Кочубей Віктор Павлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Віктор Кочубей
Kochubey Viktor Pavlovich.jpg
Народився 11 (22) листопада 1768[1]
с. Диканька, Полтавський полк, Гетьманщина
Помер 15 червня 1834(1834-06-15)[1] (65 років)
Москва, Російська імперія
Поховання Лазарівське кладовище (Санкт-Петербург)
Країна Flag of Russia.svg Російська імперія
Діяльність дипломат, державний діяч
Alma mater Уппсальський університет
Титул князь
Посада посол Росії в Туреччиніd і Президент Колегії закордонних справd
Рід Кочубеї
Батько Кочубей Павло Васильович
Мати Уляна Безбородько
Родичі Василь Леонтійович Кочубей[1]
У шлюбі з Марія Васильчикова
Діти Наталя, Лев, Василь, Михайло, Сергій
Автограф Kochubey signature.jpg
Нагороди
Орден Святого Андрія Первозванного
Орден Святого Володимира 1 ступеня
Орден Святого Володимира 2 ступеня
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Олександра Невського
Орден Святої Анни 1 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Іоанна Єрусалимського (Росія)
Орден Чорного орла
Орден Червоного орла
Герб

Кочубе́й Ві́ктор Па́влович (нар. 11 (22) листопада 1768(17681122), с. Диканька, Полтавський полк, Гетьманщина — пом. 15 червня 1834, Москва, Російська імперія) — представник українського аристократичного роду, державний діяч Російської імперії, князь (від 1831 року), перший державний канцлер внутрішніх справ (1834 рік) Російської імперії.

Правнук Василя Леонтійовича Кочубея, племінник по матері Олександра Безбородька.

Життєпис[ред. | ред. код]

Kochubey vp.jpg

Народився у маєтку батька Диканьці, у межах Першо-Диканської сотні Полтавського полку Гетьманщини.

У 1775 емігрував у Росію, жив у Санкт-Петербурзі, у дядька, навчався у приватному пансіонаті де Вільнева, одночасно в 1776 записаний на службу до лейб-гвардії Преображенського полку.

З 1784 — ад'ютант Григорія Потьомкіна.

У 1784—1786 знаходився при російській місії у Стокгольмі, одночасно відвідував лекції в Упсальському університеті.

У 1789—1791 у складі місії до Лондона; отримав дозвіл подорожувати Європою для продовження навчання, відвідав Нідерланди та Францію. Брав участь у підписанні Яського миру 1791.

У 1792 здружився із великим князем Олександром Павловичом (майбутнім імператором Олександром I).

У 1792—1797 — надзвичайний посол у Константинополі.

З жовтня 1798 — віце-канцлер, з грудня — керуючий Колегією закордонних справ; прибічник укріплення відносин із Османською імперією, укладення російсько-османського договору 1799.

Після смерті Безбородька стан Кочубея при дворі імператора Павла I став непевним, у вересні 1799 його відправили у відставку.

15 жовтня 1799 одружився з Марією Васильчиковою.

Навесні 1800 виїхав за кордон, але отримав повідомлення про смерть Павла I і повернувся до Санкт-Петербурга у квітні 1801.

З липня 1801 — сенатор, перебував при імператорі Олександрі I. У 1801-1802 керував Колегією закордонних справ; член Негласного комітету.

При обговоренні селянського питання Кочубей виступав проти звільнення селян без землі та практики переводу їх у дворові; ту ж позицію відстоював у Комітеті із забезпечення справ естляндських та ліфляндських селян, Головою якого Кочубей був з 1803.

У галузі політичних перетворень Кочубей виступав прибічником поділу влади при збереженні непорушності самодержавства. Один з ініціаторів створення міністерств (1802). Поділ влади трактував як точне визначення взаємодії між різними державними органами (у першу чергу між міністерствами та Сенатом), а також як розширення сфери компетенції міністрів і ліквідації колегіальності у виконавчих органах влади.

Єдиний із «молодих друзів» імператора Олександра I, що мав до 1801 значний досвід у державних справах і першим із них отримав міністерський пост (від вересня 1802 міністр внутрішніх справ).

Найближчим помічником Кочубея, якого він захищав у міністерстві, був Михайло Сперанський. За словами барона Модеста Корфа[2]: однією з його коханок була Єлизавета Ланська.

У листопаді 1807 відправлений у відпустку.

З 1810 — член Державної Ради по Департаменту державної економії, на початку 1812 — голова Департаменту законів Державної Ради. Підтримував пропозицію Сперанського про реформу фінансів і Сенату.

Під час Вітчинзяної війни 1812 року був при імператорі Олександрі I, сприяв призначенню Михайла Кутузова головнокомандувачем. У 1813 — голова Центральної ради по керуванні німецькими землями.

У 1816—1819 — голова Департаменту громадських та духовних справ Державної ради. Вважав необхідним приступити до перетворення внутрішнього керування шляхом упорядкування фінансів і реорганізації органів виконавчої влади. Зокрема пропонував об'єднати Міністерство поліції з міністерством внутрішніх справ, а також створити Міністерство духовних справ народної просвіти.

У 1817—1818 жив у Парижі.

У листопаді 1819 — червні 1823 керував Міністерством внутрішніх справ.

З 1823, у зв'язку з хворобою дочки, жив на Півдні Росії.

З 1826 — голова секретного «Комітету 6 грудня 1826», що підготував пропозиції з реоргацізації органів влади, селянського та станового питань, частково запроваджених у 1830—1840-х.

З 1827 — представник Державного комітету та комітету міністрів. Одночасно в 1828 очолював секретну комісію, що під час перебування імператора Миколи I на дунайському театрі військових дій російсько-турецької війни 1828—1829 протягом півроку керувала внутрішніми справами Російської імперії.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Н. Чечулин Кочубей, Виктор Павлович // Русский биографический словарьСПб: 1903. — Т. 9. — С. 366–382.
  2. М. А. Корф. Дневник за 1843 год.— М.: «Academia», 2004. — С. 305.