Перша французька республіка

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Франція (значення).

Французька Республіка фр. République française
↓ 1792 – 1804 ↓
Прапор Герб
Девіз Liberté, Égalité, Fraternité ou la Mort ("Свобода, рівність, братерство, або смерть")
Гімн Chant de guerre pour l'Armée du Rhin ("Військова пісня Рейнської армії")
Франції: історичні кордони на карті Перша французька республіка в 1799.    Безпосередньо керовані    Сестринські республіки та окуповані території
Столиця	Париж
Мови	Французька (офіційна) Окситанська, Німецька, Нідерландська, Бретонська, Баскська
Релігії	Конституційна церква (до 15 липня 1801) Культ Розуму (жовтень 1793 – березень 1794) Культ Верховної Істоти (7 травня 1794 – 28 липня 1794) Culte décadaire (4 серпня 1798 – 9 листопада 1799)) Римо-католицизм, Кальвінізм, Лютеранство, Юдаїзм (15 липня 1801 – 18 травня 1804)
Форма правління	1792–1795: унітарна радикальна авторитарна революційна республіка 1795–1799: унітарна директоріальна олігархічна республіка 1799–1804: унітарна бонапартистська автократична республіка під військовою диктатурою
Президент Національного Конвенту
• 1792	Філіпп Рюль (перший)
• 1795	Жан Жозеф Віктор Генісьє (останній)
Законодавчий орган	Парламент
• Upper house	Рада старійшин (1795–1799)
• Lower house	Національний Конвент (1792–1795) Рада п'ятисот (1795–1799)
Історичний період	Французькі революційні війни
• Штурм Бастилії і Французька революція	14 липня 1789
• Повалення Людовіка XVI	21 вересня 1792
• Комітет громадського порятунку та Епоха терору	5 вересня 1793 до 28 липня 1794
• Скасування рабства (перше)	4 лютого 1794
• Термідоріанська реакція	27 липня 1794
• Переворот 18 брюмера	9 листопада 1799
• Сенат проголошує Наполеона Бонапарта імператором	18 травня
Населення
• 1795	28 103 000 осіб
• 1801	29 361 000 л.
Валюта	Лівр (до 1794 року), Франк, Ассігнат
Попередник Наступник Королівство Франція (1791–1792) Англо-Корсиканське королівство Австрійські Нідерланди Комта-Венесен Монако Перша французька імперія Англо-Корсиканське королівство
Сьогодні є частиною	Франція  Бельгія  Німеччина  Нідерланди  Люксембург  Швейцарія
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Перша французька республіка

Історія Франції Портал Франція

Доісторична Франція Античність Галлія Галльська імперія Римська Галлія (50 до н.е.—486) Середньовічна Франція Пізня Галлія (457—486) Бургундське королівство Франкське королівство Каролінзька імперія Західне Франкське королівство Династії Франкського королівства: Меровінги (481—751) Каролінги (751—987) Дореволюційна Франція Французьке королівство Станова монархія у Франції (1302—1614) Французький абсолютизм (1643—1789) Династії Французького королівства: Капетинги (987—1328) Валуа (1328—1589) Бурбони (1589—1792, 1814—1848) Сучасна Франція Французька революція (1789—1799) Конституційна монархія (1791—1792) Перша республіка (1792—1804) Перша імперія (1804—1814) Реставрація Бурбонів (1814—1830) Липнева монархія (1830—1848) Друга республіка (1848—1852) Друга імперія (1852—1870) Третя республіка (1870—1940) Паризька комуна (1871) Режим Віші (1940—1944) Тимчасовий уряд (1944—1946) Четверта республіка (1946—1958) П'ята республіка (з 1958) Історія Франції

Французька республіка в 1801, розмежування департаментів

Перша французька республіка (фр. Première République), в історіографії також відома як Революційна Франція, офіційно Французька Республіка (фр. République française) — період французької історії з 1792 по 1804. Республіку було проголошено 21 вересня 1792 року під час Французької революції; того дня формально було зміщено Людовика XVI. Офіційно республіка проіснувала до утворення 1804 року Першої французької імперії чинним першим консулом Наполеоном Бонапартом, що проголосив себе імператором, хоча де-факто Республіка перестала існувати після перевороту 18 брюмера, здійсненого тим же Бонапартом. Після цього було встановлено консулат (1799—1804).

Історія

Постанова про скасування монархії у Франції

«Постанова Національного конвенту від 21 вересня 1792

а) Національний конвент постановляє:

1. Не повинно існувати іншої конституції, окрім тієї, яка буде прийнята народом.
2. Особистість і власність перебувають під охороною французького народу.

б) Національний конвент оголошує, що нескасовані закони тимчасово залишаються в силі, і особи, які не усунуті від посад, залишаються при виконанні своїх обов'язків. Національний конвент оголошує, що податки, які існують зараз, будуть стягуватися як і раніше. Національний конвент постановляє, що монархія у Франції скасовується.»

Національний конвент

Перед проголошенням республіки

Війна Франції проти реакційних монархій Пруссії та Австрії затягувалась і французька армія на початку війни не мала значного успіху. Антимонархічні заклики все частіше було чутно на вулицях Парижа.

25 липня прусська армія видала документ, що свідчив, що у разі нових загроз життю короля, Париж буде знищено. Коли про цей документ, відомий під назвою Брунсвікського маніфесту (інша назва — маніфест герцога Брауншгвейського), дізналися паризькі революціонери, вони увірвалися до Асамблеї з вимогою повалення Людовика XVI, проте Асамблея відмовилася. На світанку 10 серпня повсталі зібралися перед Тюїльрі і вдерлися до палацу. Охорона зі швейцарської гвардії полягла на місці, загинуло також чимало нападників. Король із родиною звернулися за допомогою до Законодавчих зборів, але ті відвернулися від них і призупинили повноваження короля. Таким чином була порушена вереснева конституція 1791 року, яка вимагала для зміни форми правління скликання народного зібрання через всенародні вибори.

Політична криза затягувалась. Поки депутати у Асамблеї сварилися за дрібних формальностей, на східних кордонах Франції йшли бойові дії. Народ у всьому звинувачували внутрішніх ворогів. Між 2-им і 6-им вересня 1792 року розпочалася вереснева різанина — вбивства священників-відмовників, запідозрених у контрреволюційній діяльності, і правопорушників у в'язницях Парижа. Убивства тривали багато днів поспіль, а влада й адміністрація не наважувалися втрутитися. Депутати не виступали з осудом ще багато місяців. На думку багатьох, ці вересневі вбивства були поворотним кроком революції.

Невдовзі повинні були відбутись вибори у недавно створений Конвент. Передвиборчі агітації та урочистості відбувались у критичні часи, що вилилося у явку на виборах. Із 7 мільйонів виборців за оцінками 90 % не голосували. Вибір делегатів таким чином став справою меншості. Як і в 1789, вибори проходили за дворівневою системою, щоб обмежити доступ широких народних мас. Майже всі обранці представляли буржуазію. Третина були правниками. Попри таку однорідність у Конвенті утворились політичні коаліції, такі як провінційні й ліберальні жирондисти, радикальні монтаньяри, центристи (так зване «болото») та ін.

20 вересня 1792 року настав перелом у війні — відбулась битва при Вальмі. Австрійці та прусаки були більше зайняті польськими подіями, а отже, їхня армія була послаблена, а французька, навпаки, зміцнилась завдяки політичним та соціальним поліпшенням. Французькі війська захопили частину Нідерландів. На сході армія генерала Кюстіна захопила лівий берег Рейну. Захоплена також Савоя й графство Ніцца. Усюди французи розповсюджували революційні ідеї, але водночас стверджували, що Рейн є природним кордоном Франції зі сходу та з півночі.

Проголошення республіки

21 вересня 1792 року відбулось перше засідання Національного Конвенту, що ознаменувало собою проголошення республіки. Тимчасово воно взяло на себе як законодавчі, так і виконавчі функції. Зібрання вирішило скасувати монархію.

Зала манежу палацу Тюїльрі, в якій Конвент засідав до 9 травня 1793 року

Весь період правління Національного конвенту — це ряд суперечок між депутатами у лавах самої Асамблеї. Спочатку тон в усьому задавали жирондисти на чолі з Бріссо, Верньйо, Петьйоном та іншими. Вони намагалися вести помірковану політику, саме вони були проти страти короля. Але інші депутати, навпаки, активно виступали за страту короля. 10 грудня розпочався удаваний судовий процес над королем, його визнали винним, а 21 січня 1793 року на площі Згоди його було публічно страчено на гільйотині.

