Вільгельм IX (герцог Аквітанії)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вільгельм IX
фр. Guillaume IX de Poitiers
BnF ms. 12473 fol. 128 - Guillaume IX d'Aquitaine (2).jpg
Народився 22 жовтня 1071(10711022)
Помер 10 лютого 1127
Пуатьє
Громадянство
(підданство)
Flag of France (XII-XIII).svg Франція
Діяльність трубадури, поет, письменник, композитор
Володіє мовами Old Occitan[d] і французька
Напрямок Troubadour poetry[d] і музика середньовіччя
Титул герцог Аквітанії
Термін 1086—1127 роки
Попередник Вільгельма VIII
Наступник Вільгельма X
Конфесія католицтво
Рід Рамнульфіди
Батько Вільгельма VIII
Мати Ґільдегарда Бургундська
Брати, сестри  • Agnes of Aquitaine, Queen of Aragon and Navarre[d], Beatrix of Poitiers[d] і Agnes of Aquitaine, Queen of León and Castile[d]
У шлюбі з Ерменгарда Анжуйська
Філіппа Тулузька
Діти 2 сина і 1 донька

Вільгельм (Гільєм, Гійом, Гільйом) IX Трубадур (окситан. Guilhem IX le Troubadour de Peiteus d'Aquitaine , фр. Guillaume IX le Troubadour; 22 жовтня 1071-10 лютого 1126[1]) — герцог Аквітанії та Гасконії у 10861127 роках, граф Пуатьє у 1086—1127 роках (як Вільгельм VII), граф Тулузи у 1098—1100 та 1110—1120 роках (як Вільгельм V). також відомий як поет-трубадур, за що отримав своє прізвисько. «Перший трубадур» Прованса. Іноді його називають Франсуа Війон XII ст.

Життєпис[ред. | ред. код]

Молоді роки[ред. | ред. код]

Походив з династії Рамнульфідів. Народився 22 жовтня 1071. Син Вільгельма VIII, герцога Аквітанії та Гасконі, графа Пуатьє, й Ґільдегарди (доньки Роберта I, герцога Бургундії). Народження спадкоємця стало причиною великого свята при Аквітанському дворі, але він вважався незаконнонародженим через попередні розлучення батька і кровного споріднення між батьками. Незабаром Вільгельм VIII здійснив паломництво до Риму і домігся папського затвердження свого третього шлюбу і легітимізації спадкоємця.

Герцог Аквітанії[ред. | ред. код]

Вільгельм успадкував герцогство у віці п'ятнадцяти років після смерті батька. В 1088 році у віці шістнадцяти років Гільйом одружився з дочкою Фулька IV Ерменгардою, на думку сучасників, красивій і добре освіченій жінці. Але Ірменгарда була неврівноваженою, примхливою, легко переходила від радості до смутку. Вона могла після подружньої сварки піти до монастиря, потім, наче й не було нічого, раптово з'явитися при дворі. Так як вона була нездатна зачати дитини, Гільйом відправив її до батька в 1091 році і розірвав шлюб.

Невдовзі стикнувся з численними повстання феодалів: Ебле де Шатільйона, Бозона да ла Марша, Гі VI Лузіньяна, Вільгельма Талаферрона, графа Ангулема. У 1091 році Вільгельм IX завдав ворогам поразки, в одній з битв загинув Бозон дела Марша, в результаті чого між його союзниками почалася боротьба за графство Ла Марш. Ще 1090 року анульовано шлюб з першою дружиною. 1093 року герцог втрутився у боротьбу, захопивши частину володіння Партене.

1094 року пошлюбив доньку Вільгельма IV, графа Тулузи.

В 1095 запросив папу Урбана II провести Різдво при його дворі. Папа закликав його взяти участь в першому хрестовому поході, але Гільйом був більш зацікавлений у використанні відсутності учасника походу Раймунда IV Тулузького, дядька Філіпи, його дружини. Гільйом захопив Тулузу в 1098 році, за це йому загрожувало відлучення від церкви. 1099 року сприяв заснуванню аббатства Фонтенво.

