Анна Іванівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анна Іванівна
Анна Іванівна
Портрет Анни
невідомий художник, 1730-ті
Анна Іванівна
Імператриця Росії
15 (26 лютого) лютого 1730 — 17 (28 жовтня) жовтня 1740
Коронація: 28 квітня (9 травня) 1730
Попередник: Петро II
Наступник: Іван VI
Герцогиня Курляндії і Семигалії
11 листопада 1710 — 26 лютого 1730
Попередник: Єлизавета-Софія
 
Народження: 28 січня (7 лютого) 1693(1693-02-07)
Москва
Смерть: 17 (28) жовтня 1740(1740-10-28) (47 років)
Петербург
Поховання: Петропавлівський собор[1]
Релігія: православна
Рід: Романови
Батько: Іван V Олексійович
Мати: Прасковія Салтикова
Шлюб: Фрідріх-Вільгельм Кеттлер[1][2]
Автограф: Signed By Anna Ivanovna.png
Нагороди:
орден Андрія Первозванного орден Святого Олександра Невського орден святої Катерини

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

А́нна Іва́нівна (рос. Анна Иоанновна, 28 січня (7 лютого) 1693(16930207) — 17 (28) жовтня 1740) — російська імператриця (17301740), герцогиня Курляндська і Семигальська (17101730). Представниця династії Романових. Народилася в Москві. Друга дочка московського царя Івана V і Прасковії Салтикової[3]. Небога царя Петра I. Завдяки домовленостям останнього вийшла заміж за курляндського герцога Фрідріха-Вільгельма (1710), але овдовіла за пару місяців[3]. Забезпечувала російське панування в Курляндії-Семигалії, якою правила двадцять років. Мала тісний зв'язок із курляндськими фаворитом Ернстом-Йоганном фон Біроном[3]. Після смерті Петра II Верховна таємна рада обрала її імператрицею (1730) на певних умовах, що були розірвані після інтронізації[3]. Делегувала державне управління німцям-курляндцям на чолі з Біроном, який створив режим названий «біронівщиною»[3]. Ліквідувала українську автономію після смерті гетьмана Данила Апостола (1734)[3]. Започаткувала Другу Малоросійську колегію, зорієнтовану на посилення колоніального гніту в Україні[3]. Авторка таємного указу «Про шлюби малоросів». Провела успішну війну проти Османської імперії (17351739), приєднала Азов і частину Запорожжя. Жила незаміжньою, дітей не мала[3]. Оточувала себе розкошами, коханцями і блазнями. Своїм спадкоємцем призначила малолітнього Івана VI, а регентами – племінницю Анну Леопольдівну та Бірона. Але внаслідок двірцевого перевороту (1741) престол перейшов до дочки Петра I — Єлизавети Петрівни[3]. Померла в Петербурзі, похована у Петропавлівському соборі. Прізвисько — Крива́ва (рос. Кровавая, за жорстокість Канцелярії таємних і розшукових справ).

Імена[ред. | ред. код]

Біографія[ред. | ред. код]

Молоді роки[ред. | ред. код]

З 1682 на московському престолі царювали брати Петро I та Іван V, поки в 1696 році старший, але недоумкуватий хворобливий цар Іван V не помер. У січні 1684 Іван одружився з Парасковією Салтиковою, з якою у нього було 5 дочок (вижили лише три).

Старша дочка Катерина пізніше вийшла заміж за герцога Мекленбург-Шверинського Карла-Леопольда, а її онук недовго (1740—1741) побував російським імператором під ім'ям Івана VI. Середня дочка Анна народилася в 1693 році і до 15 років жила в підмосковному селі Ізмайлово.

Герцогиня Курляндська[ред. | ред. код]

1697 року цар Петро I, який прагнув закріпитися на Балтиці в Курляндії, домовився видати свою небогу Анну заміж за Фрідріха-Вільгельма, сина курляндського герцога Фрідріха-Казимира. 31 жовтня (11 листопада) 1710 року в Петербурзі відбулося вінчання Анни із Фрідріхом-Вільгельмом, що на той час вже зайняв курляндський престол. Святкування з цієї нагоди тривали аж до січня 1711 року. Згодом подружжя відправилося до Курляндії, але герцог помер по дорозі 10 (21) січня 1711.

