Київська фортеця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Київська фортеця

2005-08-17 Kiev Fortress 398.JPG


50°26′04″ пн. ш. 30°31′40″ сх. д. / 50.4344444444717723° пн. ш. 30.52777777780577750° сх. д. / 50.4344444444717723; 30.52777777780577750Координати: 50°26′04″ пн. ш. 30°31′40″ сх. д. / 50.4344444444717723° пн. ш. 30.52777777780577750° сх. д. / 50.4344444444717723; 30.52777777780577750
Тип військовий музей[d]
Країна

 Україна

Розташування Київ
Засновано 1927
Сайт kyiv-fort.org.ua/
Ідентифікатори й посилання
Київська фортеця. Карта розташування: Київ
Київська фортеця
Київська фортеця (Київ)

CMNS: Київська фортеця у Вікісховищі

Ки́ївська форте́ця (також Нова́ Пече́рська форте́ця) — історико-архітектурна пам'ятка. Комплекс фортечних споруд XVIII–XIX століття, розміщений на пагорбах високого правого берега Дніпра, обмежених з півночі Кловським яром, з півдня і заходу — схилами долини р. Либідь. Складається з кількох земляних укріплень (цитаделі, Звіринецького, Васильківського, Госпітального, Лисогірського) і низки споруд, що призначалися для військових казарм, виробництва та зберігання зброї, амуніції тощо. Національний історико-архітектурний музей «Київська фортеця» розташований на території Головного військового клінічного шпиталю міста Києва.

Історія створення[ред. | ред. код]

План Києво-Печерської фортеці, 1783
На передньому плані: «Арсенал», Микільська брама (зліва). На задньому: Великий і малий Микільські собори, лавра (справа)
Сучасний вигляд Київської фортеці, серпень 2009 року
Панорама фортеці (аерофото 1918 року)
План Київської фортеці, 1830-ті роки

Київська фортеця є комплексом оборонних споруд Києва, який формувався протягом 15-ти століть. До складу Київської фортеці входять Києво-Печерська лавра, територія національного музею історії України у Другій світовій війні, завод «Арсенал» і багато інших об'єктів: валів та оборонних мурів Києва.

Історія фортифікації Києва почалась наприкінці V — початку VI століття з городища на Старокиївській горі. Тоді воно було укріплене земляними валами, ровами та частоколами. Але зі здобуттям Києвом слави столиці Київської Русі створено велику систему укріплень міста. Кожна частина міста мала свою оборонну систему. На жаль, після нищівної поразки від хана Батия 1240 року фортифікаційні укріплення занепали. Новий етап починається вже в період польсько-литовського владарювання — зводиться фортеця-замок на горі Хоривиця на Подолі (Литовський замок). Вже перебуваючи під владою Московії, територія Києва була забудована фортечними укріпленнями від Хрещатика до Печерська — власне останнє укріплення було розбудоване. Це було зроблено для того, щоб запобігти проникненню ворога через територію тодішньої України до Росії. У 1679 році козацькі війська під керівництвом гетьмана Самойловича протягом останніх років XVII століття об'єднують старокиївські й печерські укріплення — утворюється одна величезна фортеця. На початку XVIII століття Печерська цитадель вже була повністю розбудована.

Наступний період розбудови оборонних споруд Києва визначається будівництвом Печерської цитаделі під проводом гетьмана Івана Мазепи за наказом Петра I. Спорудження відбувалося за системою французького інженера Вобана. Напередодні франко-російської війни 1812 року Наполеон наголошував: «Якщо я візьму Київ, я візьму Росію за ноги, якщо я заволодію Петербургом, я візьму її за голову, зайнявши Москву, я влучу в її серце». Маючи на увазі стратегічне значення Києва, директор інженерного департаменту, відомий російський фортифікатор генерал-лейтенант К. Опперман у 1810 р. опрацював проєкт створення у Києві великого табору для запасних армій зі спорудженням з заходу та півдня нових земляних укріплень і посиленням Старокиївської та Печерської фортець. Зведено земляне Звіринецьке укріплення (1810–12), що поєднується з Печерською цитаделлю, та чотири редути, що контролювали шлях до переправи через Дніпро наплавним (наводним) мостом.

