Гламазди

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
село Гламазди
Країна Україна Україна
Область Чернігівська область
Район/міськрада Козелецький район
Рада/громада Берлозівська сільська рада
Код КОАТУУ 7422080902
Основні дані
Засноване 1860
Населення 480 (01.01.2014)[1]
Площа 0,776 км²
Густота населення 618,56 осіб/км²
Поштовий індекс 17003
Телефонний код +380 4646
Географічні дані
Географічні координати 50°53′37″ пн. ш. 31°08′45″ сх. д. / 50.89361° пн. ш. 31.14583° сх. д. / 50.89361; 31.14583Координати: 50°53′37″ пн. ш. 31°08′45″ сх. д. / 50.89361° пн. ш. 31.14583° сх. д. / 50.89361; 31.14583
Середня висота
над рівнем моря
110 м
Місцева влада
Адреса ради 17005, Чернігівська обл., Козелецький р-н, с.Берлози, вул.Каштанова,3 , тел. 3-61-32
Карта
Гламазди. Карта розташування: Україна
Гламазди
Гламазди
Гламазди. Карта розташування: Чернігівська область
Гламазди
Гламазди

Гламазди (до 2009 року — Гломазди[2]) — село в Україні, в Козелецькому районі Чернігівської області. Населення становить 480 осіб. Орган місцевого самоврядування — Берлозівська сільська рада.

Історія[ред.ред. код]

Перше поселення на території Гломазд з'явилося за 2 тис. років до Р. Х. В 1967 році ук­ра­їнсь­кий археолог С. С. Березанська виявила на західній околиці села на дюнах правобережної заплави р. Остер поселення племен мідного віку розміром біля, якому вона дала назву «Гломазди-II». Та­ку назву було дано через те, що того ж року, але трохи раніше за на південь від села на ми­сі правобережної заплави р. Остер нею ж відкрито поселення ранньслов'янських племен (III—V ст. після Р. Х.), назване «Гломазди-I». Це поселення розміром 80×180 м більш детально дос­лі­див в 1984 році чернігівськй археолог О. В. Шекун.

Сучасна історія села розпочалася на початку XVII ст. Його назва пішла від прізвища зас­нов­ни­ка — остерського боярина Івана Гломазди, який згаданий у польських документах під 1602 ро­ком. Прізвище Гломазда означає голомоза, тобто лиса людина. У ревізії 1630 та люстрації (пе­ре­пи­сі) 1636 років серед бояр Остерського замку записані Павло, Гордій, Остап, Влоко та Ясько Гло­маз­ди. А серед городових бояр Остра напередодні Хмельниччини був Семен Гломазда. У ко­заць­ких реєстрах 1649 року прізвище Гломазда відсутнє. Нема його і в «Ревизии для ведения» (пе­ре­пи­сі) 1666 р., куди були занесені дані про всіх жителів Гетьманщини, «опрочь казаков, шляхты и ду­хо­венства», оскільки ці категорії населення не платили податків. Тому можна припустити, що нез­ва­жаючи на україно-польсьські та україно-московські воєнні перепетії, Гломаздам вдалося ут­ри­ма­ти не лише шляхетське становище, але й землеволодіння у нашому краї, не записавшись, як біль­шість тогочасної дрібної та середньої шляхти, до козацьких реєстрів. Згодом у XVIII ст. це пріз­вище зазнало зросійщеня і нащадки бояр стали носити звичне для нас сьогодні прізвище — Гла­маз­да. 

Під час визвольної війни 1648—1654 рр. село отримало статус «войскового», а згодом майже усі ці землі за­селили козацькі родини.

У XVIII ст. серед сільських господарів з'явилися Гломазди, але уже покозачені. За даними Ру­м'янцевського перепису 1766 року, в Гломаздах налічувалося 18 дворів, у яких проживали 94 жи­телі. З них у 11 дворах проживала 61 душа козаків, а у 7 дворах жили посполиті, які належали Ко­зелецькому Свято-Георгієвському монастиреві. У 8 козацьких дворах жили представники ро­ди­ни Гломазд. Усі вказані у переписі чоловіки роду були уродженцями села. Ось їх імена: Іван (йо­го мати походила з Одинців), Семен, знову Іван, 95-річний Федір, 72-річний Захар, Єремій, зно­ву Федір та удова Гломаздина (володіла землею біля Липового озера). Це їх родове село, у кот­ро­му жили предки ще за дідів-прадідів. Тут спадкова земля давнього боярського роду Гломазд, ад­же у переписі чітко вказано, що Федір Гломазда народився у селі ще в 1671 р. У трьох інших ко­заць­ких дворах жили з сім'ями Григорій Зубенко, Андрій Шинкаренко та переселенець з Димерки Си­зон Мирончук.

