Заручені

Заручені
італ. I promessi sposi
Обкладинка видання 1840 року.
Жанр	роман
Форма	роман
Автор	Алессандро Мандзоні
Мова	італійська
Написано	1821—1842
Опубліковано	1823, 1842
Країна	Італія
Переклад	Петро Соколовський
У «Гутенберзі»	45334
Цей твір у Вікісховищі

«Зару́чені» (італ. I promessi sposi) — історичний роман італійського письменника Алессандро Мандзоні, написаний у 1821—1842 роках. Перша версія книги опублікована у 1823 році, остаточний авторський варіант — у 1842-му. Належить до класичних творів італійської літератури доби романтизму, є першим історичним романом, написаним італійською мовою, і найпопулярнішою італійською книгою XIX сторіччя.

Історія

Вілла Мандзоні в Брузульйо, де розпочато роботу над романом.

Життя Алессандро Мандзоні припало на Рісорджименто — добу визвольних змагань італійців за незалежність і єдність своєї держави. Письменник, який був не тільки палким патріотом, а й розповсюджувачем ідей гуманізму, не міг стояти осторонь від трагічних подій в історії своєї батьківщини. Свої погляди на події італійської історії він виклав у драмах «Граф Карманьйола» і «Адельгіз». Попри свою художню значимість обидві були сприйняті досить прохолодно. Тоді Мандзоні задумав написати твір більшого формату.

Роботу над романом письменник розпочав 1821 року в умовах жорсткої іноземної цензури (значна частина тодішньої Італії знаходилась під владою австрійців). За Алессандро Мандзоні, причетному до ліберальних кіл і запідозреному в антиурядовій змові, встановили нагляд. Щоб позбутися стеження, він виїхав з Мілана на свою віллу в Брузульйо, що на березі озера Комо. В цих рідних для нього околицях і побачили світ перші сторінки майбутнього твору. Автор працював із великим натхненням і задоволенням, а для створення правдивого історичного тла для своїх героїв він ретельно досліджував праці таких істориків як Джузеппе Ріпамонті, Лудовіко Антоніо Мураторі, П'єтро Веррі, Мелькіорре Джойа, Алессандро Тадіно. Пізніше у «Заручених» він посилатиметься на твори деяких з них, а окремі історичні документи цитуватиме дослівно.

Таке натхнення принесло свої плоди і в 1823 році роботу над твором було завершено. Першодрук роману побачив світ у цьому ж році під назвою «Fermo e Lucia». Вважають, що фабулу твору і його першу назву Алессандро Мандзоні міг обрати за прикладом творів свого друга Гете, зокрема, його поеми «Герман і Доротея». Друге видання роману вже під назвою «Заручені» («I promessi sposi») надрукували трьома томами у 1825—1827 роках (дехто з дослідників вважає це видання першим). Втім, ця робота автора не вдовольнила, оскільки була написана ломбардійською говіркою літературної італійської мови, переобтяженою пишними зворотами і діалектизмами, тобто мовою, якою тоді взагалі мало хто послуговувався. Тож письменнику спало на думку переписати «Заручених» флорентійським діалектом, оскільки Флоренцію вважали осередком італійської культури взагалі. З цією метою він здійснив подорож річкою Арно, а в самій Флоренції протягом кількох тижнів активно співпрацював з відомими письменниками і мовознавцями. Алессандро Мандзоні також здійснив широкі практичні дослідження, дослухаючись до живої мови простих городян, вишукуючи забуті народні афоризми тощо. На зібраному багатому матеріалі він докорінно переробив роман: змінив фонетичну структуру і застарілі граматичні конструкції, повністю переписав діалоги. Ця остаточна редакція «Заручених» побачила світ у 1840—1842 роках.

Сюжет

У селі поблизу Лекко збираються одружитися Ренцо Трамальїно і Лючія Монделла, та священник Абондіо, який мав їх обвінчати, отримує загрозливе попередження з боку місцевого феодала дона Родріго. Боязкий церковнослужбовець відразу ж відмовляється від виконання свого обов'язку. Ренцо, Лючія та її мати — Аньєзе — укладають два альтернативних плани: згідно першого вони покладаються на допомогу ченця Крістофоро, згідно другого намагаються обвінчатись за особливою формулою, яка б змусила отця Абондіо визнати їхній шлюб як фактичний. Тим часом дон Родріго спланував викрасти Лючію. За збігом обставин другий план заручених і план дона Родріго одночасно зазнають краху. Тепер молодятам залишається сподіватись лише на падре Крістофоро, адже розлючений невдачею Родріго не відмовляється від переслідувань.

