Громадськість проти насилля

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Громадськість проти насилля
Verejnosť proti násiliu
Голова партії:Федор Гал, Ян Будай
Країна:Чехословаччина Чехословаччина
Штаб-квартира:Братислава, Чехословаччина
Дата заснування:19 листопада 1989
Ідеологія:Лібералізм
Ліберальна демократія
Coat of arms of Slovakia.svg
Ця стаття є частиною серії статей про
державний лад і устрій
Словаччини
 
Категорія КатегоріяІнші країни

Громадськість проти насилля (словац. Verejnosť proti násiliu, VPN) був політичним рухом, створеним в Братиславі, Словаччина в листопаді 1989 року.[1] Це був словацький двійник чеського Громадянського форуму.[2]

Оксамитова революція[ред. | ред. код]

Меморіал оксамитової революції в Братиславі (Námestie SNP))

Рух «Громадськість проти насилля» (VPN) була заснована під час оксамитової революції, яка скинула владу комуністичної партії у Чехословаччині.[1] Після того як поліція розігнала студентів в Празі 17 листопада 1989 року в Чехословаччині було проведено все більшу кількість демонстрацій.[1] 19 листопада в Празі був заснований Громадянський форум, як коаліція опозиційних груп, які вимагали усунення комуністичного керівництва.[1] У цей же вечір відбулася зустріч у Братиславі, на якій було близько 500 осіб, і де був заснований «Громадськість проти насилля».[3] Наступного дня відбулося перше засідання координаційного комітету організації.[3]

Громадськість проти насильства була схожа на Громадянський форум як широкий рух в опозиції до комунізму.[4] Засновники руху включали актора Мілана Княжко, дисидента Яна Будая, соціолога Федора Галя та інших,[1] рух включав діячів культури, релігійних та інтелектуальних дисидентів.[5] Іншими учасниками були католицький дисидент Ян Чарногурський, суд над яким був припинений під час революції,[3] Франтішек Міклошко і Мирослав Куси,[6] Владимир Мечіар і екс-лідер Комуністичної партії під час Празької весни Александер Дубчек. <[7] Як і Громадянський форум, Громадськість проти насилля закликала до припинення домінуючої ролі Комуністичної партії та формування тимчасового уряду з комуністів та опозиції, що призвело б до вільних виборів.[5] Однак Громадськість проти насилля також закликала змінити відносини між чехами і словаками в новій демократичній федерації.[5]

Протести по всій Словаччині розпочалися в листопаді 1989 р. У багатьох містах було засновано відділення руху.[3] Громадянський форум і Громадськість проти насилля працювали разом у переговорах з комуністичним урядом, а Ян Чарногурський представляв Громадськість проти насилля на переговорах разом з Вацлавом Гавелом для Громадського форуму.[3] Після двох годинного загального страйку 27 листопада, який продемонстрував підтримку опозиції, була досягнута домовленість 29 листопада про припинення провідної ролі Комуністичної партії.[3]

Тимчасовий уряд[ред. | ред. код]

Після відмови опозиції від тимчасового уряду, який був би в основному комуністичним, 7 грудня 1989 року був утворений ще один уряд Чехословаччини, а словацький комуніст Маріан Чалфа став прем'єр-міністром Чехословаччини.[3] Чалфа вийшов з комуністичної партії 18 січня 1990 року, а потім приєднався до «Громадськості проти насилля».[4][8] Уряд спочатку мав більшість 11 на 10 некомуністів, але цей показник зростав, позаяк люди виходили з комуністичної партії, в цей час Вацлав Гавел був обраний президентом Чехословаччини і Александер Дубчек став головою Федеральної асамблеї Чехословаччини.