Після страти монархії Європи у лютому 1793 року утворили Першу антифранцузьку коаліцію. Розпочався потужний рекрутський набір, що викликав невдоволення населення. У березні 1793 року у департаменті Вандея вибухнув роялістський заколот. Тоді, монтаньяри вирішили зміцнити свою політичну вагу потужною хвилею терору проти сумнівних особистостей. Були утворені Комітет громадського порятунку на чолі з Максиміліаном Робесп'єром, що боровся з контрреволюційною діяльністю та Революційний трибунал, що слугував за чудовий інструмент для судової гілки влади. Проте на шляху монтаньярів залишались жирондисти. Тоді, Дантон закликав революційну маргінальну частину населення Парижа, так званих санкюлотів, усунути жирондистів. 31 травня й 2 червня 1793 року паризькі санкюлоти усунули останніх від влади. Монтаньяри об'єднали свої зусилля із найбільш екстремістськими угрупуваннями парижан і захопили владу в свої руки. У провінціях ішов зворотний процес: так у Марселі й Ліоні прибічники жирондистів усунули від влади монтаньярів.

Республіка хилиться до Терору

Вандейським заколотом (бунт проти прихильників революції) починає керувати освічена аристократія, і перетворює його у повстання, що охоплює майже увесь захід Франції. На додачу, ті залишки жирондистів, яким вдалося уникнути репресій та страт, закликали до повстання проти паризької влади.

У Парижі розпочали активну пропаганду та набір рекрутів у армію. Бойовим органом революційної демократії був журнал Жана-Поля Марата «Друг народу», яка була дуже популярною серед читачів. Але, пропаганда дедалі більше користувалась неправдивою інформацією. 13 липня 1793 року Жан-Поль Марата було вбито у власному будинку Шарлоттою Корде.

Смерть Марата. Жак Луї Давид

Зовнішні вороги Франції теж продовжували боротьбу із республікою. Іспанці наступали з південного заходу, з-за Піренеїв, армія П'ємонту — з південного сходу, з півночі та сходу — армії англійців, прусаків та австрійців.

Через такі обставини, найактуальнішим гаслом того часу стає «Республіка у небезпеці!» (фр. République est en danger!). Під тиском санкюлотів, радикальні угрупування якобінців вирішили вдатись до найрішучіших дій.

У червні 1793 року Конвент проголосував за нову Конституцію. Ця конституція була дуже демократичною та децентралізованою щодо влади, оскільки передбачала справжнє народовладдя. Проте вона так і не вступила у дію через військові дії. Сен-Жуст обґрунтовував це тим, що в тих умовах, в яких опинилася республіка, конституція не може бути встановлена — вона сама себе знищила б і вона стала б гарантією замахів на свободу, оскільки в ній бракувало волі придушити такі замахи. Було реформовано Комітет громадського порятунку. Тепер він складався із 12 членів, яких щомісяця обирав Конвент. Він мав право на законодавчу ініціативу, виконавчу владу й призначення посадовців. Навколо нього згуртувалася влада в найкритичніший період. У ньому домінував Робесп'єр. Кожен із членів спеціалізувався в окремій галузі, наприклад, Карро відповідав за військо. Також було обов'язковим рахуватися з санкюлотами, яких очолював Жак Рене Ебер та Жак Ру. Всі дедалі більше схилялися до проведення терору.

У таких небезпечних обставинах Конвент приймав закони за наказами Комітету, що керувався Робесп'єром. Проводився ряд законів на порятунок республіки. Уся економіка країни була спрямована на війну, що зміцнило армію і водночас задовольнялися вимоги народу. У вересні 1793 року Франція вже мала мільйонну армію з добрим постачанням та моральним духом солдат, волюнтаристська політика Комітету, у якомусь сенсі, врятувала Республіку. Армія отримала постачання та боєздатність і перемагала армії Першої коаліції, а економіка отримала незначний поштовх для розвитку. У Вандеї республіканці також отримували перемоги над роялістами, і невдовзі розбила контрреволюціонерів. Озброєні селянські загони продовжували бродити заходом Франції, що отримали назву шуанів. Репресії у Вандеї були жахливими. Від грудня 1793 року до лютого 1794 року уповноважений Жан-Батіст Карр'є звелів стратити у Нанті тисячі людей. Повішення й колективні розстріли мали характер зловісних святкувань.

У всій республіці проводилися заходи по дехристиянізації, спонтанні або започатковані уповноваженими. Статуї, хрести й дзвіниці зносили заради принципу рівності. 5 жовтня 1793 року Асамблея прийняла республіканський календар замість григоріанського. Санкюлоти та еберисти встановили культ жертв революції. 10 листопада у Соборі Паризької Богоматері відзначили «свято розуму». Після церемонії еберисти пішли до зали Конвенту і влаштували там свято. Робесп'єр, який бачив у ньому тільки маскарад, виступив із протестом і вимогою відновлення порядку.

Ситуація загострювалася. 15 жовтня 1793 року розпочався судовий процес над королевою-вдовою Марією Антуанеттою. На судовому процесі полемісти та обвинувачі звинуватили австрійку у інцесті та різних природних збоченнях, в яких вона не брала участі. Коли пан суддя запитав її: «Чому Ваша високість не відповідає на пред'явлені обвинувачення?», королева схвильовано відповіла: «Якщо я не відповідаю, то лише тому, що сама природа відмовляється відповідати на подібні мерзенні звинувачення на адресу матері. Я закликаю всіх, хто може, з'явитися сюди». По залу прокотився гомін і засідання суду було перервано. Зрештою королеву звинуватили в тому, що вона підтримувала зв'язки з державами, ворожими Франції, сприяла перемозі супротивника і зрадила інтереси країни. Наступного дня, 16 жовтня її було страчено на тій же площі, що й короля Людовика XVI. Перед смертю вона промовила: «Ви забрали у мене щастя, ви забрали у мене чоловіка, ви забрали у мене дітей, заберіть же і мою кров, тільки не змушуйте мене більше страждати!».

Тим часом на півдні Франції тривала війна — йшла облога Тулона, головного порту Франції. Під час облоги розпочалася кар'єра Наполеона Бонапарта; тоді він був, лише, лейтенантом артилерії.

Диктатура якобінців і Великий Терор

На вимогу Робесп'єра 14 фрімера II року революції за республіканським календарем (за григоріанським 4 грудня 1793 року) був організований тимчасовий уряд із винятковими повноваженнями. Тепер Конвент мав необмежену владу. Відразу у провінціях жорстко закінчували із незадоволеними і протестувальниками. Така політика суперечила Декларації прав людини і громадянина та конституції, тому у рядах самих монтан'ярів спричинився розкол на якобінців (прибічників Робесп'ра), лівих «надмірних» (ебертистів), радикальних «розлючених» (лідери Жак Ру, Леклерк та Варле) та кордельєри, яких очолювали оратор Дантон та журналіст Демулен.

Робесп'єру особисто не подобалася політика дехристіянізації та атеїзм, яку проводили ебертисти. Тому, під його впливом було затверджено закон, що гарантував свободу культів, потім інший, який визнавав безсмертя душі. А 24 березня 1794 року було страчено ебертистів, засуджених Революційним трибуналом.

Тоді, коли в провінції терор припинявся, у столиці він тільки загострився після затвердження закону преріяля, за яким політичні злочини міг судити тільки Революційний трибунал. Визначення ворога революції було поширене на всіх, хто намагався звести нанівець свободу силою чи підступом. Не було більше свідків чи адвокатів. Вироків існувало лише два — свобода або смерть. Закон плеріяля породив Великий терор. Впродовж кількох тижнів в Парижі було гільйотиновано понад 1400 осіб.

Загострився розкол у рядах колишніх монтан'ярів. Революційний трибунал засудив Дантона, Демулена ті їхніх прибічників. 5 квітня 1794 року їх усіх страчено. А проїжджаючи повз будинок, де жив Робесп'єр, Дантон крикнув: «Максиміліан, я чекаю на тебе!». Сам кат Шарль Анрі Сансон свідчив, що Дантон перед смертю сказав: «…не забудь тільки показати мою голову народові; такі голови не кожний день вдається побачити» — це були його останні слова.

Тим часом, на початку літа 1794 року військові зусилля нації давали плоди. Перемога в битві при Флерюсі 26 червня 1794 року дозволила французькій армії захопити Бельгію.

