Вірус Епштейна — Барр

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Вірус Епштейна-Барр)
Перейти до: навігація, пошук
Вірус Епштейна-Барр
Віріони Епштейна — Барр. Добре помітні круглі захисні білкові оболонки (капсиди), що вільно оточені мембраною.
Віріони Епштейна — Барр. Добре помітні круглі захисні білкові оболонки (капсиди), що вільно оточені мембраною.
Класифікація вірусів
Група: Group I (dsDNA)
Царство: Віруси
Родина: Герпесвіруси (Herpesviridae)
Підродина: Gammaherpesvirinae
Рід: Lymphocryptovirus
Вид: Герпесвірус людини типу 4 (HHV-4)
Біноміальна назва
Human Herpesvirus 4
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Category: Epstein Barr Virus
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 10376
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Epstein Barr Virus

Ві́рус Епште́йна—Барр (англ. Virus Epstein-Barr, VEB) або герпесві́рус люди́ни ти́пу 4, який відносять до родини герпесвірусів, підродини гаммагерпесвірусів[1].

Історія вивчення[ред.ред. код]

З-поміж усіх клінічних форм інфекції, яку спричинює цей вірус, першим був описаний інфекційний мононуклеоз (ІМ). У 1884 році це зробив російський лікар, фундатор педіатрії Ніл Федорович Філатов, який відзначив цю хворобу під назвою «ідіопатичне запалення лімфатичних залоз», виявив дитячий характер захворювання та його заразність[2]. Німецький педіатр Еміль Пфейфер[de] у 1889 році описав спалах зазначеної інфекції, названої по тому «гарячкою Пфейффера». У своії праці він навів значно більше, ніж Філатов, клінічних аспектів хвороби[3]. У 1920 році захворювання отримало назву «інфекційний мононуклеоз»[4], що було остаточно затверджене лише в 1961 році на Міжнародному з'їзді інфекціоністів[5]. В подальшому вияснили, що синдром інфекційного мононуклеозу може спричинити і цитомегаловірус[6].

Вірус Епштейна-Барр (ВЕБ) було вперше виділено з клітин злоякісної лімфоми Беркітта в 1964 р. і названо за прізвищами британських учених, які його зкультивували, вірусолога професора Майкла Ентоні Епштейна[en] і його тодішньої аспірантки Івонн Барр[en], які описали його в 1964[7].

У 1968 р. було встановлено причинний взаємозв'язок ВЕБ та ІМ (тоді серонегативний працівник лабораторії захворів на ІМ і набув ВЕБ-антитіла)[8][9][10][11]. З часом виявилося, що ВЕБ, крім ІМ, ініціює виникнення цілої низки інших захворювань. Об'єднує ці хвороби безконтрольне збільшення кількості ВЕБ-інфікованих В-лімфоцитів на тлі порушеного імунологічного розпізнавання ВЕБ-зв'язаних антигенів[12][13][14][15].

Будова вірусу Епштейна-Барр

Етіологія[ред.ред. код]

Основна характеристика вірусу Епштейна-Барр:

  • В-лімфотропний ДНК-вмісний вірус людини;
  • належить до родини герпесвірусів (Herpesviridae);
  • входить до підродини γ-герпесвірусів;
  • є герпесвірусом людини 4-го типу (ГВЛ-4);
  • містить суперкапсид (зовнішня оболонка), нуклеокапсид, двоспіральну молекулу ДНК;
  • має онкогенні властивості;
  • виявляє тропізм до В- та Т-лімфоцитів.

Зрілі віруси мають сферичну форму діаметром 150–200 нм ВЕБ, зовнішню оболонку (суперкапсид) та нуклеокапсид, між якими розташовано тегамент, що містить білки, необхідні для ініціації реплікації, а також лінійну двониткову молекулу ДНК[16][15].