За сприяння ченця Лючія й Аньєзе знаходять прихисток у жіночому монастирі в Монці, де ними опікується монахиня з аристократичним минулим — синьйора Гертруда. Ренцо ж прямує до Мілана, де йому б мали допомогти з роботою брати капуцини. Однак там хлопець потрапляє у вир голодного бунту і через нерозважливість підпадає під підозру як один з головних заколотників. Рятуючись від арешту, Ренцо покидає Міланське герцогство і переховується на території сусідньої держави — Венеційської республіки. До цієї невдачі додається ще одна несподіванка: синьйора Гертруда через особисті обставини дуже далека від засад монастирського життя і тому легко легко спокушається видати Лючію у руки браві (розбійників), підісланих феодалом Безіменним. Це друг дона Родріго із ще кривавішим ніж у того минулим. Однак у палаці Безіменного трапляється чудо: полонянка гарячою молитвою і обітницею Богородиці спричиняється до навернення тирана. Наступного ж дня Безіменний не тільки відпускає Лючію, а й сам стає на шлях каяття і покути.

Лючія, не маючи відомостей про Ренцо, опиняється під опікою міланської дворянки донни Прасседе. Аньєзе залишається у сільських родичів. Тим часом у Мілані події набувають трагічного оберту: місто охоплює спочатку голод, а згодом моровиця. Ренцо, перехворівши чумою, повертається до рідного села, де отримує приблизні відомості щодо місця перебування Лючії й Аньєзе. Він прямує до Мілану на розшуки коханої і знаходить її у лазареті — на щастя, вона вже перехворіла і почувається добре. Тут же працює і падре Крістофоро, який церковною владою звільняє дівчину від даної обітниці довічної цноти. Ще один в'язень лазарету не хто інший як дон Родріго, втім, цей бранець хвороби перебуває у передсмертному стані і згодом конає. Заручені повертаються до рідної домівки, де отець Абондіо, звільнившись зі смертю Родріго від усіх свої страхів, нарешті вінчає молодят.

Ілюстрації до перших видань роману

Браві загрожують отцю Абондіо.	Лючія, Аньєзе і Ренцо.	Крістофоро стає на шлях чернецтва.	Палац дона Родріго.

Голодний бунт.	В монастирі у сеньйори Гертруди.	Викрадення Лючії.	Безіменний і кардинал Борромео.

Аналіз твору

Роман «Заручені» написаний у стилі романтизму. Серед типових ознак романтичного стилю слід вказати на головних героїв — Ренцо й Лючію — постатей цілком вигаданих і зв'язаних між собою заплутаною історією кохання, що зустрічає багато перешкод. Однак у романі можна побачити також і елементи реалізму. Це не тільки історичне тло, виписане у найдрібніших деталях, але і сама будова сюжету, де головними героями виступають прості селяни. Для італійської літератури того часу, зокрема для романтичних творів це було новинкою, адже зазвичай автори відводили в них перше місце героїчним персонажам: аристократам, лицарям, воєначальникам, особам багатим і знаменитим. Мандзоні ж показав, що головними творцями історії є звичайні люди. Соціальний характер «Заручених» вплинув на формування реалізму в італійській літературі і став основою для появи веризму.

До романтичних елементів твору часто зараховують і його фабулу, побудовану на протистоянні добра й зла. Причому будь-яке зло у романі (навіть пасивне, як от боягузтво отця Абондіо) призводить до тих чи інших форм насильства, а добро у Мандзоні завжди беззбройне і взагалі не героїчне. Однак така побудова сюжету має іншу причину — релігійні погляди письменника, адже він протягом усього життя літературною працею поширював засади християнської моралі. Релігійний вплив можна відстежити у таких епізодах як голодний бунт 1628 року, де автор одночасно вказує на його обумовленість несправедливим суспільним ладом, але засуджує насильницькі дії заколотників; опис навернення Безіменного, який стався без жодної загрози його життю і свободі, виключно за рахунок добровільної жертви невинної дівчини; заклики до прощення, благодійництва, абсолютної чесності, які супроводжують різні епізоди. Разом з тим письменник уникнув клерикалізму, беззастережного піднесення церковних діячів, змалювавши серед них не тільки доброчесних, але і злочинних (отець Абондіо, черниця Гертруда).

Алессандро Мандзоні не був першовідкривачем жанру історичного роману. Своїм попередником і вчителем він вважав Вальтера Скотта, називаючи того «Гомером історичного роману». З цього приводу був складений літературний анекдот про те, що Вальтер Скотт назвав «Зручених» своїм найкращим романом.