Страта Робесп'єра 10 термідора ІІ року

Республіка все більш хилилася до диктатури, терор посилювався. Воюючи із фракціями й знищуючи найзавзятіших прихильників терору, Робесп'єр нажив собі чимало ворогів. Його політичний вплив зростав. Коли він головував на святі Верховної Істоти 10 червня 1794 року, його противники бурчали, що він прагне особисто захопити всю владу. Коли Робесп'єр вирішив знову з'явитися в Конвенті, то розпочав із загрози нових чисток, натякнувши на деяких депутатів, імен яких на біду собі не назвав.

Серед депутатів готувався заколот. 9-го термідора II року (27 липня 1794) Робесп'єра звинуватили й заарештували. Міська влада Парижа викликала його проти власного бажання й допровадила у ратушу; санкюлоти на допомогу не прийшли. Конвент одразу ж оголосив його поза законом і прислало війська, які взяли будівлю штурмом. Наступного дня, 28 липня 1794 року, Робесп'єра та його головних прибічників гільйотинували. Конвент закликав повернутися депутатів-жирондистів й покласти край терору. Нову конституцію, Конституцію третього року, Конвент затвердив 29 месідора (17 серпня 1795 року). Її ратифікували через плебісцит у вересні. Вона вступила в дію з 4 вандем'єра (26 вересня) того ж року вона стала основою нового режиму — Директорії.

Директорія

Після повалення диктатури якобінців, у Франції зміцнюється влада поміркованих жирондистів, що спиралися на середню та велику буржуазію. Першим кроком нової влади восени 1794 року було звільнення усіх в'язнів, що опинилися за ґратами у часи Терору. Щоправда, значна кількість в'язнів опинилися у в'язницях зі справедливих причин. Це були зокрема контрреволюціонери, що спричинили у південних департаментах «білий терор» — спалахи гніву роялістів проти республіканців. У листопаді клуб якобінців був закритий за наказом Конвенту, що дало можливість закріпитися новій владі.

Правління Директорії характеризувалось лавіюванням між правими та лівими, що викликало постійні політичні кризи. Поки Директорія проводила свої перші зміни, політики 9 термідора дедалі більше розпадалися на блоки лівих та правих, що у майбутньому буде спричиняти кризи у Франції.

Результати термідоріанського перевороту 1794 року були закріплені конституцією III року, виробленою й прийнятою Конвентом 5 фруктидора III року (22 серпня 1795 року). Сам Конвент розпускався. Натомість, законодавча влада зосереджувалася у двох палатах — Раді п'ятисот та Раді старійшин; виконавча влада передавалася Директорії. Остання складалася з 5 чоловіків (так званих, директорів) і щорічно оновлювалася на одну п'яту свого складу. У Директорію першого складу увійшли Ревельєр-Лепо, Ребель, Летурнер, Баррас та Карно. З усіх членів Директорії Баррас залишався при владі найдовше. За його правління в країні відновився спокій, почалося відродження промисловості та суспільного життя, була прийнята нова конституція.

Поль Баррас

За революційним календарем правління Директорії тривала з 4 брюмера IV року до 18 брюмера VIII року. Це була друга спроба встановлення стабільного конституційного режиму. Успіхи у війні дозволили ввести у дію нову конституцію, тому правління Директорії характеризується більш-менш стабільною ситуацією у країні. Щоправда, залишалися проблеми із депутатами, що являли собою законодавчу гілку влади. Термідоріанці наполягли на тому, щоб дві треті обранців були із колишнього Конвенту. Західний регіон Франції, долина Рони й схід Центрального масиву проголосували за депутатів-роялістів. Впродовж усього існування Директорії політична ситуація у цій сфері залишалася нестабільною. Нестабільною ситуацію робили роялісти, яких очолювали емігранти-аристократи та брати вбитого короля. Прибічники повернення короля перемогли у виборах 1797 року. Натомість, помірковано налаштовані, республіканці організували у вересні 1797 року державний переворот, прогнавши двох із п'яти директорів і проголосивши вибори 177-ми депутатів неправомірними. 1798 року вибори здавалося обіцяли перевагу колишнім якобінцям. Тоді, рада наділила себе правом призначати депутатів від половини виборчих дільниць. Термідоріанці утрималися при владі, але повністю дискредитували себе перед електоратом.

Економічна ситуація теж була не найкращою. Система оподаткування не працювала, і асигнації втратили будь-яку вартість і були замінені на інші паперові гроші, з якими невдовзі трапилося те ж, що й з асигнаціями. З 1797 року держава зажадала виплати податків готівкою, але через економічну кризу металічні гроші стали рідкістю. Після кількох років інфляції, пов'язаних з асигнаціями, у Франції розпочався період зниження цін, який особливо боляче вдарив по сільському населенню. Неспроможне впоратися з величезним боргом, який накопичився за роки монархії та революції, ради вирішують оголосити банкрутство на «дві треті». Франція відмовлялася платити дві треті державного боргу, але підтверджувала одну третину.

Зовні Франція, французька армія отримувала перемоги і йшла в наступ. Весною 1796 року Франція розпочала великомасштабний наступ через усю Німеччину, щоб змусити Австрію укласти мир; італійська армія під командуванням молодого генерала Наполеона Бонапарта приносила одну несподівану перемогу за іншою, і змусила Австрію підписати мирний договір у Кампо Форміо 17 квітня 1797 року. Між 1797 та 1799 роками майже вся Італія перетворилася на республіку-сестру Франції, з інституціями за французьким зразком. Перемоги полегшили фінансові проблеми Директорії, але робили її дедалі залежнішою від армії. Бонапарт був дуже популярним і дедалі більше керував внутрішніми справами Франції. Єгипетський похід мав на меті відрізати шлях до Індії Сполученому Королівству, а Директорія охоче підтримала ідею Бонапарта, оскільки остерігалася того, що він захопить владу.

Проте Директорія була невдалою інституцією щоб привести Францію до розквіту. Правління Директорії завершилося державним переворотом 18 брюмера VIII року (9 листопада 1799 року), який очолив молодий успішний генерал Наполеон Бонапарт. Здійснивши переворот він проголосив: «Громадяни, принципи, започатковані революцією, утвердилися. Вона закінчена». Директорію замінив інститут Консульства. Це був авторитарний режим під управлінням трьох консулів, перший серед яких мав усю повноту влади. Франція вступила в новий історичний період, в якому її доля була в руках Імператора (фр. l'Enpereur).

Наполеон Бонапарт стає Консулом у Сен-Клу. Франсуа Бушо

Консулат

Період правління Консулату (фр. Consulat) — стабільний проміжок часу в історії Першої Французької республіки, під час якого уся повнота влади де-факто належала Наполеону Бонапарту, хоча юридично була обмежена.

Правління Консулату встановилося внаслідок перевороту 18 брюмера VIII року, коли Наполеон Бонапарт створив заколот проти бунтівної Ради п'ятисот, законодавчого органу влади й отримав усю повноту влади. За григоріанським календарем це було 9 листопада 1799 року. У цьому заколоті генералу Бонапарту допомагали міністр закордонних справ Франції Шарль-Моріс де Талейран-Перігор, міністр поліції Жозеф Фуше та старший брат Наполеона — Жозеф Бонапарт. Унаслідок перевороту утворилось Тимчасове консульство, на чолі з трьома консулами — Наполеоном Бонапартом, Жозефом Сієс та Рожером-Дюко, що тривав з 9 листопада по 24 грудня 1799 року. Спочатку ці консули повинні були встановити стабільну владу та створити умови для розвитку політичної та економічної сфер Франції. На першому засіданні тимчасових консулів виникає питання щодо обрання президента консульства серед них, але не прийшовши до однозначного рішення, зупиняються на тому, щоб кожен з них по черзі головував один день. Хоч Бонапарт не отримав бажані повноваження одразу, все ж період характеризується поступовим посиленням його влади.

Владу Консулату закріпила нова Конституція, що була прийнята 13 фрімера VIII року від революції(13 грудня 1799 року). Натомість, державний переворот стає несподіванкою для всієї Франції, тим більше, що необхідність його не була виправдана в очах суспільства. Події 18 та 19 брюмера у Парижі викликали здивування в очах народу. Робочі паризьких передмість віднеслися до перевороту байдуже. Але в той же час виникає протидія в департаментах Франції, і щоб якось її стримати тимчасові консули, розпочинають кадрові чистки в департаментах.

Але народ був задоволений. Так, нарешті припинилась боротьба на заході Франції, а саме у Вандеї, і до Франції дозволили повернутись емігрантам, в тому числі впливовим Лафайєту і Карно. Колишні політичні діячі не зазнавали репресій. Так, наприклад, ранком 9 листопада Талейран відвідав Барраса і переконав його відмовитись від своєї політичної влади.

