепер зібрані під владою єдиного православного московського князя; що два передніші Рими впали, третій, Москва, стоїть, а «четвертому не бути» і негоже йому чинити насилля над «правовірними». Князя почали вважати за голову Церкви, що особливо виявилося від царювання Івана Грозного.

Стан християнства в Московських землях на 1575 добре зобразив посол до Москви Данііл Принц з Бухова. Коли посол запитав, чому князь дозволяє татарам забирати в рабство своїх одноплемінників і чинити наругу над жінками, послу відповіли[7]:

«вони (маються на увазі московити) не вірять в Св. Матір Христа, в Дванадцять апостолів, чотирьох євангелістів і Єпископа Миколу, який славиться багатьма чудесами, і не шанують ікон, то їх (московитів) вони (татари) і не визнають за справжніх Християн»

Ув'язнення Борисом Годуновим Патріарха Ієремії ІІ (Траноса)[ред.ред. код]

Московська православна церква 141 рік (з 1448 по 1589 рр.) не мала офіційного визнання своєї автокефалії, яке дістала так. Правитель держави Борис Годунов запропонував Константинопольському Патріархові Ієремії ІІ (Траносу) переїхати з захопленого османами Константинополя до Московії. Патріарх приїхав для переговорів, але на місці виявилося, що Годунов хоче залишити у престольному місті — Москві — власного митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у «древній столиці» — Владимирі-на-Клязьмі. Коли Ієремія на це не погодився, то Годунов почав вимагати від нього надання неканонічному Московському митрополиту титулу Патріарха. Цікаво, що ієрархи Московської Митрополії навіть не спілкувалися у вирішенні цих питань. Зрештою, під тиском мирської влади та обставин (після піврічного утримання у Москві в неволі у 1588 році), Патріарх Ієремія погодився на умови Бориса Годунова.

Створення патріархату Московською церквою[ред.ред. код]

Посли Московії сплатили хабар вселенському патріарху Діонісію у розмірі «сорок сороків хутра та 200 золотих червінців» за отримання Томосу проголошення Московської Патріархії замість Київської Митрополії (див. Київський Патріархат правонаступник Київської митрополії Константинопольського Патріархату). Цей антиканонічний акт був помічений чесними теологами та сумлінними священиками, оскільки на отримання такого документу як «Томос» необхідний був історичний факт проповіді святого апостола Андрія не на теренах Київської землі, але в Москві. До того ж через акт симонії відбулося церковне судилище проти вселенського патріарха Діонісія, за рішенням якого з нього був знятий священичий сан (став як «розстрига»), він був позбавлений посади «вселенського патріарха», і як простий монах був ув'язнений у монастирі до кінця свого життя. Але отриманим у незаконний спосіб документом «Томос» стали користуватися в Московії проти Київської митрополії на реалізацію ідеології Третього Риму.

У 1589 Московська церква стала патріархатом, але це не змінило її залежності від царської влади. У 1686 Московська церква добивається поставлення на Київську кафедру князя Четвертинського та за «подарунки» османському візиру перепідпорядковує собі частину давньоруської Київської митрополії, Чернігівську та Київську єпархії.[8]. Цей акт був потім скасований Патріархом Григорієм VII в 1924, коли він видав Томос про визнання Польської православної церкви, в якому зазначив: «Перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії та Православних Митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулось не по писаним канонічним правилам, також не було дотримано все те, що було встановлено відносно повної церковної автономії Київського Митрополита, котрий носив титул Екзарха Вселенського Престолу»[9]

Десятий з московських патріархів, Адріян, помер у 1700, після нього нового не поставлено, і понад 200 років Російська (Московська) церква не була патріархією.

Православна російська церква Санкт-Петербурзького синоду[ред.ред. код]

Будівля Сенату та Святійшого Правлячого Синоду в Санкт-Петербурзі

У 1721 патріархат ПРЦ замінено Духовною Колегією («Святейший Правительствующий Синод»). Це завершило формальну деградацію ПРЦ, яка стала державною інституцією, що діяла під зверхністю й за «указом» царя (імператора). Контрольною інстанцією Синоду був його обер-прокурор, світський державний достойник, що його називали «царським оком». У 1917 російська церква позбулася, але на дуже короткий час, підлеглості світській владі.

