Язичництво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Атрибути народної віри українців. Полтавська громада Української Рідної Віри «Світовид», 2014 р.

Язи́чництво (стцерк.-слов. языкъ — «народ»)[1][2] — прийнятий у християнському богослов'ї і частково в історичній літературі термін, що означає всі неавраамічні релігії. Поширене не зовсім точне вживання терміна щодо всіх політеїстичних (багатобожних) релігій.

В сучасному ж розумінні «язичництво» це будь-яка (не обов'язково політеїстична) традиційна релігія певного народу, що відмінна від сучасних авраамічних релігій. Часто язичництвом називають політеїстичні релігії, пантеїстичні, а також генотеїстичні вірування і світоглядні системи з погляду монотеїстичних релігій (наприклад, християнства, ісламу).

Термін[ред.ред. код]

Слово «язичництво» утворене від стцерк.-слов. языкъ — у значенні «народ», «плем'я». Це слово використовували для перекладу грец. ἔθνος («народ», «етнос»), яким, у свою чергу, у біблійних текстах перекладали івр. גוי‎, «гой» (множина גויים, «гоїм») — «народ». Оскільки євреї звали «язи́ками» (גויים, «гоїм») всі неєврейські народи, їхні релігії відповідно називались «язичницькими». З появою християнства це слово стало вживатися і щодо нехристиянських релігій[3].

Іноді вживається термін «народні вірування». Довгий час в літературі на позначення язичництва вживалися слова «поганізм», «поганство» — від лат. paganismus, утвореного від paganus. Слово pāgus означало «територія поза межами міста», тому вислів religia pagana («поганська релігія»), вживаний християнами до IV ст., первісно значив просто «сільська віра»[4]. Ще у І тисячолітті нашої ери слово paganus було запозичене і до праслов'янської мови — у формі *poganъ («язичник», «поганин»). Надалі семантика цього слова у багатьох слов'янських мовах розширилася — слово «поганий» стало означати не тільки «язичницький», але й «злий», «недобрий», «отруйний» (про гриб), «неїстівний» (про м'ясо)[5]. Наразі стосовно політеїстичних релігій слово «поганство» і похідні від нього вважаються лайливими[6].

У теперішній час замість церковнослов'янського слова «язичництво» в науковій літературі частіше використовують термін «етнічна релігія».

Сприйняття[ред.ред. код]

Більшість монотеїстичних релігій (християнство, іслам юдаїзм тощо) негативно ставляться до язичництва[7],[8],[9].

Дефініція[ред.ред. код]

Язичництво — загальна назва для усіх релігій, міфологічних та світоглядних систем, витворюваних у межах того чи іншого народу або групи споріднених народів[10]. У Біблії язичниками названо, поміж іншими, давніх греків та римлян, що мали пантеони богів, яким вони поклонялися.

Серед найвідоміших язичницьких богів[11]:

та інші (див. слов'янська міфологія). Своїх богів та богинь мали чи мають також інші племена, етноси, народи. Частина з них дотепер зберегла свої рідні (витворені у межах народу протягом його історії) вірування та релігії[10].

Істотні ознаки[ред.ред. код]

Розглядаючи язичництво як явище, можна виділити такі ознаки[10][12]:

  • Язичництво — це природня віра та спосіб життя, а не лише релігія.
  • У язичництві Божественне — іманентне, присутнє у всіх речах світу, є частиною твореного ним світу і підкоряється його законам. На противагу цьому, в монотеїстичних релігіях Бог — це трансцендентна особистість, що може бути присутня у створеному ним світі, але не тотожний йому і не залежить від його законів.
  • Культ героїзму (священний героїзм) — геройський вчинок представляється як вищий чин, часто прирівнюваний до діянь богів/бога.
  • Язичництво є внутрішньоорієнтованим — переживання божественного відбувається передусім усередині конкретної людини, тоді як більшість семітських релігій — зовнішньоорієнтовані (пасторами та адептами цінується передусім зовнішній вияв вірувань та релігійних переживань, як от ходіння в храм, смиренність у християн та екстремізм в ісламістів, а в іудаїзмі жвава участь в окультних ритуалах тощо).

Язичництво Русі[ред.ред. код]

Капище на горі Богит

На РусіКиївській державі) язичництво було поширене до впровадження християнства. Найвідомішими руськими богами були: Велес (або Волос) (покровитель науки, знань і мудрості; торгівлі, худоби, магії), Мокоша (богиня-мати, богиня прядіння); Дажбог (бог зимового сонця), Хорс (бог сонця), а також Ярило (бог літнього сонця, родючості та плодючості); Сварог (бог неба і Зодіаку, бог-коваль), Сварожич (бог-вогонь); балтський[Джерело?] бог Перун (бог війни, блискавки і грому) з'явився у руському пантеоні у пізніший час; ряд інших богів.