У Словаччині 12 грудня 1989 року був сформований новий уряд на чолі з комуністом, міністром юстиції Міланом Чичем з рівним числом комуністів і не-комуністів.[5] Члени Громадськості проти насилля увійшли до складу уряду, у тому числі Владимир Мечіар як міністр внутрішніх справ,[9]> і, як і Маріан Чалфа на національному рівні, Мілан Чич залишив Комуністичну партію у 1990 році і приєдналася до «Громадськості проти насилля».[10]

Однак Громадськість проти насилля почала розщеплюватися ще до проведення перших демократичних виборів.[4] На початку 1990 року Ян Чарногурський і прибічники християнської демократії залишили Громадськість проти насилля і заснували Християнсько-демократичний рух у лютому 1990 року.[11]

Вибори 1990 року[ред. | ред. код]

Голова Громадськості проти насилля Федор Гал

На перших парламентських виборах Чехословаччини у 1990 році Громадськість проти насилля прагнув до більших повноважень для Словаччини, але підтримувала продовження союзу між чехами та словаками.[2] Однак вони вимагали робити акцент на економіці та навколишньому середовищі, а не на словацькому націоналізмі.[2]

До кандидатів Громадськості проти насилля на виборах 1990 року увійшли прем'єр-міністри Чехословаччини Маріан Чалфа і Александер Дубчек, колишній лідер комуністичної партії під час Празької весни.[2]

Напередодні виборів 1990 року опитування продемонстрували від 18 до 25 % підтримки «Громадськості проти насилля» в Словаччині, а за Християнсько-демократичного руху 25-30 %.[2] Повідомлялося, що Громадськість проти насилля страждає від збільшення ролі словацького націоналізму[12] і багато сільських виборців бачили інтелектуалів від Громадськості проти насилля як чужих їм.[13] Однак антикомуністична позиція руху була добре сприйнята, що показала кампанія Вацлава Гавела в Словаччині.[13] Опитування 1 червня 1990 року показало перевагу «Громадськості проти насилля» перед Християнсько-демократичним рухом у Словаччині у перший раз.[14]

Результати виборів показали, що «Громадськість проти насилля» буде першим як на федеральних, так і на словацьких виборах.[15] На федеральних виборах разом союз Громадянського форуму та Громадськості проти насилля виграв більшість, тоді як на виборах у Словаччині Громадськість проти насилля був першим, але не мав більшості.[16] Проте, у ніч виборів один з засновників рух, заступник голови Ян Рудай, оголосили про свій вихід з політики, оскільки його змусили співпрацювати з секретною поліцією у 1970-х роках.[16][17][18]

Після виборів Маріан Чалфа з Громадськостю проти насилля продовжував керувати коаліційним урядом на національному рівні, як прем'єр-міністр Чехословаччини, тоді як Владимир Мечіар керував коаліційним урядом Словаччини разом з Християнсько-демократичним рухом.[19]

Розкол[ред. | ред. код]

Владимир Мечіар, який очолював відхід Руху за демократичну Словаччину

З часом рейтинг схвалення для Громадянського форуму та Громадськості проти насилля знизився з 60 % у лютому 1990 року до 38 % у жовтні 1990 року.[20] На місцевих чехословацьких виборах в листопаді 1990 року Громадськість проти насилля став другим після Християнсько-Демократичного Руху в Словаччині.[21] Громадськість проти насилля отримав 20,4 % голосів у Словаччині, в порівнянні з 27,4 % для ХДР.[21] Опитування громадської думки в листопаді 1990 року також показало, що підтримка руху впала до 17 %.[22]

Громадськість проти насилля зіткнувся з напругою щодо кількості влади, яка повинна бути централізована в Чехословаччині і скільки повинно бути в Словаччині.[23] Це призвело до розколу в березні 1991 року, коли прем'єр-міністр Словаччини Владимир Мечіар вийшов з лідерської зустрічі руху і сформував конкурентне крило партії під назвою PAV-Platform for Democratic Slovakia.[23] Мечіар і його прихильники звинуватили керівництво, у тому числі лідера Федора Гала у тому, що вони були занадто близькі до Праги, і Мечіар закликав до менш енергійних економічних реформ через побоювання, що Словаччина втратить найбільш економічно. [23][24] Проте керівництво руху звинуватило Мечіара в бажанні незалежної Словаччини та приєднанні до комуністів.[25]

23 квітня 1991 року лідер Християнсько-Демократичного Руху Ян Чарногурський замінив на посаді прем'єр-міністра Словаччини Владимира Мечіара.[26] Це сталося після того, як більшість Громадськості проти насилля приєдналася до Християнсько-демократичного руху, щоб замінити Мечіара .[27]

На позачерговому з'їзді партії, що відбувся 27 квітня 1991 року, нова партія, яка називалася «Рух за за демократичну Словаччину», розійшлася з Громадськістю проти насилля.

