Мерсія
| Miercna rīce Merciorum regnum Королівство Мерсія | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
 Прапор
 Coat of arms
| |||||||||
 | |||||||||
| Столиця | Tamworth | ||||||||
| Мови | Давньоанглійська, Латинська | ||||||||
| Релігії | Християнство | ||||||||
| Форма правління | Монархія | ||||||||
| Король | |||||||||
• 527–? | Ікел | ||||||||
• 918 | Едвін | ||||||||
| Законодавчий орган | Вітенагемот | ||||||||
| Історичний період | Гептархія | ||||||||
• Засновано | 527 | ||||||||
• Ліквідовано | 918 | ||||||||
| Населення | |||||||||
| |||||||||
| Сьогодні є частиною |  Велика Британія | ||||||||
 Вікісховище має мультимедійні даніза темою: Мерсія | |||||||||
Ме́рсія (англ. Mercia або давн-англ. Mierce) — одне з англосаксонських королівств, з VI до X століття належали до так званої Гептархії.
Розташовувалося в долині річки Трент на заході центральної Англії (відповідає нинішнім центральним графствам Великої Британії (регіони Вест-Мідлендс та Іст-Мідлендс). Мерсія межувала з Нортумбрією, Гвінеддом, Повісом, Гвентом, Вессексом, Сассексом, Ессексом та Східною Англією. У X столітті Мерсія була підпорядкована Вессексу.
Ця назва походить від слова March, тобто Марка, прикордонна земля, оскільки Мерсія була найзахіднішим англосаксонським королівством, що межувало з кельтськими землями. Назва Мерсія збереглася у назві Західномерсійської поліції і Мерсійського піхотного полку.
На початку VI ст. чергова група англів перетнула Північне море і перебралася з континентальної Європи до Британії. Вони не стали селитися на узбережжі, а проникли вглиб острова, в Східний Мідленд. Їх стали називати іклінгами за іменем ватажка Ікела. З часом іклінги змішалися з іншими англами і саксами, що перебралися на ці землі. Вони стали розширювати територію проживання, захоплюючи сусідні області. До кінця VI ст. на заселеній ними території утворилося королівство Мерсія.
Вперше Мерсія згадується в хроніках від 584 року, і ця дата вважається роком заснування королівства. Ймовірно, першою столицею Мерсії був Лічфілд, а потім — Рептон, в соборі якого поховано кілька королів.
Протягом VII — VIII ст. могутність Мерсії зростала. Мерсійці підкорили довколишні кельтські королівства і намагалися нав'язати свою владу сусіднім англосаксонським державам.
В 716 році Етельбальд, нащадок брата старого короля Пенди, став королем Мерсії і відразу ж спробував поширити свій вплив на навколишні землі. Біда повідомляє, що в часи написання церковної історії (731 році) Етельбальд прибрав до рук усі області на південь від Нортумбрії. Можливо, ввів в оману той факт, що Етельбальд в своїх листах хвалькувато називав себе «королем Британії», але це було перебільшення. Мерсія до того часу стала християнською, як і решта Англії, і Етельбальд був християнином, хоча це не означало, що він був дуже вже святий.
Етельбальд не дуже прагнув розпочинати війну зі занепадаючою Нортумбрією, почасти тому, що на півдні було не дуже спокійно. Він пред'явив претензії на панування над Вессексом. Однак Вессекс з цим не погодився і у 752 році між двома королівствами розгорілася війна і Вессекс здобув перемогу.
Існує легенда, що у війні з Вессексом Етельбальд проявив боягузтво і відмовився від поєдинку, запропонованого Вессекським королем Кутредом. Можливо, цю історію вигадали в своє виправдання мерсійські змовники, які вирішили вбити короля і домоглися свого в 757 році.
Після декількох місяців смути, знатні люди Мерсії погодилися визнати Оффу, далекого родича Етельбальда, як нового короля. Оффа став найвідомішим королем Мерсії, що правив наприкінці VIII ст. Він підкорив собі весь південь Британії і в 774 році проголосив себе королем Англії.
У 777 році Оффа розбив вессексців на Темзі і змусив їх визнати його верхову владу. Він використовував не тільки силу — в 789 році він віддав одну зі своїх дочок в дружини королю Вессекса, таким чином уклавши політичний союз. Інша його дочка пізніше вийшла заміж за короля Нортумбрії, так що вплив Оффи поширювалося на все королівство гептархії.
Оффа спорудив земляний вал на західних кордонах Мерсії, відокремивши її від Уельсу, і побудував нову столицю — Темворт. Оффа був першим англійським королем, чиє ім'я стало відомо за межами острова. За часів його правління на трон Франкського королівства вступив Карл Великий. З усіх середньовічних монархів Карл був наймогутнішим, він керував найбільшою державою, однак Оффа, уклавши з ним торговельні угоди, спілкувався з прославленим володарем на рівних.
