Комта Венесен

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Comtat Venaissin
Комта Венесен
анклав Папської держави
1274 – 1791 Перша французька республіка
Прапор Герб
Прапор Герб
Розташування Комта Венесен
Столиця Венаск (1274-1320) Карпантра (1320–1791)
Релігії католицизм
Форма правління монархія
Історичний період Середньовіччя, нова історія
 - Засновано 1274
 - Ліквідовано 1791
Попередник
Наступник
Графство Тулуза
Авіньйонський полон пап
Перша французька республіка
Сьогодні є частиною Франція
Commons-logo.svg Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Комта Венесен

Комта Венесен (фр. Comtat Venaissin, прованс. lou Coumtat Venessin, фр. вимова: [kɔ̃ta.vənɛsɛ̃] ), також відомий, як просто Комтат — європейське територіальне утворення, частина Папської Держави (1274‒1791) в сучасному регіоні Франції Прованс-Альпи-Лазурний Берег.

Весь регіон був анклавом у складі Королівства Франція, що включав територію навколо міста Авіньйон (що завжди був окремим комтатом), приблизно між Роною, Дюрансом і Венту, і невеликий ексклав, розташований на півночі навколо міста Вальреас, отриманий папою Іваном XXII. Комтат також межував (і практично оточував) Оранське князівство. Цей регіон і дотепер неофіційно відомий як Комта Венесен, хоча це вже не має жодного політичного значення.

Історія[ред. | ред. код]

Карта, що показує Комта Венесен і Оранське князівство на 1547 рік

У 1096 році Комтат входив до маркграфства Прованс, яке успадкував Раймонд IV, граф Тулузи, від Вільгельма Бертрана. Ці землі у Священній Римській імперії належали Жанні Тулузькій та її чоловікові Альфонсо, графу Пуатьє.[1] Альфонсо відмовився від цих володінь на користь Святого Престолу після його смерті в 1271 році. Оскільки це сталося під час міжцарів'я, не було імператора Священної Римської імперії, який би міг захистити права Жанни.

Комтат став папською територією в 1274 році. Регіон був названий на честь першої столиці Венаска, яка в 1320 році була замінена на Карпантру.

Авіньйон був проданий папству Джованною I, королевою Неаполя і графинею Провансу, в 1348 році,[2] після чого обидві комтати об'єдналися, утворивши єдиний папський анклав географічно, хоча і зберегли свою окрему політичну ідентичність.

Жителі анклаву не платили податків і не підлягали військовій службі, що робило життя в Комтаті значно привабливішим, ніж під французькою короною. Це стало притулком для французьких євреїв, з якими поводились краще під папським пануванням, ніж у Франції. Синагога у Карпантрі, побудована в XIV столітті, є найстарішою у Франції, і до Французької революції тут збереглась характерна провансальська єврейська традиція.

Наступні французькі правителі прагнули приєднати регіон до Франції. У 1663, 1668 та 1768–1774 роках французькі війська вторгалися до регіону під час суперечок між французькою короною та церквою. Він також зазнав торгових та митних обмежень під час правління Людовика XIV та Людовіка XV.

Папський контроль тривав до 1791 року, коли під тиском французьких революціонерів був проведений несанкціонований референдум, і мешканці проголосували за анексію Францією. Кілька років по тому був створений департамент Воклюз на базі Комта Венесен, включаючи ексклав Вальреас та частину Люберона з південної половини. Папство формально не визнавало цього до 1814 року.

Адміністрація[ред. | ред. код]

За графів Тулузи головою Комта Венесен був Сенешаль.[3]

З 1294 по 1791 рік головним керівником Комта Венесен був ректор, який призначався безпосередньо Папою Римським. Більшість чинних посадових осіб фактично були прелатами, або архієпископами, або єпископами, і тому настоятель мав право носити фіолетовий одяг, подібний до одягу Апостольського Камергера.[4] Його офіційна резиденція була в Карпантрі. Однак він не мав повноважень над Авіньйоном, яким керував кардинал-легат або віце-легат, що також призначався безпосередньо Папою.[5] Однак поступово влада віце-легата посягала на владу ректора, поки кардинал фактично не обійняв посаду губернатора, а ректор виконував функції судді. В обох випадках термін їх перебування був обмежений до трьох років, з правом продовження.[6]

Ректор мав право прийняти феодальні клятви на вірність від усіх папських васалів. Він також мав право приймати присяги єпископів, які мали власність в силу своєї посади, що перебувала у феодальному володінні від Папи. Ректор призначав Нотаріусів Комтату. Він головував у переговорах та у виплаті доходів до Апостольської палати. Він головував у Верховному суді Комта Венесен, що мав як кримінальну, так і цивільну юрисдикцію першої інстанції, а також апеляційну юрисдикцію судів чергових суддів трьох судових округів.[7]

Ректора заміняв проректор, званий також Лейтенантом ректора, також папський призначенць. Він мав судові повноваження, подібні до повноважень ректора.

Управлінням Комтатом займались Стани Комтату, що складались з дворянства, єпископа Карпантри, єпископа Кавайона, єпископа Вайсона та вісімнадцяти представників трьох судових округів, на які Комтат був розділений. Стани проводили свої збори в Карпантрі.[8]

Апостольська Камера (Скарбниця Священної Римської Церкви) мала постійний офіс у Карпантрі, маючи повну юрисдикцію у всіх фінансових питаннях, що стосуються прав Святого Престолу в Комтаті. Сюди входили зобов’язання єпископів та інших церковних осіб перед папством.[9]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Madaule, Jacques. The Albigensian Crusade. New York, Fordham University Press, 1967.
  2. Diana Wood (2002). Clement VI: The Pontificate and Ideas of an Avignon Pope. Cambridge University Press. с. 47–50. ISBN 978-0-521-89411-1. 
  3. Expilly, p. 91.
  4. Expilly, p. 92 column 1.
  5. A list of the Legates and Vice-Legates can be found in: Denis de Sainte-Marthe (1715). Gallia christiana, in provincias ecclesiasticas distributa (Latin). Tomus primus. Paris: Coignard. с. 841–850. , and Roger Vallentin Du Cheylard (1890). Notes sur la chronologie des vice-légats d'Avignon au XVIe siècle: extrait des Mémoires de l'Académie de Vaucluse (French). Seguin frères.  [Extrait des Mémoires de l'Académie de Vaucluse 9 (1890) 200–213].
  6. Séguin de Pazzis, p. 19.
  7. Expilly, pp. 91–92.
  8. Séguin de Pazzis, p. 32.
  9. Expilly, p. 92 column 2.

Література[ред. | ред. код]