Хрестовий похід[ред. | ред. код]

Почасти через бажання примиритися з церковною владою, а почасти з бажання побачити мир, він взяв участь в Хрестовому поході 1101. Для того, щоб отримати кошти на це підприємство, Гільйом був змушений повернути Тулузу Бертрану, сину Раймунда IV.

Відправився в Святу землю через Німеччину, Балкани і Константинополь в 1101 і залишався там до наступного року. Він брав участь в основних боях в Анатолії і часто терпів поразки. На початку вересня 1101 його воїни потрапили у засідку, зроблену султаном Іконії — Килич-Арсланом I, були оточені і розбиті при Гераклеї. Супроводжувала їх маркграфиня Іда Австрійська, яка зникла. Гільйом ледь врятувався, і, згідно з повідомленням Ордеріка Віталія, прибув в Антіохію з шістьма людьми свити.

Боротьба з феодалами[ред. | ред. код]

У жовтні 1102 року повернувся до Пуатьє. Перші роки доклав зусилля для відновлення фінансових втрат в результаті походу. 1104 року втрутився у боротьбу між Анжуйським графом Фулько IV Багатим і його батьком Жоффруа IV, а потім сином Фулько V Молодим (1092-1144), родичами першої дружини. Зумів зайняти прикордоння з Анжу, а 1106 року, коли Фулько IV став новим Анжуйським графом, то отримав від нього замки в області Мірабо, чим захистив кордон графства Пуатьє. Протягом 1108—1109 року виступив проти роду Лузіньян, які грабували монастирські землі Сен-Максен.

В 1104 Гільйом надав підтримку бенедиктинському абатству Фонтевро. Основне будівництво в монастирі велося в 1110-1119 роках.

Граф Тулузи[ред. | ред. код]

В 1110 році, в період малолітства Альфонса Журдена, другого кузена Філіпи, Гільйом IX знову захопив землі графства Тулуза, але після десятирічної війни в 1120 року змушений був від них відмовитися.

Вільгельм IX два рази відлучався від церкви і обидва рази повертався в її лоно. Перший раз він був відлучений в 1114 році за підозрою в порушенні церковних податкових пільг. Коли єпископ Пуатьє П'єр II вимовляв анафему герцогу, той вийняв меч і з лайкою пообіцяв убити його, якщо не отримає відпущення гріхів. Єпископ, схиливши голову, завершив читання. За свідченням сучасників, Гільйом майже готовий був завдати удару, але передумав, сказавши: «Я ненавиджу вас настільки, що не хочу відправляти в рай».

Вдруге Вільгельм був відлучений за викрадення віконтеси Амоберги де Л'Іль-Бушар (у віршах він називав її Данжероса), дружини свого васала Аймері I де Шательро. Викрадення було скоєно при повній згоді дами. Гільйом поселив її у вежі Мальбергіон в своєму замку в Пуатьє (звідси віконтеса отримала ім'я Ла Мальбергіон), а її портрет наказав намалювати на своєму щиті.

Дружина Вільгельма IX Філіпа вдалася до допомоги папського легата, але герцог навідріз відмовився розлучитися з коханкою. Принижена Філіпа віддалилася в 1116 році в абатство Фонтевро, де знаходилася також перша дружина Гільйома Ірменгарда Анжуйська. 28 листопада 1118 Філіппа померла в абатстві Фонтевро. після цього становище Вільгельма IX в графстві тулузькому значно погіршилося. 1119 року він втратив місто Тулуза.

Останні роки[ред. | ред. код]

Стосунки між герцогом і його сином Вільгельмом також були напруженими. Але малоймовірно, що це був результат сварки Вільгелмьа IX з дружиною через віконтесу, і що молодший Гільйом підняв повстання проти батька, як стверджував Ральф де дискет. Інші джерела категорично відкидають подібне припущення. Ральф де Дисето повідомляє, що повстання почалося в 1113 році, коли майбутньому Вільгельму X було тринадцять років, а зв'язок його батька з Данжероссою ще не почався. Батько і син помирилися після укладення в 1121 році шлюбу між молодим Вільгельмом і Елеонорою де Шательро, дочки Данжеросси від Аймері, віконта де Шательро.