Під 1787 роком знаходимо запис, що у Гломаздах проживали 70 ревізьких (чоловічих) душ козаків на чолі з сотником Політанським. А за даними «Списку наявних у Малоросійській губернії селищ 1799—1801 років», у селі налічувалося 77 ревізьких душ, тобто загальна кількість населення була трохи більше 150 осіб.

Одним із сільських родів був старшинський рід Савенків. Засновником гломаздської його гіл­ки став значковий товариш Київського полку Іван Савенко (1700-16.11.1785). Його син Петро Іва­но­вич Савенко (?-?) був у 1753—1764 роках київським полковим хорунжим.

Внук засновника роду Федір Петрович Савенко (1756-27.07.1839, Гломазди) розпочав служ­бу в ко­заць­ко­му війську і на час ліквідації полкового устрою України (1781 р.) був значковим то­варишем Ки­ївсь­кого полку. Після переходу до російської армії декілька років служив у чині кор­нета, отримав дворянське звання. Після виходу в 1790 році у відставку одружився на дочці війсь­кового товариша Ки­ївського полку козельчанці Марії Германівні Пасенко і до самої смерті жив у Гломаздах, хоча йо­го молодші брати, теж відставні корнети, Василь і Степан жили у Ко­зель­ці. Після смерті Ф. П. Са­венка, 100 десятин землі і 13 душ кріпаків у Гломаздах ста­ли влас­ніс­тю його сина -  відставного корнета Андрія Федоровича Савенка (1803—1869), дру­жи­на якого по­ходила з роду Леонтовичів.

Упродовж XIX ст. село розбудовувалося, зростала кількість як дворів, так і населення. Ось ста­тис­тичні дані за другу половину століття: 1858 р. — 29 дворів, 1880 р. — 52 двори, 260 мешканців, 283 голови худоби, 1892 р. — 55 дворів, 1897 р. — 49 дворів, 299 жителів. Церкви у селі не було, його жи­телі були приписані до приходу Козелецької Свято-Миколаївської церкви.

Під час земських виборів 1873 р., участь у голосуванні узяли й два мешканці Гломазд, які ма­ли понад 10 десятин землі: козак Сидір Гломазда (12 десятин) та колишній казенний селянин Іван Гри­щенко (16 десятин).

Вигідне географічне розташування (поруч з Козельцем) навіть за відсутності соціальної інф­ра­структури сприяло розбудові села. В 1911 році у Гломаздах налічувалося 80 дворів, у яких про­жи­вали 349 жителів. За соціальним станом вони розділялися на дворян — 4 чол., козаків — 142 і се­лян — 203 чол.

З початком реалізації наприкінці 1920-х років сталінського плану «великого перелому села» го­лова Гломаздської сільради Великий та один з найавторитетніших і найосвіченіших жителів се­ла козак Пенський почали проводити серед сільчан роз'яснювальну роботу, метою якої було не до­пустити створення у селі колгоспу. За це в 1930 році їх заарештовали з формулюванням, що вони «не тим духом дишуть, агітують проти колгоспів».

В 1931 році у селі було створили колгосп «Розгорнутим фронтом», названого так на честь районної газети, перші номери якої побачили світ у лютому того ж року. Його першим го­ло­вою став 30-річний Федір Васильович Даниленко. Після нього із середини 1930-х років і до вій­ни головував Микола Іванович Борщ, а Ф. В. Даниленко працював на різних роботах.

Встановити точну кількість загиблих від голоду жителів Гломазд неможливо, оскільки дані ор­ганів РАЦСу за той період збереглися лише за жовтень 1932 року та січень, серпень, вересень і лис­топад 1933 року. Згідно них від голоду помер лише одноосібник Іван Федорович Гламазда (1892-23.10.1932). Дві особи у віці 60 і 70 років померли від старості. Причиною смерті трьох осіб в 1933 р. стали інфекційні хвороби. 23 січня від кору померла 4-річна дочка колгоспника Надія Пет­рівна Сироїжко, 11 серпня — від коклюшу 1-річна дочка секретаря партбюро однієї з частин РСЧА Олена Григорівна Грищенко, 27 вересня — від туберкульозу 27-річний одноосібник Федос Яко­вич Луян. Завдяки записам в актових книгах, які збереглися, сьогодні відомо, що ще у першій по­ловині листопада 1933 року Гломазди не були повністю колективізовані. У селі жили й пра­цю­ва­ли хлібороби-одноосібники.