Смерть Оффи в 796 році на деякий час кинула Мерсію в хаос. Спадкоємці Оффи спочатку ще намагалися утримати в своїх руках владу над сусідніми землями, але в 825 році Егберт Вессекський розбив Беорнвульфа при Елландоні і підпорядкував собі його королівство. Представники мерсійської династії намагалися боротися. В 830 році Віглаф навіть зумів повернути собі трон. Однак над Британією вже нависла тінь данської загрози. В 874 році вікінги захопили Мерсію, посадивши там королем Кеолвульфа II. Під його владою залишився лише південь і захід Мерсії. Схоже, що Кеолвульф зберігав союзницькі відносини з Вессексом. Після смерті (вигнання) Кеолвульфа трон посів Етельред II. Після розділу Англії за угодою між Альфредом Великим і Гутрумом I Мерсія увійшла в сферу впливу Вессекса. Етельред визнав себе васалом тестя, Альфреда Великого, і надалі правив як граф.
Мерсійці ще деякий час чинили опір інтеграції з Вессексом. Ельфледа, вдова Етельреда, і їх дочка Ельфвін були відомі як Леді мерсійців і намагалися зберегти залишки суверенітету. У 919 році Едвард Старший повалив Ельфвін і заповідав землі Мерсії своєму синові Етельстану. Однак той захопив ще й Вессекський трон, тим самим остаточно поклавши край мерсійській незалежності.
Центральним елементом англосаксонської держави був король, що правив Божою милістю і представляв Бога серед свого народу. В англосаксонський період світська й духовна влада короля були неподільними одна від одної: король мав безумовну владу над світським населенням й духовенством, обмежену тільки звичаєвим правом і канонічними прерогативами Папи Римського.
Надзвичайно важливою державною інституцією був вітенагемот — збори вищого духовенства і військово-служилої знаті держави, що скликались королем для обговорення основних питань державної політики.
Мерсійські королі, завойовуючи і підкоряючи собі нові народи та території, починали називати елдорменами колишніх незалежних місцевих володарів, часто нащадків місцевих королівських династій, чиї зв'язки на місцях були дуже міцні.
У Племінному гайдажі (можливо, кінець VII ст.) визначено кожне з мерсійських племен і підвладних королівств за назвою: томсети навколо Тамворта та пенсерсети навколо Пенкріджа (приблизно відповідає південному Стаффордширу та північному Ворікширу), Північна Мерсія (десь відповідає східному Стаффордширу, Дербіширу та Ноттінгемширу), Зовнішня Мерсія (відповідає південному Лінкольнширу, Лестерширу, Ратленду, Нортгемптонширу та Оксфордширу), середні англи (десь відповідає Кембриджширу, Бедфордширу, Гартфордширу, Бакінгемширу та південному Оксфордширу), середні сакси, королівства Ліндсі, Гвікке, Рокенсет, Маґонсете, Пексет.
Уся територія Мерсії поділялася на 30 тис. гайд.
Ґрунтувалася на сільському господарстві та розвиненій торгівлі, чому сприяв контроль над ключовими шляхами і територіями, включаючи Лондон. Відбувалася активна торгівля з Західнофранкським королівством. Території королівства охоплювали родючі землі, що забезпечувало виробництво продовольства для королівства та його торгових партнерів. Здійснювалося добування залізної руди і покладів глини.
Економічний розвиток Мерсії було досягнуто завдяки сильним королям, їх здатності підтримувати політичну сталість та розширювати свої володіння.
.png)
Першими монетами були скеати[ru], що стали карбуватися за кентським зразком. Срібні пенні в каролінгському стилі були запроваджені королем Оффою. Це стали першими пенні, що стали карбувалися серед англосаксонських королівств. Його перша серія становила 1⁄240 англосаксонського фунта вагою 5400 гранів (350 г), що давало вагу пенні близько 1,46 г. Його королева Кінетрит також карбувала ці монети під своїм іменем[1]. Ближче до кінця свого правління Оффа карбував свої монети, наслідуючи пенні Карла Великого. Монети Оффи наслідували Східна Англія, Кент, Вессекс і Нортумбрія, а також два архієпископи Кентерберійські. Усі ці пенні були умовно частками шилінгів та фунтів, але протягом цього періоду не карбувалися жодні більші одиниці. Натомість вони функціонували лише як умовні розрахункові одиниці[2].
За правління Бертвульфа карбування монет у Лондоні, єдиному монетному дворі Мерсії, що залишився, знову почалося системно. Була викарбувана суміш портретних та непортретних типів. Через тривале застою Лондонського монетного двору значна підтримка надійшла з західносаксонського Рочестера у вигляді штампів і навіть монетарів. Король Бургред почав карбувати монети типу «люнет», запозичивши його з Вессексу.