Після смерті Філіпи Ірменгарда прибула до двору Пуатьє, заявивши, що саме вона є герцогинею Аквитанською. Імовірно це була помста за жорстоке поводження чоловіка. У жовтні 1119 вона звернулася до папи Калікста II, зажадавши нового відлучення для Вільгельма, вигнання Данжеросси з герцогського палацу і відновлення себе в правах законної дружини. Папа відмовився задовольнити її домагання, проте Ірменгарда ще кілька років докучала Вільгельму.

З 1119 по 1123 Вільгельм IX в союзі з королем Арагона Альфонсо I і племінником по сестрі воював проти сарацинів, відстоюючи нову столицю Сарагосу. Між 1120 і 1123 роками Гільйом вступив в союз з Королівством Кастилії і Леона. Аквітанські війська воювали з кастильцями за взяття Кордови. В цей час послабилася його влада в Оверні, де місцеві єпископи зверталися по допомогу до Людовика VI, короля Франції. До 1123 року втратив усі володіння в графстві Тулузькому, окрім графств Перігор і Ажан.

Вільгельм IX мав репутацію посереднього державного діяча. Можливо, що при такому способі життя тільки протекція троюрідного брата — папи римського Калікста II сприяла зняттю другого церковного відлучення з Вільгельм IX.

Похований у соборі Монтьєрнеф міста Пуатьє.

Шлюб та діти[ред. | ред. код]

1-ша дружина з 1089, позлучення в 1090: Ірменгарда Анжуйська (10681 червня 1146), дочка Фулька IV, графа Анжу.

2-га дружина з 1094, розлучення в 1115: Філіпа Тулузська (пом. 28 листопада 1117), дочка Гільйома IV, графа Тулузи. Діти:

Позашлюбні зв'язки: Амоберга де Л'Іль-Бушар (на прізвисько Данжероса), дружина Емері де Ларошфуко, віконта де Шательро. Діти:

Творчість[ред. | ред. код]

Хронологічно перший з відомих трубадурів, Гільйом Аквітанський вважається родоначальником не тільки провансальської, а й європейської поезії. Життєпис XIII століття повідомляє, що: «Граф Пуатьє був одним із самих куртуазних людей на світі, і одним із самих великих обманців дам, і був він добрим лицарем, галантним і щедрим; і добре складав і співав…»[2]. До нас дійшло одинадцять віршів, написаних ним на мові ок: шість бешкетних «кансон», чотири куртуазних «кансони» і що стоїть особняком «покаянна пісня». Дослідники творчості Гільйома Аквітанського відзначають поетичну досконалість віршів і їх яскраву індивідуальність.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Robert A. Taylor, An assessment on what we know and we don't know about the first troubadour
  2. Цит. по: Песни трубадуров.— М.: Наука, 1979, с. 204

Література[ред. | ред. код]

  • Ґійом д'Аквитан. Канцона. Я напишу нову канцону / Сад божественних поезій. Переклад Всеволода Ткаченка. К.: Видавничий центр "Просвіта", 2011. - С. 7—9.
  • Бретон Ги История любви в истории Франции. — М., Крон-Пресс, 1993 (рос.)
  • Декс Пьер Семь веков романа. — М., Иност. литература, 1962 (рос.)
  • Жизнеописания трубадуров. — М., 1993 (рос.)
  • Прекрасная дама. Из средневековой лирики. — М., Московский рабочий, 1984 (рос.)
  • Песни трубадуров. — М.: Наука, 1979. — С. 26—29, 204—205 (рос.)
  • Поэзия трубадуров. Поэзия миннезингеров. Поэзия вагантов. — М., 1974. — С. 38-39 (рос.)
  • Федоров-Давыдов А. А. Крестовые походы. — АСТ-Москва, 2008 (рос.)
  • Harvey, Ruth E. The wives of the 'first troubadour', Duke William IX of Aquitaine (Journal of Medieval History), 1993

Посилання[ред. | ред. код]