Епідеміологічні особливості циркуляції ВЕБ[ред.ред. код]

ВЕБ поширений на всій земній кулі. У країнах, що розвиваються, в соціально несприятливих родинах більшість дітей ВЕБ інфікує до трирічного віку, а решта населення — до повноліття. В розвинутих країнах інфікування ВЕБ може відбутися і пізніше[15]. ВЕБ виділяється з організму хворого або вірусоносія з орофарингеальним секретом — основним вектором інфікування. ВЕБ передається повітряно-краплинним механізмом через інфіковану слину, часто через поцілунок, найбільше від дівчат та молодих жінок до хлопців та молодих чоловіків, тому ІМ часто називають «хворобою наречених та поцілунків». Діти нерідко заражаються ВЕБ через іграшки, забруднені слиною хворого або вірусоносія, іноді через поцілунок батьків. Можливі гемотрансфузійний та статевий шляхи передачі інфекції[17]. Описано випадки вертикальної передачі ВЕБ від матері плоду, припускають, що цей вірус може призводити до розвитку вродженої ВЕБ-інфекції[8][18][19]. Контагіозність ВЕБ помірна, що, ймовірно, пов'язано з низькою концентрацією вірусу в слині. У поширенні інфекції значну роль відіграє тісний контакт, спільне користування хворих та здорових людей посудом, постільною білизною. Активації латентної інфекції сприяють фактори зниження загального і місцевого імунітету[15].

Патогенез уражень, спричинених вірусом Епштейна-Барр[ред.ред. код]

На поверхні вірусу суперкапсид містить глікопротеїнові молекули (глікопротеїнові шипи), найважливішими з яких є gp350, gp85, gp25, gp42[20].

ВЕБ має специфічні антигени: капсидний (VCA), ядерний (EBNA), ранні (дифузний (EAD) та локалізований (EAR), мембранний (МА). Час появи та біологічна значущість цих антигенів не однакові.[21] Вірус має тропізм до В-лімфоцитів, тривало персистує в клітинах господаря латентною інфекцією. Вірус Епштейна-Барра спричинює захворювання — інфекційний мононуклеоз. З ним пов'язують етіологію і лімфоми Беркітта, енцефаліт новонароджених, В-клітинну лімфопроліферацію, лімфоїдну інтерстиціальну пневмонію у дітей. Знання термінів появи різних антигенів та виявлення антитіл до них дають змогу з достатньою достовірністю діагностувати фазу Епштейна-Барр-вірусної інфекції (ЕБВ-інфекція): гостру, латентну, хронічну ВЕБ-інфекцію та її активацію.

Під час дослідження штамів ВЕБ, виділених у хворих із різними клінічними формами ВЕБ-інфекції з багатьох географічних ареалів, суттєвих розбіжностей між цими вірусами не виявлено.

ВЕБ характеризується тропністю при взаємодії з клітинами слизового епітелію, ротоглотки та В-лімфоцитами, що призводить до зараження саме цих клітин . У разі проникнення ВЕБ в організм відбувається зараження епітелію слизових оболонок, переважно мигдаликів, з подальшим або, можливо, одночасним зараженням лімфоцитів. Найбільш вивченим є механізм взаємодії ВЕБ із В-лімфоцитами .

Існують певні розбіжності в інфікуванні епітеліоцитів і лімфоцитів. Так, в епітеліоцитах вірус проходить повну реплікацію з утворенням великої кількості віріонів, лізисом епітеліоцитів та звільненням віріонів у позаклітинний простір із подальшим зараженням сусідніх клітин [19]. При інфікуванні В-лімфоцитів вірус активно продукується лише в незначній кількості лімфоцитів (близько 20%), у решті клітин вірус перебуває у латентному стані[15]. Крім цього, ВЕБ здатний інфікувати інші клітини (Т-лімфоцити, NK-клітини, макрофаги, нейтрофіли, епітеліоцити судин) та спричинювати такі захворювання, як хронічна активна ВЕБ-інфекція і ВЕБ-асоційований гемофагоцитарний лімфогістіоцитоз. Для цих захворювань також характерна персистенція вірусу в лімфоцитах у латентному стані. У ядрі клітини-хазяїна ДНК ВЕБ може формувати кільцеву структуру — епісому — або вбудовуватися в геном, зумовлюючи хромосомні порушення . На сьогодні немає єдиної думки відносно природи персистування вірусу в Т- і NK-клітинах . Деякі автори вважають, що така взаємодія завжди виникає на найраніших етапах первинної ВЕБ-інфекції і в нормі є самообмеженим процесом за рахунок елімінації цих клітин із кровотоку . Інші автори припускають, що ця взаємодія є патогенетичним механізмом розвитку таких захворювань, як хронічна активна ВЕБ-інфекція і ВЕБ-асоційований гемофагоцитарний лімфогістіоцитоз.

