Кочубей Віктор Павлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Віктор Кочубей
Kochubey Viktor Pavlovich.jpg
Народився 11 (22) листопада 1768(17681122)
с. Диканька, Полтавський полк, Гетьманщина
Помер 15 червня 1834
Москва, Російська імперія
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Діяльність дипломат, державний діяч
Alma mater Уппсальський університет
Титул князь
Рід Кочубеї
Батько Кочубей Павло Васильович
Мати Уляна Безбородько
Родичі Василь Леонтійович Кочубей[1]
У шлюбі з Марія Васильчикова
Діти Наталя, Лев, Василь, Михайло, Сергій
Автограф Kochubey signature.jpg
Нагороди
Орден Святого Андрія Первозванного
Орден Святого Володимира 1 ступеня
Орден Святого Володимира 2 ступеня
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Олександра Невського
Орден Святої Анни 1 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Іоанна Єрусалимського (Росія)
Орден Чорного орла
Орден Червоного орла
Герб

Кочубе́й Ві́ктор Па́влович (нар. 11 (22) листопада 1768(17681122), с. Диканька, Полтавський полк, Гетьманщина — пом. 15 червня 1834, Москва, Російська імперія) - нащадок Генеральної Старшини Гетьманщини, державний діяч Російської імперії, князь (від 1831 року), перший державний канцлер внутрішніх справ (1834 рік) Московщини.

Правнук Василя Леонтійовича Кочубея, племінник по матері Олександра Безбородька.

Життєпис[ред. | ред. код]

Віктор Павлович Кочубей

Віктор Павлович Кочубей народився у маєтку батька Диканьці, у межах Першо-Диканської сотні Полтавського полку Гетьманщини.

Від 1775 емігрував на Московщину, жив у Санкт-Петербурзі, у дядька, навчався у приватному пансіонаті де Вільнева, одночасно 1776 року записаний на службу до лейб-гвардії Преображенського полку. Від 1784 ад'ютант Григорія Потьомкіна. У 1784–1786 роках знаходився при російській місії у Стокгольмі, одночасно відвідував лекції в Упсальському університеті. У 1789–1791 роках в складі місії до Лондона; отримав дозвіл подорожувати Європою для продовження навчання, відвідав Голландію та Францію. Брав участь у підписанні Яського миру 1791 року. 1792 року здружився із великим князем Олександром Павловичом (майбутнім імператором Олександром I). У 1792–1797 роках надзвичайний посол у Константинополі. Від жовтня 1798 року віце-канцлер, від грудня — керуючий Колегією закордонних справ; прибічник укріплення відносин із Османською імперією, укладення російсько-османського договору 1799.

Після смерті Безбородька стан Кочубея при дворі імператора Павла I став непевним, у вересні 1799 року його звільнили у відставку. 15 жовтня 1799 року одружився на Марії Василівні Васильчиковій. Навесні 1800 року виїхав за кордон, але отримав повідомлення про смерть Павла I і повернувся до Санкт-Петербурга у квітні 1801.

Від липня 1801 року сенатор, перебував при імператорі Олександрі I. У 1801 році — вересні 1802 року керував Колегією закордонних справ; член Негласного комітету.

При обговоренні селянського питання Кочубей виступав проти звільнення селян без землі та практики переводу їх у дворові; ту ж позицію відстоював у Комітеті із забезпечення справ естляндських та ліфляндських селян, Головою якого Кочубей був від 1803.

В галузі політичних перетворень Кочубей виступав прибічником поділу влади при збереженні непорушності самодержавства. Один з ініціаторів створенні міністерств (1802). Поділ влади трактував як точне визначення взаємодії між різними державними органами (у першу чергу між міністерствами та Сенатом), а також як розширення сфери компетенції міністрів і ліквідації колегіальності у виконавчих органах влади.

Єдиний із «молодих друзів» імператора Олександра I, що мав до 1801 значний досвід у державних справах і першим із них отримав міністерський пост (від вересня 1802 міністр внутрішніх справ).

Найближчим помічником Кочубея, якого він захищав у міністерстві, був Михайло Сперанський.

У листопаді 1807 року відправлений у відпустку. Від 1810 член Державної Ради по Департаменту державної економії, на початку 1812 голова Департаменту законів Державної Ради. Підтримував пропозицію Сперанського про реформу фінансів та Сенату.

Під час Вітчинзяної війни 1812 року був при імператорі Олександрі I, сприяв призначенню Михайла Кутузова головнокомандувачем. У 1813 голова Центральної ради по керуванні німецькими землями. У 1816–1819 голова Департаменту громадських та духовних справ Державної ради. Вважав необхідним приступити до перетворення внутрішнього керування шляхом упорядкування фінансів та реорганізації органів виконавчої влади. Зокрема пропонував об'єднати Міністерство поліції з міністерством внутрішніх справ, а також створити Міністерство духовних справ народної просвіти.

У 1817–1818 роках жив у Парижі. У листопаді 1819 року — червні 1823 року керував Міністерством внутрішніх справ. Від 1823 року, у зв'язку з хворобою дочки, жив на Півдні Росії. Від 1826 голова секретного «Комітету 6 грудня 1826», що підготував пропозиції з реоргацізації органів влади, селянського та станового питань, частково запроваджених у 1830—1840-х рр. Від 1827 представник Державного комітету і комітету міністрів. Одночасно 1828 року очолював секретну комісію, що під час перебування імператора Миколи I на дунайському театрі військових дій російсько-турецької війни 1828–1829 протягом півроку керувала внутрішніми справами Російської імперії.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]