На вимогу Петра I, Анна стала жити в Мітаві, курляндській столиці, де, починаючи приблизно з 1727 в життя Анни увійшов чоловік, який зберіг на неї величезний вплив до самої її смерті — Ернст Йоган фон Бюрен, пізніше взяв собі французьке герцогське ім'я Бірон. Ходили чутки, що молодший син Бірона Карл Ернст (народився 11 жовтня 1728) був насправді його сином від Анни. Немає жодних прямих доказів цього, але існує непряме свідчення: коли Анна Іванівна вирушила в січні 1730 з Мітави до Москви на правління, вона взяла це немовля з собою, хоча сам Бірон із сімейством залишився в Курляндії.

Імператриця[ред. | ред. код]

Вступ на престол[ред. | ред. код]

Анна розриває «кондиції».

Після смерті Петра II 30 січня 1730 вищий правлячий орган, Верховна Таємна Рада, почав радитися щодо нового царя. Майбутнє Російської імперії визначали 7 осіб: канцлер Г. І. Головкін, 4 представники роду Долгоруких і двоє Голіциних. Віце-канцлер А. І. Остерман ухилився від обговорення. Питання було непросте — не залишилося прямих нащадків дому Романових по чоловічій лінії. У підсумку вибір Ради зупинився на середній доньці Івана V Анні Іванівні, яка вже 19 років жила в Курляндії і не мала при дворі фаворитів і партій, а значить, влаштувала всіх. Анна здавалася слабовільною, слухняною, керованою і не схильною до деспотизму. Користуючись ситуацією, члени Верховного Таємної Ради вирішили обмежити самодержавну владу на свою користь, зажадавши від Анни підписання певних умов, так званих «кондицій». Згідно з цим документом реальна влада в Росії переходила до Верховної Таємної Ради, а роль монарха зводилася до представницьких функцій. За «кондиціями» імператриця без Верховної Таємної Ради не могла:

  • оголошувати війну або укладати мир
  • вводити нові податки
  • витрачати скарбницю на свій розсуд
  • жалувати і позбавляти державних звань
  • без суду позбавляти дворянина життя і майна
  • жалувати вотчини
  • вступати в шлюб
  • призначати спадкоємця престолу

8 лютого 1730 Анна підписала «кондиції» і 26 лютого 1730 урочисто в'їхала до Москви, де військо і вищі чини держави в Успенському соборі присягнули новій імператриці. Після сходження на престол імператриці члени Верховної Таємної Ради прагнули переконати Анну підтвердити їх нові повноваження. Проте знайшлися і прихильники самодержавства, які бажали перегляду підписаних в Мітаві «кондицій». Бродіння відбувалося перш за все від невдоволення посиленням вузької групи членів Верховної Таємної Ради.

7 березня 1730 велика група дворянства (за різними даними від 150 до 800), в числі яких було багато гвардійських офіцерів, з'явилася в палац і подала прохання Анні Іванівні заново розглянути форму правління, яка була б бажана всьому народові. Представники дворянства просили імператрицю прийняти повне самодержавство, а пункти «кондицій» знищити. У цих умовах Анна Іванівна розірвала «кондиції» і свій лист про їх прийняття. 12 березня 1730 народ вдруге приніс присягу імператриці Анні Іванівні на умовах повного самодержавства.

Внутрішня політика. Біронівщина[ред. | ред. код]

Монета Анни Іванівни. Полушка 1735 р.
Монета Анни Іванівни. Полушка 1735 р.

Сама Анна Іванівна не дуже цікавилася державними справами, надавши ведення справ своєму фавориту Бірону і головним керівникам: канцлеру Г. І. Головкіну, князеві О. М. Черкаському, графу А. І. Остерману (зовнішні справи) і фельдмаршалу Б. К. Мініху (військові справи).

