Англійське королівство

Англійське королівство існувало до 1707 року, для сучасної країни див. Англія.

Англійське королівство англо-нормандська: Realme d'Engleterre давньофранцузька: Reaume d'Angleterre валлійська: Teyrnas Lloegr корнська: Ruwvaneth Pow Sows середньовічна латина: Regnum Angliae давньоанглійська: Englalonde Rīce середньоанглійська: Kingdom of Engelond англійська: Kingdom of England
Державна унія
↓ 927–1707 1649–1660: республіка
Зверху: Прапор Англії Знизу: Королівський прапор (1406—1603) Королівський герб (1399—1603)
Девіз французька "Dieu et mon droit" "Бог і моє право"
Англія: історичні кордони на карті Англійське королівство в 1558—1707 роках (зеленим)
Столиця	Вінчестер (до 1066) Лондон (1066–1707) ∟ Вестмінстер      (адміністративна) ∟ Лондонське Сіті      (коммерційна)
Мови	англійська давньоскандинавська (до XI ст.) валлійська корнська кумбрійська (до XII ст.) англо-нормандська французька (XI-XV ст.) середньовічна латина (до XV ст.)
Релігії	Римо-католицизм (927—1534) Церква Англії (1534—1707)
Форма правління	Виборна монархія (927–1066) Спадкова монархія (1066–1215) Спадкова парламентська конституційна монархія (1215–1649; 1660–1707) Співдружність (республіка) (1649–1660)
Монарх
• 924—939	Етельстан
• 1702—1707	Анна Стюарт
Законодавчий орган	Парламент
• Upper house	Палата лордів
• Lower house	Палата громад
Історія
• Об'єднання	927
• Битва при Гастінгсі	14 жовтня 1066
• Приєднання Уельсу	1535–1542
• Династичний союз з Шотландією	24 березня 1603
• Славна революція	1688
• Об'єднання з Шотландією	1 травня
Населення
Валюта	Фунт стерлингів
Попередник Наступник Вессекс Ессекс (королівство) Кент (королівство) Думнонія Валлійська марка Східна Англія (королівство) Королівство Великої Британії
Сьогодні є частиною	Велика Британія  ∟  Англія
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Англійське королівство

Англійське королівство (англо-нормандська: Realme d'Engleterre, давньофр. Reaume d'Angleterre, давньоскан. Konungdómr af Ǫngulland, давн-англ. Engla rīċe, англ. Kingdom of England) — держава в південній та центральній частині острова Велика Британія, що була утворена в 927 році шляхом об'єднання різних англосаксонських королівств та існувала до 1 травня 1707 року, коли Англійське королівство об'єдналося з Шотландським з утворенням Королівства Великої Британії, а з 1800 року стало складовою Сполученого Королівства. Англійське королівство було однією з наймогутніших держав Європи Середньовіччя та колоніального Раннього нового періоду.

12 липня 927 року король Етельстан (правив у 927—939 рр.), підкорив останнє незалежне англосаксонське королівства і став королем єдиного Англійського королівства. У 1016 році королівство стало частиною Північноморської імперії Канута Великого — особистої унії між Англією та Данією і Норвегією. Нормандське завоювання Англійського королівства в 1066 році призвело до перенесення англійської столиці та головної королівської резиденції з англосаксонської столиці у Вінчестері до Вестмінстера, а сусіднє Лондонське Сіті швидко перетворилось на головний і найбільший комерційний центр Англії.

Історію Англійського королівства від нормандського завоювання 1066 року умовно розділяють на періоди, названі на честь послідовних правлячих династій: Нормандський (1066—1154 роки), Плантагенетів (1154—1485 роки), Тюдорів (1485—1603 роки) і Стюартів (1603—1707 роки), перерваний міжкоролів'ям 1649—1660 років. З династичної точки зору усі англійські монархи після 1066 року безумовно могли претендувати на своє нормандське походження: окремість Плантагенетів є лише умовною, оскільки на той час анжуйські королі стали «більш англійськими за своєю природою»; династії Ланкастерів і Йорків є молодшими гілками Плантагенетів, династія Тюдорів стверджувала, що походить від Едуарда III через Джона Бофорта, а Яків I з дому Стюартів стверджував про походження від Генріха VII через Маргариту Тюдор.

Завершення завоювання Уельсу Едуардом I у 1284 році поставило під контроль англійської корони також і Уельс. Едуард III (правління 1327—1377) перетворив Англійське королівство в одну з наймогутніших військових держав Європи; під час його правління також відбулися життєво важливі зміни в законодавстві та уряді, зокрема еволюція англійського парламенту. З 1340-х років королі Англії претендували на корону Французького королівства, але після Столітньої війни та початку внутрішньої Війни троянд у 1455 році англійці більше не мали можливості відстоювати свої французькі претензії та втратили свої землі на континенті, крім Кале. Після потрясінь Війни троянд, династія Тюдорів правила під час Англійського ренесансу і знову поширила англійську монарху владу за межі власне Англії, досягнувши повного союзу Англії та князівства Уельс у 1542 році. Генріх VIII очолив англійську Реформацію, а його донька Єлизавета I (правила в 1558—1603) утвердила Англію як велику державу та заклавши основи Британської імперії, претендуючи на володіння в Новому світі.

Завершення завоювання Уельсу Едуардом I у 1284 році поставило під контроль англійської корони також і Уельс. Едуард III (правління 1327—1377) перетворив Англійське королівство в одну з наймогутніших військових держав Європи; під час його правління також відбулися життєво важливі зміни в законодавстві та уряді, зокрема еволюція англійського парламенту. З 1340-х років королі Англії претендували на корону Французького королівства, але після Столітньої війни та початку внутрішньої Війни троянд у 1455 році англійці більше не мали можливості відстоювати свої французькі претензії та втратили свої землі на континенті, крім Кале. Після потрясінь Війни троянд, династія Тюдорів правила під час Англійського ренесансу і знову поширила англійську монарху владу за межі власне Англії, досягнувши повного союзу Англії та князівства Уельс у 1542 році. Генріх VIII очолив англійську Реформацію, а його донька Єлизавета I (правліла в 1558—1603) утвердила Англію як велику державу та заклавши основи Британської імперії, претендуючи на володіння в Новому світі.

Резиденцією королівської династії спершу був Вінчестер у Гемпширі, але з початку XII століття столицею фактично став Лондон.

Монарх Сполученого Королівства, король Чарльз III, є правонаступником королів та Англійського королівства. Титул короля (королеви) Англії формально втратив своє значення з 1707 року, але фактично вживається досі.

Назва

Британські англосакси називали себе англами (Engle або Angelcynn), від власної назви англів. Відповідно, свою землю вони назвали Engla land, що означає «земля англів». Етельвард латинізував Anglia, від оригінальної назви півострова Ангельн (Anglia vetus) на Данському перешийку, історичної батьківщини англів (яких Беда Преподобний називав Angulus). Назва Engla land стала Англією (Engle-land, Engelond) в результаті гаплології в середньоанглійський період. Латинською — Anglia або Anglorum terra, давньофранцузькою та англо-нормандською — Engleterre. У XIV столітті слово «Англія» також використовувалося для позначення всього острова Великобританія.

Стандартним титулом для монархів від Етельстана до Іоанна Безземельного був Rex Anglorum («Король англів»). Данець Канут Великий першим назвав себе не королем англів, а «королем Англії» (Rex Anglie). У нормандський період стандартним залишалось використання титулу Rex Anglorum, з періодичним вживанням Rex Anglie. Починаючи з правління Іоанна Безземельного, усі інші титули були скасовані на користь Rex або Regina Anglie. У 1604 році Яків I, який за рік до цього успадкував англійський престол, прийняв титул (тепер зазвичай перекладається англійською, а не латиницею) король Великобританії. Однак англійський і шотландський парламенти не визнавали цього титулу до Актів Союзу 1707 року.

Історія

Англосаксонська Англія

Південна Британія у 600 році нашої ери після англосаксонського поселення, що показує поділ Англії на кілька дрібних королівств

Англійське королівство виникло в результаті поступового об'єднання ранньосередньовічних англосаксонських королівств, відомих як Гептархія (сім королівств): Східна Англія, Мерсія, Нортумбрія, Кент, Ессекс, Сассекс і Вессекс. Вторгнення вікінгів у IX столітті порушили баланс сил між англійськими королівствами та місцевий англосаксонський уклад загалом. Англійські землі були об'єднані в X столітті під час відвоювання, яке завершив король Етельстан у 927 році.

Під час Гептархії наймогутніший король серед англосаксонських королівств міг бути визнаним верховним королем над іншими королями з титулом бретвальда. Занепад Мерсії дозволив Вессексу стати могутнішим, поглинувши королівства Кент і Сассекс у 825 році. У IX столітті королі Вессекса дедалі більше домінували над іншими королівствами Англії. У 827 році Нортумбрія підкорилася Егберту Вессекському в Дорі, що на короткий час зробило Егберта першим королем, який правив над об'єднаною Англією.

У 886 році Альфред Великий повернув собі від данців Лондон, що він, очевидно, вважав поворотним пунктом у своєму правлінні. В Англо-саксонській хроніці говориться, що «весь англійський народ (весь Ангелцин), непідвладний данцям, підкорився королю Альфреду». Ассер додав, що «Альфред, король англосаксів, чудово відновив місто Лондон … і знову зробив його придатним для життя». Відновлення Альфреда передбачала повторне заселення та реконструкцію майже покинутого римського міста, обнесеного муром, будівництво набережних уздовж Темзи та створення нового плану вулиць міста. Ймовірно, саме в цей момент Альфред прийняв новий королівський титул «Король англосаксів».