Під час первинної ВЕБ-інфекції ДНК вірусу проникає у ядро клітин, при цьому ВЕБ-інфіковані В-лімфоцити безперервно розмножуються в культурі. Цей процес, характерний для всіх форм ВЕБ-інфекції, називають імморталізацією, або безсмертям, В-лімфоцитів.

У відповідь на фіксацію ВЕБ на поверхні В-лімфоцитів активуються Т-лімфоцити-супресори, природні Т-кілери, а також механізми антитілозалежного NK-клітинного цитолізу. Під час первинної ВЕБ-інфекції кількість Т-лімфоцитів перевищує кількість В-лімфоцитів у 40-50 разів. Ці механізми, з одного боку, гальмують проліферацію і диференціювання В-лімфоцитів, а з іншого — зумовлюють лізис інфікованих В-лімфоцитів, що сприяє виходу вірусу у вільну циркуляцію з подальшою його елімінацією гуморальними специфічними антитілами. Зазначені захисні механізми перешкоджають малігнізації.

Лейкемічні клітини вірусу Епштейна-Барр (на зеленому).

При гострій або активній формі переважає літичний тип вірусної інфекції. Однак після інфікування незалежно від проявів гострого періоду завжди спостерігається персистенція вірусу в В-клітинах пам'яті протягом усього життя людини. Кількість В-лімфоцитів, що несуть вірусну ДНК, у здорових людей є постійною і становить близько 1 на 105–106. ВЕБ після первинної інфекції у незначній кількості постійно зберігається в організмі хазяїна. Цитотоксичні Т-лімфоцити та природні кілери обмежують первинну інфекцію та утримують пул «безсмертних» ВЕБ-інфікованих В-лімфоцитів під контролем. Проте у разі пошкодження будь-якого елемента імунної відповіді маленький пул ВЕБ-інфікованих клітин може розширюватися, що призводить до розвитку лімфопроліферативного синдрому, лімфоми при зниженій імунній відповіді. Натомість, якщо відповідь занадто активна, може спостерігатися фатальний ІМ або проліферація.

ВЕБ має великий набір генів, які дають йому змогу уникати імунного контролю організму. ВЕБ виробляє білки — аналоги людських інтерлейкінів, що змінюють імунну відповідь. Під час активного розмноження ВЕБ продукує інтерлейкін-10-подібний білок, що пригнічує Т-клітинний імунітет, функцію цитотоксичних лімфоцитів, макрофагів, порушує всі етапи функціонування природних кілерів (тобто систему противірусного захисту). Інший вірусний білок (В13) пригнічує інтерлейкін-12. Неправильна імунна відповідь на ВЕБ може зумовлюватися аномальною генетичною рекомбінацією, що призводить до онкогенної активації і розвитку злоякісних пухлин. Деякі індивідууми не здатні до нормальної імунної відповіді на ВЕБ через Х-зв'язану генетичну схильність. На Х-хромосомі було знайдено генетичний маркер лімфопроліферативного синдрому. Пацієнти з Х-зв'язаним лімфопроліферативним синдромом (Х-ЛПС) можуть переносити ВЕБ-інфекцію у вигляді різних маніфестацій патологічного процесу, в 75% осіб спостерігається або фатальний ІМ, або злоякісна лімфома (частіше Беркітта). Ці хворі, як правило, вмирають від некрозу печінки, що розвивається вторинно після лімфоїдної інфільтрації органа. У більшості пацієнтів спостерігаються ознаки гемофагоцитарного синдрому (ГФС), у 25% після перенесеної первинної ВЕБ-інфекції діагностують проліферативну хворобу, що проявляється гіпогаммаглобулінемією, апластичною анемією або агранулоцитозом. У таких хворих виявляють підвищену чутливість до бактеріальних інфекцій та пізню злоякісність.