Занепад і розпад[ред. | ред. код]

Після розколу Рух за демократичну Словаччину швидко став найпопулярнішою партією в Словаччині і послідовно очолював опитування громадської думки в 1991 і 1992 роках,[11] тоді як Мечіар був найпопулярнішим політиком.[3] Громадськість проти насилля тим часом знизилася в опитуваннях лише до 3 % у липні 1991 року, порівняно з 38 % для Руху за демократичну Словаччину.[28]

У липні 1991 року Олександр Дубчек також вийшов з руху «Громадськість проти насилля», звинувачуючи рух у тому, що він просунувся занадто вправо.[29] Громадськість проти насилля нарешті став політичною партією у жовтні 1991 року і перейменувала себе в Громадянський демократичний союз (Občianska demokratická únia, ODÚ) у березні 1992 року.[30]

Громадянський демократичний союз виступив на парламентських виборах Чехословаччини в 1992 році, але не зміг завоювати жодного місця.[31] Партія отримала 4,0 % голосів Словаччини за народну палату, 4,0 % за національну палату та 4,0 % на парламентських виборах в Словаччині 1992 року.[31] Партія остаточно розпалась в листопаді 1992 року, і багато хто з колишніх членів Громадянського демократичного союзу у 1994 році приєдналися до Демократичної партії.[3][5]