Влада та популярність першого консула Наполеона Бонапарта росли, а період Тимчасового консульства закінчився. Після прийняття Конституції VIII року, новими консулами були призначені Наполеон Бонапарт, Жан-Жак Камбасерес та Франсуа Лебрен. На першому засіданні колегії трьох консулів, яке відбулося 4 нівоза VIII року (25 грудня 1799 року) було сформовано уряд та призначено сім міністрів: юстиції — Андре-Жозефа Абріаля, закордонних справ — Шарля Моріса Талейрана, внутрішніх справ — Люсьєна Бонапарта, фінансів — Годена, флота і колоній — П'єра Форфе, поліції — Жозефа Фуше. Щоправда, пізніше в уряді були зроблені деякі перестановки у зв'язку з війною з Австрією. Також, у законодавчій гілці влади Першому консулові допомагали слухняний Сенат, що з іншими деякими дрібними інституціями становив Законодавчий корпус Республіки.

Спільний портрет трьох консулів. Зліва направо: Камбасерес, Бонапарт, Лебрен

Відтепер, тривав період Десятирічного консульства, на чолі із першим консулом Наполеоном Бонапартом. Протягом цього періоду Наполеон Бонапарт, не оголосивши себе главою держави, як перший консул зарекомендував себе як консервативний, авторитарний, самодержавний очільник. Однак, відомий історик Роберт Б. Холтман назвав французький консулат «одним з найважливіших періодів всієї французької історії». Перший консул Бонапарт не рахувався з думкою інших двох консулів і вони були лише слухняними знаряддями у його руках.

Завдання Бонапарта було важким. Треба було створити майже зовсім наново все управління, відновити фінанси, що перебували у вкрай заплутаному положенні, при повній відсутності кредитів і як-небудь покінчити з другою коаліцією. Одним з перших наказів Бонапарта була заборона 27 нівоза VIII року (17 січня 1800 року), «на час війни», 60 політичних періодичних видань в Парижі. (Збережено було всього 13 і то з підпорядкуванням міністру поліції і з загрозою заборони і вилучення в разі появи в них статей, що «не виявляють належної поваги до соціального порядку, до народного суверенітету, до слави армії і до держав, дружніх республіці». Таким чином, придушуючи всі прояви політичної волі, Бонапарт енергійно втілював у життя позитивну частину своєї програми. Вона полягала в створенні твердої, вкрай централізованої влади, в заступництві промисловості, особливо рільництва, у примиренні з новим порядком речей всіх тих елементів старого суспільства, які тільки можуть з ним змиритися (особливо церкву), у поліпшенні фінансів тощо.

Портрет Наполеона Бонапарта, першого консула. Жан-Огюст-Домінік Енгр

У 1801 році за сприяння уряду було засновано «Товариство заохочення національної промисловості». Значно поліпшено шляхи сполучення як сухопутні так і морські (в тому числі річкові); закон про охорону лісів XI року врятував їх від необачного винищення.

7 нівозу VIII року (25 грудня 1799 року) церковні будівлі були повернені церквам; 15 липня 1801 року укладено з Папою Пієм VII конкордат, в силу якого законом 18 жерміналя Χ року (8 квітня 1802 року) відновлено державну церкву у Франції; єпископи повинні були призначатися першим консулом, але отримувати підтвердження у Папи; останньої важливою в цьому напрямку мірою, прийнятою вже при імперії, було скасування республіканського календаря і відновлення християнського (1 січня 1806 року). Католицька церква настільки примирилася з новим порядком речей у Франції, що папа погодився вінчати Наполеона на царство у 1804 році. Згодом відносини їх знову зіпсувалися і Папа відлучив Наполеона від церкви.

Наполеон Бонапарт переміг Австрію у війні, зокрема у битві при Маренго у 1800 році, в якій особисто узяв участь. 1802 року підписав Ам'єнський мир із Великою Британією. І попри це, ретельно збільшував чисельність французької армії та успішно реформував управління нею та склад.

Наполеон — Імператор французів. Жан-Огюст-Домінік Енгр

Більшість цих мір було прийнято уже за періоду Довічного консульства, що було проголошено Конституцією X року (16 термідора X року або 2 серпня 1802 року) та за підсумками плебісциту, проведеним сенатом — за надання довічного консула проголосувала 98 % людей. Уся повнота влади відтоді знаходиться в руках Наполеона. У цей час сильно посилювався культ особистості Наполеона та репресії проти його супротивників, зокрема Жоржа Кадудаля і Жана Віктора Моро. А невдовзі вбивство герцога Енгієнського. Папа Римський згодився коронувати Наполеона, і він керувався великою популярністю серед народу. 1804 року за підсумками чергового плебісциту, 18 травня 1804 року, за черговою Конституцією XII року (28 флореаля XII або 18 травня 1804), проголошено Першу імперію, а Наполеона 2 грудня того ж року, у соборі Паризької Богоматері, короновано Імператором французів. Так закінчилась Перша французька республіка.

Устрій Першої французької республіки

Французька республіка була унітарною державою.

Вперше унітаризм Французької республіки було проголошено Декретом Національного конвенту «Про єдність і неподільність Французької республіки від 25 вересня 1792»:

Національний конвент оголошує, що Французька республіка єдина і неподільна

Конституція Французької республіки 1793 підтверджувала унітаризм:

Французька республіка єдина і неподільна

Це ж підтверджувала і Конституція Французької республіки 1795:

Французька Республіка єдина і нероздільна

Те ж підтверджувалося Конституція Французької республіки 1799:

Республіка єдина і неподільна

Органи державної влади

Перша конституція Французької Республіки прийнята Національним конвентом у 1793 році.

Перша конституція Французької республіки була прийнята Національним конвентом у 1793 році. Сувереном за цією конституцією був народ (фр. peuple), який є сукупністю французьких громадян (фр. universalité des citoyens français) безпосередньо — збираючись по первинних зборах Французької республіки (фр. assemblées primaires) по кантонах, і через виборчі зібрання (фр. assemblées électorales) за округами і департаментами, законодавчим органом був Законодавчий корпус Французької республіки (фр. corps législatif), виконавчим органом — Виконавча рада Французької республіки (conseil exécutif), адміністративним органом — Головне управління Французької республіки.

Друга конституція Французької республіки була прийнята Національним конвентом у 1795 році. Сувереном за цією конституцією була сукупність французьких громадян (фр. universalité des citoyens français), які безпосередньо обираючи первинні збори (фр. assemblées primaires) у кантонах, і виборчі зібрання (фр. assemblées électorales) по департаментах, законодавчим органом був Законодавчий корпус Французької республіки (фр. corps législatif), виконавчим органом Виконавча директорія Французької республіки (фр. directoire exécutif).

Адміністративний поділ

Департаменти Першої французької республіки у 1801 році

Територія Французької республіки відповідно до конституції 1793 року поділялася на департаменти, округи і комуни. Адміністративними органами департаментів були — генеральна рада (фр. conseil général), округів — супрефектури, комуни — муніципальна рада (conseil municipale).

Територія Французької республіки згідно з Конституцією 1795 року конституції поділялася на департаменти, кантони і комуни. Адміністративними органами департаментів були — генеральна рада (фр. conseil général), комун — муніципальна рада (фр. conseil municipale).

Законом 28 плювіоза VIII року (17 лютого 1800 року) «Про поділ території і адміністрації» збережено і зміцнено поділ Франції на департаменти і введено новий поділ — на округи. На чолі департаменту — префект. При ньому засновані рада префектури і генеральна рада, і ті й інші призначаються урядом з пропонованих виборцями списків департаментських нотаблів (виборці обирали зі свого середовища одну десяту частину осіб, що були комунальними нотаблями). Останні зі свого середовища теж одну десяту — тобто на всю Францію близько 50000 чоловік — департаментських нотаблів. В округах при супрефектах складалися теж призначені урядом окружні ради. У містах міським господарством повинні були завідувати призначені мери. Таким чином все управління зверху до низу було суворо централізованим.

Клієнтські держави

В ході революційних війн було окупованоч атсини сусідніх держав, де було створено клієнтські (сестринські держави. Більшість з режимів сестринських республік, в дійсності були засобом контролю окупованих теренів і були сумішшю французького і місцевого управління. Республіки тримались на французьких багнетах, а французька адміністрація мала на меті вивезення ресурсів (продовольство, гроші та солдати) до Франції.