Перемога над наполеонівською Францією і приєднання до Російської імперії Поділля, Волині й частини Польщі знизили стратегічне значення Києва, віддаленого від державних кордонів. Тому військові фахівці рекомендували вилучити Печерські укріплення зі списку фортець. Так, у доповідному листі 1816 р. К. Опперман зазначав, що Київ не тільки не становить міцної фортеці, а за своїм невдалим розташуванням зовсім непридатний до приведення його укріплень у належний стан. Саме тому подальші витрати на цю фортецю він вважав зайвими. З поглядами фахівців не погодився майбутній цар Микола І, який 1818 р. зайняв посаду генерал-інспектора з інженерних питань та доручив кільком військовим інженерам скласти пропозиції щодо підсилення київських укріплень. До проєктування було залучено колишнього вчителя з фортифікації Миколи І генерал-майора Жіанотті та генерал-майора Ферстера. За часів Олександра І проєкт залишилися на папері як такі, що потребували великих коштів та робочої сили. Зокрема, Жіанотті пропонував повну перебудову Печерської фортеці та будівництво на її місці величезних мурованих двоповерхових казарм, що на думку експерта проєкту полковника Розенмарка могло призвести до втрати «пам’ятника Петра Великого» та знищення багатьох казенних будівель, Микільського монастиря, двох церков і орієнтовно 1157 будинків міщан.

Повстання декабристів під час присяги Миколі І (14 грудня 1825 р.) у Петербурзі та Чернігівського полку в Україні, посилення селянського та польського визвольного рухів на Правобережжі переконали царя в необхідності створення опорного військового осередку в Південно-Західному краї. Для цього було обрано Київ, який за бажанням Миколи І почав одночасно перетворюватися на третю столицю імперії шляхом перепланування Старого міста, прокладання нових вулиць, спорудження великих громадських будівель. Тогочасна докорінна перебудова Києва описана М. Лєсковим у творі «Печерські антики».

Розроблений К. Опперманом проєкт Головної Київської фортеці було «височайше» затверджено 25 березня 1830 р. Під час будівництва, що здійснювалося протягом чверті століття Київською інженерною командою під постійним наглядом царя, проєкт змінювався й уточнювався. До проєктування окремих споруд залучалися різні петербурзькі архітектори. Фортеця призначалася для розквартирування Першої армії, що 1831 р. була переведена з Могильова до Києва.

До її складу увійшла перетворена на цитадель Стара Києво-Печерська фортеця, і тепер її фронт з боку Дніпра було замкнено оборонною стіною навколо Нижньої лаври. Особливістю чи не найбільшого на той час військово-оборонного комплексу царської Росії було сполучення земляних фортифікаційних споруд (т. зв. верків) – цитаделі, Васильківського і Госпітального укріплень – із цегляними оборонними казармами й вежами, розміщеними вздовж краю Печерської височини, що забезпечували захист гарнізону згідно з провідними ідеями російської фортифікаційної школи 1-ї пол. 19 ст.

У зв’язку із Кримською війною 1853–56 рр. фортеця приводиться до бойового стану, а на лівому березі Дніпра перед Ланцюговим мостом зводиться земляне укріплення (не збереглося). Війна виявила повну неспроможність мурованих казематованих споруд протистояти вогню нарізної артилерії, що почала застосовуватися з серед. 19 ст. Тому влітку 1860 р. військова комісія на чолі з відомим фортифікатором, генерал-ад’ютантом Е. Тотлебеном, учасником оборони Севастополя, оглянула місцевість з метою перетворення застарілої Київської фортеці на сучасну фортову. Реконструкція передбачала залишити території поблизу фортеці лише для військових цілей, а мешканців цього району переселити. Цю ідею люди зустріли опором і було вирішено збудувати замість цього декілька укріплених фортів. Запропонований комісією величезний проєкт обнесення міста кількома самостійними укріпленнями – фортами не було реалізовано за браком коштів. Побудовано лише один – Лисогірський форт (1871–77) на вершині однойменної гори при впадінні р. Либідь у Дніпро. Київська фортеця жодного разу не брала безпосередньої участі в бойових діях, хоча її осадна артилерія відзначилася в кампанії 1877–78 рр. за визволення Болгарії від турецького панування. Після польського повстання 1863 р. її окремі споруди починають використовуватися як в’язниці та місця страти. З 1897 р. вона повністю втратила стратегічне значення й була перетворена на фортецю-склад.