З початком радянсько-ні­мець­кої війни були мобілізо­ва­ні 58 жителів Гломазд. 28 серпня 1941 ро­ку під час бом­бар­дування села німецькою аві­ацією загинули мирні жи­те­лі Пріська Пилипівна і Ольга Кузь­мівна Гламазди та Кос­тян­тин Данилович Тройченко. 11 вересня село окуповали нім­­ці. Сільські активісти Фе­дір Васильович Даниленко з дру­жиною Меланією Мико­ла­їв­ною, Те­тяна Іванівна Гламаз­да, Григорій Семенович Мороз і голова колгоспу М. І. Борщ по­далися до Пи­лятинського лі­су у партизанський загін Ко­зе­лець­кого району. Проте чоло­ві­кам довго пар­ти­за­ни­ти не до­велося. Уже 19 вересня 1941 ро­ку німці схопили і роз­стрі­ля­ли Ф. В. Даниленка. Через 10 днів така ж доля спіткала 43-річ­ного Г. С. Мороза. А схопленого карателями 34-річного М. І. Борща 13 листопада 1941 року жив­цем закопали в землю. Через деякий час були схоплені і кинуті до Козелецької в'язниці обидві жін­ки. Т. І. Гламазда і 39-річна М. М. Да­ниленко розстрі­ля­ні 19 бе­резня 1943 року під час «за­чист­ки» карателями тю­­ремних камер. Упродовж 1942—1943 рр. на під­невільні ро­боти до Німеччини ви­ве­­зено 16 молодих жителів се­ла. 14 з них повернулися до­до­му, а долі Лідії Павлівни Ма­ри­няко і Оль­ги Омелянівни Пе­репелиці невідомі до цього ча­су. Го­ту­ючи 1943 року обо­рон­ну лінію навколо Ко­зельця, німці спалили у Гломаздах 15 хат.

Боїв на території села не було. При наступі на Козелець 20 вересня 1943 року тут за­ги­ну­ли 5 ра­дянських воїнів, яких поховали на околиці се­ла. Сьогодні відоме ім'я лише одного з них — ря­дового Івана Андрійовича Любезнова. Жителями села на  могилі загиблих у 1957 році вста­нов­ле­но надгробок. Скрізь на могилах величні безіменні монументи, хоча ліпше було б установити імена загиблих воїнів, щоб ніхто не був забутий. Архіви 1943 року повинні бути. 

Майже відразу після звіль­нення села на початку 1944 року радянськими ка­раль­ними ор­га­на­ми було без­під­ставно заарештовано і зго­дом засуджено 50-річного жи­теля Гломазд Івана Гри­го­ро­ви­ча Кожу за те, що він до того часу не вступав у колгосп, а за­лишався одноосібником.

З фронтів війни не по­вер­ну­лися 42 жителі села.

Молодший лейтенант Ми­кола Потапович Чечевиця (1922 р.н.) загинув 20 лис­то­па­да 1942 ро­ку на другий день нас­тупу під Сталінградом. Пи­лип Трохимович Семенець (1902 р.н.) і Василь Се­ме­нович Гламазда загинули у листопаді 1943 ро­ку при звільненні Жи­то­мирщини. Узагалі ж з роду Гла­­мазд загинуло найбільше в селі — 7 чоловік. Василь Іванович Гламазда 28 січня 1944 року за­ги­нув у бою за м. Славута Хмель­ниць­кої області, навіть не доживши до свого 18-річчя. Кузьма Фе­до­ро­­вич Кожедуб (1906 р.н.) 4 листопада 1943 р. поліг у бою за с. Сичівка Вишгородського району, а Іван Ларіонович Нагорний (1896 р.н.), загинув 8 лютого 1945 року на території Німеччини.

19 гломаздівців, тобто 45,24 % від загиблих жителів села, і сьогодні вважаються пропалими без­вісти.

1950 року Гломаздський колгосп «Розгорнутим фронтом» разом з Сивушанським «Молодим бу­дівельником» та Часнівським ім. Шевченка було приєднано до Берлозівської артілі «Перемога». Но­ве господарство взяло собі ім'я великого Кобзаря.

1958 року розпочалося примусове переселення ряду сіл Остерського міжріччя, викликане бу­дів­ництвом військового полігону. До Гломазд переселилися частина родів Адаменків і Потебнів з с. По­тебнева Гута, заклавши у селі нові родоводи.[3]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. Козелецький район. Потенціал економічного розвитку
  2. Постанова Чернігівської обласної ради від 3.02.2009
  3. Пенський, А; Гузій, В (2011). Опис краю Козелецького (Українською). Київ: ТОВ Брама-V. с. 572. ISBN 978-966-2651-01-0.