У більшості пацієнтів із Х-ЛПС відзначають нормальну імунну відповідь на звичайні щеплення та вірусні й бактеріальні інфекції, перенесені в дитинстві. Крім того, під час досліджень, проведених у ВЕБ-серонегативних осіб, які живуть у родині, враженій вірусом, виявлено нормальну кількість Т- та В-клітин. Проте при гострому ІМ у них підвищується рівень IgA, IgM, спостерігається дефіцит IgG. У пацієнтів із Х-ЛПС під час гострої ЕБВІ знижується функція Т-клітин і природних кілерів, спостерігається недостатня кількість антитіл до ВЕБ, що зумовлює нездатність регулювати первинну інфекцію.

Особливо слід виділити посттрансплантаційні лімфопроліферативні порушення у реципієнтів нирок, серця, печінки, кісткового мозку. У пацієнтів протягом 1 року після трансплантації розвивається ІМ-подібна хвороба або виникає локалізована пухлина. Можливе виникнення проміжних форм, що за клінічними ознаками подібні до ІМ, але за даними морфологічного дослідження є злоякісними. Локалізовані пухлини часто розвиваються у вигляді неходжкінської лімфоми. Нерідко виявляються ураження центральної нервової системи (ЦНС). Усі посттрансплантаційні лімфопроліферативні порушення виникають із В-клітин. Аналіз заморожених ділянок ураженої тканини свідчить про моно- та поліклональну проліферацію В-клітин. На підтримуючу роль ВЕБ у цьому процесі вказує наявність у більшості пацієнтів первинної або реактивованої ВЕБ-інфекції, про що свідчить виявлення ВЕБ-геному та його антигенів[20][15][8][9][10].

Захворювання, які пов'язують з вірусом Епштейна-Барр[ред.ред. код]

Хвороби, асоційовані з вірусом Епштейна — Барр:

Примітки[ред.ред. код]