12 липня 927 року монархи Британії зібралися в Імонті в Камбрії, щоб визнати Етельстана королем Англії. Титул «Король Англії» або Rex Anglorum латиною вперше був використаний для опису Етельстана в одній з його хартій 928 року і став стандартним титулом для монархів від Етельстана до Іоанна Безземельного. Протягом наступних років Нортумбрія неодноразово переходила від англійських королів до норвезьких загарбників, але остаточно була взята під контроль Англії Едредом у 954 році, завершивши об'єднання Англії. У 1018 році Лотіан, частина північної половини Нортумбрії Берніції, була передана Шотландському королівству.

Володіння Кнута (1014—1035)

Відтоді Англія зберігала свою політичну єдність. Під час правління Елрада Безрадного (978—1016) данський король Свен I Вилобродий організував нову хвилю данських вторгнень, кульмінацією якої стало завоювання Данією Англії в 1013 році після чверті століття війни. Але 2 лютого 1014 року Свен помер, і Елрад був відновлений на престолі. У 1015 році син Свена Канут почав нове вторгнення. Наступна війна завершилася угодою в 1016 році між Канутом і наступником Елреда, Едмундом II Залізнобоким, про розподіл Англії між ними, але смерть Едмунда 30 листопада того ж року залишила Англію об'єднаною під владою Данії. Це тривало 26 років до смерті Гардекнута в червні 1042 року. Він був сином Кнута та Емми Нормандської (вдови Елрада Безрадного) і не мав власних спадкоємців; йому успадкував його зведений брат, син Елрада, Едуард Сповідник. Англійське королівство знову стало незалежним.

Нормандське завоювання

Мир тривав до смерті бездітного Едуарда в січні 1066 року. Його шурин був коронований як король Гарольд II, але його двоюрідний брат Вільгельм Завойовник, герцог Нормандський, негайно висунув свої претензії на престол. Вільгельм розпочав вторгнення до Англії та висадився в Сассексі 28 вересня 1066 року. Гарольд і його армія були в Йорку після перемоги над норвежцями в битві під Стемфорд-Бріджем (25 вересня 1066), коли до нього дійшла новина про вторгнення нормандців. Він вирішив негайно вирушити в дорогу і протистояти нормандській армії в Сассексі, тому негайно рушив на південь, незважаючи на те, що армія не відпочила належним чином після битви з норвежцями. Армії Гарольда та Вільгельма зіткнулися одна з одною в Битві при Гастінгсі (14 жовтня 1066 р.), у якій англійська армія, або Фірд, зазнала поразки, Гарольд та його два брати були вбиті, і Вільям вийшов переможцем. Відтак Вільгельм зміг без значного спротива завоювати усю Англію. Однак він не планував приєднувати територію королівства до Нормандського герцогства. В Нормандії Вільгельм був васалом французького короля Філіпа I, тоді як у незалежному Англійському королівстві він міг правити як сюзерен. Він був коронований 25 грудня 1066 року у Вестмінстерському абатстві в Лондоні.

Лондонський Тауер, будівництво якого розпочав Вільгельм I для контролю за містом

Нормандське завоювання призвело до глибоких змін в Англійській державі. Зокрема, Вільгельм наказав скласти Книгу Страшного суду — перелік усього населення королівства, усіх земель та маєтків. Складання книги розпочалось з метою упорядкування податкової бази, але поміж іншим викрило повну заміну серед правлячого класу та церковної верхівки саксів на норманів впродовж 20 років після завоювання. Нормандці майже монополізували владу, церкву і володіння землею на всіх рівнях. Сам Вільгельм та його знать розмовляли нормандською як в Нормандії, так і в Англії. Використання англо-нормандської мови серед аристократії тривало віки потому та залишило невитравний відбиток на розвитку сучасної англійської мови.

Правління Вільгельма відбувалось в постійній боротьбі за владу над країною. Намагаючись підкорити саксів, король починає будівництво численних фортець — замків, донжонів та укріплень типу «мот-і-бейлі». Такі укріплення дозволяли нормандським лордам врятуватись у безпеці під час народних повстань. Перерозподіляючи землі серед своїх прибічників, Вільгельм іноді об'єднував землі, якими володіло багато англійських лордів, навколо стратегічно важливого укріплення і надавав такий феод одному нормандцю. Нормандські феодали віддавали королю фіксовану кількість воїнів — не тільки для військових кампаній, але й для замкових гарнизонів.

Вільгельм зберіг поділ Англії на графства (шири), які, в свою чергу, ділились на сотні. Представником королівської влади у ширі був шеріф, який здійснював королівське правосуддя та збирав податки.

Високе Середньовіччя

Зображення Генріха I та Білого корабля, XIV ст.

Після смерті Вільгельма у 1087 році розпочалась війна за владу між його синами Робертом, якому батько залишив Нормандське герцогство і Вільгельмом II, який успадкував Англійське королівство.

У 1092 році Вільгельм II очолив вторгнення в Стратклайд, кельтське королівство на території сучасної південно-західної Шотландії та Камбрії. В результаті нападу він приєднав до Англії територію сучасного графства Камбрія.

У 1100 році Вільгельм II помирає, і королем Англії стає четвертий син старого короля Генріх I. Він намагається стабілізувати ситуацію в країні, шукаючи компроміси між саксонською та нормандською знаттю. У 1120 році у Ла-Манші потонув Білий корабель, на якому до Англії повертався єдиний син Генріха Вільгельм. Залишившись без легитимного спадкоємця, у 1127 році Генріх вимагає у баронів визнати його доньку Матильду наступницею на англійському троні.

Король Іоанн Безземельний підписує Велику хартію вольностей у Ранніміді в 1215 році в оточенні свого баронства. Ілюстрація з «Історії Англії» Касселла, 1902 рік.

У 1124 році Генріх I в обмін на лояльність короля Шотландії поступився Шотландськеому королівству тим, що зараз є південно-східною Шотландією (так званий Лотіан). З цією територіальною поступкою було встановлено традиційний англо-шотландський кордон, який з того часу залишився майже незмінним (за винятком випадкових і тимчасових змін). Територія передана Шотландії раніше була частиною англійського королівства Нортумбрія. В Лотіані пізніше виникла шотландська столиця — Единбург. Пізніше ця домовленість була остаточно оформлена в 1237 році Йоркським договором.

Після смерті Генріха у 1135 році барони відмовились від клятви Матильді та заявили про підтримку племінника померлого короля Стефана Блуаського і майже на 20 років країна занурилась в період Анархії. Восени 1139 року Матильда разом з братом Робертом Глостерським прибуває до Англії, в той час як її чоловік, Жоффруа Плантагенет, граф Анжуйський атакує Нормандію. Врешті-решт Стефан потрапляє у полон і його правління закінчується, але Матильду обурені англійці виганяють з Лондона. У 1141 році Роберт потрапляє в полон, і Матильда вимінює його на Стефана.

Війна закінчується 1153 року Воллінгфордською угодою, за якою Стефан залишався королем Англії до самої смерті, але йому наслідував Генріх, син Матильди і Жоффруа Плантагенета. Стефан помер менше, ніж через рік після укладення угоди, і у 1154 році королем Англії став Генріх II, перший з династії Плантагенетів на англійському престолі.

Під час громадянської війни значно посилилась влада місцевої аристократії. Стефан і Матильда, шукаючи прибічників серед баронів, часто роздавали володіння, титули і привілеї. Місцеві володарі стали майже незалежними, самостійно чинили правосуддя, збирали податки, навіть за королівські ліси, влаштовували рейди на сусідів, дехто карбував власні гроші. Відновлення ладу та економіки відбувалось вже за часів Генріха II.

Англо-нормандське вторгнення в Ірландію відбулося наприкінці XII століття, коли англо-нормандці поступово завоювали та придбали великі ділянки землі в ірландців, над якими потім заявило суверенітет Англійське королівство, що нібито було санкціоновано папською буллою Laudabiliter. У той час гельська Ірландія складалася з кількох королівств, з Верховним королем, який претендував на панування над більшістю інших королів. Нормандське вторгнення стало переломним моментом в історії Ірландії, поклавши початок більш ніж 800-річному прямому втручанню Англії, а згодом і Британії в Ірландію.

Аквітанське герцогство вступило в особисту унію з Англійським королівством після вступу на престол Генріха II, який одружився з Алієнор, герцогинею Аквітанською. Англійське королівство та Нормандське герцогство залишалися в особистій унії, доки Іоанн I Безземельний, син Генріха II і нащадок Вільгельма I у п'ятому поколінні, не втратив континентальні володіння герцогства на користь французького короля Філіпа II Августа у 1204 році. Кілька залишків Нормандії, включаючи Нормандські острови, залишилися у володінні Іоанна разом із більшою частиною Аквітанського герцогства.

Завоювання Уельсу

До нормандського завоювання Англії Уельс здебільшого залишався незалежним від англосаксонських королівств, хоча деякі валлійські королі іноді визнавали Бретвальда. Однак невдовзі після нормандського завоювання Англії деякі нормандські лорди почали нападати на Уельс. Вони завоювали й правили його частинами, визнаючи верховну владу нормандських королів Англії, але маючи значну місцеву незалежність. Протягом багатьох років ці «Марчерські лорди» завоювали все більшу частину Уельсу, долаючи значний опір різних валлійські князів, які також часто визнавали верховну владу нормандських королів Англії. Едуард I переміг Ллівеліна ап Гріфіта і таким чином фактично завоював Уельс у 1282 році. У 1301 році він створив титул принца Уельського для свого спадкоємця, майбутнього Едуарда II. Завоювання Едуарда I було жорстоким, а подальші репресії значними, про що свідчать такі чудові валлійські замки, як Конві, Гарлех і Кернарфон.

