Колегія іноземних справ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Колегія іноземних справи або іноземна колегія Російської імперії — орган центрального управління для керування зносинами Російської імперії з іноземними державами. Колегія иноземних справ була утворена в 1718 році з посольского приказу, в ході Петровських реформ. У 1720 році отримала особливий регламент.

Історія[ред. | ред. код]

У 17181719 роках відбувалася ліквідація попередніх державних органів, заміна їх новими, більш придатних для держави Петра Великого.

Утворення Сенату в 1711 році послужило сигналом до формування органів галузевого управління — колегій. За задумкою Петра I вони мали замінити неповоротну систему приказів і привнести до управління два нових начала:

  1. Систематичний розділ відомств (прикази часто підміняли один одного, виконуючи одну й ту саму функцію, що вносило хаос в управлення; були й такі функції, що зовсім не охоплювалися яким-небудь приказним провадженням).
  2. Дорадчий порядок розв'язування справ.

Форма нових центральних органів управління була запозичена у Швеції та в Німеччині. Основою для регламенту колегій стало шведське законодавство.

У 1802 році Колегія іноземних справ була підпорядкована створеному Міністерству іноземних справ, а в 1832 році ліквідована, ввійшовши до складу міністерства.

Структура Колегії[ред. | ред. код]

На чолі колегії стояв президент колегії, який іменувався канцлером, його заступником був віце-президент, який іменувався віце-канцлером. У випадках особливої важливості, коли складалися грамоти до іноземних держав, рескрипти міністрам, резолюції, декларації тощо, до Присутності[1] колегії запрошувалися для наради всі (або тільки деякі, спеціально для цього призначені) дійсні таємні радники, а інколи був присутній і сам монарх; у цих випадках у засіданні зазвичай брав участь один лише радник колегії; інші же радники та асесори не запрошувалися; подавалися голоси в більшості письмово, рідко словесно.

В останні роки існування Колегії іноземних справ її президентам титул канцлера не давався.

Президенти Колегії[ред. | ред. код]

Ім'я Повноваження Правлячий монарх
Початок Закінчення
Колегія іноземних справ
16 Головкин, Гаврила Иванович Гаврило Головкін 1717 1734 Петро I, Катерина I, Петро II, Анна Іванівна
17 Остерман, Генрих Иоганн Фридрих Андрій Остерман 1734 1740 Анна Іванівна
18 Черкасский, Алексей Михайлович Олексій Черкаський 1740 1742 Іван VI
19 Бестужев-Рюмин, Алексей Петрович Олексій Бестужев-Рюмін 1742 1758 Єлизавета Петрівна
20 Воронцов, Михаил Илларионович Михайло Воронцов 1758 1763 Єлизавета Петрівна, Петро III, Катерина ІІ
21 Панин, Никита Иванович Микита Панін 1763 1781 Катерина II
22 Остерман, Иван Андреевич Іван Остерман 1781 1797 Катерина II
23 Безбородко, Александр Андреевич Олександр Безбородько 1797 1799 Павло I
24 Ростопчин, Фёдор Васильевич Федір Ростопчин 1799 1801 Павло I
25 Панин, Никита Петрович Микита Панін 1801 1801 Павло I
26 Кочубей, Виктор Павлович Віктор Кочубей 1801 1802 Олександр I

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Один із двох підрозділів Колегії. Присутність (рос. Присутствие) вважалася вищим органом. Іншим органом була Канцелярія (рос. Канцелярия)

Література[ред. | ред. код]

  • Л. В. Губерський. Іноземних справ колегія // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
  • Самойленко В. В. Дипломатическая служба: учеб. пособие / В. В. Самойленко. — М. : Норма: Инфра-М, 2010. — С. 32-33
  • Стегний П. В. Коллегия иностранных дел в период правления Екатерины II // Вестн. Рос. ун-та дружбы народов. Сер. Междунар. отношения. — М., 2002. — № 1(2). — С. 5-28.
  • Турилова С. Л. Государственная коллегия иностранных дел: от Петра I к Екатерине II // Российская дипломатия: история и современность: материалы науч.-практ. конф., посвященной 450-летию создания Посольского приказа. — М., 2001. — С. 155—168.
  • Министерство иностранных дел России. 200 лет служения отечеству. Министерство иностранных дел Российской Федерации. ЗАО ИНФОСТУДИЯ ЭКОН М., 2002. (Электронное издание)

Посилання[ред. | ред. код]