В романі «Заручені» окрім основної сюжетної лінії є багато відгалужень (як от оповіді про доктора Крутія, мазальників тощо), кожне з яких являє собою невеличку завершену історію. Чимало з них автор запозичив у ломбардському фольклорі, а окремі були взяті з історичних праць. Зокрема, реальними постатями є падре Крістофоро, Безіменний (прообразом якого став міланський феодал Бернардіно Вісконті), синьйора Гертруда (прототипом для неї послужила дочка міланського графа Маріанна де Лейва). Їхні життєписи подані досить повно і достовірно, за винятком останнього: в біографії «черниці з Монци» письменник випустив окремі деталі і зсунув датування подій. Алессандро Мандзоні детально описав діяння кардинала Федеріко Борромео, чию славу дещо затьмарив його більш відомий кузен Карло Борромео, епізоди з життя Антоніо Феррера, Лодовіко Сеттала. Надзвичайно прискіпливо автор поставився до створення історичного тла: він бездоганно послідовно описує події війни за мантуанську спадщину, голод 1628—1630 років, вторгнення ландскнехтів, принесену ними чуму 1630 року; яскраво змальовує атмосферу міланського лазарету і діяльність монаті. В цих історичних картинах він проводить паралелі із сучасним для нього станом Італії, яка в XIX столітті залишалась такою ж поділеною і слабкою як і в XVII сторіччі.

Така відданість історичній правді та приховані алегорії на чужоземне панування змусили письменника вдатися до застережних заходів, адже роман не міг бути виданий без ретельної цензури. Саме тому у короткій передмові Алессандро Мандзоні подає його як перепис рукопису начебто невідомого автора, а в самому тексті уникає посилань на окремі топоніми й аристократичні прізвища, щоб не завдати шкоди імені нащадків, які можуть їх носити.

Окремі історичні епізоди дали поштовх Алессандру Мандзоні для подальших творчих досліджень. Наприклад, мазальники, опис яких можна віднайти в прикінцевих главах, де змальована епідемія чуми, стали героями «Історії ганебного стовпа» (1840). У цій праці письменник не тільки докладніше висвітлив діяльність цих вигаданих злочинців, але й подав описи реальних розправ над ними, засудивши забобонність.

Здійснена автором робота з переписування цілого роману мала велике значення для розвитку сучасної італійської мови, а також стала певною соціальною революцією, оскільки до того часу літературною італійською користувались здебільшого в аристократичних колах. Ця мова Данте сильно відрізнялась від живої мови простого люду. Алессандро Мандзоні вдалося прокласти місток між цими мовними середовищами: зберігши багатство літературної італійської, він одночасно збагатив її простонародними словами. Джованні Джентіле підніс роман «Заручені» до рівня «національної книги», поставивши його в один ряд із таким шедевром італійської літератури як «Божественна комедія».

Місця дії «Заручених»

Краєвид озера Комо за життя Мандзоні (полотно Ерколе Кальві).	Брама «будинку Лючії».	Замок Безіменного.	Вулиця Синьйори в Монці та мур монастиря св. Маргарити.	Лазарет (1880 рік).

Визнання

«Заручені» стали першим історичним романом, написаним італійською. З цих причин твір набув популярності як в академічних колах, так і серед масового читача. Постать отця Абондіо стала символічною в італійській літературі, а деякі цитати з роману перетворились на крилаті вислови (наприклад, Error, conditio, votum, cognatio, crimen). Ще за життя Мандзоні про роман схвально відгукувались Франческо де Санктіс, Джованні Верга, Луїджі Капуана і Джованні Пасколі. Стиль і мову автора почали наслідувати. Так, Луїджі Гуальтьєрі роман надихнув на створення «Безіменного», а Антоніо Бальбіани написав за його мотивами низку творів: «Ласко, розбійник з Вальсасіни, або через шістьдесят років після „Заручених“», «Сини Ренцо Трамальїно і Лючії Монделла», «Останній з родини Трамальїно».

Втім, були і негативні оцінки, наприклад, Джозуе Кардуччі критикував мову роману. Алессандро Мандзоні також часто звинувачували у надмірній романтичній патетиці. У 1929 році Гвідо да Верона написав пародію на «Заручених», замінивши патетичні сцени уривками з еротичним або політичним змістом (зокрема, сатирою на фашизм).

Аналізу найвидатнішого твору Алессандро Мандзоні присвячено чимало літературознавчих досліджень, наприклад, про «Заручених» згадував у своєму історичному есе «Примітки на полях „Імені рози“» Умберто Еко. Роман вважають найвищим творчим досягненням письменника, в італійських школах він входить до обов'язкової програми з вивчення літератури.

«Заручені» неодноразово перевидавались італійською та іншими мовами. Український переклад роману виконав Петро Соколовський, українською твір вперше надрукували у видавництві «Дніпро» 1985 року. Відомо п'ять кінематографічних і чотири телевізійних екранізації роману, за його мотивами створено декілька опер і дві пьєси.