Пізнє середньовіччя

Мініатюра XV століття, що зображує перемогу англійців над Францією в битві при Азенкурі (1415).

В 1348—1349 роках Чорна смерть (чума) забрала 30 % населення Англії. Едуард III був першим англійським королем, який претендував на престол Франції. Його спроби реалізувати свої претензій військовим шляхом призвело до Столітньої війни (1337—1453), у якій протистояли п'ять королів Англії з дому Плантагенетів проти п'яти королів Франції з дому Валуа. У травні 1399, скориставшись відплиттям короля Річарда II до Ірландії для приборкання непокірних феодалів, Генріх Болінгброк, двоюрідний брат Річарда, повернувся до Англії і скинув його, ставши королем Генріхом IV (1399—1413). Річарда змусили відмовитися від корони, а парламент підтвердив його скинення і визнав монархом Генріха IV — як за правом завоювання, так і для «реформування королівства». Під час війни всі сторони здійснювали широкі морські рейди, часто залучаючи каперів, таких як Джон Хоулі з Дартмута або кастильський Перо Ніньо. Хоча англійці здобули численні перемоги, вони не змогли подолати чисельну перевагу французів і їх стратегічне використання порохової зброї. Англія зазнала поразки в Битві при Форміньї в 1450 році і, нарешті, в Битві при Кастійоні в 1453 році, зберігши лише одне місто у Франції — приморське Кале.

Під час Столітньої війни почала розвиватися спільна англійська ідентичність, що прийшла на заміну попереднього поділу між норманськими лордами та їхніми англосаксонськими підданими. Це було наслідком тривалої ворожості до націоналістичних французів, чиї королі та інші лідери (зокрема, харизматична Жанна д'Арк) використовували почуття французької ідентичності щоб залучити людей на свою підтримку. Англо-нормандці відокремилися мовно від своїх двоюрідних братів, які володіли землями переважно у Франції і висміювали островітян за їхню архаїчну та погану французьку мову. У цей період англійська також стала мовою судів.

Незабаром після припинення столітньої війни, королівство занурилось у Війну Червоної та Білої троянд (1455—1487), серію громадянських воєн за володіння престолом між домом Ланкастерів (геральдичним символом якого була червона троянда) та домом Йорків (символом яких була біла троянда), кожна з яких очолювалася різними гілками нащадків Едуарда III. Наприrінці цих війн трон отримав нащадок незаконнонародженого члена дому Ланкастерів, одруженого на старшій доньці дому Йорків: Генріха VII та Єлизавети Йоркської. Вони стали засновниками династії Тюдорів, яка правила королівством з 1485 по 1603 рік.

Період Тюдорів

Уельс зберіг окрему правову та адміністративну систему, яку запровадив Едуард I наприкінці XIII. Країна була поділена між лордами Марчер, які візнавали феодальну зверхність корони, і князівством Уельс. Під час монархії Тюдорів Генріх VIII замінив закони Уельсу законами Англії (згідно із Законами про акти Уельсу 1535—1542 рр). Уельс був включений до Англійського королівства і відтепер був представлений в Парламенті Англії.

Портрет Єлизавети I, зроблений на честь розгрому іспанської армади (1588), зображений на задньому плані. Міжнародна влада Єлизавети символізується рукою, що лежить на земній кулі.

У 1530-х роках Генріх VIII повалив владу католицької церкви в королівстві, замінивши папу як голову власної англійської церкви та захопивши землі католицької церкви, тим самим сприяючи створенню варіації католицизму, яка з часом ставала більш протестантською. Це призвело до приєднання Англії до Шотландії, яка також поступово прийняла протестантську релігію, тоді як найважливіші континентальні держави, Франція та Іспанія, залишалися римо-католицькими.

«Тюдорівське завоювання» (або повторне завоювання) Ірландії відбулося за правління династії Тюдорів. Після невдалого повстання Шовкового Томаса, графа Кілдера, проти корони в 1530-х роках, Генріх VIII був оголошений королем Ірландії в 1542 році згідно зі статутом парламенту Ірландії з метою відновлення такої центральної влади, яка була втрачена протягом усього часу. країни протягом попередніх двох століть.

Кале, останнє континентальне володіння Королівства, було втрачено в 1558 році під час правління Філіпа та Марії I. Їх наступниця, Єлизавета I, зміцнила нову і все більш протестантську Англіканську церкву. Вона також почала зміцнювати військово-морську силу королівства на фундаменті, який заклав Генріх VIII. До 1588 року її новий флот був достатньо сильним, щоб перемогти іспанську армаду, яка намагалася вторгнутися до Англії, щоб посадити на трон католицького монарха замість неї.

Рання сучасна історія

Правління Тюдорів закінчилось зі смертю Єлизавети I 24 березня 1603 року. на престол Англії зійшов король Шотландії Яків I, який поєднав її в особистій унії з Шотландським королівством. Незважаючи на Союз Корон, королівства залишалися окремими та незалежними державами: такий стан справ тривав понад століття.

Громадянська війна та Міжкоролів'я

Королі Стюартів переоцінили межі влади англійської монархії і були скинуті парламентом у 1645 і 1688 роках. По-перше, запровадження Карлом I нових форм оподаткування всупереч парламенту призвело до громадянської війни в Англії (1641–45), у якій король зазнав поразки, і до скасування монархії під керівництвом Олівера Кромвеля під час Міжцарів'я 1649—1660 рр. Відтепер монарх міг правити тільки з волі парламенту.

Після судового процесу та страти Карла I у січні 1649 року парламент Рампа прийняв акт про оголошення Англії Співдружністю 19 травня 1649 року. Монархія та Палата лордів були скасовані, і тому Палата громад стала єдиною законодавчою палатою з новим виконавчим органом — Державною радою. Проте армія залишалася домінуючою установою в новій республіці, а найвидатнішим генералом був Олівер Кромвель. Співдружність вела війни в Ірландії та Шотландії, які були підкорені та поставлені під військову окупацію Співдружності.

Тим часом відносини з Голландською Республікою погіршилися. Незважаючи на початкову підтримку Англії під час Голландської війни за незалежність проти іспанців, виникла напруженість, оскільки Голландська республіка стала головним торговим та морським суперником Англії. До середини XVII століття вона стала провідною торговельною державою. У відповідь англійці, стурбовані зниженням своєї конкурентоспроможності, запровадили суворішу торговельну політику, щоб стримати домінування голландців. Однак Перша англо-голландська війна, що послідувала, не змогла вирішити комерційних питань.

У квітні 1653 року Кромвель та інші гранди армії Нового зразка, розчаровані членами парламенту Румпа, які не бажали прийняти закон про розпуск Рампа та можливість обрання нового більш представницького парламенту, силою зупинили сесію Рампа оголосив парламент розпущеним.

Після експерименту з номінованими зборами (парламент Беребона), гранди в армії через Державну раду запровадили нову конституційну систему згідно з письмовою конституцією під назвою Інструмент правління. Згідно з Інструментом уряду, виконавча влада покладалася на лорда-протектора (посада обіймалася протягом усього життя чинного президента), і мали бути трирічні парламенти, кожне засідання яких тривало щонайменше п'ять місяців. Стаття 23 Інструменту правління зазначала, що Олівер Кромвель мав стати першим лордом-протектором. Інструмент правління було замінено другою конституцією (Смиренна петиція та порада), згідно з якою Лорд-протектор міг призначити свого наступника. Кромвель призначив свого сина Річарда, який став лордом-протектором після смерті Олівера 3 вересня 1658 року.

Реставрація і славна революція

Карл відплив зі свого заслання в Нідерландах до Англії, де він реставрував свій престол у травні 1660 року. Картина Ліве Вершуєр.

Річард виявився неефективним і не зміг зберегти своє правління. Він залишив свій титул і пішов у невідомість. Румпський парламент було відкликано, і був другий період, коли виконавча влада належала Державній раді. Але це відновлення правління Співдружності, подібне до того, що було до протекторату, виявилося нестабільним, і вигнаний претендент, Карл II, був відновлений на троні в 1660 році.

У 1665 році невирішені торговельні питання з голландцями призвели до Другої англо-голландської війни, яка завершилася катастрофічним набігом на Медвей і змусила приниженого Карла укласти невигідний мирний договір. Договір усунув низку давніх проблем і в довгостроковій перспективі дав змогу двом країнам об'єднатися проти експансіоністської політики, яку проводив Людовик XIV у Франції. Однак у короткостроковій перспективі бажання Карла помститися за цю невдачу призвело до Третьої англо-голландської війни 1672 року. Незважаючи на те, що цього разу вдалося отримати підтримку Франції, успіхи голландського флоту змусили парламент більше не підтримувати воєнні зусилля Карла, і він знову був змушений укласти мир.

Після Реставрації монархії в 1660 році спроба Якова II відновити католицтво — через століття після його придушення Тюдорами — призвела до Славної революції 1688 року, під час якої він був скинутий парламентом. Потім парламент запропонував корону протестантській дочці Якова II Марії II і його зятю/племіннику Вільгельму III.

Союз з Шотландією

У шотландському випадку привабливість була частково фінансовою, а частково пов'язаною зі скасуванням англійських торгових санкцій, запроваджених Законом про іноземців 1705 року. Англійці більше хвилювалися щодо престолонаслідування. Смерть Вільгельма III у 1702 році призвела до вступу його невістки Анни на престол Англії та Шотландії, але її єдина дитина, що вижила, померла в 1700 році, і англійський Акт про спадкування престолу 1701 року дав правонаступництво англійська корона протестантській Ганноверській династії. Забезпечення такого ж престолонаслідування в Шотландії стало головною метою англійського стратегічного мислення щодо Шотландії. До 1704 року Союз корон переживав кризу, шотландський Акт безпеки 1704 року дозволяв шотландському парламенту обрати іншого монарха, що, у свою чергу, могло призвести до незалежної зовнішньої політики під час великої європейської війни. Англійський істеблішмент не хотів ризикувати залишенням Стюартів на шотландському троні, ані можливістю шотландського військового альянсу з іншою державою.

