Перейти до вмісту

Королівство Нортумбрія

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Див. також: Нортумберленд

Norþhymbra rīce
Королівство Нортумбрія
↓ 653–954 ↓
Нортумбрія: історичні кордони на карті
Нортумбрія: історичні кордони на карті
   Нортумбрія у 800
СтолицяЙорк
МовиКумбрійська мова, Латинська мова
Форма правлінняМонархія
Король 
• 654—670
Освіу
• помер 954
Елла II
Історія 
• Засновано
653
• Ліквідовано
954
Населення
Попередник		 Наступник
Берніція
Дейра
Регед
Гододін
Шотландське королівство
Англійське королівство
Сьогодні є частиноюВелика Британія Велика Британія
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Королівство Нортумбрія

Норту́мбрія (лат. Northumbria, англ. Northumbria — «Земля на північ від річки Гамбер») — одне з королівств, що сформувалися в ході англосаксонського завоювання Британії. Утворилося близько 604 з двох королівств: Берніції (заснована 547 року) і Дейри (заснована 559 року); розташовувалося на північ від річки Гамбер. Королівства Берніція і Дейра (по-англосаксонськи Bernicia і Deire) виникли на місці бритських областей Бринейх і Дейфір. Перше з них займало графство Нортумберленд і часом простягалося до затоки Ферт-оф-Форт. Королівство Дейра знаходилося на території графства Йоркшир. Остаточне об'єднання відбулося в 655 році.

Столицею Нортумбрії був Еофервік (римський Еборак, нині Йорк).

У IX столітті територію Нортумбрії завоювало спочатку англосаксонське королівство Вессекс, а потім дани. Близько 924 року територію Нортумбрії остаточно приєднали до Вессексу.

Назва

[ред. | ред. код]

Назва Нортумбрія, можливо, була придумана Бедою та стала популярною завдяки його «Церковній історії народу англів»[1]. Назва походить від географічного визначення: на північ від Умбера на відміну від Саутумбрії.

Історія

[ред. | ред. код]

Передумови

[ред. | ред. код]

Десь з середини V ст. племена англів під орудою різних вождів стали прибувати на північ Британії, де ставали найманцями у бритських королівствах Брінейх і Ебраук[2]. Протягом століття англи суттєво послилися військово і збільшилися чисельно в цих державах. Спочатку, у 547 році, вони захопили владу в Брінейху, де створили власну державу Берніцію, а 560 року англи області Дейфір відокремилися від Ебраука. Назва Дейфір перетворилася на Дейра[3]. В наступні роки ці королівства вели майже постійні війни проти бритських сусідів, а потім й Мерсії.

У 604 році Дейра була об'єднана з Берніцією під орудою Етельфріта[4]. Королі Етельфріт і Едвін захопили землі бриттських королівств Гододін, Регед, Елмет. Втім у 633 році після поразки від королівств Гвінед і Мерсія унія Дейри та Берніції розпалася. В 634 році на деякий час Дейра знову була об'єднана з Берніцією за володарювання короля Освальда. Це об'єднання зміцнив Освіу, але невдовзі Дейра знову отримала окремих володарів, втім залежних від Берніції[5]. Остаточно об'єднання відбулося у 679 році за короля Егфріта, утворивши королівство Нортумбрія.

Розвиток

[ред. | ред. код]

Було продовжено політику протистояння з Піктією, Стратклайдом і Мерсією. Ще у 671 року вдалося підкорити південних піктів, створивши васальну державу Лотіан, 674 року переможено Мерсію, в якої віднято область Ліндсі. Але вже 679 року було програно війну Мерсії, яка повернула собі Ліндсі. 685 року Нортумбрія зазнала тяжкої поразки від Піктії і вимушено перейшла до оборони.

За панування короля Елдфріта загалом зберігався мир, але після його смерті почалася боротьба за трон, в якій переміг Осред I. В цей період відбувається посилення вищої аристократії. Також велися не дуже вдалі війни проти Піктії. Тому наступні королі намагалися зберегати мир з сусідами, чинником чого також була постійна боротьба за владу. Між 737 і 806 роками в Нортумбрії було десять королів, усіх з яких було вбито, скинуто, заслано або примушено стати ченцями[6].