Право

Законодавство і судова система ґрунтувалося на конституціях, що приймалися в залежності від політичної ситуації. Загалом було 4 конституції: I року (1793 р., якобинська), III року (1795 р., термідоріанська), VIII року (1799 р., бонапартиська), X року (1802 р., бонапартиська). Конституція 1799 року запровадила 10-річне консульта, а 1802 року — пожиттєве консульство. Вони обидва стали передумовою конституції XII (1804 року), яким було запровадено Французьку імперію.

Важливим законодавчим актом був цивільний кодекс 1804 року, згодом перейменований в кодекс Наполеона (фр. Code Napoléon). Цивільний кодекс допускав розлучення за бажанням подружжя, але при цьому право влади надавалося чоловікові (батькові), підпорядковуючи йому дружину і дітей.

Судочинство

Республіка ліквідували Парламенти і в принципі вороже ставилися до судової влади, привілеїв магістратів Парламентів. Тому й з'явилися численні акти, які забороняють судді втручатися у справи адміністрації. Цей поділ стався 1790 року. Закон від 16-24 серпня 1790 (розділ II, ст. 13) визначив: «Судові функції відмінні і завжди відокремлені від адміністративних функцій. Під страхом скоєння посадового злочину судді що неспроможні порушувати діяльність адміністративного корпусу». Це було закріплено й у Конституції 1791 року (розділ III, глава V, ст. 3).

Судова влада Конституцією VIII року була передана Сенату, який також виконував функції конституційного журі та мав право зміщувати посадових осіб, якщо вони починали завойовувати надто велику популярність. Верховний суд юстиції створено Конституцією від 5 фрюктидора III року (22 серпня 1795 року) з 5 суддів та 2 національних обвинувачів, призначені з числа членів Касаційного трибуналу, та вищі присяжні, призначені виборчими асамблеями департаментів. За законом від 20 термідора IV року (7 серпня 1796 року) журі вищих присяжних мало включати 16 осіб. Додатково також призначалися 4 вищих присяжних на роль помічників та ще 4 запасних. Закон від 11 плювіозу V року (30 січня 1797 року) впроваджував ще двох запасних суддів для заміщення постійних членів у разі неможливості виконання ними своїх функций. Порівняно невелика кількість професійних суддів, наявність журі присяжних (понад 12 присяжних), відсутність вираженої ієрархії у структурі суду відрізняють верховні суди часів Директорії.

18 березня 1800 року був затверджений закон про судову організацію Франції, пройнятий тими ж прагненнями. 7 лютого 1801 року цей закон, зважаючи на роялістський замах на життя Бонапарта, був доповнений законом про особливі трибунали для всіх випадків.

Поліція

Декрет 7 фрюктидора II року (24 серпня 1794 року) стосувався організації роботи загальної поліції, керівництво якою було покладено на Комітет суспільної безпеки. Декрет 14 фрюктидора того ж року врегулював питання роботи столичної поліції. Тепер паризька поліція поєднувалася з муніціпальною адміністрацією. Наглядові комітети секцій було ліквідовано, замість них запроваджено було 12 окружних комітетів. 19 вандемьэра III року (10 жовтня 1794 року) створюється Трибувал виправною поліції, а 26 вандемьєра того ж року — Адміністративна комісія поліції, 24 члени якої призначалися Конвентом. 24 вантоза III року (14 березня 1795 року) скасовано принцип виборності комісарів поліції, яких тепер призначав Комітет суспільної безпеки. Декретом 19 вандемьєра IV року (11 жовтня 1795 року) комісарів поліції призначала муніціпальна влада, а міста Париж, Бордо, Ліон, Марсель отримали право мати центральне бюро поліції.

Директорія декретом від 12 нівоза IV року (2 січня 1796 року) створила Міністерство загальної поліції, що складалося з відділення комерції, народного здоров'я, шляхів сполучення; нагляду і безпеки; моралі і думок; депеш.

Економіка

Незважаючи на скасування 1789 року феодальних прав спочатку становище найбіднішого прошарку сільськогосподарського населення залишалося практично незмінним. Цей захід, у поєднанні з різними конфіскаціями церковної та вигнаної шляхти, спочатку дозволив буржуазії та заможним селянам повернути собі землю, а потім перепродаж менших ділянок приніс користь більшій частині населення. разом з тим сільске господарство розвивалося помірними темпами.

Декрет Алларда від 2 та 17 березня 1791 року скасував гільдії, які через свої монополії перешкоджали свободі підприємництва та здавалися несумісними з принципом національного суверенітету. Цей декрет був швидко підтверджений Законом Ле Шапельє від 14 червня 1791 року, який забороняв коаліції, тобто об'єднання робітників і селян, що обмежило їх права у протидії буржуазії. Ці два закони встановили свободу торгівлі та промисловості.

У 1793—1794 роках, під час якобинської диктатури, відбувалася централізація, що базувалася на концепції керованої економіки. В цей період виокремлюються два етапи: вересень-грудень 1793р. та січень-квітень 1794р. Характерними рисами першого етапу є поступове підпорядкування цієї сфери шляхом ухвалення декретів про максимум (11 і 29 вересня) та створення Центральної продовольчої комісії (22 жовтня), яка з повноваженнями контролоювати максимуми, врожай і право проводити конфіскації у сульському господарстві та промисловості завершила повне підпорядкування економіки. Другий етап відзначений деякими послабленнями у сфері зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Основним законом тут був третій максимум (21 лютого 1794 р.): оптові та роздрібні торговці отримали надбавки до прибутку на 5% і 10% відповідно; затверджено транспортні ціни — 4 су з деньє за поштову милю шосейною дорогою і 5 су по путівці. 9 серпня 1793 року почалося створення національних зерносховищ у селах, що керувалися адміністратіцями дистриктів. Згодом, за умов кризи, основним способом їх наповнення стали реквізиції. До 16 квітня 1794 року реквізиції проводилися місцевою владою, Центральною продовольчою комісією та армією, а з 16 лише комісією. Одним із способів боротьби з дефіцитом продуктів при якобинцях була карткова система. Ще 10 серпня 1793 року у Парижі запровадили перші картки на хліб. Потім протягом осені 1793 та весни 1794 гг. були введені картки на мило, яйця, м'ясо, цукор та сіль. Нова система покращила розподіл, але не могла поліпшити постачання.

Держава протегувала, переважно військовим, виробництвам і пов'язаних із нею заводам (шкіряним, металургійним). Інші галузі були або зруйновані, або вели жалюгідне існування, піддаючись реквізиціям і відчуваючи нестачу сировини. Націоналізація стала одним із методів контролю над підприємствами. Державні мануфактури поділили на три групи. До першої відносяться казенні мануфактури, що існували ще з часів «старого режиму»: мануфактура Гобеленов, Севрська порцелянова, мануфактура Бове тощо. Вони продовжували функціонувати. З 24 травня 1794р. ними завідував спеціальний орган Комісія агрономічної культури та мистецтва. До другої групи належали спеціально створені мануфактури, здебільшого орієнтовані на військові потреби. До третьої групи належали приватні підприємства, піддані націоналізації, зокрема металургійні заводи в департаментах Шер, Альє, Ньєвр, Верхня Сона, Кот д'Ор та Верхня Марна, пошивальні майстерні Монтобану

11 березня 1794 року знімається ембарго з товарів що у портах із серпня 1793 року. За два дні новий декрет дозволяє купцям великих приморських портів вивозити предмети розкоші. Замість агентів Комісії з'являються представники комерційних агенцій.

7 квітня 1795 року Конвент ухвалив декрет щодо мір та ваг, що формалізував використання метричної системи та встановлював, серед іншого, нову номенклатуру мір ваги на основі грама; декрет від 13 брюмера IX року (4 листопада 1800 року), який зробив використання цієї системи обов'язковим.

З початком Директорії ВВП зростав зі швидкістю 3% на рік, але до 1800 року виробництво досягло лише 60% від рівня 1789 року.

Фінанси

Щоб вирішити фінансову кризу, яка розпочалася на початку другої половини 1780-х років через жалюгідний стан державних фінансів, Установчі збори 2 листопада 1789 року за пропозицією Талейрана ухвалили конфіскувати все церковне майно та «передати його у розпорядження нації». У вересні 1791 року було засновано Національне казначейство: це нове фінансове управління було створено для збору доходів для держави. У кожному окрузі були приймачі, а для кожного департаменту – скарбник-розпорядник. Казначейство було довірено шістьом комісарам, яким доручено розглядати запити від кожного міністерства. П'єр Жозеф Камбон спробував відновити довіру, ведучи «Велику книгу державного боргу» (декрет-закон від 21 серпня 1793 року).