Договір про союз було укладено 22 липня 1706 року, і після Акту про унію 1707 року, який утворив Королівство Великої Британії, 1 травня 1707 року незалежність Англійського та Шотландського королівств була скасована. Акти про унію створив митний союз і валютний союз і передбачав, що будь-які «закони та статути», які «суперечать або несумісні з умовами» Акту, «припиняють дію та стають недійсними».

Англійський і Шотландський парламенти були об'єднані в Парламент Великої Британії, розташований у Вестмінстері, Лондон. У цей момент Англія перестала існувати як окреме політичне утворення, і відтоді не мала національного уряду. Закони Англії залишилися незмінними, юридична юрисдикція продовжувала належати Англії та Уельсу, тоді як Шотландія продовжувала мати власні закони та суди. Це тривало після Акту про Унію 1801 року між королівствами Великої Британії та Ірландії, утворивши Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії. У 1922 році Ірландська вільна держава відокремилася від Сполученого Королівства, що призвело до того, що останнє було перейменовано на Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії.

Устрій

В англосаксонський період теоретично вся влада належала королю. Лише він міг приймати закони, карбувати монети, стягувати податки, збирати фірд або проводити зовнішню політику. Король призначав та звільняв усіх королівських посадовців на свій розсуд. Він мав право будувати мости та бурги. Він також відповідав за безпеку іноземців, насамперед купців та дипломатів. Головним обов'язком короля був захист свого народу та керівництво ним під час війни. Його завданням було підтримувати закон, порядок та економіку в межах свого королівства. Насправді королям потрібна була підтримка англійської церкви та знаті, щоб правити. Правління монарха не було легітимним, якщо він не отримував коронації від церкви. Коронація посвячувала короля, надаючи йому священицькі якості та божественний захист. Коронація Едгара слугувала моделлю для майбутніх коронацій.

Король правив, радячись з вітенагемотом, радою єпископів, елдорменами та тенами, яких він обирав собі в якості порадників. Вітан також обирав нових королів з числа членів королівської родини чоловічої статі (етелінгів). Першість не була остаточним правилом, що регулювало спадкоємність, тому сильні кандидати замінювали слабких.

Поки столиця була у Вінчестері, король подорожував зі своїм мандрівним двором між королівськими тунами (адміністративними центрами регіонів — малих ширів), збираючи продовольчу ренту та розглядаючи петиції.

Важливими посадовцями були елдормени, що керували широм, призначалися королем. Елдормен командував фірдом шира, співголовував разом з єпископом на ширському суді і забезпечував виконання королівських наказів. Він мав право на «третій пенні»: одну третину доходу від ширського суду та одну третину доходу від мита та зборів, що стягувалися в боро. Починаючи з Едуарда Старшого, стало звичаєм, що один елдормен керував трьома або чотирма ширами, що стало відоме як елдорство. 1012 року з'являється посада верховного елдормена, що в деяких випадках, насамперед під час хвороби, замінював короля.

Під час правління Кнута Великого титул елдормена було змінено на ерла. Кнут зберіг Вессекс за собою та розділив решту Англії на три елдорства: Східну Англію, Мерсію та Нортумбрію. Пізніше графство Вессекс було надано Годвіну. Ці чотири елдорства залишалися головними протягом правління Едуарда Сповідника. Під час правління Едуарда Сповідника ерли все ще були королівськими чиновниками, які керували своїми елдорствами від імені короля. Втім вони розвивали більшу автономію та ставали загрозою для королівської влади. 1019 року на час відсутності короля в Англії призначається верховний ерл. У 1050-х роках останній набув значної влвади майже рівної королю. Зрештою один з верховних ерлів Гарольд став королем.

З розширенням юрисдикції елдормена він делегував більше відповідальності своїм райфам. Посада шерифа або «ширського райфа» виникла до середини X століття. До 1066 року шериф відповідав за місцеве самоврядування. Він був головним військовим, фінансовим та судовим чиновником графства. Король покладався на нього в управлінні королівськими маєтками та зборі податків та інших доходів. Він головував на ширському суді, оприлюднював королівські заяви, виконував королівські накази та переслідував злочинців. Заступники райфа допомагали йому. Король призначав та звільняв шерифів на свій розсуд.

Бурги (фортеці й адміністративні центри) очолювали бургеси. Портрівер був важливим міським чиновником. На рівні ширу питання вирішувалися на фолкмоті, що в подальшому відомий як ширгемот, що збирався двічі на рік під головуванням елдормена. Ширгемот мав адміністративно-судові повноваження. На рівні сотень збирався гундредмот, а у невеличких селах — сільські зібрання.

Нормани зберегли основну систему англійського правління. Замість французького варіанта титула короля (roy) використовується англосаксонський аналог (king). Король користувався широкими королівськими прерогативами. Він міг довільно стягувати податки та приймати нове законодавство за порадою та схваленням курії або без них, мав владу над монетами, головними дорогами, його не можна було притягнути до суду, і він мав виключну юрисдикцію щодо певних злочинів. Хоча коронаційна присяга та хартії передбачали теоретичні обмеження повноважень короля, ці обіцянки часто порушувалися. Король мав більшу свободу у визначенні свого наступника. Першість ще не була остаточною. Роль вітенагемота у консультуванні та пораді продовжувала виконувати курія («королівський двір»). Під час коронних церемоній, що проводилися тричі на рік, король зустрічався з усіма своїми єпископами та баронами на великій раді. Ці ради, як правило, перебували під владою короля, і можливо були дорадчими органами. Місцевий шир та сотні судів також продовжували існувати.

Оскільки нормандські королі проводили більшу частину свого часу в Нормандії, призначення представників для управління Англією за їхньої відсутності стало необхідним. У 1109 році впроваджено посаду головного юстиціарія, яку було скасовано 1234 року. Він виконував обов'язки головного міністра та віцекороля з особливою відповідальністю за фінансові та юридичні питання, наглядав за королівським двором та скарбницею, керував процедурами курії та мандрівних суддів.

Найважливішим відділом двору була канцелярія, яку очолював канцлер, що також зберігав велику печатку. Королівські доходи контролювала королівська палата на чолі із великим камергером. Вищим органом фінансового управління була палата шахівниці.

За Плантагенетів були встановлені правила першоспадкування, і нове правління вважалося розпочатим після смерті старого короля. На коронації новий король складав присягу, формулювання якої невідоме до 1308 року. Король, ймовірно, клявся підтримувати закони короля Едуарда Сповідника, працювати заради миру церкви та народу, а також запобігати хижацтву та гнобленню. Король мав при собі особливу юрисдикцію, яка називалася вергою, що являла собою 12-мильну зону навколо особи короля, де місцеві суди не мали права розглядати справи. Юрисдикцію мали лише суди королівського двору.

Річард II намагався підвищити статус особистої королівської влади. З його ініціативи королівський апарат вводить у дію низку стандартних формул «королівська величність» і «королівська високість», що робило англійський королівський титул еквівалентним титулам континентальних монархів. Остаточно сотанній увійшли вжиток за Генріха IV з династії Ланкастер.

Королівська рада надавала монарху експертні поради та допомогу в управлінні королівством. Вона займалася юридичними, фінансовими та дипломатичними справами. Вона розглядала важливі юридичні справи та могла приймати рішення без посилання на загальне право, могла складати законодавчі проекти у формі адміністративних розпоряджень, виданих як патентні листи або листи про закриття.

Найважливішим відділом був гардероб. Він керував фінансами двору та контролював військові витрати. Його очолював хранитель гардеробу, який був одним із найважливіших міністрів короля. Гардероб контролював малу печатку, яка використовувалася для видачі наказів канцелярії та скарбниці. За Едуарда II канцелярію було відокремлено від гардеробу, і король почав використовувати малу печатку, видаючи накази хранителю малої печатки.

Урядове управління було надмірно складним. Так, королівський наказ міг бути виданий спочатку під малою печаткою короля, а потім надісланий до хранителя таємної печатки, який доручав канцелярії підготувати остаточний документ.

Головним фінансовим департаментом залишалася палата шахівниці. За Плантагенетів її було поділено на Нижню службу, що займалося фінансами і верхню (Казначество скарг)

З 1215 року починає організовуватися парламент Англії, що з самого початку успішно заявив про право на згоду на оподаткування, і розробив схему, за якою король робив поступки (наприклад, підтверджував Велику хартію вольностей) в обмін на гранти на оподаткування. Це був його головний інструмент у суперечках з королем. Тим не менш, це виявилося неефективним у стримуванні короля, оскільки він все ще міг отримувати менші суми доходів з джерел, які не потребували схвалення парламенту.

До кінця середньовічної доби місцеве управління в графствах опинилося в руках джентрі. Воно було самоврядним лише на рівні середніх верств і знаходилося під жорстким контролем держави. Найважливішим посадовцем графства стає шериф, що головував у суді графства, збирав податки та сплачував королю земельні рахунки графства. Йому допомагали підшериф, клерки, бейклі та помічники бейклі. Шерифів призначав король.

У XIV–XVI ст. у містах керували мери, олдермени і шеріфи. Олдермена як окрема соціально-політична група міського патриціату починає складуватися ще у XIII ст. При цьому мерів й шеріфів обирали з кола олдерменів. У великіх й значущих містах керували лорд-мери, зокрема у Лондоні, Йорку, Оксфорді тощо. Правові питання розглядалися у суді мера і суді шеріфа.