  1. ГЕРПЕСВІРУСНІ ІНФЕКЦІЇ В ОРГАНІЗМІ — НЕДОЛІК АБО ВИТОНЧЕНА ДОСКОНАЛІСТЬ?
  2. Н. Филатов: Лекции об острых инфекционных болезнях у детей в 2-х тт. Москва, А. Ланг, 1887.[1]
  3. E. Pfeiffer: Drüsenfieber. Jahrbuch für Kinderheilkunde und physische Erziehung, Wien, 1889, 29: 257–264.
  4. Sprunt TPV, Evans FA. Mononuclear leukocytosis in reaction to acute infection (infectious mononucleosis). Bulletin of the Johns Hopkins Hospital. Baltimore, 1920;31:410-417.
  5. Evans, AS (March 1974). «The history of infectious mononucleosis». The American journal of the medical sciences 267 (3): 189-95.
  6. Bravender, T (August 2010). "Epstein-Barr virus, cytomegalovirus, and infectious mononucleosis". Adolescent medicine: state of the art reviews 21 (2): 251–64
  7. Epstein M.A., Achong B.G., Barr Y.M. (1964). Virus particles in cultured lymphblasts from Burkitt's Lymphoma. Lancet 1. с. 702–3. PMID 14107961. 
  8. а б в Волоха А. П., Чернишова Л. І. Епштейна-Барр-вірусна інфекція у дітей // Сучасні інфекції. — 2003. — № 4. — С. 79-93.
  9. а б Дитячі інфекційні хвороби (Клінічні лекції). Підручник / За ред. проф. С. О. Крамарева. — К., 2003.
  10. а б Крамарев С. А., Литвиненко Н. Г., Палатная Л. А. Эпштейна-Барр-вирусная инфекция у детей // Современная педиатрия. — 2004. — № 34 (5). — С. 13-18.
  11. Литвиненко Н. Г. Епштейна-Барр-вірусна інфекція // Інфекційні хвороби у дітей (Клінічні лекції) / За ред. С. О. Крамарєва. — К.: МОРІОН, 2003. — С. 56-68.
  12. Cohen J.I. // N. Engl. J. Med. — 2000; 343:481-492.
  13. Kawa K. Epstein-Barr virus-associated diseases in humans // Inf. J. Hematol. — 2000; 71: 108–117.
  14. Kawaguchi H., Miyashita T., Herbst H. et al. Epstein-Barr virus-infected T-lymphocytes in Epstein-Barr virus-associated hemophagocytic syndrome // J. Clin. Invest. — 1993; 92:1444-1450.
  15. а б в г д е Principles and practice of pediatric infectious diseases / Ed. by S.S. Long, L.K. Pickering, C.G. Prober // Churchill Livingstone Inc. — 1997.
  16. Борисов Л. Б. Медицинская микробиология, вирусология, иммунология. Учебник. — М.: ООО «Медицинское информационное агентство», 2001. — 736 с.
  17. Larsen, Laura. Sexually Transmitted Diseases Sourcebook. Health Reference Series Detroit: Omnigraphics, Inc., 2009.
  18. Марков И. С. Диагностика и лечение герпетических инфекций и токсоплазмоза: Сб. ст. — К.: Издательство «АртЭк», 2002. — 192 с.
  19. Юлиш Е. И., Волосовец А. П. Врожденные и приобретенные TORCH-инфекции у детей. — Донецк: Регина, 2005. — 216 с.
  20. а б Блохина Е. Б. Роль латентной инфекции, вызванной вирусом Эпштейна-Барр, в развитии лимфопролиферативных заболеваний // Вопросы гематологии/онкологии и иммунопатологии в педиатрии. — 2003. — Т. 2. — № 3. — С. 65-70.
  21. Клінічні варіанти інфекції, спричиненої вірусом Епштейна-Барр, у дітей
  22. Altschuler, EL (1 September 1999). "Antiquity of Epstein-Barr virus, Sjögren's syndrome, and Hodgkin's disease--historical concordance and discordance". Journal of the National Cancer Institute 91 (17): 1512–3. [2]
  23. Henle, G; Henle, W; Diehl, V (January 1968). "Relation of Burkitt's tumor-associated herpes-type virus to infectious mononucleosis. Proceedings of the National Academy of Sciences of the United States of America 59 (1): 94–101. [3]
  24. Носоглоткове ракове утворення
  25. Pattle, SB; Farrell, PJ (November 2006). "The role of Epstein-Barr virus in cancer.". Expert Opinion on Biological Therapy (Informa) 6 (11): 1193–205.
  26. Evans, Alfred S. (1 January 1948). "Liver involvement in infectious mononucleosis". Journal of Clinical Investigation 27 (1): 106–110. [4]
  27. Ascherio A, Munger KL; Munger (2007). "Environmental risk factors for multiple sclerosis. Part I: the role of infection". Ann. Neurol. 61 (4): 288–99.
  28. Эпштейна-Барр вирусная инфекциярос.

Джерела[ред.ред. код]

  • Erle S. Robertson Epstein-Barr Virus Horizon Scientific Press, 2005–770 рр.
  • «Epstein-Barr Virus and Infectious Mononucleosis». CDC A-Z Index. National Center for Infectious Diseases. Retrieved January 7, 2014 [5]
  • Infectious Mononucleosis. WebMD. Last Updated: November 14, 2014.[6]
  • Stöppler, Melissa Conrad (7 September 2011). Shiel, William C. Jr., ed. «Infectious Mononucleosis (Mono)». MedicineNet. medicinenet.com. Retrieved 2/3/2015. [7]
  • Cohen, Jeffrey I. (2008). «Epstein-Barr Infections, Including Infectious Mononucleosis». In Kasper DL, Braunwald E, Fauci AS, Hauser SL, Longo DL, Jameson JL, Loscalzo J. Harrison's principles of internal medicine (17th ed.). New York: McGraw-Hill Medical Publishing Division. pp. 380-91.
  • Odumade, OA; Hogquist, KA; Balfour HH, Jr (January 2011). «Progress and problems in understanding and managing primary Epstein-Barr virus infections». Clinical Microbiology Reviews 24 (1): 193–209. [8]
  • Johannsen, EC; Kaye, KM (2009). "Epstein-Barr virus (infectious mononucleosis, Epstein-Barr virus-associated malignant disease, and other diseases)". In Mandell, GL; Bennett, JE; Dolin, R. Mandell, Douglas, and Bennett's principles and practice of infectious disease (7th ed.). Philadelphia: Churchill Livingstone.

Посилання[ред.ред. код]