ПРЦ, а з 1943 року РПЦ за СРСР[ред.ред. код]

1943 року у відповідь на відновлення дільності православних церков на територіях СРСР, окупованих військами гітлерівської коаліції, Сталін з пропагандистською метою прийняв рішення зняти заборону на діяльність РПЦ.

Помісний собор, який пройшов взимку 1945 року, прийняв положення про управління Російською православною церквою і відкритим голосуванням обрав патріархом Московським і всієї Русі митрополита Ленінградського Алексія (Симанського). Окрім того, собор затвердив власне назву Російської православної церкви.

За радянською конституцією церква в СРСР відокремлена від держави, проте ПРЦ (як й ін. рел. групи) є під пильним контролем держави через Раду у справах релігій при Раді Міністрів СРСР (від 1943 до 1965 — у справах РПЦ) та уповноважених Ради, які прикріплені до респ. рад мін. та область виконавчих комітетів. Діяльність РПЦ обмежена відправами у храмах служб і треб і не може виявлятися поза церквами у місіонерській, проповідницькій, навчальній, харитативній чи гром.-політ. ділянках (за винятком т. зв. «патріотичної» діяльності РПЦ, зокрема за кордоном). Церква позбавлена права власності на храми та начиння, які держава дає за відповідним договором у користування т. зв. «двадцяток» і їхніх виконавчих комітетів, складених з мирян, які піклуються госп. справами парафії, «наймають» «служителя культу» тощо. Як «двадцятки», так і всі «служителі культу» (єп. і свящ.) підлягають реєстрації в держ. органах; розривом «договору» на оренду церк. будинку чи «зняттям» «двадцятки» або свящ. з реєстрації влада може припинити леґальну (поза офіц. РПЦ, в СРСР діють у підпіллі окремі групи вірних) діяльність парафії. Попереднього дозволу влади вимагають також церк. собори, синоди та конференції, а також різні прилюдні церк. обряди поза церк. огорожею. Свящ. заборонено навчати дітей і підлітків релігії, а організоване навчання релігії особам понад 18 pp. допускається лише за дозволом влади, у кількох духовних школах.

В грудні 2017 року стало відомо, що СБУ зняла гриф «цілком таємно» з документів НКДБ про створення Московської Патріархії. В них, зокрема стверджується, що всіх делегатів т.з. Помісного Собору РПЦ МП 1945 року було завербовано чекістами.

Важливо забезпечити, щоб в числі намічених кандидатів переважали агенти НКДБ, здатні провести на Соборі потрібну нам лінію
— лист, направлений у вересні 1944 року на місця за підписом начальника 2-го управління НКДБ СРСР Федотова і керівника п'ятого відділу 2-го управління Карпова[10]

З розсекречених документів випливає, що НКДБ СРСР і його підрозділи в союзних і автономних республіках, краях і областях займалися підбором кандидатів для участі в соборі з представників духовництва й мирян. З цією метою потрібно було намітити «осіб, що мають релігійний авторитет серед духовенства і віруючих і в той же час перевірених на агентурній або патріотичній роботі».

Список обер-прокурорів Святійшого синоду, що очолювали ПРЦ[ред.ред. код]