Ще з XVII століття у фортеці утримували в'язнів. Для цієї мети використовували так званий Косий капонір — це напівпідземна споруда з товстими стінами з цегли й каміння. Він розташований під кутом до земляного валу фортеці — звідси назва. Косий капонір спочатку використовувався для зберігання зброї та артилерійських запасів, а вже пізніше як політична в'язниця. Тут утримувалися організатори й учасники гайдамацького руху, полонені, кріпаки-втікачі та інші. Пізніше тут ув'язнювали декабристів та учасників інших визвольних змагань.

У спорудах Київської фортеці, зокрема башті № 2 Васильківського укріплення (з травня 1863 р.) та капонірах 1 і 2 полігонів, а також Косому капонірі Госпітального укріплення (з літа 1864 р.), утримувалися польські й українські учасники визвольного повстання 1863 року. Розстріли керівників повстання на Правобережжі відбувалися, ймовірно, в цитаделі фортеці. Меморіальну дошку українською мовою на честь учасників повстання 1863 року, розстріляних у Київській Фортеці, на вході в Косий капонір розміщено в 1971 році. Біля неї 25 травня 1993 року під час візиту президента Польщі Леха Валенси відкрито дошку з написом польською мовою. У 1997 році з ініціативи дирекції музею «Київська Фортеця» між обома дошками був вмурований хрест з чорного граніту. Зараз в потерні капоніру з ініціативи директора музею О. С. Новікової-Вигран розміщені також дошки з 811 прізвищами повстанців, а 2017 року відкрито оновлену експозицію[1].

Сучасний стан[ред. | ред. код]

Зараз «Київська фортеця» є музеєм і охороняється державою, але значна частина її споруд перебуває під загрозою руйнації. Цьому «сприяють» нові будівництва поблизу, а також те, що деякі приміщення зайняті виробництвами — наприклад, склад Київської взуттєвої фабрики (Васильківська брама).

Музей створений у 1927 році. Він — одна з найбільших у світі кам'яно-земляних фортець, яка збереглася до наших днів.

Величезні земляні укріплення, кам'яні башти й капоніри є об'єктами екскурсійного показу. Частина з них музеєфікована.

Найдавнішою пам'яткою середньовічного типу є оборонні мури з вежами навколо Верхньої лаври (кінець XVII століття). До новітніх фортифікаційних систем належать земляні бастіонні укріплення цитаделі, тенальне Васильківське укріплення, полігональне Госпітальне укріплення. Численні оборонні казарми на Печерську втілюють особливості російської фортифікаційної школи, яка, на думку деяких фахівців, на початок XIX століття займала провідне становище у Європі. Лисогірське укріплення ілюструє особливості побудови фортової фортеці періоду нарізної артилерії (сер. XIX ст. — 1885). Окремі споруди Київської фортеці нерозривно пов'язані з історією визвольного і революційного рухів. На місці колишньої політичної в'язниці (так званого «Київського Шліссельбурґа») у 30-х роках ХХ століття було відкрито Історико-революційний музей-пам'ятку «Косий капонір». У 1991 році музей «Косий капонір» перетворено на Історико-архітектурну пам'ятку-музей «Київська фортеця».

В експозиції музею представлена найбільша в Україні колекція військово-історичної мініатюри.

Години роботи: 10:00–17:00 (остання екскурсійна група — 16:30), вихідний — понеділок. Вартість вхідного квитка — 14 грн., вартість екскурсії — 10 грн.(5+5). Вхід на територію — вільний, огляд музейної частини з експозицією — в складі групи (група може складатись з одного відвідувача).

Зображення[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Парнікоза, Іван (14 06.2013). Польські сліди Києва Частина 3. Під царським скіпетром. http://h.ua/ (українська). h.ua. Архів оригіналу за 26.01.2017. Процитовано 29.01.2017. 

Джерела[ред. | ред. код]