Вважається, що руху не вдалося створити свого виборця; замість того, щоб зосереджуватись на урядовій і парламентській діяльності.[32] Більше націоналістичних політиків змогли скористатися цим і зіграли на громадській недовірі до Громадськості проти насилля, який сприймався рухом еліти.[32]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д Mahoney, William (2011). The History of the Czech Republic and Slovakia. ABC-CLIO. с. 238–243. ISBN 9780313363061. 
  2. а б в г д Wise, Michael (8 June 1990). Nationalist Appeals Key in Slovak Vote;Parties Press for Greater Autonomy From Prague in Open Election. The Washington Post (HighBeam Research). Архів оригіналу за 21 September 2014. Процитовано 7 травня 2019. (потрібна підписка). 
  3. а б в г д е ж и к Henderson, Karen (2002). Slovakia: The Escape from Invisibility. New York: Routledge. с. 29–31, 35, 67. Процитовано 7 травня 2019 — через Questia. (потрібна підписка). 
  4. а б в Rothschild, Joseph; Wingfield, Nancy (2000). Return to Diversity: A Political History of East Central Europe since World War II. New York: Oxford University Press. с. 271–272. Процитовано 7 травня 2019 — через Questia. (потрібна підписка). 
  5. а б в г д Leff, Carol Skalnik (1996). The Czech and Slovak Republics: Nation versus State. Boulder: Westview Press. с. 80–82, 90. Процитовано 7 травня 2019 — через Questia. (потрібна підписка). 
  6. Spiesz, Anton; Caplovic, Dusan; Bolchazy, Ladislaus (2000). Illustrated Slovak History: A Struggle for Sovereignty in Central Europe. Wauconda: Bolchazy-Carducci. с. 296. Процитовано 7 травня 2019 — через Questia. (потрібна підписка). 
  7. Day, Alan; East, Roger; Thomas, richard (2002). A Political and Economic Dictionary of Eastern Europe. London: Europa Publications. с. 187, 358. Процитовано 7 травня 2019 — через Questia. (потрібна підписка). 
  8. Jeffries, Ian (1993). Socialist Economies and the Transition to the Market: A Guide. New York: Routledge. с. 378. Процитовано 7 травня 2019 — через Questia. (потрібна підписка). 
  9. Eyal, Gil (2003). The Origins of Postcommunist Elites: From Prague Spring to the Breakup of Czechoslovakia. Minneapolis: University of Minnesota Press. с. 95. Процитовано 7 травня 2019 — через Questia. (потрібна підписка). 
  10. Milan Čič, Slovakia’s first post-communist Prime Minister, dies. The Slovak Spectator. 9 November 2012. Процитовано 7 травня 2019. 
  11. а б Musil, JiŘÍ (1995). The End of Czechoslovakia. Budapest: Central European University Press. с. 148, 238. Процитовано 7 травня 2019 — через Questia. (потрібна підписка). 
  12. Colitt, Leslie (17 May 1990). Nationalism a new campaign issue: Personalities rather than policies will determine the leaders in Czechoslovakia's first free elections in 44 years. Financial Times (NewsBank). 
  13. а б The spirit revives. (Slovakian separatism). The Economist (HighBeam Research). 9 June 1990. Архів оригіналу за 21 September 2014. Процитовано 7 травня 2019. 
  14. Lloyd, John (4 June 1990). Eastern Europe Elects Czechoslovakia. Financial Times (NewsBank). 
  15. Now, govern. (Czechoslovak election). The Economist (HighBeam Research). 16 June 1990. (потрібна підписка). 
  16. а б Bassett, Richard (11 June 1990). Communists do well as Havel party wins - Czechoslovakia. The Times (NewsBank). 
  17. Battiata, Mary (10 June 1990). Czechoslovaks Vote For Havel's Party; Early Tally Shows Communists Running 3rd. The Washington Post (HighBeam Research). Архів оригіналу за 21 September 2014. Процитовано 7 травня 2019. (потрібна підписка). 
  18. Lloyd, John (11 June 1990). Past returns to haunt Czechoslovak politics. Financial Times (NewsBank). 
  19. Wise, Michael (14 November 1990). Czechs, Slovaks Reach Agreement on Federal, Regional Power-Sharing Plan. The Washington Post (HighBeam Research). Архів оригіналу за 21 September 2014. Процитовано 7 травня 2019. (потрібна підписка). 
  20. Ramet, Sabrina (1997). Whose Democracy? Nationalism, Religion, and the Doctrine of Collective Rights in Post-1989 Eastern Europe. Lanham: Rowman & Littlefield Publishers. с. 117. Процитовано 7 травня 2019 — через Questia. (потрібна підписка). 
  21. а б Poll support for Civic Forum slips. Financial Times (NewsBank). 26 November 1990. с. 4. 
  22. Schwartz, Andrew (1 January 2006). The Politics of Greed: How Privatization Structured Politics in Central and Eastern Europe. Rowman & Littlefield. с. 140. ISBN 0742553086. Процитовано 7 травня 2019. 
  23. а б в Dempsey, Judy (7 March 1991). Slovakian party in split. Financial Times (NewsBank). с. 4. 
  24. The danger of delinquency. (Slovakia seeks some kind of autonomy within Czechoslovakia). The Economist (HighBeam Research). 16 March 1991. Архів оригіналу за 21 September 2014. Процитовано 7 травня 2019. (потрібна підписка). 
  25. Battiata, Mary (19 March 1991). Separatist Slovaks Becoming More Vocal in `Family Feud' With Czechs. The Washington Post (HighBeam Research). (потрібна підписка). 
  26. Slovak premier forced to quit. Financial Times (NewsBank). 24 April 1991. с. 3. 
  27. Colitt, Leslie (26 April 1991). Slovak PM falls victim to tide of economic reform: The political demise of a volatile 'hero' who clung to the past. Financial Times (NewsBank). с. 2. 
  28. Compare and contrast: if Slovenia wins its independence, how long before Slovakia follows suit.. The Economist (HighBeam Research). 13 July 1991. Архів оригіналу за 21 September 2014. Процитовано 7 травня 2019. (потрібна підписка). 
  29. Dubcek quits reform movement. Financial Times (NewsBank). 23 July 1991. с. 2. 
  30. Pridham, Geoffrey; Vanhanen, Tatu (1994). Democratization in Eastern Europe: Domestic and International Perspectives. New York: Routledge. с. 172. Процитовано 7 травня 2019. 
  31. а б Drobizheva, Leokadia; Gottemoeller, Rose; Kelleher, Catherine; Walker, Lee (1996). Ethnic Conflict in the Post-Soviet World: Case Studies and Analysis. Armonk: M. E. Sharpe. с. 80 — через Questia. (потрібна підписка). 
  32. а б Bryant, Christopher; Mokrzycki, Edmund (1994). The New Great Transformation? Change and Continuity in East-Central Europe. New York: Routledge. с. 51]. Процитовано 7 травня 2019.