У 988 році князь Володимир хрестив Русь, оголосивши язичництво поза законом і санкціював полювання на руських священиків і знищення святилищ. Але язичницькі волхви ще протягом двох з половиною століть піднімали повстання на околицях держави. У дальших від столиць князівств місцевостях народна віра зберігала провідну роль ще у 13 столітті (Галичина, Волинь)[13][14].

Попри намагання знищити будь-які прояви древньої віри серед населення Русі, деякі язичницькі культи та обряди ще довго зберігалися та відправлялися потайки, а деякі трансформувалися у християнські обряди з елементами язичництва (так зване «двоєвір'я» та синтез релігій: коломийки, веснянки, колядки, щедрівки, хороводи, свято Івана Купала, масляна, оскільки церква намагалася підлаштувати язичницькі свята під християнські, щоб полегшити ідеологічне загарбання Русі) та й протривали дотепер[15].

Цікаво, що на території Галичини на берегах річки Збруч язичницький релігійний центр (місце знахідки Збруцького ідола) діяв до 17 століття[джерело?]. Також подібні центри діяли і у інших малодоступних місцевостях слов'янського світу.

Сучасність[ред.ред. код]

На цей час під поняттям «язичництво» розуміють народні вірування та релігії, які поширені на планеті Земля і мають своєрідні ознаки (передусім іманентність божественного, культ богів-предків, священний героїзм, сучасні «Світлі язичники» так чи інакше є обожествителями аспектів природи в своїй індивідуальній формі, що у кожного розуму своє унікальне бачення у чому наявний волелюбний світогляд розуміння вищих сил природи).

В Україні та по світу загалом язичництво починає відроджуватися у формі так званого неоязичництва. Також у багатьох регіонах світу (Африка, Америка, Полінезія, Азія) язичницькі релігії та вірування збереглися із прадавніх часів та продовжують розвиватися. Загальна чисельність у світі представників народних вірувань та їх новітніх течій становить сумарно від 7 %, залежно від способу визначення[16].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Словник старослов'янської мови… — С. 807.
  2. Леута О. І. Старослов'янська мова: підручник. — К. : Вища школа, 2001. — 255 с. — ISBN 966-642-068-6.
  3. Етимологічний словник української мови: В 7 т. / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 6: У — Я / Уклад.: Г. П. Півторак та ін. — 2012. — 568 с. ISBN 978-966-00-0197-8.
  4. Черных, П. Я. Историко-этимологический словарь современного русского языка. — 3-е изд., стереотип. — М.: Рус. язык, 1999. — Т. 2: Панцирь — Ящур. — С. 468. — 624 с. — ISBN 5-200-02685-7.
  5. (укр.) Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 4: Н — П / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін.; Ред. тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко. — 2003. — 656 с. ISBN 966-00-0590-3.
  6. проф. Володимир Шаян. НАЙВИЩА СВЯТІСТЬ (Студія про Свантевита). СВІДОЦТВО ГЕРБОРДА [1]
  7. Сергій Шумило. Протистояння язичництва і християнства на Русі: від Оскольда до Володимира
  8. М. І. Зубов. Слов'янські повчання проти язичництва в лінгвотекстологічному висвітленні. — Автореф. дис… д-ра філол. наук: 10.02.03 / М. І. Зубов; НАН України. Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні. — К., 2005. — 36 с. — укp.
  9. Ален де Бенуа. Как можно быть язычником
  10. а б в Лозко Г. С. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс. — Харків: Див, 2006. — 464 с.
  11. Магические пантеоны: Божества западных эзотерических традиций/ Пер. с англ. О.Перфильева. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. — 400 с.:ил.
  12. Язычество / Авторы-сост. А. А. Грицанов, А. В. Филиппович. — Мн.:Книжный Дом, 2006. — 384 с.
  13. Михаил Козлов. Русские князья и языческие восстания
  14. Борис ЯВІР ІСКРА. Збручанський культовий центр у Медоборах
  15. Лозко Г. С. Українське народознавство. — 3-є вид., доповнене та перероблене. — К.: Видавництво «АртЕк», 2006. — 472 с.: іл.
  16. The Global Religious Landscape

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]