Йован Бранкович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Йован Бранкович
серб. Јован Бранковић
Деспот Сербії
1493 — 1502
Співправитель: Джордже Бранкович (1493—1497)
Попередник: Джордже Бранкович
Наступник: Іваніш Бериславич
 
Народження: 15 століття
Krušedol monasteryd, Krušedol Selod, Irig municipalityd, Сербія
Смерть: 20 грудня 1502
Krušedol monasteryd, Krušedol Selod, Irig municipalityd, Сербія
Поховання: Krušedol monasteryd
Релігія: Сербська православна церква
Рід: Бранковичі
Батько: Стефан Бранкович[1]
Мати: Ангеліна Сербська[1]
Шлюб: Єлена Якшич
Діти: Олена Рареш, despoina Marija Kantakouzene Brankovic, Despotovna, Princess of Rashkad[1], Ганна Бранковичd[1] і Magdalena Brankovićd

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Йован Бранкович (серб. Јован Бранковић; прибл. 1465(1465) — 10 грудня 1502) — титулярний деспот Сербії в 1493—1502 роках. Отримав титул від короля Угорщини Владислава II. До 1497 року володів титулом разом зі страшим братом Джордже. Святий Сербської православної церкви[2][3].

Життєпис

[ред. | ред. код]

Йован був наймолодшим сином Стефана Бранковича, сербського деспота у вигнанні, та його дружини Ангеліни Аріанітес. Народився близько 1465 року, коли резиденцією їхніх батьків було місто Вармо в Італії (регіон Фріулі). Батько Йована помер 1476 року. 1479 року імператор Священної Римської імперії Фрідріх III дав Бранковичам замок Вайтенсфельд у Каринтії, тож родина переїхала туди[4].

Вук Бранкович, титулярний деспот Сербії та двоюрідний брат Йована, помер 1485 року, не залишивши прямих спадкоємців. Його володіння в Угорщині залишилися без правителя, тож королю Матяшу Корвіну довелося шукати претендентів на сербський деспотський трон. Він запросив Йована та його старшого брата Джордже до Сербії, оскільки вони залишилися єдиними представниками династії Бранковичів чоловічої статі[5][6].

1486 року вони приїхали до Угорщини, де Джордже отримав від короля Матяша титул деспота Сербії та володіння в Сремі. З 1493 року Джодже та Йован були деспотами вдвох.

1497 року Джордже зрікся всіх своїх титулів та володінь на користь Йована й постригся в ченці під ім'ям Максим. Згодом брати збудували монастир Крушедол на горі Фрушка гора[7].

За часів свого правління Йован мав наміри завдати поразки османам та вигнати їх зі своїх володінь. Він мав успіх у кількох військових кампаніях у Боснії, зокрема біля міста Зворник. Також Йован планував залучити до боротьби проти турків Венеційську республіку, однак ці наміри після смерті деспота були зведені нанівець.

Йован Бранкович помер у грудні 1502 року.

Канонізація

[ред. | ред. код]

Родина Бранковичів була віддана православній вірі[8][9]. Святий культ Йована почали справляти в першій половині XVI століття; мощі його та решти членів родини були перепоховані у вівтарі монастиря Крушедол, який звели Йован та Джордже Бранковичі[10].

Під час австро-турецької війни 1716—1718 років, після битви під Петроварадином османи захопили монастир Крушедол та спалили святі мощі родини Бранковичів[11].

Родина

[ред. | ред. код]
Святі Максим, Ангеліна, Йован та Стефан Бранковичі. Ікона авторства Андрії Райчевича, прибл. 1645

Йован Бранкович одружився з Єленою Якшич. У шлюбі народилися чотири дочки:

Після смерті Йована угорський король Владислав II видав Єлену Якшич за шляхтича Іваніша Бериславича, який став деспотом[13]. Враховуючи дати народження деяких дітей Єлени, деякі дослідники припускають, що вони могли бути не від її шлюбу з Йованом Бранковичем, а від шлюбу з Бериславичем[14].

Деякі генеалоги зараховують до дітей Йована Бранковича Міліцу Деспіну — дружину господаря Волощини Нягоє Басараба[15][16].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б в г Pas L. v. Genealogics.org — 2003.
  2. Ćirković, 2004, pp. 101, 116, 139.
  3. Krstić, 2017, pp. 151-152.
  4. Jireček, 1918, p. 245.
  5. Ćirković, 2004, p. 116.
  6. Bataković, 2005, p. 98.
  7. Krstić, 2017, p. 151.
  8. Paizi-Apostolopoulou, 2012, pp. 95-116.
  9. Andrić, 2016, pp. 207-227.
  10. Ćirković, 2004, p. 139.
  11. Ćirković, 2004, p. 150.
  12. а б Wasilewski, 1963, s. 117-124.
  13. Krstić, 2017, p. 152.
  14. Zabolotnaia, 2010, pp. 115-122.
  15. George Marcu, Rodica Ilinca, Enciclopedia personalităţilor feminine din România, Editura Meronia, București, 2012
  16. Johnstone, Pauline (1967). The Byzantine Tradition in Church Embroidery (англ.). London.

Джерела

[ред. | ред. код]