20 травня 1793 року Національний конвент проголосував за примусову позику, відому як «Примусова позика II року», та добровільну позику для осіб, перелічених як такі, що мають високі доходи. Після падіння Максиміліана Робесп'єра (9 термідора II року – 27 липня 1794 року) обвал вартості асигнації зробив фінансове становище країни нестабільним, особливо враховуючи, що війна на кордонах та внутрішні повстання коштували величезних сум грошей.

Конституцією III року повноважень щодо прийняття фінансових рішень було покладено на 5 комісарів Національного казначейства та 5 з питань національного обліку (до цієї дати їх було дев'ять), обраних Радою старійшин.

9 липня 1795 року американський фінансист Джеймс Свон успішно врегулював американський борг перед Францією та домовився про отримання Комітетом фінансів через американське казначейство суми 2 024 899 доларів, що еквівалентно майже 11 млн. франків. 26 жовтня 1795 року Комітет фінансів було розпущено. 10 грудня було оголошено другу примусову національну позику, відому як «Примусова позика IV року». Її розмір було встановлено на рівні 60 млн. франків. Він сплачувався асигнаціями, що дозволяло державі виводити активи, що знецінювалися, з економіки. 16 лютого 1796 року асигнацію було демонетизовано, але білети залишалися законним платіжним засобом. У лютому 1797 року було запущено систему обіцянок територіальних мандатів, яка проіснувала ледве рік.

У червні 1796 року було створено Управління поточних рахунків, яке замінило Caisse d'escompte Дисконтний банк, який було розпущено в 1793 році. У наступні місяці було створено ще три банки. Протягом 1798 та 1799 років ці банки пережили значну кризу ліквідності, яка загострилася фінансовою панікою та кредитною кризою у Великій Британії.

27 листопада 1799 року було заснувало Гарантійно-амортизаційний фонд, який дозволив реструктуризацію державного боргу. Після цього було створено Банк Франції (18 січня 1800 року), незалежну від уряду установу, що складалася з представників приватних банків, з капіталом, поділеним на 30 000 акцій. Його діяльність забезпечувала державу ліквідністю. Продаж Луїзіани у 1804 року принесл скарбниці 80 млн. франків.

Бюджет

Доходи у 1793 році були низькими: державний дефіцит становив 200 мільйонів ліврів на місяць. У 1794 році та на початку 1795 року Термідоріанський конвент намагався повернутися до лібералізму, але зазнав невдачі. За часів Директорії борг було скорочено з 250 млн. до 83 млн. ліврів завдяки реорганізації платежів. Дефіцит становив 435 млн. ліврів на місяць у 1796—1797 роках. В подальшому доходи ніколи не перевищували 500 млн. франків, тоді як витрати – навіть з урахуванням контролю – легко досягали 600 млн. франків через видатки на війну проти антифранцузьких коаліцій.

9 листопада 1799 року (18 брюмера), коли Наполеон Бонапарт захопив владу, держава опинилася на межі банкрутства. Державні витрати зросли у 1801 році зросли до 550 млн. франків.

Податки і репарації

Жирондинська конвенція запровадила податки на перерозподіл, які пропагував Сен-Жюст. Ці податки базувалися на революційній ідеології: рівність, навіть у багатстві. Таким чином, кожен муніципалітет намагався збалансувати розподіл багатства, оподатковуючи багатих. Зрештою, кожен департамент запровадив військові податки, приблизно по 5 млн. ліврів на департамент. Згідно з Монтаньярською конвенцією, революційні податки принесли державі 35 мільйонів ліврів. Податки стягувалися з завойованих територій; наприклад, 48 бельгійських міст разом внесли 50 мільйонів ліврів до революційної держави. Нарешті, дорогоцінні метали, особливо ті, що належали церкві, продавалися за 30 мільйонів ліврів.

Земельні податки 1796 року принесли понад 200 млн. ліврів. Проте оподаткування залишалося нерівним. Податки на особисте майно принесли 50 млн. ліврів. Ліцензія на підприємницьку діяльність, реорганізована в сім професій, принесла 17 млн. ліврів доходу.

Податкову систему було реорганізовано 1797 року. У кожному кантоні було «журі справедливості» та комісарів, відповідальних за складання податкових списків, а в кожному департаменті було агентство з прямих податків. Ліцензія на ведення бізнесу була розділена на сім класів відповідно до професії, а 24 листопада 1798 року (4 фрімера VII року) було запроваджено новий податок, відомий як «податок на двері та вікна», тоді як непрямі податки були непомітно знову запроваджені. Цей податок мав важкий початок, оскільки завдання реєстрації кожного відкриття було дуже складним і виснажливим. За допомогою цих чотирьох податків була встановлена ​​основна система французьких фінансів до 1914 року: це були «чотири старі податки». Муніципальний дефіцит був зупинений шляхом надання кожному місту дозволу стягувати місцеві податки.

Для Директорії внески клієнтських і переможених країн були життєво важливими. Швейцарія внесла 16 млн. франків, що дозволило фінансувати єгипетську кампанію. Цизальпінська республіка принесла 40 млн. франків. Римська республіка – 72 млн., Партонапейська республіка — 30 млн. Загалом у 1797—1799 роках переможені країни надали Франції 158 млн. франків, що становить 1/4 річного бюджету Французької республіки.

Гроші

Зберігалася грошова система Старого режиму. Але з 1792 року металеві гроші було замінено паперовими асігнатами. 1794 року через інфляцію 100 ліврів асигнаціями стали коштувати 3 турських лівра. 7 квітня 1795 року було створено паперовий франк, який замінив турський лівр. На початку 1796 року відбулося повернення металевих грошей: 100 ліврів асигнаціями коштували 30 сантимів.

Закон від 14 Жерміналя XI року (4 квітня 1803 року) впроваджував золотий (жермінальський) франк і дозволяв урядовим службам приймати обрізані або зіпсовані монети за вагою. Указ від 17 Преріаля XI року (6 червня 1803 року) впровадив двосторінковий тариф на переплавку золотих та срібних монет з усіх європейських країн та майже всіх азійських країн. Закон від 17 Жерміналя XI року (7 квітня 1803 року) встановив біметалізм, заснований на співвідношенні обміну 1 золота до 15,5 срібла (1/15,5): 1 золотий франк = 0,3225 г золота 900/1000 проби, або 0,29025 г чистого золота; 1 срібний франк = 5 г срібла 900/1000 проби, або 4,5 г чистого срібла. Зі срібла карбувалися монети номіналом чверть, половина, 1, 2, 5 франків, з золота — номіналом 20 та 40 франків.

Військо

Армія

Не маючи повної довіри до колишніх королівських полків навесні 1792 року було закликано до створення добровольчих (волонтерських) батальонів, внаслідок чого до кінця року їх нараховувало 289114 осіб. У середині 1793 року Революційна армія офіційно складалася з 196 піхотних напівбригад. Велику роль у створенні армії нового типу зіграв Лазар Карно, який став у серпні 1793 року членом Комітету громадського порятунку, який відповідав за військові питання. Його прозвали «організатором перемоги». З його ініціативи відбулося злиття частин старої королівської армії з революційними батальйонами волонтерів. Замість колишніх полків створювалися напівбригади, до складу яких входили по одному старому королівському батальйону і по два волонтерських батальйони. Кавалерійські полки при цьому збереглися майже в тому ж вигляді, що й до революції. У 1794 році нова напівбригада була повсюдно прийнята.

Солдати Французької республіки

Окрім регулярних напівбригад, існували також легкі піхотні напівбригади. Ці формування формувалися з солдатів, які продемонстрували майстерність у стрільбі, і використовувалися для сутичок перед основними силами. Як і лінійні напівбригади, легкі напівбригади не мали одноманітності ні в озброєнні, ні в спорядженні. Поряд з проблемою уніформи, багатьом бійцям Революційної армії бракувало зброї та боєприпасів.

До літа 1794 року ресубліканська армія мала у своєму складі 1 млн. 630 тис. солдатів і була поділена на 11 армій, з яких найсильнішою була Північна армія (245тис.), а найменшої Західна (22,5 тис.). Армії ділилися на дивізії (по 8-10 тис. солдатів) та напівбригади (по 3 тис. солдатів).

Кавалерія серйозно постраждала від Революції. Більшість офіцерів були аристократичного походження та втекли з Франції на останніх етапах правління монархії або щоб уникнути подальшого терору. Багато французьких кавалеристів приєдналися до емігрантської армії принца Конде. Не маючи не лише навчених офіцерів, а й коней та спорядження, республіканська кавалерія стала найгірше оснащеним родом військ армії. Кіннота складалася з 26 полків важкої кавалерії, 2 полки карабінерів,20 драгунських полків, вісімнадцять полків єгерів та 10 гусарських полків. Насправді рідко якийсь із цих полків досягав навіть половини чисельності. Проте, на відміну від піхоти, де всі батальйони старої королівської армії були об'єднані зі щойно набраними добровольцями для формування нових напівбригад, кавалерія зберегла свою полкову ідентичність протягом республіканського періоду.