Перші королі були поганами, і вони чинили опір проникненню християнства довше, ніж королі інших королівств англосаксонської гептархії. Топоніми, такі як Веднесфілд і Веднесбері, можливо, свідчать про те, що поклоніння Водену було особливо поширеним, і що поблизу Бірмінгема існував центр пізньої поганської практик бога Тюра (може бути пов'язаний з Тайслі, Тайсемір і Тайсо). Аналогічно, давньоанглійське слово weoh (вівтар) зустрічається як корінь для кількох мерсійських топонімів, включаючи Віфорд поблизу Лічфілда[3].
Мерсійці залишалися переважно язичниками до правління Пенди в 656 році, хоча збільшення християнського населення відбулося 628 року після захоплення Мерсією королівства Гвікке. Навернення Мерсії до християнства відбулося в другій половині VII ст. і було здійснено майже повністю нортумбрійськими та ірландськими ченцями кельтського обряду. Пенда заснував абатство в Медешамстеді, в сучасному Пітерборо, як знак своєї підтримки Церкви. Першим мерсійським єпископом став Діума. Завершив християнізацію королівства Чед. Під впливом останнього Меревал, підкороль Маґонсете, заснував жіночі абатство в Леомінстері та у Мач-Венлоку.
676 року Мерсійська єпархія була поділена на Вустерську (для гвікків),Герефордську (для магонсетів), Лінкольнську (для народу ліндсі), Лестерську і Лічфілдську. Челсійський синод у 787 році заснував Лічфілдське архієпископство, підпорядкувавши тому інші єпархії. Втім 803 року єпископства були повернуті до своїх початкових прав.
Сформувалася на основі мови племені англів. Через втрату державності та вторгнення вікінгів збереглося замало письмових свідчень про розвиток мерсійського діалекту після об'єднання вессекським королем Альфредом Великим англосаксонських земель[4][5], але відомо, що діалект зберігався до XIII ст. Остання згадка про нього відноситься до 1387 року[6].
Мерсійський діалект має головним чином фонологічні відмінності абетки, що його відрізняє від інших діалектів давньоанглійської мови. Мерсійська граматика має таку ж структуру, як і інші західногерманські мови. Іменники мають три роди: чоловічий, жіночий, середній; та чотири відмінки: називний, знахідний, давальний та родовий. Крім того, всі вони мають форми однини та множини. Вони також можуть бути сильними або слабкими.
«Давньоанглійський мартиролог» — це збірка з понад 230 агіографій, ймовірно, складених у Мерсії або кимось, хто писав мерсійським діалектом у другій половині IX ст. Шість мерсійських гімнів включені до англосаксонських глос до Псалтиря Веспасіана, серед яких «Бенедикт» і «Магніфікат»[7].
Англійський письменник XX ст. Джон Толкін вивчав і пропагував мерсійський діалект давньоанглійської мови, впроваджуючи різні мерсійські терміни до свого легендаріуму, зокрема, основою мови рогірік є мерсійський діалект[8].
У IX ст. Мерсія була важливим центром створення давньоанглійських прозових текстів, включаючи переклади «Церковної історії» Беди Преподобного, «Життя Гутлака» Фелікса та «Діалогів» Григорія Великого, а також таких творів, як «Давньоанглійський мартиролог».
- ↑ Blackburn, M.A.S.; et al. (1986), Medieval European Coinage, Vol. 1: The Early Middle Ages (5th–10th centuries), Cambridge, p. 277
- ↑ Keary, Charles Francis (2005), A Catalogue of English Coins in the British Museum: Anglo-Saxon Series, Vol. I, p. xxii
- ↑ Gelling, Margaret (1992). The West Midlands in the Early Middle Ages. Leicester: Leicester University Press. p. 92. ISBN 0-7185-1395-9.
- ↑ Skeat, W. W., English Dialects, from the Eighth Century to the Present Day. Cambridge, 1911
- ↑ Bennett, J. A. W. & Smithers, G. V., Early Middle English Verse and Prose. Oxford, 1968
- ↑ Rauer, Christine (2025). «Mercian Prose: A Short Introduction». Resources for Old English Prose, University of Oxford.
- ↑ Sweet, H. (1946) Anglo-Saxon Reader; 10th ed. Clarendon Pr.; pp. 170—179
- ↑ Shippey, Prof. Tom (2005). The Road to Middle Earth. HarperCollins. pp. 139—140. ISBN 0-261-10275-3
- Brown, Michelle P.; Farr, Carol Ann. Mercia: An Anglo-Saxon Kingdom In Europe. — Continuum, 2005. — 386 p. — (Studies in the Early History of Europe) — ISBN 0826477658).
- Walker, Ian W. Mercia and the Making of England. — Sutton Publishing, 2000. — 236 p. — ISBN 0750921315.
- Барбара Йорк: Королі і королівства ранньої англосаксонської Англії. Рутледж, Лондон — Нью-Йорк 2002(англ.)
adm1st_region: GB 52°36′ пн. ш. 1°36′ зх. д. / 52.6° пн. ш. 1.6° зх. д.
| Королівства |  | |
|---|---|---|
| Малі королівства | ||
| Дивитися також | ||
 |
Це незавершена стаття про монарха, династію чи її представника (представницю). Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |