Хрестовий похід 1101

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Ар'єргардний Хрестовий похід, або Хрестовий похід 1101 — похід представників західноєвропейської знаті проти сельджуків Малої Азії, розпочатий в 1101 з метою звільнення з полону Боемунда I, князя Антіохії. Кампанія завершилася повною поразкою хрестоносців.

Виникли заклики до підкріплення з новоствореного Єрусалимського королівства, і папа Пасхалій II, наступник папи Урбана II, закликав новий похід. Аделі Блуа, дружині Стефана, графа Блуа, який втік з блокади Антіохії в 1098, було так соромно чоловіка, що вона не дозволила йому залишитися вдома.

Crusade of 1101 v1.svg

Передумови[ред. | ред. код]

Успіх Першого Хрестового походу викликав сплеск релігійного фанатизму на Заході. Багато його учасників, які повернулися в Європу перш, ніж впав Єрусалим, були зустрінуті презирством і звинуваченнями в боягузтві. Так, Адела Нормандська, дружина графа Етьєна II де Блуа, який покинув хрестоносне військо під час облоги Антіохії, загрожувала чоловікові розлученням через його вчинок, а графа Вермандуа Папа Пасхалій II мав намір відлучити від церкви за невиконання обітниці[1][2].До того ж повідомлення про казкові багатства, набуті щасливими хрестоносцями, не давали спокою багатьом бідним лицарям, які раніше не наважувалися відправитися на Схід[2].

Приводом для оголошення ар'єргардного походу стала звістка про полонення еміром Каппадокії Газі ібн Данішмендом князя Антіохії Боемунда Тарентського, одного з найбільш прославлених ватажків Першого Хрестового походу[3].

Хід бойових дій[ред. | ред. код]

Ломбардський похід[ред. | ред. код]

Ансельм IV, архієпископ Міланський, почав збір військ в Ломбардії, щоб звільнити Боемунда з ув'язнення. Зібрана ним армія складалася в основному з погано навчених новобранців. Чисельність ломбардського ополчення, за оцінкою Жозефа Мішо, склала приблизно двісті тисяч осіб (втім, ймовірно, що історик дещо перебільшив її)[1].Цей різношерстний натовп виступив з Мілана восени 1100, перетнув візантійські володіння і підійшов до Константинополю. Оскільки ломбардські хрестоносці не гребували грабежами, Олексій I Комнін поспішив переправити їх у Малу Азію. У травні 1101 військо архієпископа з'єдналося поблизу Нікомедії з французькою хрестоносною армією, яку очолювали Етьєн де Блуа і Раймунд IV, один з лідерів Першого Хрестового походу. Раймунд, старовинний недруг Боемунда, переслідував власні цілі, оскільки в той час перебував на службі у візантійського імператора, йому аж ніяк не хотілося звільняти особистого ворога з полону, але під тиском хрестоносців і імператора він був змушений погодитися очолити кампанію[4].

Раймунд і Етьєн, не з чуток знайомі з важкими умовами війни на Сході, попереджали ломбардців, що спроба перетнути Анатолію посеред літа може виявитися згубною, однак ті стояли на своєму і вимагали негайно виступити на Неокесарію, де нудився в полоні Боемунд[3].Хрестоносці рушили на північ і 23 червня 1101, не зустрівши істотного опору, взяли Анкару; місто було передано византийцям[4]. Проте перший успіх виявився для франко-ломбардскої армії і останнім. В середині липня хрестоносці підійшли до Мерзіфон, де їх чекало в засідці об'єднане військо румських сельджуків, Данішменда і Рідвана, правителя Алеппо. Європейці розділили свою армію на п'ять корпусів, які опинилися оточені турками і в підсумку практично повністю знищені. Раймунду, Етьєну де Блуа, Етьєну Бургундському, Ансельму Міланському і небагатьом лицарям вдалося врятуватися втечею. Вони прибули в Константинополь, де архієпископ Ансельм помер від отриманих ран.

Похід Гильйома Неверського[ред. | ред. код]

Друга хрестоносна армія, яку очолював граф Невіра Гільйом II (граф Невера), вирушила в дорогу пізніше, ніж ломбардське ополчення, і досягла Константинополя наприкінці весни 1101. Солдати Гильома утримувалися від грабежів, і візантійці охоче пропустили їх в Анатолію. Неверська армія обложила Іконій, проте не змогла взяти його і відступила. У вересні 1101 Гільйом і його люди потрапили в засідку Килич-Арслана в ущелинах Тавра і зазнали нищівної поразки, сам граф і мало хто з його лицарів втекли з поля бою, кинувши все своє майно, і зуміли дістатися до Антіохії[4].

Франко-баварський похід[ред. | ред. код]

Третє військо хрестоносців виступило з Франції та Священної Римської імперії. Їм командували герцог Гільйом IX (герцог Аквітанії), граф Гуго Вермандуа і Вельф IV. До походу приєдналася також маркграфиня Іда Австрійська, за якою послідувала велика свита. Ці представники знаті (не рахуючи, можливо, Вермандуа, який вже брав участь в Хрестовому поході) дуже легковажно поставилися до своєї військової кампанії і недооцінили сили противника[1]. Досягнувши Константинополя незабаром після відбуття Гильйома II Неверського, ватажки армії розділили сили: частина воїнів вирушила в Яффу морем, а решта продовжили шлях через Анатолію.

У вересні, незабаром після розгрому Гильйома II, франко-баварське військо зустрілося з армією Килич-Арслана неподалік від Гераклеї. В битві європейці виявилися розбиті і понесли важкі втрати. Гільйом Аквитанський врятувався втечею з шістьма лицарями; бігти вдалося і Вельфу Баварському. Гуго Вермандуа був смертельно поранений стрілою і помер 18 жовтня в Тарсі, куди відступили нечисленні вцілілі хрестоносці. Маркграфиня Іда зникла безвісти. Найімовірніше, вона загинула в бою. Пізніша легенда стверджує, ніби вона була взята в полон і потрапила в гарем,[5]її навіть вважали матір'ю відомого мусульманського полководця Зенги (Занг), але це очевидна омана (до моменту початку походу той був лише юнаком).

Уцілілі в битві при Гераклеї французи і баварці не стали намагатися продовжити шлях і повернулися до Європи. Ар'єргардний Хрестовий похід безславно завершився.

Підсумки і наслідки[ред. | ред. код]

Знищення мусульманами трьох численних армій призвело правителів держав хрестоносців в зневіру[3]. Розгром ар'єргардного походу означав майже повне припинення припливу свіжих військ і християнського мирного населення в Єрусалимське королівство — дорога через Анатолію відтепер була закрита для християн, а морем доставити скільки-небудь значні підкріплення було неможливо, так що тепер католицьким князівствам Сходу доводилося розраховувати лише на власні сили[6].Надії єрусалимських королів на інтенсивне розширення володінь виявилися зруйновані.

Подальші спроби ватажків ар'єргардного походу вести війни з сельджуками Малої Азії також були невдалі. Небагато вцілілих, які добралися до Антіохії, в 1102 році прибули в Єрусалим, звідки багато з них відразу ж відплили до Європи, порахувавши свої клятви виконаними. Етьєн де Блуа залишився при дворі короля Балдуїна I і загинув в битві при Рамле. Ед, герцог Бургундський, що потрапив у полон до мусульман, так і не був викуплений і помер в ув'язненні. Раймунд Тулузький повернувся в Константинополь, де був холодно зустрінутий імператором Олексієм, розчарованим невдачею свого протеже[4]. Потім він у супроводі Гильома Неверского і нечисленних французьких лицарів відплив до князівства Антіохійського. Регент Антіохії Танкред Тарентський співчутливо зустрів всіх невдачливих хрестоносців, крім Раймунда, якого наказав кинути у в'язницю, звинувативши в загибелі всіх трьох європейських армій. Граф Тулузький був звільнений лише після того, як відрікся від усіх земель в Північній Сирії, на які претендував Танкред — таким чином, як не парадоксально, поразка ар'єргардного походу обернулася несподіваними територіальними придбаннями для Антіохії[6].

Після розгрому християн Килич-Арслан міг не побоюватися нового вторгнення і переніс свою столицю в Іконій. Незначну вигоду від походу отримали візантійці, які привласнили завойовану хрестоносцями Анкару.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Виймар П. Крестовые походы / Пер. с фр. Д. А. Журавлевой. — СПб.: АСТ; Евразия, 2006. — 384 с. — (Историческая библиотека). — 5000 экз.
  • Мишо Ж.-Ф. История Крестовых походов / Пер. с фр. А. Левандовского. — М.: Вече, 2005. — 165 с.
  • Madden T. F. The new concise history of the Crusades. — Rowman & Littlefield, 2005. — 257 p.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Мишо. — С.30.
  2. а б Madden. — P.40.
  3. а б в Madden. — P.41.
  4. а б в г Виймар. — С.160.
  5. Мишо. — С.31.
  6. а б Виймар. — С.161.