740 року Едберт поновив активну зовнішню політику. Велися війни з Піктією, Мерсією та Стратклайдом. Незважаючи на тимчасової успіхи зазвичай війни були невдалі. Це призвело до нових війн (759 і 761—765 роки) за трон, що ще більше послабило королівство. В цю боротьбу все частіше втручалася аристократія, послаблюючи владу королів. Спроби короля Елхреда відновитися спокій мали тимчасовий ефект.

У 789 році дани атакували узбережжя Нортумбрії, це перший відомий випадок нападу на англосаксонське узбережжя вояками-вікінгами. У 793 році нормани розграбували монастир святого Кутберта на острові Ліндісфарн, у 794 році — спалили монастир в Ярроу, 795 року — Тінмутський монастир.[7]. Нортумбрія послаблене внутрішньою боротьбою не могла вправно чинити спротив нападникам. Тому було укладено союз з Мерсією. У 796 року поновилася внутрішня колотнеча. На деякий час Ердвульфу вдалося здолати бунтівних аристократів.

У 810-х роках почастішали напади данів й норманів на узбережжя Нортумбрії. Водночас постійні повстання та боротьба за владу погіршило економічну ситуацію. 829 року було визнано зверхність Вессексу. У 840-х роках знову поновилася боротьба за трон, що супроводжувалася нападами данів. Королі Осберт і Елла II розпочали активний наступ на аристократії, що стала на той час майже самостійною.

Занепад

[ред. | ред. код]
Вторгнення данів до Нортумбрії у 866—878 роках

У 866 року до Нортумбрії вдерлася Велика данська армія, що захопила столицю королівства, а 867 року знову повернулася, сплюндрувавши південь Нортумбрії[8].

Нортумбрія наприкінці IX — початку X ст.

На північ від Тайну нортумбрійці зберегли частковий політичний контроль у Бамбурзі. Правління королів у цій місцевості продовжувалося, і близько 867 року королем став Еґберт I, що фактично був правителем Берніції. Невдовзі почалося протистояння між прихильниками підкорення і спротиву данам. У 875 році відбулася невдала війна проти Гальфдан Рагнарсона, короля Йорвіку, що загалом підтверджувало поточний стан — кордон по річці Тайн. Але вже до 880 року нортумбрійці зазнали нової поразки.

В наступні роки рештками Нортумбрії керували елдормен Едвульф, що спочатку визнавав зверхність Йорвіку, подальші спроби відновити незалежність завершилися поразкою у 916 році. Лише після поразок Йорвіка від Вессексу елдормен Елдред відновив самостійність у 924 році, а у 927 році ці землі увійшли до складу Вессексу.

Мова

[ред. | ред. код]
Докладніше: Нортумбрійський діалект давньоанглійської мови

Сформувалася на основі мови англів — англіску (Englisc)[9]. Аналіз письмових текстів, брошок, рун та інших доступних джерел показує, що вимова голосних відрізнялася від вессекського діалекта[10]. Є невеличкі запозичення з кельтських мов, таких як загальнобритська та давньоірландська мова[11]. З IX ст. значний вплив на розвиток нортумбрійського діалекту спричинила давньоскандинавська мова[12]. Кількість запозичених слів, за консервативними оцінками, становить близько 900[13].

Нортумбрійські діалектні терміни, акценти та манери мовлення вважалися неправильними та неелегантними для тих, хто перебував при владі, що знаходився на півдні Англії. До XI ст. у Галловеї нортумбрійський діалект поступово витіснялися галовейською гельською мовою. Діалект в Нортумбрії зберігався до середини XV ст.у формі північноанглійського діалекту англійської мови[14]. Нортумбрійський діалект зберігся до тепер, пропагується такими організаціями, як Нортумбрійське мовне товариство та Проект «Нортумбрійські слова»[15].

Устрій

[ред. | ред. код]

Королю належала вища політична та військова влада. Владу спадкував старший син померлого короля, що часто призводило до змов і заколотів проти малолітніх монархів[16]. Церковний вплив у королівському дворі не був незвичайним явищем у Нортумбрії та зазвичай був найбільш помітним під час правління молодого або недосвідченого короля. Так само елдормани, або королівські радники, мали періоди зростання або зменшення влади в Нортумбрії, залежно від того, хто правив у той час[17].