Територіальний поділ

Англосаксонські елдорства

В англосаксонський період королівство поділялося на елдорства, що складалися з ширів, які в свою чергу поділялися на регіони чи провінції (їх також звали малі шири). У пізній період регіони поступово фрагментувалися, оскільки земля передавалась у приватну або церковну власність за допомогою хартій, а менші маєтки, що виникали, поступово реорганізовувалися для військових цілей у сотні, а більші шири на графства. Регіони характеризувалися чітко визначеними територіями розміром 26 тис. га. Вони зазвичай відповідали місцевій топографії, займаючи географічно цілісну територію, таку як визначена ділянка річкової долини. 100 гайдів становили сотню, що складалися також з 10 тітінгів («десятків»).

Центрами регіонів були туни (в латинському варіанті віла). Зазвичай 12 тунів становили 1 регіон. Туни були поділені на земельні ділянки – гайди, що належать членам селянської громади – керлам. Королівські туни вважалися власністю короля та розташовувалися у центрах регіонів. Під час візиту королівської родини кожен тун ставав резиденцією. Поселеням у залежності від розміру присвоювалось 5, 10, 20 або більше (але кратне 5) число гайд, згідно з яким конкретне село або містечко несли повинності на користь короля, території з населенням, що відповідало 100 гайдам, утворювали сотні, які у свою чергу групувались у графства. Одна четверта частина гайди називалась віргатою та була базовою одиницею наділу феодально залежного селянства.

Графства Англії були створені нормандцями, у більшості випадків на основі ширів, заснованих раніше англосаксами. Зрештою їх було сформовано 39. Вони перестали використовуватися для управління лише зі створенням адміністративних графств у 1889 році.

На відміну від частково самоврядних районів, які охоплювали міські території, графства середньовічної Англії існували переважно як засіб посилення влади центрального уряду, що дозволяло монархам здійснювати контроль над місцевими територіями через своїх обраних представників — спочатку шерифів, а пізніше лорд-лейтенантів — та підпорядкованих їм мирових суддів. Округи спочатку використовувалися для відправлення правосуддя, збору податків і організації війська, а пізніше для місцевого самоврядування та обрання парламентського представництва. Деяким віддаленим графствам час від часу надавався статус пфальцграфа, а деякі військові та центральні урядові функції покладалися на місцевого дворянина чи єпископа. Останнє таке, графство Пфальц Дарем, не втратило цей особливий статус до XIX століття.

Хоча до моменту нормандського завоювання вся Англія була поділена на графства, деякі графства були утворені значно пізніше, аж до XVI століття. Через різне походження округи значно відрізнялися за розміром. Межі графства були досить статичними між актами Законів Уельсу XVI століття та Актом про місцеве самоврядування 1888 року. Кожне графство відповідало за збір податків для центрального уряду; для місцевої оборони; і для правосуддя через суди присяжних.

Влада феодальних баронів щодо контролю над своїми земельними володіннями була значно ослаблена в 1290 році статутом Quia Emptores. Феодальні баронства, можливо, застаріли (але не вимерли) після скасування феодального володіння під час Громадянської війни, як підтверджено Актом про скасування володінь 1660 року, прийнятим під час Реставрації, який позбавив лицарської служби та інших законних прав. Володіння лицарською службою було скасовано та звільнено, а землі, охоплені такими володіннями, включно з колись феодальними баронствами, відтепер перебували у власності сокажу ( тобто в обмін на грошову ренту). Англійська справа Фіцвальтера в 1670 році постановила, що баронство за володінням було припинено на багато років, і будь-які претензії на перство на такій основі, що означає право засідати в Палаті лордів, не повинні бути відновлені, а також будь-яке право спадкування на основі на них.

Статут Раддлана в 1284 році був прийнятий після завоювання Уельсу Едуардом I. Він припускав, що землі, якими володіли принци Гвінед під титулом «Принц Уельський», були юридично частиною земель Англії, і створювали графства за англійською моделлю на цих територіях. Марчерські лорди поступово прив’язувалися до англійських королів шляхом надання земель і лордів в Англії. Рада Уельсу та марок, керована замком Ладлоу, спочатку була заснована в 1472 році королем Англії Едуардом IV для управління землями, що належать князівству Уельс і прилеглим англійським графствам. Він був скасований у 1689 році. Відповідно до Законів Уельсу, 1535–1542 років, запроваджених за Генріха VIII, юрисдикція марш-лордів була скасована в 1536 році. Акти мали наслідком приєднання Уельсу до Англії та створення єдиної державної та правової юрисдикції, яку зазвичай називають Англією та Уельсом.

Водночас у 1472 році була створена Рада Уельсу, для північних графств Англії була створена Рада Півночі . Після виходу з ужитку він був відновлений у 1537 році та скасований у 1641 році. Дуже короткочасна Рада Заходу також існувала для Західної країни між 1537 і 1540 роками.

Право і судочинство

У англосаксонський період англосаксонські правди Етельберта, Іне, Альфреда Великого. Вже за першого короля Етельстана протягом 930-х років було створено 4 кодекси законів. наприкінці свого панування цей король видав окремий закон з управління Лондоном. Кодекси Етельстана було доповнено законами Кнута Великого.

Суди сотень й ширів розглядали більшість судових справ, але всі вільні громадяни мали право звертатися до короля та його вітенагемота. Ширський суд збирався двічі на рік, на Великдень та Михайлів день. Це був адміністративний та судовий орган з юрисдикцією у кримінальних, цивільних та церковних справах. Головували шериф (або іноді ерл) та єпископ, але судді в сучасному розумінні не було. Місцеві тени контролювали суд. Позивачі суду (єпископи, ерли та тени) оголошували закон і вирішували, які докази невинуватості чи вини прийняти (ордалію, компуртація). Суд сотні збирався раз на місяць. Він розглядав рутинні судові справи, як цивільні, так і кримінальні. Він мав юрисдикцію щодо справ про власність на землю, делікти та церковні справи. Люди могли оскаржувати свої справи до суду ширу або до короля.

У бургах були суди (бургмути, портманмути або гастінги) для забезпечення належних свідків у комерційних угодах. Лондонський суд Гастінга мав владу ширського суду, а місто було поділено на райони. Найменш розвиненими були боро південно-західної Англії, фактично не відрізняючись від сільських поселень. Особливістю англосаксонських міст було те, що практично у кожному з них, навіть у маленьких бургах, був монетний двір і здійснювалось карбування грошей.

На початку певні правопорушення вважалися «проханнями короля». Існувало два види королівських прохань: справи, в яких король був стороною, та справи, що стосувалися тяжких злочинів для юрисдикції короля. Ці справи могли розглядатися лише у присутності королівських чиновників у суді шира. Закони Кнута визначали королівські прохання як порушення королівського захисту, вбивство, зрада, підпал, напади на будинки, постійні пограбування, підробка, напад, переховування втікачів, нехтування військовою службою, бійки, зґвалтування.

У норманський період відбувається формування єдиного для всієї країни прецедентного права. Створені рішення беруться за основу всіма іншими суддями. За відсутності прецеденту суддя самостійно формулює рішення у справі і тим самим здійснює нормотворчі функції. Саме в ці часи склалися п'ять основних типів англійського права королівське (створене під протекторатом короля); судове (створене судовою практикою); загальне (охоплює територію всієї країни); процесуальне (пріоритет надано не матеріальному, а процесуальному праву); публічне (особливу увагу приділено публічному праву, тоді як приватне право фактично ігнорується).

У правосвідомості вільних станів тогочасного суспільства королівства своєрідним вищим «правом» була сукупність божественного, точніше, церковного права (jus divinum) та права природного (jus naturale). Державні (королівські) закони, встановлюючи нові правові норми, не мали скасовувати норми вищого «права». Сформоване в XII столітті і відіграло важливу роль у централізації країни, загальнодержавне право (Common Law) стало виразом консолідації суспільства в процесі зміцнення королівської влади.

Король був джерелом правосуддя. Спочатку важливі справи розглядалися coram rege («у присутності самого короля») за порадою його курії. Але розвиток правової системи вимагав спеціалізації, і судові функції курії були делеговані двом судам, що знаходилися у Вестмінстер-Голі. Суд загальної юрисдикції відокремився від Казначейства у 1190-х роках. Він мав юрисдикцію у цивільних справах (таких як борги, майнові права та порушення власності). У його складі працювали головний суддя загальної юрисдикції та кілька інших суддів загальної юрисдикції.

Суд сотні мав юрисдикцію щодо дрібних правопорушень та майнових спорів. За правління Генріха I в ширських судах починають засідати королівські судді. На засіданнях графських судів тепер головували представники корони – віконти. Вони двічі на рік об'їжджали сотні у графствах.

Для захисту королівських лісів була розроблена система лісового права. Лісове право було непопулярним, оскільки воно було довільним і порушувало права власності інших землевласників. Право землевласника полювати на оленів або обробляти свою землю було обмежене, якщо вона потрапляла до королівського лісу. У 1217 році було прийнято Лісову хартію, частково для пом'якшення найгірших перегинів королівської юрисдикції, яка встановила більш структурований спектр штрафів і покарань для селян, які незаконно полювали або вирубували дерева в лісах.

Норманська система правосуддя набула розвиток за Плантанегетів. Генріх II запровадив генеральні ейри, в яких групі від двох до дев'яти мандрівних суддів призначали коло графств для відвідування. Ці округи охоплювали всю країну, за винятком Честера та Дарема, які були звільнені від цього через свій особливий статус. У другій половині ХІІ ст. віконти були замінені роз'їзними суддями. Вони представляли вже не лише короля, а й усю його адміністрацію.