Прийшовши до влади, Анна розпустила Верховну Таємну Раду, замінивши її наступного року кабінетом міністрів, до складу якого увійшли А. І. Остерман, Г. І. Головкін, О. М. Черкаський. Перший рік свого правління Анна намагалася акуратно бути присутньою на засіданнях Кабінету, а потім зовсім охолола до справ і вже в 1732 році була тут лише двічі. Поступово Кабінет набув нових функцій, в тому числі право видавати закони та укази, що робило його дуже схожим на Верховну Таємну Раду. У роки правління Анни був скасований указ про єдиноспадкування (1731), заснований Шляхетний кадетський корпус (1731), обмежена 25 роками служба дворян. Найближче оточення Анни складали іноземці (Бірон, К. Г. Левенвольде, Б.-X. Мініх, П. П. Лассі). Правління Анни Іванівни увійшло в історію Росії під назвою «біронівщини». Цим поняттям патріотичні кола російського суспільства в XIX столітті позначали не тільки близькість Бірона до імператриці, яка дозволяла йому фактично керувати країною, але й усі зловживання влади в правління Анни Іванівни: хабарництво, казнокрадство, засилля іноземців в усіх державних установах і жорсткість внутрішньополітичного режиму. У 1730 році була заснована Канцелярія таємних розшукових справ, яка займалася державними злочинами і справами «про бунт і зраду». У короткий термін вона набрала надзвичайної сили і незабаром стала своєрідним символом епохи. Анна постійно боялася змов, які загрожували її правлінню, тому зловживання цього відомства були величезні. Двозначного слова або невірно витлумаченого жесту часто було достатньо для того, щоб потрапити в катівню, а то й зовсім безслідно зникнути. Усіх засланих при Анні до Сибіру було понад 20 тисяч осіб, з них понад 5 тисяч було таких, про кого не можна було знайти жодного сліду, оскільки часто засилали без будь-якого запису в належному місці і зі зміною імен засланців, не повідомляючи про те навіть Таємну канцелярію. Страчених нараховувалось до 1000 осіб, не включаючи сюди померлих при слідстві і страчених таємно, яких було чимало. Особливий резонанс у суспільстві набули розправи з вельможами: князями Долгорукими і кабінет-міністром А. П. Волинським. За жорстокість розправ Анна Іванівна в народі отримала прізвисько «Кривава».

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Портрет Анни Іоанівни на шовку. 1732 р.

Фельдмаршал Б.-X. Мініх, який командував армією, почав перебудову армії на європейський лад. Була введена прусська система навчання. За проектами Б.-X. Мініха будувалися укріплення в Виборзі і Шліссельбурзі, зводилися оборонні лінії уздовж південного і південно-східного кордонів. Зовнішня політика загалом продовжувала традиції Петра I. У 1730-х рр.. почалася Війна за польську спадщину. В 1733 році помер король Август II і в країні почалося безкоролів'я. Франції вдалося поставити свого ставленика — Станіслава Лещинського. Для Росії це могло стати серйозною проблемою, тому що Франція створила би блок союзних держав уздовж кордонів Росії у складі Речі Посполитої, Швеції й Османської імперії. Тому, коли син Августа II Август III звернувся до Росії, Австрії та Пруссії з «Декларацією доброзичливих», в якій просив захистити польську «форму правління» від втручання Франції, це дало привід для війни (1733—1735). Французький флот був розбитий в Гданську (Данциг), Станіслав Лещинський втік на французькому кораблі. Август III став королем Польщі. Французька дипломатія ще під час війни, з метою ослаблення зусиль Росії на Заході, намагалася розпалити російсько-турецький конфлікт. Але переговори з турками не дали бажаних результатів, тому що Османська імперія вела війну з Іраном. Однак в 1735 р. війна з Туреччиною все ж таки почалася, через 20-тис. військо татар, яке рухалося на Кавказ і порушило кордон. Російська дипломатія, знаючи про агресивні наміри Порти, спробувала заручитися дружньою підтримкою Ірану. З цією метою Ірану були передані в 1735 р. колишні іранські володіння вздовж західного і південного узбережжя Каспійського моря. У 1736-1738 роках було розгромлено Кримське ханство. У 1739 р. російські війська оволоділи фортецею Хотин. У вересні 1739 у Белграді був підписаний мирний договір між Росією і Османською імперією. За Белградським договором Росія отримала Азов без права тримати флот і зробила незначні територіальні придбання (територія на Правобережній Україні).

Українське питання[ред. | ред. код]

Січова хоругва, дарована Анною (1734)

За Анни Іванівни відбувалось подальше обмеження державних прав України.