Король не мав постійної резиденції, роз'їжджаючи в супроводі тенів (аристократів) з одного королівського туну до іншого, збираючи там данину і здійснював правосуддя під особистим прапором (thuuf)[18]. Серед тунів були Єверінг в Берніціі, Беруік в Елмет, Санктон в Дейрі і Гудменхем.

Значний вплив, особливо з початку VIII ст. отримує вітенагемот, що часто з середини VIII ст. брав участь у поваленні монархів, а також легітимізував претендентів на трон, що перемогали у боротьбі за трон.

Десь з 630-х років впроваджується посада елдормена, яку було запозичено з королівства Дейра. Повновження та кількість нортумбрійських елдорменів достеменно не відомі, але це були представники вищої знаті з чималими політичними і військовими повноваженнями. Так, 658 року елдормену було передано частину захопленої Мерсії. Також відомі елдормени Лотіану і Бамбургу. У 2-й пол. VIII ст. посада елдормена стала спадковою.

Водночас згадується посада ярла (ерла), що був військовим очільником за відсутності короля.

Економіка

[ред. | ред. код]

Основою було сільське господарство, худоба та земля були популярними одиницями вартості в місцевій торгівлі[19]. До середини 800-х років система відкритих полів, ймовірно, була домінуючим способом ведення сільського господарства.

Нортумбрія експортувала зерно, срібло, шкури та рабів[20]. Імпорт включав олію, предмети розкоші та канцелярське приладдя. З VIII ст. встановилися торговельні відносини з державою данів Альдейґ'юборге, звідси через торговий обмін отримували арабські дирхеми. Після 793 року, набіги, подарунки та торгівля зі норманами і данами посилення економічних зв'язків через Північне море[21], мідні стики було знайдено в поселеннях Балтики[22].

Гроші

[ред. | ред. код]
Срібний скета Елдфріта

З кінця 600-х років карбування монет (срібних скетів) стало регулярним. На них відбивали імена королів, що свідчило про королівський контроль над валютою. Король Егфріт карбував найдавніші срібні монети Нортумбрії, ймовірно, у Еофервіку. Пізніші королівські монети носять імена королів Елдфріта і Едберта, а також його брата, архієпископа Егберта Йоркського[23]. Едберт відновив якісне карбування срібних пенні (проба становила 50—70 % срібла), ставши першим англосаксонським королем чиє ім'я викарбувано на монетах. Ці монети були більше придатними для дрібних повсякденних операцій, ніж більші золоті франкські чи римські монети.

Мідний стика Етельреда II

За часів правління Енреда вміст срібла в монетах знизився (спочатку до 15—40 % срібла, згодом до 5—15 %), доки їх не почали виготовляти за королювання Етельреда II зі сплаву цинку і срібла з перевагою першого, потім мідного сплаву, ці монети зазвичай відомі як стики. Стики залишаються у використанні по всьому королівству принаймні до 860-х років, а можливо, і пізніше. Більшу вартість злитків можна побачити у срібних злитках, знайдених у скарбі Бедейла, а також у золотих та срібних прикрасах для мечів та намистах[24].

Манкус Вігмунда Йоркського

Дві виняткові монети ілюструють, що нортумбрійські монети в IX столітті, можливо, не повністю складалися зі стиків: золотий манкус зберігся на ім'я йоркського архієпископа Вігмунда, виготовлений за зразком золотих солідів франкського імператора Людовика Побожного; та срібний пенні 868 року на ім'я короля Енреда.

Релігія

[ред. | ред. код]

Тривалий час англи Нортумбрії зберігали відданість своїм старовинним поганським звичаям, головним божеством був Вотан. Першим королем, який навернувся до християнства, був Едвін. Він був охрещений Пауліном у 627 році[25]. Тоді ж було засновано Еофервікське (Йоркське) єпископство. Коли Едвін прийняв християнство, разом з ним був хрещений і верховний жрець Вотана — Койфі. Невдовзі після цього багато його людей наслідували його навернення до нової релігії, але повернулися до поганства, коли Едвін було вбито у 633 році. Відновлення і зміцнення християнства відбулося завдяки діям місіонера Айдена у 2-й пол. 630-х років. Тоді ж єпископство було перенесено з Йорку до монастиря Ліндісфарн[26]. Але 664 року його було повернуто до Йорку.