Володар маєтку автоматично мав право проводити маноральний суд над своїми васалами та орендарями. Справи могли бути передані з манорального суду до окружного суду через процес, який називався толт. Справу могли бути передані з окружного суду королівським суддям за наказом.

Судова процедура включала позовні заяви сторін, інформацію, надану присяжними, документальні докази та свідчення свідків. У багатьох випадках досягалося компромісного врегулювання. Коли це було неможливо, переконливі докази шукалися за допомогою методів, що передбачали божественне втручання: суд під присягою (компургація) та суд шляхом випробування (ордалія). Кларедонська асіза 1166 року започаткувала трансформацію англійського права, насамперед створення суду присяжних. Великий асіза 1179 року надала відповідачам можливість вирішувати справу за рішенням присяжних з дванадцяти лицарів замість суду шляхом битви. Також було запроваджено дрібні асізи, що дозволяли швидко вирішувати земельні суперечки. 1219 року завпроваджено кримінальний суд присяжних.

У 1230-х роках суд coram rege перетворився на Суд Королівської лави. Спочатку він подорожував з королем, але до 1300-х років був постійно розташований у Вестмінстер-Голі. Справи надходили до Королівської лави як апеляції з нижчих судів. Очолював головний суддя.

У 1215 році було прийнято Велику хартію вольностей, що стало важливою подією у формуванні права і судочинства. Хартія протягом XIII ст. кілька разів редагувалась і підтверджувалася — у 1225, 1237, 1253, 1265 роках. 1295 року її та Лісову Хартію було вклбчено до парламентського ролу статутів (тобто прирівняно до королівських законів), вони потрапили до «CharterRoll» і були за державною печаткою розіслані країною. Процедура підтвердження мала місце у 1300, 1301 рокаї, ще 30 роказів у XIV ст. (особливо часто в панування Едуарда III і Річарда II), 1400, 1405, 1429 роках.

У середині XIV ст. було впроваджено посади мирових суддів. Вони вважалися службовцями короля, у своїй призначення проводилися з числа місцевих землевласників і заможних городян.

Суспільство

Соціальну основу англосаксонського суспільства становили вільні селяни — керли. Основу господарства вільного землероба становив земельний наділ, достатній для підтримання життя родини керла (гайда). З часом з кола розорених кердлів формується залежне селянства (геніти, гебури, котсетли). Наприкінці англосаксонського періоду за збереження особистої свободи у більшості селян, вони опинились у підпорядкованому становищі, виконуючи роботи з обробки земель свого господаря та сплачуючи йому ренту.

На верхівці соціальої ієрархії знаходився король та члени його династії. Вищий прошарок англосаксонської знаті становили ерли — представники титулованої спадкової аристократії, що отримали від короля широкі земельні володіння і право управління кількома графствами країни. Далі йшла військово-служила знать (тени). Статус тенів пізнього періоду залежав від їхнього положення у державній адміністрації та близькості до сеньйора. Верхівку прошарку тенів становили так звані «королівські тени», що займали посади при дворі короля, брали участь у королівському суді та представляли інтереси глави держави в англійських ширах. Більш низький соціальний статус мали тени великих ерлів.

У норманський період і в часи Високого Середньовіччя суспільство складалося з трьох груп: ординів, тих, хто воював, або знать; ораторів, тих, хто молився, або духовенство; лабораторів, тих, хто працював, насамперед селян. Купці відігравали незначну роль у цій моделі та часто зазнавали критики на початку періоду, хоча до кінця XIII ст. їх все більше терпіли.

За часів Тюдорів різні інфляційні тиски, можливо, пов'язані з припливом золота Нового Світу та зростанням населення, створили умови для соціальних потрясінь, зі збільшенням розриву між багатими та бідними. Це був період значних змін для більшості сільського населення, коли лендлорди розпочали процес обгородження сільських земель, які раніше були доступні для всіх.

Королівська родина та аристократія, а на місцевому рівні — дрібна знать та шляхта становили близько 2% сімей, володіли більшістю хороших сільськогосподарських угідь та контролювали справи місцевого самоврядування. Чисельність, багатство та влада аристократії неухильно зростали. З 1540 по 1640 рік кількість перів (герцогів, графів, маркізів, віконтів та баронів) зросла з 60 сімей до 160. Вони успадковували свої титули через право першості, мали привілейоване становище в юридичних питаннях, насолоджувалися найвищими посадами в суспільстві та обіймали місця в Палаті лордів. Чисельність дворянства потроїлася з 5000 до 15 000 у столітті після 1540 року.

Економіка

У англосаксонський період представлено переважно сільським господарством. Регіони були окремим економічними одиницями, основу яких становили орне землеробство та скотарство. Англосаксонській Англії бракувало великих обсягів торгівлі основними продуктами харчування, необхідними для утримання великого королівського двору в одному місці. Міста були центрами ремеселе і торгівлі.

Більшість королівського доходу отримували від королівської власності та річного «відкупу» з кожного графства (фіксована сума, яку сплачували шерифи за привілей керувати королівськими землями та отримувати прибуток від них). Королі також отримували дохід від судових штрафів і регулювання торгівлі. Підлеглі також повинні були служити королю у формі trinoda necessitas — служба у ополченні (фірд), а також будівництво укріплень і мостів.

Англія пережила відродження торгівлі та ремесла у X і XI ст. Королі надавали містам статус боро, щоб сприяти торгівлі. За англосаксонських часів існували спеціальні ліси для полювання, які називалися «сіно».

Сторінка Книги Судного дня, яка відображає економічний стан Англії у 1086 році

У норманський період система господарювання майже не змінилася. Разом з тим змінилася структура землекористування: вона стала значною мірою залежною особисто від короля. 1086 року 35% Англії було вкрито орними землями, 25% було випасано, 15% було вкрито лісами, а решта 25% становили переважно вересові пустища, болота та вересовище. Пшениця була найважливішою орною культурою, але жито, ячмінь та овес також широко вирощувалися. У більш родючих частинах країни, таких як долина Темзи, Мідлендс та схід Англії, також вирощували бобові та квасолю. Вівці, велика рогата худоба, воли та свині утримувалися на англійських угіддях, хоча більшість цих порід були набагато меншими за сучасні еквіваленти, і більшість з них забивали взимку.

Система відкритих полів

Нові села прийняли систему відкритих полів, за якої поля були розділені на невеликі смуги землі, що перебували в індивідуальній власності, з щорічним чергуванням посівів між полями, а місцеві ліси та інші спільні землі ретельно оброблялися. Сільськогосподарські угіддя на маєтку були розділені на деякі поля, якими землевласник безпосередньо керував та обробляв, що називалися вотчинними землями, та більшість полів, які оброблялися місцевими селянами, які сплачували орендну плату землевласнику або через сільськогосподарську працю на полях вотчин лорда, або через готівку чи продукцію. Для помелу борошна було побудовано близько 6000 водяних млинів різної потужності та ефективності, що звільняло селянську працю для інших, більш продуктивних сільськогосподарських завдань. Рання англійська економіка не була натуральним господарством, і багато сільськогосподарських культур вирощувалися селянами-фермерами для продажу раннім англійським містам.

Перші англійські гільдії виникли на початку XII століття. Ці гільдії були братствами ремісників, які мали на меті керувати своїми місцевими справами. Серед цих ранніх гільдій були «гільдії торговців», які керували місцевими ринками в містах та представляли торговельну спільноту в переговорах з короною. Інші ранні гільдії включали «ремісничі гільдії», що представляли певні галузі промисловості. До 1130 року великі гільдії ткачів існували в шести англійських містах, а також гільдія валяльників у Вінчестері.

Нормани також заснували королівські ліси. Королі визначили майже третину Англії як королівські ліси. Ліс забезпечував королів їжею, деревиною та грошима. Люди платили королю за право випасати худобу або вирубувати дерева. Доходи від лісової оренди та штрафів стали надзвичайно значними, а лісова деревина використовувалася для замків та королівського кораблебудування. Кілька лісів відігравали ключову роль у гірничодобувній справі, такі як видобуток заліза та його обробка в лісі Діна та видобуток свинцю в лісі Хай-Пік. Кілька інших груп були економічно пов'язані з лісами; багато монастирів мали спеціальні права в певних лісах, наприклад, для полювання або вирубки дерев. Королівські ліси супроводжувалися швидким створенням місцевих парків та полювання.

Значний обсяг торгівлі здійснювався через східні міста, включаючи Лондон, Йорк, Вінчестер, Лінкольн, Норвіч, Іпсвіч та Тетфорд. Більша частина цієї торгівлі здійснювалася з Францією, Низькими Землями та Німеччиною, а північний схід Англії торгував з навіть зі Швецією. Нормандське вторгнення також принесло значні економічні зміни з прибуттям перших жидів до англійських міст. Вільгельм I перевіз заможних жидів з руанської громади в Нормандії, щоб вони оселилися в Лондоні для надання фінансових послуг короні. У роки після вторгнення нормандські правителі вивели з Англії різні способи великого багатства та реінвестували його в Нормандію.

Починаючи з XII століття, багато англійських міст отримали від Корони хартію, що дозволяла їм проводити щорічний ярмарок, який зазвичай обслуговував регіональну або місцеву клієнтську базу та тривав два-три дні.

Основними джерелами доходів короля були коронні землі (40%), доходи від феодальних прав (16%), оподаткування (14%) та прибутки від правосуддя (12%).

ВВП Англійського королівства з 1270 до 1530 року

За часів Плантагенетів XII й XIII ст. були періодом економічного зростання в Англії. Населення Англії зросло з приблизно 1,5 мільйона у 1086 році до приблизно 4 або 5 мільйонів у 1300 році, що стимулювало збільшення сільськогосподарського виробництва та експорт сировини до Європи. Сільське господарство залишалося найважливішою частиною англійської економіки.