1734 року, після смерті гетьмана Данила Апостола, імператриця не дозволила проводити вибори нового гетьмана, а гетьманська влада у Лівобережній Україні була передана Правлінню гетьманського уряду (1734-50). Правління складалося з шести чоловік: імператорського резидента (до 1737 — О.I. Шаховський), двох імператорських чиновників та генерального обозного Якова Лизогуба з двома українськими козацькими старшинами.

На Гетьманщину поширилася діяльність Канцелярії таємних розшукових справ, посилилися репресії, втручання імперії в українські справи — був здійснений майновий поділ українського козацтва на виборних козаків і підпомічників.

За наказом Анни Іванівни з 1731 будувалась система укріплень, так звана Українська лінія, яка починалась від Дніпра і проходила по річках Орелі та Береці до Сіверського Дінця. На важких будівельних роботах працювало до 30 тисяч українських козаків і селян.

У 1734 уряд Анни Іванівни із тактичних міркувань у ході підготовки до чергової турецької війни амністував запорожців і дозволив їм вернутися на старі січові місця та дав дозвіл на заснування Нової Січі. Безуспішна російсько-турецька війна за Крим призвела до економічного виснаження України.

Смерть[ред. | ред. код]

У 1732 році Анна Іванівна оголосила, що трон успадковує нащадок по чоловічій лінії її племінниці Єлизавети-Катерини-Христини — дочки її сестри Катерини Іванівни. Анна Іванівна стежила за племінницею, що отримала після хрещення в православ'я ім'я Анни Леопольдівни. У липні 1739 Анну Леопольдівну видали заміж за герцога брауншвейзького Антона-Ульріха, і в серпні 1740 у пари народився син Іван Антонович.

16 жовтня 1740 Анна Іванівна сіла обідати з Біроном. Раптом їй стало погано і вона впала непритомною. Хворобу визнали небезпечною. Серед вищих сановників почалися наради. Питання про престолонаслідування було давно вирішене, своїм наступником імператриця назвала двомісячну дитину, Івана VI Антоновича. Регентом був призначений Бірон.

28 жовтня 1740 на 48-му році життя імператриця Анна померла. Лікарі причиною смерті оголосили подагру в поєднанні з сечокам'яною хворобою. Похована у Петропавлівському соборі в Петербурзі.

Характер[ред. | ред. код]

Блазні при дворі Анни Іванівни. Худ. — В. Якобі, 1872

Анна Іванівна мала важкий характер, була примхлива, відзначалася злопам'ятністю та мстивістю.

Петербурзький двір часів Анни Іванівни являв собою суміш старомосковських порядків з елементами нової європейської культури, привнесеними до Росії петровськими нововведеннями. Не маючи здібностей і схильності до державної діяльності, імператриця проводила час у дозвільних придворних розвагах серед блазнів, ліліпутів, блаженних, ворожок, бабусь-приживалок. Анна любила виступати в ролі свахи, обожнювала полювання, винищуючи щороку по кількасот загнаних для неї тварин.

Правління Анни Іванівни ознаменувалося величезними витратами на розважальні заходи, витрати на проведення балів і утримання двору навіть перевищували витрати на утримання армії і флоту, а утримання стаєнь Бірона обходилося казні вдвічі більше, ніж вся російська наука.

Апофеозом витрат на імператорський двір стало влаштоване імператрицею в лютому 1740 весілля блазня М. Голіцина з калмичкою А. Буженіновою у спеціально збудованому крижаному будинку. Із льоду був зроблений не тільки сам будинок, але і весь його ансамбль і внутрішнє оздоблення (включаючи посуд, столи, стільці, ліжка).

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б А. Кр. Анна Іоанновна // Энциклопедический лексиконСПб: 1835. — Т. 2. — С. 320–323.
  2. Д. Корсаков Анна Иоанновна // Русский биографический словарьСПб: 1900. — Т. 2. — С. 158–178.
  3. а б в г д е ж и к Мицик, 2003, Т. 1.
  4. Smoliĭ, V. A.; Ukraïny), Instytut istoriï Ukraïny (Nat︠s︡ionalʹna akademii︠a︡ nauk (2007). Derz︠h︡avotvorchyĭ prot︠s︡es v Ukraïni: 1991-2006 (uk). Naukova Dumka. 
  5. Z︠H︡uk, Vira Nykanorivna (2006). Dolei︠u︡ pov'i︠a︡zani z Ukraïnoi︠u︡: narysy z istoriï nimet︠s︡ʹkykh kolonistiv na Poltavshchyni, pro doli︠u︡ ïkh nashchadkiv i vidrodz︠h︡enni︠a︡ nimet︠s︡ʹkykh tovarystv u kraï (ru). "Dyvosvit". 
  6. Ukraïnsʹkyĭ kalendar (uk). Nashe slovo. 1971. 
  7. Mamchak, Myroslav (2007). Ukraïna--shli͡akh do mori͡a: istorii͡a Ukraïnsʹkoho flotu (uk). PrutPrynt. 
  8. Hunczak, Taras (2001). Tysi︠a︡cha rokiv ukraïnsʹkoï suspilʹno-politychnoï dumky: Persha polovyna XVV st (uk). Dnipro. 
  9. Novhorod, Feofan (1981). Filosofsʹki tvory: Matematyka. Istorychni prat︠s︡i. Virshi. Lysty (ru). Nauk. dumka,. 
  10. Дзюба, Іван (2008). Україна: Спроби реранімації козацької держави : XVIIIІ ст (uk). Вид-во Соломії Павличко "Основи". 
  11. Горобець, Віктор Миколайович (2017). Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції (uk). КСД. 
  12. Dzvin: chasopys Spilky pysʹmennykiv Ukraïny, Випуски 5–7 (uk). Kameni͡ar. 1998. 
  13. Гребенников, Вадим (2018). Російська криптологія (uk). Litres. 
  14. Грущак, Андрій (2017). Москалі (uk). Посвіт. 
  15. Литовченко, Тимур (2010). Орлі,син Орлика (uk). Фоліо. 
  16. Pavli︠u︡k, I︠A︡roslav; Skorobohatʹko, Olʹha (2000). Romany podruz︠h︡nʹoï pary (uk). Класика. 
  17. Korohod, Halyna Ivanivna (2008). Persha konstytut︠s︡ii︠a︡ Ukraïny: Pylyp Orlyk i ĭoho dii︠a︡lʹnistʹ v emihrat︠s︡iï (uk). Університетська книга. 
  18. Apanovych, Olena Mykhaĭlivna (1969). Збройні сили України першої половини XVIII ст (uk). Наукова думка. 
  19. Историко-статистические сведения о С.-Петербургской епархии. Санкт-Петербург, 1869. Т. 1, С. 101.
  20. Синдаловский, Н. Словарь петербуржца. Лексикон Северной столицы. 2017.
  21. Статьи по истории русскаго права. Санкт-Петербург, 1895, С. 625.

Бібліографія[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Беспятых Ю. Н. Петербург Анны Иоанновны в иностранных описаниях. Введение. Тексты. Комментарии. Санкт-Петербург: БЛИЦ, 1997.
  • Прокопович, Ф. История о избрании и восшествии на престол блаженной и вечнодостойной памяти государыни императрицы Анны Иоанновны, самодержцы всероссийской // Сын отечества, 1837. — Ч. 184. — Отд. 2. — С. 23-73;

Монографії. Статті[ред. | ред. код]

  • Анисимов Е. В. Анна Иоанновна. Москва: Молодая гвардия, 2002.
  • Анисимов Е. В. Россия без Петра. 1725—1740 гг. Ленінград: Лениздат, 1994.
  • Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей. Императрица Анна Ивановна и её царствование. Санкт-Петербург, 1896—1903. [1]
  • Курукин И. В. Анна Иоанновна. Москва: Молодая гвардия, 2014.
  • Строев В. Н. Бироновщина и Кабинет министров. Очерк внутренней политики императрицы Анны. Историческое исследование. Ч. 1. 1730—1735 гг. Москва: Типография Императорского Московского университета, 1909.
  • Шестакова А. Ф. Черты домашней жизни императрицы Анны Иоанновны // Русский архив, 1904. Кн. 1. Вып. 3. С. 523—526.
  • Шубинский С. Н. Императрица Анна Иоанновна, придворный быт и забавы. 1730—1740 // Русская старина, 1873. Т. 7. № 3. С. 336—353.

Довідники[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Анна Іванівна