Ліндісфарнский монастир перетворився на важливий релігійний та культурний центр Нортумбрії. Іншими важливими були монастирі у Гартлпулі, Вітбі та Ріпоні (засновано 660 рік) і абатство Монквірмут — Джарроу (засновано 674 рік).

У VII ст. відбувається боротьба між кельтською і римською церквами за вплив на релігійне життя в королівстві. Тривалий час королі підтримували першу. У 664 році король Освіу скликав Синод у Вітбі, щоб визначити, чи слід дотримуватися римських чи ірландських звичаїв. Оскільки Нортумбрія була навернена до християнства кельтським духовенством, кельтську традицію визначення дати Великодня та ірландського постригу підтримували багато хто, зокрема абатство Ліндісфарн. Римське християнство також було представлено в Нортумбрії Вілфрідом, абатом Ріпона. До 620 року обидві сторони пов'язували святкування Великодня іншою стороною з пелагіанською єрессю[27].

735 року Йоркська єпархія стає архієпископством[28]. Втім з початком нападів данів і норманів на королівство чернеча культура в Нортумбрії на початку IX століття пережила період занепаду. Захоплення данами у 870-х роках південних володінь та заселення цих замель загарбниками-поганами відкинуло розвиток християнства і церкви на 50 років назад[29].

Культура

[ред. | ред. код]

У VII-VIII ст. королівство досягло розквіту в культурі, освіті та мистецтві. Цей період називають Золотим віком Нортумбрії. Нортумбрія була одним із провідних культурних центрів Європи.

Міста королівства були одним з центрів англосаксонського мистецтва. Християнська культура Нортумбрії, підживлена впливами континенту та Ірландії, сприяла появі широкого кола літературних та художніх творів. Центрами культури були монастирі й церковні школи. Абатство Монквірмут — Джарроу мало бібліотеку у 200 томів[30]. На початку VII століття в Йорку Паулін заснував школу та мінстер. Школа в Йоркському мінстері є однією з найстаріших в Англії[31]. До кінця VIII століття школа мала вражаючу бібліотеку, яка оцінюється в 100 томів[32]. Алкуїн був учнем і вчителем у Йорку, перш ніж вирушити до двору Карла Великого в 782 році[33].

Сторінка з Ліндісфарнського євангеліє

Розвивається мистецтво ілюмінованих рукописів, прикладом чому є Ліндісфарнське євангеліє, автором якого є Едфріт[34]. Ірландські ченці принесли з собою давню кельтську декоративну традицію криволінійних форм спіралей, сувоїв та подвійних кривих. Цей стиль був інтегрований з абстрактним орнаментом поганської англосаксонської традиції металообробки, що характеризується яскравим забарвленням та зооморфними переплетеними візерунками. Наслідком стало формування власного — гіберно-саксонського стилю з центром в Ліндісфарні — багатий на символізм, характеризується увагою до геометричного дизайну, а не до натуралістичного зображення, любов'ю до пласких кольорових областей та використанням складних переплетених візерунків[35].

Майстри монастира Монквірмут — Джарроу створили Аміатинський кодекс, що демонструє безпосередні впливи Галлії та Риму. Цей кодекс — найавторитетніший документ Вульгати і найраніший з рукописів перекладу блаженного Ієроніма, що збереглися в повному обсязі, яскравий зразок англосаксонського книжкового мистецтва.

Хрест Рутвелла

Використання острівного стилю не обмежувалося рукописним виробництвом та металообробкою. Його можна побачити в скульптурі, такій як Хрест Рутвелла та Хрест Б'юкасла. Разом з тим відбувається взаємовплив християнських і поганських мотивів, прикладом чому є Франкська скринька, яка, як вважається, була виготовлена в Нортумбрії, містить зображення германських легенд та історій про засновників Римської та Римської церкви та датується початком VIII століття[36]. Подальша нортумбрійська скульптура відбиває вплив каролінзького мистецтва. Іншими зразками симбіозу кельтських і середземноморських мотивів є портал монастирської церкви у Монквірмуті із висіченою звіриною парою, наперсний хрест св. Кутберта з коштовного каменю та золота, дерев'яний релікварій для мощів св. Кутберта, на якому зображений Христос із символами євангелістів, зображенням Пресвятої Богородиці з Немовлям, апостолами та архангелами

Неодноразові напади вікінгів на релігійні центри були однією з причин зменшення виробництва рукописів та освіти та загальної черенечої культури[37].

Література

[ред. | ред. код]

У монастирях та при королівських дворах активно діяли письменники і поети. Беда Велебний — автор «Церковної історія народу англів» (731 рік), що стала як шаблоном для пізніших істориків, так і важливим історичним документом[38]. Він також відомий своїми богословськими працями та віршованими та прозовими розповідями про життя святих[39]. Після Вітбійського синоду роль європейського континенту набула важливого значення в культурі Нортумбрії. Наприкінці VIII століття скрипторій у Монквірмуті-Джарроу створював рукописи його творів для потреб континенту[40].

Також відомим були поети Кедмон з Вітбійського абатства. За словами Беди, він «мав звичку складати релігійні вірші, так що все, що йому тлумачили з Писання, він невдовзі після цього перетворював у поетичні вирази великої солодкості та смирення англійською мовою, яка була його рідною мовою. Його вірші часто спонукали багатьох зневажати світ і прагнути до небес»[41]. Його єдиною збереженою роботою є «Гімн Кедмона». Кіневульф, автор «Доль апостолів», «Юліани», «Олени» та «Христа II», вважається або нортумбрійцем, або мерсійцем[42]. Відомий також «Лямент на смерть Беди» невідомого автора[43].

Див. також

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Yorke, Barbara (1 January 1990). Kings and Kingdoms of Early Anglo-Saxon England. Seaby, p. 74
  2. ↑ Rollason, David (25 September 2003). Northumbria, 500-1100: Creation and Destruction of a Kingdom. Cambridge, UK; New York: Cambridge University Press, p. 81
  3. ↑ Rollason, David (25 September 2003). Northumbria, 500-1100: Creation and Destruction of a Kingdom. Cambridge, UK; New York: Cambridge University Press, p. 44
  4. ↑ Bede (2008). Colgrave, Bertram; McClure; Collins (eds.). Bede's Ecclesiastical History of the English People. Oxford: Oxford University Press, Book II, Chapter 12
  5. ↑ Rollason 2003, p. 7
  6. ↑ Petts, David, Dr.; Turner, Sam, Dr. (2011). Early Medieval Northumbria: Kingdoms and Communities, AD 450-1100. Isd, pp. 14–27
  7. ↑ Swanton, Michael, ed. (1996). The Anglo-Saxon Chronicle. London: Dent, p.793
  8. ↑ Rollason, David (25 September 2003). Northumbria, 500-1100: Creation and Destruction of a Kingdom. Cambridge, UK; New York: Cambridge University Press, p. 212
  9. ↑ Penhallurick, Rob (2010). Studying the English Language. Macmillan International Higher Education. p. 73. ISBN 978-1-137-03621-6
  10. ↑ Cuesta, Julia Fernández; Ledesma, Nieves RodrÍguez; Silva, Inmaculada Senra (2008). "Towards a History of Northern English: Early and Late Northumbrian". Studia Neophilologica. 80 (2), pp. 140
  11. ↑ Baugh, Albert C. (2002). A History of the English Language (5 ed.). London: Routledge, pp. 68–69
  12. ↑ Baugh 2002, pp. 93
  13. ↑ Baugh 2002, pp. 95
  14. ↑ Wales, Katie (2006). Northern English: A Social and Cultural History. Cambridge University Press. pp. 49–50. ISBN 978-1-139-45705-7
  15. ↑ The Distinctive Northumbrian Language - Living North". www.livingnorth.com. Retrieved 13 September 2020
  16. ↑ Petts & Turner 2011, p. 27
  17. ↑ Fairless, Peter J. (1994). Northumbria's Golden Age : the Kingdom of Northumbria, Ad 547–735. York, England: W. Sessions, pp. 10–16
  18. ↑ Gamber O. The Sutton Hoo military equipment – an attempted reconstruction // J. of Arms and Armour Society. 1966. Vol. 5. P. 265-289
  19. ↑ Sawyer, Peter (2013). The Wealth of Anglo-Saxon England. Oxford: Oxford Scholarship Online, pp. 1–4
  20. ↑ Sawyer 2013, p. 33
  21. ↑ Sawyer 2013, pp. 64–67
  22. ↑ Гайдуков П. Г. Англосаксонская монета ІХ в. из Старой Ладоги // Краеугольный камень. М., 2010. Т. 1. C. 187
  23. ↑ Wood, Ian (2008). "Thrymas, Sceattas and the Cult of the Cross". Two Decades of Discovery. Studies in Early Medieval Coinage. Vol. 1. Woodbridge, UK: Boydell Press, p. 28
  24. ↑ Ager, B. M. (2012). "Record ID: YORYM-CEE620 – Early Medieval hoard". Portable Antiquities Scheme. Retrieved 13 May 2016
  25. ↑ Bede (2008). Colgrave, Bertram; McClure; Collins (eds.). Bede's Ecclesiastical History of the English People. Oxford: Oxford University Press, p. 96
  26. ↑ Rollason, David (25 September 2003). Northumbria, 500-1100: Creation and Destruction of a Kingdom. Cambridge, UK; New York: Cambridge University Press, p. 207
  27. ↑ Corning, Caitlin (2006). The Celtic and Roman Traditions : Conflict and Consensus in the Early Medieval Church. New York: Palgrave Macmillan, p. 114
  28. ↑ Rollason 2003, pp. 239
  29. ↑ Higham, N. J. (1993). The kingdom of Northumbria : AD 350–1100. Dover, NH: A. Sutton, p. 178
  30. ↑ Lapidge, Michael (26 January 2006). The Anglo-Saxon Library. OUP Oxford, p. 35
  31. ↑ Leach, Arthur Francis (1915). The Schools of Medieval England. Macmillan, pp. 41
  32. ↑ Lapidge 2006, p. 41
  33. ↑ Lapidge 2006, p. 40
  34. ↑ Rollason 2003, pp. 140
  35. ↑ "Hiberno-Saxon style". Encyclopædia Britannica Online. Retrieved 13 May 2016
  36. ↑ Karkov, Catherine E. (2011). The Art of Anglo-Saxon England. Boydell Press, pp. 149–152
  37. ↑ Fleming, Robin (2010). Britain after Rome: The Fall and Rise 400 to 1070. London: Penguin Books, p. 318
  38. ↑ Goffart, Walter (2005). The narrators of barbarian history (A.D. 550–800) : Jordanes, Gregory of Tours, Bede, and Paul the Deacon. Notre Dame, Ind: University of Notre Dame Press, p. 238
  39. ↑ Goffart 1988, pp. 245–246
  40. ↑ Lapidge 2006, p. 44
  41. ↑ Bede 1969 Book 4 Chapter 24
  42. ↑ Gradon, P. O. E., ed. (1958). Cynewulf's Elene. London: Methuen, pp. 9–14
  43. ↑ Scragg, Donald. "Bede's Death Song", in Lapidge, Encyclopaedia of Anglo-Saxon England, p. 59

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Higham, N.J., (1993) The Kingdom of Northumbria AD 350–1100 ISBN 0-86299-730-5 (англ.)
  • Rollason, D., (2003) Northumbria, 500–1100: Creation and Destruction of a Kingdom ISBN 0-521-81335-2 (англ.)
  • Woodman, D. A. (March 2015). Charters, Northumbria and the Unification of England in the Tenth and Eleventh Centuries. Northern History. LII (1). OCLC 60626360. (англ.)
  • Adams, M., (2013) The King in the North the life and times of Oswald of Northumbria ISBN 9781781854204 (англ.)


Історія Великої Британії Це незавершена стаття з історії Великої Британії.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Королівство_Нортумбрія&oldid=46776061