Базова продуктивність англійського сільського господарства залишалася низькою, незважаючи на збільшення виробництва продуктів харчування. Ціни на пшеницю сильно коливалися рік від року, залежно від місцевих врожаїв. Навіть найбагатші селяни надавали пріоритет витратам на житло та одяг, залишаючи мало для іншого особистого споживання.

Великий голод 1315 року започаткував низку гострих криз в англійській аграрній економіці. Голод зосередився на серії неврожаїв у 1315, 1316 та 1321 роках і поєднався зі спалахом чуми, хвороби овець та волів у 1319–1321 роках та смертельним ерготизмом (грибком серед залишків пшениці).

Сільськогосподарський сектор зазнав змін після Чорної смерті (спалахів епідемій чуми 1348, 1360–1362, 1368–1369, 1375 років). Через нестачу робочої сили після Чорної смерті заробітна плата сільськогосподарських робітників швидко зросла і продовжувала стабільно зростати протягом усього XV ст. століття. Тенденція до споживання робітниками менше ячменю та більше пшениці та жита, а також заміни хліба у своєму раціоні більшою кількістю м'яса спостерігалася ще до Чорної смерті, але посилилася в цей пізніший період.

Воли залишалися основною орною твариною, а коней ширше використовували на фермах на півдні Англії ближче до кінця XII століття. Вівці були найпоширенішою сільськогосподарською твариною в Англії в цей період, їхня кількість подвоїлася до XIV століття. Вівці дедалі ширше використовувалися для отримання вовни, особливо на кордонах з Вельсом, у Лінкольнширі та на Пеннінах. Свині залишалися популярними на фермах завдяки своїй здатності добувати їжу. Кролів завезли з Франції у XIII столітті та вирощували на м'ясо у спеціальних загонах.

Рибальство стало важливою торгівлею вздовж англійського узбережжя, особливо у Грейт-Ярмуті та Скарборо, а оселедець був особливо популярним уловом; засолений на узбережжі, його потім можна було перевозити вглиб країни або експортувати до Європи. Піратство між конкуруючими англійськими рибальськими флотами було поширеним явищем у цей період. У XV ст. рибальсьтво продовжувало зростати, а купці та фінансисти володіли флотами до ста рибальських суден, що працювали з ключових портів.

Протягом XII століття великі землевласники, як правило, здавали свої манори в оренду за гроші, мотивовані статичними цінами на продукцію та хаосом анархії між 1135 та 1153 роками. Ця практика почала змінюватися в 1180-х та 1190-х роках, що було зумовлено більшою політичною стабільністю. У перші роки правління Івана ціни на сільськогосподарську продукцію майже подвоїлися, що одночасно збільшило потенційні прибутки від вотчинних маєтків, а також збільшило вартість життя для самих землевласників. Землевласники тепер намагалися, де це було можливо, повернути свої маєткові землі під пряме управління, створюючи систему адміністраторів та чиновників для управління їхньою новою системою маєтків.

Королівські ліси зростали протягом більшої частини XII століття, перш ніж скоротитися наприкінці XIII та на початку XIV століть. Близько 1300 року після «Великого обходу» площа королівських лісів почала зменшуватися. лісів. До 1334 року вони становили лише близько 2/3 від розміру 1250 року. До XV ст. значення королівських лісів суттєво зменшився, а вони ще більше скоротилися у розмірах.

Перші вітряки в Англії почали з'являтися вздовж південного та східного узбережжя у XII столітті. До 1300 року в Англії було понад 10 000 водяних млинів, які використовувалися як для помелу кукурудзи, так і для валяння тканини. Рибні ставки були створені на більшості маєтків, щоб забезпечити прісноводною рибою споживання знаті та церкви.

У Лінкольншири та Дройтвічі важливим було виробництво солі, включаючи виробництво на експортний ринок. У XV ст. виробництво солі значно скоротилося через конкуренцію з боку французьких виробників.

У цей період в Англії комерційно видобували залізо, олово, свинець та срібло, а також з XIII ст. — вугілля, використовуючи різноманітні методи рафінування.

Видобуток заліза відбувався в кількох місцях, включаючи головний англійський центр у Лісі Діна, а також у Даремі та Вілді. Деяка кількість заліза для задоволення попиту Англії також імпортувалася з континенту. До кінця XII століття старий метод видобутку залізної руди шляхом гірничої справи був доповнений більш досконалими методами, включаючи тунелі, траншеї та шахти. Залізну руду зазвичай обробляли на місці в броварні, і до XIV століття в Чінглі було збудовано першу в Англії залізну кузню з водяним двигуном. Перша доменна піч в Англії, що стала важливим технічним кроком у виплавці металу, була створена в 1496 році в Ньюбриджі у Вілді.

Срібний бум стався в Англії після відкриття срібла поблизу Карлайла в 1133 році. Величезна кількість срібла вироблялася з півкола шахт, що простягалися через Камберленд, Дарем та Нортумберленд – щороку видобувалося до 3-4 т срібла, що більш ніж у 9 разів перевищувало попереднє річне виробництво по всій Європі. Результатом став місцевий економічний бум і значне зростання королівських фінансів XII століття.

Видобуток олова був зосереджений у Корнуоллі та Девоні, де експлуатувалися алювіальні родовища, і регулювався спеціальними судами та парламентами олова. Олово було цінним експортним товаром, спочатку до Німеччини, а потім, у XIV столітті, до Нідерландів. Свинець зазвичай добували як побічний продукт видобутку срібла, маючи шахти в Йоркширі, Даремі та на півночі, а також у Девоні. Економічно нестабільні, свинцеві шахти зазвичай виживали завдяки субсидуванню виробництвом срібла. На початку XVI століття доступні алювіальні родовища олова в Корнуоллі та Девоні почали скорочуватися, що призвело до початку видобутку рудника відкритим способом. Видобуток свинцю зріс, і виробництво майже подвоїлося між 1300 і 1500 роками.

Лондон мав особливий статус в англійській економіці. Шляхта купувала та споживала багато предметів розкоші та послуг у столиці, і вже в 1170-х роках лондонські ринки постачали екзотичні товари, такі як спеції, ладан, пальмова олія, коштовне каміння, шовк, хутро та іноземна зброя. Лондон також був важливим центром промислової діяльності; тут було багато ковалів, які виготовляли широкий асортимент товарів, включаючи декоративні вироби з кованого заліза та ранні годинники. Провінційні міста також мали значну кількість ремесел до кінця XIII століття – у такому великому місті як Ковентрі мешкало рімесників понад 300 різних професій, а менше місто, таке як Дарем, — близько 60.

У XIV ст. стара гільдійська система почала руйнуватися – торгівля велася на національному рівні, що ускладнювало для ремісників як виробництво товарів, так і торгівлю ними, а також зростала нерівність у доходах між багатшими та біднішими ремісниками. В результаті, за Едуарда III багато гільдій стали ліврейними компаніями, статутними компаніями, що зосереджувалися на торгівлі та фінансах, залишаючи гільдійським структурам представляти інтереси дрібніших, бідніших виробників.

Популярність ярмарків зростала зі зростанням міжнародної торгівлі вовною: ярмарки дозволяли англійським виробникам вовни та портам на східному узбережжі взаємодіяти з іноземними купцями, обходячи тих англійських купців у Лондоні, які прагнули отримати прибуток як посередники. Водночас заможні магнати-споживачі в Англії почали використовувати нові ярмарки як спосіб купувати товари, такі як спеції, віск, консервовану рибу та іноземні тканини оптом у міжнародних купців на ярмарках, знову ж таки минаючи звичайних лондонських купців. Деякі ярмарки переростали у великі міжнародні події, що відбувалися у певній послідовності протягом економічного року: Стемфордський ярмарок у Великий піст, Сент-Айвс на Великдень, Бостонський у липні, Вінчестерський у вересні та Нортгемптонський у листопаді, а численні менші ярмарки проходили між ними.

Жидівська громада (в Лондоні та ще 11 інших міст) продовжувала надавати основні послуги з позики грошей та банківської справи. Деякі купці надзвичайно розбагатіли, зокрема Аарон Лінкольнський настільки, що після його смерті довелося створити спеціальний королівський департамент для розслідування його фінансових активів та справ. Фінансове та антисемітське насильство зросло за Річарда I. Після різанини в Йоркській громаді, під час якої було знищено численні фінансові записи, сім міст було призначено для окремого зберігання жидівських облігацій та грошових записів, і ця домовленість зрештою перетворилася на Юдейську скарбницю. Жидівська громада збідніла до кінця століття і була остаточно вигнана з Англії в 1290 році Едуардом I, будучи значною мірою замінена італійськими банкирами.

Наземний транспорт залишався набагато дорожчим, ніж річковий чи морський транспорт протягом цього періоду. Багато міст у цей період, включаючи Йорк, Ексетер та Лінкольн, були пов'язані з океанами судноплавними річками та могли виконувати роль морських портів, причому порт Брістоля домінував у прибутковій торгівлі вином з Гасконню до XIII століття, але суднобудування загалом залишалося економічно неважливим.

У Пізнє Середньовіччя економічне становище Англії було складним ,але не критичним. Втім в умовах поразки в Столітній війні та династичного конфлікту уряд Едуарда IV з династії Йорків вирішив проводити економічні реформи, спрямовані на підвищення рівня добробуту англійських виробників, торговців і самого короля. З внутрішнього ринку Англії вигнали всі іноземні торговці, яким під загрозою конфіскації заборонялося скуповувати і перевозити вовну у межах королівства. Для підвищення конкурентоспроможності англійського краму запроваджувалися стандарти якості та складна система контролю за їх дотриманням. Було визначено жорсткі рамки для зовнішньої торгівлі – купці з Англії отримали право вивозити свої товари лише до Кале, крім кількох північних графств, центром збуту яких був Ньюкасл-на-Тайне. Окрім місця обміну, визначався і його спосіб – купці мали продавати свої товари лише за готівкову плату, причому половина її мала виражатися в англійській монеті, що підвищувало її купівельну спроможність. Вводилася заборона на ввезення деяких категорій товарів в Англію (наприклад, шовк, а потім і всі види тканин, готові промислові вироби тощо) та обмеження для інших (наприклад, зерно).