  1. Болтін Іван Васильович (19. 06.[11] 1722 — 11. 05. 1725)
  2. Баскаков Алєксєй Петрович (11. 05. 1725 — 02. 12. 1730)[12]
    • гвардії капітан Раєвський (назначений 14. 07. 1726 «прокурором»[13])[14]
    • Далі, до 1740 року, обер-прокурорів Святійшого Синода не призначали
  3. Кречетніков Нікіта Семенович (03. 11. 1740 — 1741[15])
  4. Шаховськой Яків Петрович (31. 12. 1741 — 29. 03. 1753)
  5. Львов Афанасій Іванович (18 декабря 1753 — 17 апреля 1758)
  6. Козловський Алєксєй Семьонович (17. 04. 1758 — 09. 06. 1763)
  7. Мелісіно Іван Іванович (10. 06. 1763 — 24. 10. 1768)
  8. Чебишов Петро Петрович (24. 10. 1768 — 07. 05. 1774)
  9. Акчурін Сергій Васильович (12. 05. 1774 — 28. 06 1786)
  10. Наумов Аполос Іванович (28. 06. 1786 — 26. 07 1791)
  11. граф Мусін-Пушкін Алєксєй Іванович (1791—1797)
  12. князь Хованський Василь Олексійович (1797—1799)
  13. граф Хвостов Дмитро Іванович (1799—1802)
  14. Яковлєв Олександр Олексійович (31. 12. 1802 — 07. 10. 1803[15])
  15. князь Голіцин Олександр Миколайович (21. 10. 1803 — 24. 10.[16] або 19 листопада[15] 1817; до травня 1824 року — Міністерство духовних справ та народної освіти Російської імперії.
  16. князь Мещерський Петро Сергійович (24. 11. 1817 — 02. 04. 1833)
  17. дійсний тайний радник Нєчаєв Степан Дмитрович (1833 — 25. 06. 1836)
  18. граф Протасов Микола Олександрович (24. 02. 1836 — 16. 01. 1855)
  19. Карасєвський Олександр Іванович (25. 12. 1855 — 20. 09. 1856)
  20. граф Толстой Олександр Петрович (20. 09. 1856 — 28. 02. 1862)
  21. Ахматов Олексій Петрович (з березня 1862 — по червень 1865)
  22. граф Толстой Дмитро Андрійович (23. 06. 1865 — 23. 04. 1880)
  23. Побєдоносцев Костянтин Петрович (24. 04. 1880 — 19. 10. 1905)
  24. князь Оболєнський Олександр Дмитрович (20. 10. 1905 — 04. 04. 1906)
  25. князь Ширінський-Шихматов Олексій Олександрович (26 апреля — 9 июля 1906)
  26. Ізвольський Петро Петрович (27 .06. 1906 — 05. 02. 1909)
  27. Лук'янов Сергій Михайлович (05. 02. 1909 — 02. 05. 1911)
  28. Саблєр Володимир Карлович (02. 05. 1911 — 04. 07. 1915)
  29. Самарін Олександр Дмитрович (05. 07. 1915 — 26. 09. 1915)
  30. Волжин Олександр Миколайович (01. 10. 1915 — 07. 08. 1916)
  31. Раєв Микола Павлович (30. 08.[17] 1916 — 03. 03. 1917)
  32. Львов Володимир Миколайович (03. 03 1917 — 24. 07. 1917)
  33. Карташов Антон Володимирович (25. 07. — 05. 08. 1917).

Володіння ПРЦ (РПЦ)[ред.ред. код]

ПРЦ колись скупчувала у своєму володінні величезні земельні маєтності. У зв'язку з цим розросталося чисельність духовенства, світського та чернечого. Багатство церкви держава обмежувала забороною набувати нові землі (1649), створенням короткотривалої контрольної установи (Монастирського приказу) тощо. Назрівав конфлікт, що виявився особливо за патріарха Нікона (1652-1658), який намагався зміцнити становище та вплив церкви. Його заходи закінчилися невдачею та засланням його самого. Також натрапили на гострий опір його намагання ввести реформи у церковно-обрядові справи. Прихильники старовини (Старообрядці, старовіри) виступили проти виправлень церковних книг і обрядів. Жорстокі переслідування не зламали опозиції, але змусили старообрядців рятуватися переселенням у відлюдні місцевості за межі Московії, частково й на українські та білоруські землі. Туди ж рятувалися від переслідувань послідовники й інших релігійних груп.

Освітній рівень духовенства[ред.ред. код]

Вадою ПРЦ був низький освітній рівень духовенства, яке у XV—XVI ст. зазвичай неспроможне було виголошувати проповіді. Щоб зарадити цьому, спроваджувано з закордону вчених богословів, серед них у першій половині XVI століття Максима Грека (Михайло Триволіс), який перекладав церковні книги з грецької мови. Серед численного духовенства, спроваджуваного з України з XVII століття були й такі визначні учені, як Стефан Лаврський, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович та ін.

З XIX століття дуже поліпшився освітній рівень російського духовенства; у царській Росії високу освіту давали 4 духовні академії (у Києві, Москві, Петербурзі й Казані), середню — численні (59) духовні семінарії, а нижчу — духовні училища, яких було близько 200. Ця мережа духовних шкіл існувала до 1918.