Артилерія найменше постраждала від відтоку аристократичних офіцерів на початку Революції, оскільки нею командували переважно вихідці з середнього класу. Республіканська артилерія була відповідальною за кілька ранніх перемог над арміями антифранцузьких коаліцій. Гармата продовжувала відігравати домінуючу роль на полі бою протягом усіх революційних війн.

1794 року було засновано аеростатні роти, що стали прешими повітряними силами Франції. Перше військове застосування повітряної кулі відбулося 2 червня 1794 року, коли її було використано для розвідки під час ворожого бомбардування. У 1795 році, першу роту було передано до складу Самбр-Мааської армії. У вересні 1796 року вони брали участь у битві під Вюрцбургом, коли французька армія зазнала поразки, і вся рота була взята в полон разом з її повітряною кулею L'Intrépide, яка зараз виставлена ​​в Музеї історії людства у Відні.

15 січня 1799 року Директорія ухвалила закон про розпуск повітроплавацької команди. Другу роту було негайно розформовано, але перша все ще діяла в Єгипті та існувала до свого повернення до Франції в 1802 році.

Флот

Французька революція завдала серйозного удару по морякам «Рояль», як називався Французький королівський флот, яких звільняли за критеріями вірності революційним ідеалам, а не компетентності. Необхідність захисту морських комунікацій з колоніями та Сполученими Штатами Америки змусила революційний французький флот протистояти переважному пануванню на морях, яке здійснював Королівський флот, який міг за бажанням розгорнути понад сто кораблів і понад 200 фрегатів, хоча вони були розкидані по всьому світу для захисту британських інтересів.

У 1792 році французький флот складався з 80 лінійних кораблів і 78 фрегатів. Облога Тулона в 1793 році призвела до знищення значної частини флоту, який потрапив до рук роялістів і був спалений британцями перед їхнім відступом. До 1799 року залишилося лише 49 лінійних кораблів та 54 фрегати.

У рамках загальної реформи флоту часів Консультва було вигнано масу осіб, що відзначалися своїм «грубим невіглаством», а лави були відкриті для всіх, хто мав гідну кваліфікацію, включаючи колишніх морських офіцерів, які служили за старого режиму, а також освічених і талановитих молодих людей. Для покращення дисципліни були повернуті до чинності старі загальні правила, що діяли до 1789 року, і розроблені нові, що повернули порядок і підпорядкування центральній владі.

Першим експериментом було формування Морського легіону під час французької кампанії в Єгипті та Сирії. Після поразки французького флоту під Абукіром майже 2500 моряків та морських артилеристів опинилися в Александрії та були використані для формування нового легіону протягом жовтня та листопада 1798 року. Новий легіон мав 8 рот фузилерів, 1 роту гренадерів та відділення артилерії та піонерів (інженерів і саперів). Морський легіон було повернуто до Франції за британський рахунок у вересні 1801 року, але після цього його було розформовано.

Релігійне питання

Французька революція мала відверто антихристиянський характер. Починаючи з 11 серпня 1789 року було відмінена двадцятина, що відняло у церкви частину прибутків. 2 листопада того ж року на пропозицію єпископа Отена Талейрана церковне майно перейшло в управління держави для погашення громадського боргу, чим заслужив собі популярність серед депутатів. Майно ставало державною власністю, а пізніше продавалося, щоб покрити державний дефіцит.

Націоналізація церковного майна змусила Установчі збори зацікавитися фінансуванням церкви. Цивільна конституція церкви, яку прийняли 12 липня 1790 року, й яка була ратифікована королем 26 грудня 1790 року, перетворила духівництво в державних службовців із встановленою заробітною платою. Церковники відтоді обиралися й повинні були присягати на вірність нації, закону й королю. Але безпрецедентним насильством над засадами християнської віри став порядок призначення представників духівництва, яких мусили обирати всі виборці певної території, незалежно від їхніх релігійних переконань. Тобто виходило так, що, приміром, у деяких містечках Лотарингії священика фактично призначала місцева юдейська громада, яка мала там більшість голосів. За стародавньою галльською традицією, а також почасти, відповідаючи духу Просвітництва, яке ратувало за світське суспільство, депутати не поцікавилися думкою Папи Римського, щодо реформи Католицької церкви. В березні 1791 року Папа засудив усі церковні реформи в Франції. В результаті населення поділилося на дві антагоністичні частини. 65 % церковних чинів або відмовилися від присяги або уникало її, що посіяло зерно драматичних подій 1792—1793 років (див. Вереснева різанина). Більш того, король був щирим католиком і прийняв бік Папи та тих священників, які уникали присяги. Внаслідок, таких реформувань виникла специфічна релігійна конфесія, яка за визначенням не могла бути католицькою.

Релігійне питання загострило невдоволення тієї частини населення, що розчарувалися в Революції. З 1790 року на півдні почалися сутички між протестантами й католиками. Питання про присягу стало причиною протиборства на заході, там, де міста підтримували тих священників, що дали присягу, а села — тих, хто відмовлявся це зробити.

Стела на соборі в Клермоні, що свідчить про культ Вищої істоти

Наступним етапом ескалації антихристиянської політики революціонерів стала спроба введення так званого «культу розуму», що супроводжувалася відвертим цинізмом та безпрецедентно жорстокими репресивними заходами з метою викорінення християнства. Далі — більше. Черговим актом знущання над традиційною духовністю французької нації стала спроба запровадження «культу вищої істоти». Ця специфічна релігійна система взагалі не мала нічого спільного ані з християнством, ані з іншими відомими людству віруваннями. Відповідний декрет було прийнято революційним Конвентом на засіданні 18 флореаля II року (7 травня 1794 року). Сутність культу визначалася трьома першими параграфами цього документу, сформульованими так: «1) Французький народ визнає існування Вищої Істоти і безсмертя душі; 2) Він визнає, що гідним Вищої Істоти культом є виконання обов'язків людини; 3) На перше місце серед цих обов'язків він ставить обов'язок гребувати поганою вірою і тиранією, карати тиранів і зрадників, допомагати нещасним, шанувати слабких, захищати пригноблюваних, робити іншим всяке можливе добро, не бути несправедливими ні до кого». Організація культу передбачалася пунктами декрету, які говорять про встановлення свят для того, щоб «нагадувати людині про божество і гідність її власної подоби». Окрім чотирьох політичних свят, річниць 14 липня 1789 року, 10 серпня 1792 року, 21 січня 1793 року і 31 травня 1793 року, в календарі мало бути ще 36 свят. Серед них на першому місці повинне було стояти «свято Вищої Істоти і Природи». «Природа» потім зникла з назви свята. У цьому ж декреті є пункт, згідно якого 20 преріаля повинно було відбутися перше таке свято, втаємничене тільки Вищій Істоті.

Після повного провалу «культу вищої істоти» республіканська влада обрала шлях поєднання репресій та ігнорування. Політика була спрямована на те, щоб не провокувати французів на прямий опір антихристиянським репресіям, але, водночас, поступово витісняти всі прояви релігійності з національного життя. Саме на цьому етапі та частина священників, що погодилася на антикатолицький «Акт про цивільний устрій духівництва», зрозуміла, чим закінчується угода з дияволом: золото, яким він платить, перетворюється на багнюку. Вони зрадили свою віру, але держава, яка обіцяла їм за це винагороду, відмовилась від них, а маси простих французів підтримували ту частину священників, яка пронесла відданість своїй релігії крізь роки переслідувань. Цікавим фактом є те, що доба відносного пом'якшення ставлення до церкви супроводжувалася справжнім вибухом релігійної активності серед французів. Церкву почали відвідувати навіть ті, хто до революції ігнорував релігійне життя.

Цікаво буде дізнатися, що найбільше постраждали (а, кажучи прямо, були знищені) саме рудименти дохристиянських вірувань населення Франції, що сягали своїм корінням кельтської доби. Католицизм із його потужною догматикою та опорою на Біблію, зрештою, зміг відродитися достатньо швидко. Живу ж народну релігійність, що мала подвійний характер та несла в собі риси світогляду давніх індоєвропейців, було втрачено назавжди.

Культура

Освіта

У серпні 1792 року було прийнято Декрет Законодавчих зборів про скасування конгрегацій, який відокремив школи церкви. Конвент прийняв Декрет «Про організацію народної освіти» від 29 фрімера – 5 нівоза II року (19–25 грудня 1793 року) проголошував вільну освіту, яка мала здійснюватися публічно. Професійна діяльність вчителів контролювалася муніципалітетами чи секціями, а також батьками чи опікунами. Навчальні посібники підлягали обов'язковому затвердженню Конвентом і мали пропагувати республіканські чесноти..

Якобінська влада вирішила провести радикальні зміни щодо вищих наукових установ, оскільки бачила в них приховану опозицію існуючому режиму. 8 серпня 1793 року була закрита Академія наук і всі пов'язані з нею наукові товариства. Держава припиняла їхнє фінансування. Було збережено лише деякі наукові установи. Наприклад, Королівський сад перетворили на Музей природної історії. З найстаріших навчальних закладів продовжував свою роботу Колеж де Франс. 15 вересня 1793 року Конвент прийняв декрет про скасування університетів по всій території республіки.

У 1794 році французькими вченими Гаспаром Монжем і Лазаром Карно було засновано Центральну школу громадських робіт, яку було перетворено у 1795 році на Політехнічну школу, яка готувала інженерів.

Десята глава Конституції ІІІроку стверджувала нову систему народної освіти, яка була оголошена правом і обов'язком держави. Конституція встановила три ступені: початковий, середній та вищий.

1802 року було створено Міністерство національної освіти Франції. 11 флореаля X року (1 травня 1802 року) було прийнято Декрет від про народну освіту, що створював нову структуру: 1) початкові школи; 2) загальноосвітні школи; 3) ліцеї; 4) спеціальні школи; 5) військові училища; 6) національні пансіони. Цей декрет також зберігав автономію комун у сфері початкової освіти. Контроль над навчальними закладами здійснювала префектура, а вибір викладачів – мер та муніципальна рада. Середню освіту давали ліцеї та середні школи. Ліцеї були державними, тож їх було небагато. Кошти для їх фінансування надходили з плати за навчання та державних субсидій. За законом на кожен округ, який має свій апеляційний суд, покладався один ліцей. В них вивчали математику, природничі науки, риторику, логіку, етику, літературу та класичні мови, додатково викладали сучасні мови та малювання. Контроль за навчальною діяльністю здійснювало адміністративне бюро, до якого входили директор, мер міста, префект департаменту та два члени апеляційного суду. Також було створено середні загальноосвітні школи, чи комунальні колежі. Вони були не державними, а громадськими чи приватними навчальними закладами. Їхня навчальна програма являла собою дещо скорочений варіант ліцейської програми. Протягом двох років після набуття чинності Декретом від 11 флореаля Х р. у Франції було створено 378 загальноосвітніх шкіл різних ступенів, 361 приватну школу та 46 лицеїв.

Наука

Найважливішим заходом у розвиток науки стала установа Національного інституту Франції, поділеного на три класи за напрямами діяльності. Перший клас займався фізичними та математичними науками, другий розвивав моральні та політичні науки, третій був присвячений літературі та мистецтву. Про діяльність цього інституту йдеться в Конституції 1795 року. Розділ IV Декрету Конвенту про організацію народної освіти від 3 брюмера IV року (25 жовтня 1795 року) було присвячено принципам функціонування Національного інституту наук та мистецтв, наголошуючи, що його діяльність спрямована на суспільну користь та славу Республіки.

Календар

Початок року за цим календарем припадав на день осіннього рівнодення (теж щоразу змінювався). У 1793 (перший рік за новим календарем) осіннє рівнодення припало на 22 вересня — саме в цей день було проголошено Французьку республіку.

Кожен рік поділявся на дванадцять місяців по 30 днів. Місяць складався з трьох декад по десять днів, останній день декади — вихідний для державних службовців. Наприкінці року залишалися ще п'ять, або у високосному році шість днів, що не входили до жодного місяця. Ці дні мали особливі назви та вважалися святковими.

Мистецтво

Картини створювалися переважно у неокласичному стилі, насамперед роботи Жак-Луї Давида . Він звертається до античності за сюжетами, вибудовує у своїх картинах класично струнку композицію. Тут уже немає і натяку на легкість рококо. Малюнок виконується у шляхетному колориті з поглибленими тінями, зображені фігури урочисті та величні. Революцію малювали й інші художники, наприклад, Пурселлі, створив картину «Урочистість санкюлотів на руїнах Бастилії», Тевенен – «Взяття Бастилії», Буалі – «Санкюлота».

У Невірі, великому керамічному центрі, революційні сюжети, символіку та політичні гасла стали поміщати на тарілках, иарілях, глечиках. Такий посуд, що відображав різні настрої в суспільстві, став своєрідним рупором ідей. Пізніше це явище отримало назву - «революційний» або «патріотичний» фаянс.

Архітектура

Підпорядковується законам геометрії. Шукаючи граничної простоти та розумності, думка звертається тепер до правильних форм та симетрії, які могли б висловити поняття загальної рівності та свободи. У новій архітектурі немає місця розкоші, прикрас, химерних візерунків - усьому тому, що відповідало запитам розбещеної знаті у минулому. Суворий смак, гранична простота, свобода від деталей, повернення будівель до їхнього первісного призначення і велич - ось що тепер викликає захоплення. Матеріали у новій архітектурі також повертаються до своєї природи. Їх більше не потрібно обточувати і доводити їхню форму до невпізнанності. Матеріал, як і людина, має постати у своїй первозданній простоті. Новий концепт архітектури висловлює проект «Кенотафа Ньютона», створений Етьєном-Луї Булле.

Музика

Декретом Конвенту від 3 серпня 1795 року започатковано Паризьку вищу національну консерваторію музики та танцю. Але її урочисте відкритя сталося лише у 1797 році. На той час консерваторія нараховувала 125 викладачів та 600 учнів. На запрошення Б. Сарретта, тут збираються найкращі музичні сили Парижа - Ф.-Ж. Госсек, А. Гретрі, Ж.Ф. Лессюер, Е.М. Мегюль, Л. Керубіні, Н. Далейрак, Б.Г. Ромберг, П. Гавінье, Р. Крейцер, П. Роде, П. Байо та багато інших. Паризька консерваторія стала першим у світі навчальним закладом, де музична освіта стала суспільною справою. Сюди на конкурсній основі приймалися громадяни обох статей із різних департаментів Франції, незалежно від соціального статусу та походження. П'єра Гавіньє в консерваторії став формувати скрипковий клас.

Театр

Революційний рух вплинув на десятиліття визначив сюжетну спрямованість опер. Поряд із улюбленими публіці творами з дореволюційного репертуару (операми К. Глюка, Ж.-Ф. Рамо, А. Ґретрі, П. Монсіньї, Н. Далейрака), театральну сцену заполонили твори на визвольні та героїчні теми, зокрема «Ранок 14 липня» (1790), «Взяття Тулона» (1794) Н. Далейрака; «Тулон підкорений» (1794) Ж.-Б. Рошфора, «Облога Тіонвіля» (1793) Л.Е. Жадена, «Жертва свободи» (1792) Ф. Госсека, «Жозеф Бара» (1794) А. Ґретрі.

Див. також

• Французька революція
• Конституція Франції
• Адміністративний поділ Франції
• Наполеонівські війни
• Революційний класицизм
• Націоналізм
• Історія Франції

Джерела

• Всесвітня історія. Хрестоматія з нової історії (XV — 50-60-ті роки XIX ст.)// Під ред. Н. С. Папенко — К., 2001.-С. 71-77.
• Дантон Ж. Избранные речи. — П., 1924.
• Хрестоматия по новой истории /Под ред. А. А. Губера. — М., 1963. — Т.1. — С.110-135.
• Талейран. /Тарле Євген Вікторович К. С. 10-13

Посилання

• Французька націоналістична революція
• «Історична правда»: Велику Французьку революцію виклали онлайн. [Архівовано 10 червня 2014 у Wayback Machine.]
• French Revolution Digital Archive. Проєкт Стенфордського університету та Національної бібліотеки Франції [Архівовано 2 червня 2014 у Wayback Machine.] (англ., фр.)
• Спілка Наполеона: Le 18 Brumaire, double sauvetage de la République et de la Paix Civile [Архівовано 24 грудня 2013 у Wayback Machine.]
• Історія держави і права зарубіжних країн / Шевченко О. О.(укр.)
• Конституція VIII року (фр.) [Архівовано 26 грудня 2010 у Wayback Machine.]