Анекдот

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Анекдо́т (грец. ανεχδοτος — невиданий, той що не підлягає розголосу) — коротке усне гумористичне або сатиричне оповідання про якусь подію, випадок із дотепним, часто несподіваним чи парадоксальним фіналом.

Вперше термін «анекдот» вжив Прокопій Кесарійський у книзі «Таємна історія» (550 рік), що розповідала про скандальну хроніку візантійського імператорського двору. В ті часи і пізніше під анекдотами розуміли міські плітки, чутки, пересуди, балачки, поголоси, тощо[1].

В античних літературах анекдотом називали старі твори, які в свій час не були відомі. Свого часу до анекдоту відносили фабліо та фацеції і польські фрашки. Як жанр фольклору анекдот близький до народної новели (Дж. Бокаччо, А. Чехов, Остап Вишня). Серед безлічі анекдотів зустрічається чимало чисто розважальних, але основна маса їх має соціальну спрямованість. Сюжети анекдоту постійно використовував у своїх творах Степан Руданський та пізніші гумористи: Павло Губенко, Степан Олійник, Павло Глазовий та інші.

У Південно-західному наріччі побутує інша фонетична форма слова анекдот. Подекуди в сільських регіонах Тернопільщини, Львівщини, а також у варіантах діаспорної говірки можна почути не Анекдот, а Ганекдот, що відповідає правилам їхньої милозвучності. Тобто голосний на початку слова, на відміну від понять більшості говорів української мови, «прикривається» приголосним. Подібним чином вимовляються слова гармія (армія), Гамерика (Америка) тощо.

Поділяються на різноманітні жанри за тематикою як-то етнофолістичні, професійні, політичні, цинічні, побутові тощо.

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Українські анекдоти: від козацьких часів і по наші дні / Упорядник і автор передмови В. Чемерис. — Київ: Український письменник, 1995.- 382 сторінки. Сторінка 3. ISBN 5-333-01464-7

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]