Релігійна мережа[ред.ред. код]

Релігійна мережа Російської православної церкви у країнах, станом на 01.01.2012:

Країна Єпархій Парафій Монастирів Духовних навчальних закладів
Росія[18] 100 13119 429 59
Україна[19] 46 12340 191 20
Білорусь[20] 11 1567 33 6

Експансія ПРЦ[ред.ред. код]

Експансія на руські землі[ред.ред. код]

У своїй експансії ПРЦ, використовуючи політичну могутність держави, поширила свої впливи на єпархії Київської митрополії, особливо після підписання «березневих статей 1654» (Переяславської угоди). Київська митрополія боронилася проти цього, бажаючи залишитися у підпорядкуванні Константинопольського патріарха. Проте в 1686 приєднання Київської митрополії до Москви стало доконаним фактом. Освічене духовенство переведено з Київської митрополії до Москви, пізніше — до Петербурга, де воно працювало у церковній адміністрації, шкільництві, проповідництві тощо. Місіонери ПРЦ охрещували інородців на півн. і півд.-сх. європейської Московії (згодом Росії) та в Сибіру. ПРЦ поширила свої впливи і на Америку, де з 1870 існує єпархія єпископа алеутського і аляскінського.

Русифікація народів[ред.ред. код]

ПРЦ посилювала зросійщення приєднаних до Росії народів і церков (на поч 19 століття підпорядковано Грузинську Православну Церкву, яка відновила свою автокефалію лише після революції 1917, незаконне насильне приєднання Білоруської греко-католицької церкви та Української греко-католицької церкви Полоцьким собором з нав'язуванням російської мови в житті католиків Білорусі й України, тощо). Зокрема Київській митрополії заборонено було плекати традиційну богослужбову мову, обряди, звичаї та наказано (1720) українським друкарням, щоб у їхніх виданнях «жодної різниці й особливого наріччя не було», а згодом від духовенства вимагалося виголошувати церковно-слов'янські тексти з російською вимовою.

Під зовнішнім обезличенням ПРЦ, у масі вірних не вгасало релігійне піднесення та прямування до християнської досконалості, що виявилося у містичних течіях, які заперечували панівну церкву, і в чинах тих подвижників, що належали до ПРЦ. Церква прославилася багатьма святими; між ними дехто, як Сергій Радонезький († 1392) та Серафим Саровський († 1833) шановані й поза російськими землями. Ці подвижники здебільшого оселювалися у найдальших і найнесприятливіших околицях імперії, зокрема на Соловецьких островах Білого моря (1429). Інші вдавалися до надзвичайних виявів своєї релігійності, наприклад юродиві (Максим Московський, Іоан Устюзький та ін.).

Сучасний стан[ред.ред. код]

Звинувачення в єресі[ред.ред. код]

На Всеправославному соборі на о. Криті 21 червня 2016 р. РПЦ МП була звинувачена в єресі етнофілетизму (див. Вселенські собори); звинувачення проголосив кіпрський архієпископ Хризостом II[ru][21].

Російська православна церква та Україна[ред.ред. код]

Верховна Рада України затвердила звернення до патріарха Константинопольського Варфоломія I 16 червня 2016 р., але сучасна РПЦ МП виступає категорично проти відновлення історичної справедливості: скасування патріархом Константинопольським Томосу 1686 року про приєднання Київської митрополії Константинопольського патріархату до Московського патріархату, надання Томосу Українській православній Церкві, скликання об'єднавчого Собору в Україні з цією метою[22].

Російська православна церква та грецькі патріархати[ред.ред. код]

У липні 1948 в Москві урочисто відзначали 500-річчя автокефалії Російської Православної Церкви. До ювілею була приурочена Нарада Голів і представників помісних Православних Церков (спочатку керівництво СРСР задумувало захід як вселенський собор «для вирішення питання про присвоєння Московської Патріархії титулу Вселенської»[23]), яке засудило екуменічний рух і унію як знаряддя експансії папізму[24]. Однак на нараду не прибули предстоятелі Східних грецьких патріархатів.

Критика[ред.ред. код]

Критикується за екуменічну, комерційну і політичну діяльність. Перебуває в затяжному юрисдикційно-канонічному конфлікті з першою по честі Константинопольською православною церквою[25].

Ця церква зазнавала критики в усі часи, зокрема й власними співвітчизниками:

"Наша московська церква, аби мати від держави гарантії свого існування та поступок, беззастережно віддала себе в рабство державі. Вказані в державних карних законах види примусу та насильства — це єдина зброя, якою наша церква бореться з відступниками та іншою вірою. Крихка й сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством та фальшем (брехнею), яку наша держава не лише визнає, а й підтримує. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору, або переклад документів Вселенських Соборів. Вся оборонна й наступальна діяльність нашої церкви — це суцільне шахрайство, фальш і брехня, які чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка пильнує, аби хтось не викрив всіх тих шахрайств... Наша московська церква визнає за основу саму зверхність держави над церквою та потребу державного керування церквою. Ця засада записана в наших державних та церковних законах".[26][27]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г Статут Руської Православної Церкви, Гл. I
  2. В Украинской Православной Церкви начинают работу над переводами богослужения на украинский язык(рос.)
  3. Офіційний сайт Руської Православної Церкви / Патріархія.ru
  4. Статут УПЦ
  5. Устав Русской Православной Церкви (рос.)
  6. Russia (International Religious Freedom Report 2007) (англ.)
  7. Даниил Принц из Бухова. Начало и возвішение Московии (рос.)
  8. В. Бурега «Присоединение Киевской Митрополии к Московскому Патриархату: Как это было» [1]
  9. Цит. по: Ігор (Ісіченко), архієпископ. Історія Христової Церкви в Україні. Б. м.: Видавництво «Акта», 2008. С. 305. См. так же: Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. Мюнхен, 1964. С. 113—116.
  10. Московський патріархат створювали агенти НКВС, - свідчать розсекречені СБУ документи. https://espreso.tv/. Еспресо TV. 2017-12-10. Процитовано 10 грудня 2017. 
  11. Всі дати по юліанському календарю.
  12. Дати перших 2-х обер-прокурорів по: Высшие и центральные государственные учреждения России. 1801—1917. СПб.: Наука, 1998, Т. 1, стр. 135.
  13. Государственность России. М., 2001, кн. 4, стр. 109.
  14. Іноді включається в список обер-прокурорів — можливо, помилково.
  15. а б в Высшие и центральные государственные учреждения России. 1801—1917. СПб.: Наука, 1998, Т.1, стр. 135.
  16. Д. Н. Шилов. Государственные деятели Российской империи. СПб., 2002, стр. 186.
  17. Д. Н. Шилов. Государственные деятели Российской империи. Главы высших и центральных учреждений. 1802—1917. СПб., 2002, стр. 620
  18. Число религиозных организаций, зарегистрированных в Российской Федерации, на 1 января 2012 г.
  19. Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2012 р.)
  20. Религиозные организации, зарегистрированные Уполномоченным по делам религий и национальностей (по состоянию на 1 января 2012 г.)
  21. «ΠΡΟΣΦΩΝΗΣΗ ΤΟΥ ΑΡΧΙΕΠΙΣΚΟΠΟΥ ΚΥΠΡΟΥ ΚΥΡΙΟΥ ΚΥΡΙΟΥ ΧΡΥΣΟΣΤΟΜΟΥ ΣΤΗΝ ΑΓΙΑ ΚΑΙ ΜΕΓΑΛΗ ΣΥΝΟΔΟ». "Official Site - The Holy and Great Council of the Orthodox Church". 20.06.2016. Архів оригіналу за 24-06-2016. Процитовано 24 червня 2016. «εθνοφυλετισμού»  (гр.)
  22. «РПЦ розкритикувала прохання Ради про автокефальну церкву». ВВС. 16 червня 2016. Архів оригіналу за 17-06-2016. Процитовано 17 червня 2016.  (рос.)
  23. Цит. із звіту СДРПЦ до ЦК ВКП(б) щодо підсумків роботи за 1946 рік (14 лютого 1947 р.) за: Лисовой Н. Н. Русская Церковь и Патриархаты Востока. Три церковно-политические утопии XX века. // «Религии мира. История и современность». 2002. М., «Наука», стр. 151. (рос.)
  24. Деяния Совещания
  25. THE RUSSIAN CANONICAL TERRITORY (англ.)
  26. В. Соловйов "Россия й Вселенская Церковь". V.Solovieff "La Russia et l'Eglise Univeiselle"
  27. Павло Штепа "Московство"

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]