Відбулися суттєві зміни в сільському господарстві, де відбувалися стрімки процеси огорожування. окрім традиційних рослин, популярності набуває вирощування хміля. Вівчарство ще більше стає одним з провідних галузей економіки. Заможні власники володіли чередами у 20 тис. голів овець. У Тюдорську епоху швидко розвивається конярство, що приносило чималий зиск власникам конярських ферм.

Центри ткацтва в Англії змістилися на захід, до долини Стур, Вест-Райдингу, Котсуолдса та Ексетера, подалі від колишніх центрів ткацтва в Йорку, Ковентрі та Норвічі. Спостерігався прогрес у виробництві, особливо на Півдні та Заході. Металообробка продовжувала зростати, зокрема обробка олова, яка генерувала експорт, поступаючись лише тканині. Лондонське ювелірне виробництво залишалося значним, але мало зростало, приблизно 150 ювелірів працювали в Лондоні протягом цього періоду. Обробка заліза продовжувала розширюватися, і в 1509 році в Англії було виготовлено першу чавунну гармату.

Текстильне виробництво стає провідним в королівстві. Відбувається не лише виробництво вовни, а постає нова галузь — виготовлення тканин. Тканина, вироблена в Англії, дедалі більше домінувала на європейських ринках протягом XV та початку XVI століть. До 1400 року експортувалося близько 40 000 тканин на рік – торгівля досягла свого першого піку в 1447 році, коли експорт досяг 60 000. Торгівля дещо скоротилася під час серйозної депресії середини 15-го століття, але знову зросла і досягла 130 000 тканин на рік до 1540-х років.

Торгівля вовною та тканинами тепер переважно здійснювалася самими англійськими купцями, а не іноземцями. Все частіше торгівля також проходила через Лондон та порти Південного Заходу. дДо XV століття 80% експортної торгівлі перебувало в руках англійців, Лондон керував приблизно 50% цього експорту в 1400 році, а до 1540 року – цілих 83% експорту вовни та тканини. Зростання кількості зареєстрованих торгових компаній у Лондоні продовжувалося, і англійські виробники почали надавати кредити європейським покупцям, а не навпаки. Лихварство зросло протягом цього періоду.

Торгівля вином з Гасконню скоротилася вдвічі під час війни з Францією, а остаточна втрата провінції поклала край англійському пануванню в цьому бізнесі та тимчасовому порушенню процвітання Брістоля. Імпортували слонову кістку, дзеркала, пакси, обладунки, папір, розписний одяг, окуляри, олов'яні зображення, бритви, каламін, патоку, цукрові цукерки, праски для розмітки, волові роги, спеції, мідь.

Королівством будувалися дедалі складніші дорожні мережі, деякі з яких передбачали будівництво до 30 мостів для перетину річок та інших перешкод. Суднобудування, особливо на південному заході, вперше стало основною галуззю промисловості, а інвестиції в торговельні судна, такі як коги, ймовірно, були найбільшою формою пізньосередньовічних інвестицій в Англії.

Тривала розробка залізних, олов'яних, срібних, свинцевих і вугільних копалень. Разом з тим починається ввезення більш якісного заліза та міді з інших країн Європи.

Наприкінці періоду Тюдорів відбувається зростання добробуту, значною мірою завдяки захопленням скарбів з іспанських кораблів, набігам на поселення зі слабкою обороною та продажу африканських рабів. Фінансова стриманість очистила Корону від боргів до 1574 року, а десять років по тому Корона мала профіцит у розмірі 300 тис. фунтів стерлінгів. Ремесла та виробнича діяльність отримали поштовх. Змогли розвиватися скляна, керамічна, шовкова промисловість та експорт вовняних виробів. 1565 року відбулося відкриття Королівської біржі, першої фондової біржі в Англії та однієї з найперших у Європі, що виявилося надзвичайно важливим кроком для економічного розвитку королівства. Завдяки нижчим податкам, ніж в інших європейських країнах того періоду, економіка розширювалася; наприкінці правління Єлизавети I було більше багатства, ніж на початку.

Також формується великий торговий капітал, який багато в чому монополізує зовнішню торгівлю, таким чином відбувається витіснення гільдійських форм середньовічної торгівлі.

У 1600 році було заснувало Англійську Ост-Індську компанію, що створила торговельні пости на узбережжях сучасних Індії та Бангладеш. 1622 року було утворено спеціальну комісію із зовнішньої торгівлі. Поширюються ідеї меркантилізму. Банк Англії було засновано у 1694 році, головним чином для фінансування війни проти Франції. Англія стала одним з найпроцвітаючіших економічних регіонів Європи між 1600 та 1700 роками.

Оподаткування

Дохід короля в англосаксонський період складався з прибутків від демесне, судових штрафів та оподаткування торгівлі, дангельду (даньких грошей). Данські гроші або податок на майно, спершу стягувався у відповідь на вторгнення данських вікінгів, але пізніше став звичайним податком. З 1049 року він становин 2 шиллінги за шкуру щороку.

Іншими податками і зброами були геріот (податок на спадщину), мито та збори на ринках, у портах, на дорогах та водних шляхах, право на скарби та рятування корабельних аварій, королівська монополія на шахти та солеварні, штрафи, що сплачувалися у кримінальних та цивільних справах й за порушення громадського порядку

Після завоювання 1066 року нормани продовжували регулярно збирати гельд. Вони також запровадили нові джерела доходу, засновані на концепціях феодалізму. Король мав право збирати феодальну допомогу, коли його старшого сина посвячували в лицарі, його старшу доньку виходили заміж або якщо королю потрібно було сплатити власний викуп. Спадкоємець лену також повинен був сплатити королю рельєф (феодальний платіж), перш ніж він зможе заволодіти своєю спадщиною. Король також мав право на військову службу своїх васалів, але замість цього васали могли сплачувати щитовий збір.

У 1166 році за часів Плантагенетів було запроваджено новий, складніший метод оподаткування для фінансування хрестового походу. Він оподатковував певний відсоток рухомого майна («рухоме майно») та доходу. Подібні податки стягувалися в 1185 та 1188 роках. Податок 1188 року був відомий як десятина Саладіна, оскільки людям було наказано сплачувати десяту частину всіх доходів та рухомого майна. Пізніше для викупу Річарда I було стягнуто 25-відсотковий податок на рухоме майно та доходи. Джон використовував цей податок кілька разів. У 1207 році він стягнув «тринадцятий» (8 відсотків) податок і зібрав 60 000 фунтів стерлінгів.

Трубні списки 1194 року

Низка королів створила альтернативні земельні податки, такі як податки на валовий та зрубний податки. Вони ставали дедалі непопулярнішими та, разом із феодальними зборами, були засуджені та обмежені Великою хартією вольностей 1215 року. В рамках формалізації королівських фінансів Генріх I створив посаду канцлера скарбниці, яка мала вести «Трубні списки» – звід королівських фінансових записів, що мали тривале значення для істориків, які відстежували як королівські фінанси, так і середньовічні ціни.

Зз середини XIII століття відбувся перехід від системи оподаткування, що базувалася на землі, до системи, що ґрунтувалася на поєднанні непрямого та прямого оподаткування. Генріх III запровадив практику консультацій з провідними дворянами з податкових питань, що призвело до системи, за якою парламент погоджувався на нові податки за потреби. У 1275 році «Великий і Стародавній Звичай» почав оподатковувати вовняні вироби та шкури, а Велика Хартія 1303 року запровадила додаткові збори для іноземних купців, а у 1347 році було запроваджено податок на фунт стерлінгів. У 1340 році систему податку на талаж було скасовано Едуардом III.

Розвиток набору податків, які могли стягуватися містами, включав мураж для стін, паваж для вулиць і понтаж, тимчасовий податок на ремонт мостів.

Гроші

Срібний пенні короля Етельреда II

Перший англосаксонський король Етельстан наказав кожному бургу мати монетний двір. Близько 973 року король Едгар реформував монетну систему, що стала підґрунттям англійської монетної системи до правління Генріха II. Лише король мав право карбувати монети, а поширення іноземної монети було заборонено. Шилінги, фунти та марки були розрахунковими одиницями, але срібний пенні був єдиною монетою в обігу. Спочатку всі нові штампи також розповсюджувалися з одного центру карбування, розташованого у Вінчестері. Така централізація була незвичайною і мала місце лише в кількох інших типах, що з'явилися пізніше. Згодом на 40 монетних дворах по всій країні було запроваджено єдиний стандартизований тип, на аверсі якого були зображені королівський портрет і титул, а на реверсі — імена монетодавця та монетного двору навколо невеликого центрального хреста. До 1066 року кількість монетних дворів було збільшено до 48 основних і близько 22 дрібних. Найбільшим був Лондон, хоча Йорк і Лінкольн залишалися важливими протягом усього періоду, а інші великі монетні двори включали Вінчестер, Норвіч і Стемфорд. До вторгнення норманів в обігу було близько 50 000 фунтів стерлінгів у вигляді монет.

На початку норманського періоду якість пенні майже не змінювалося. Проте згодом якість монет стала погіршуватися (внаслідок псування та недотримання монетними майстрами загального стандарту). Особливо сильне погіршення якості пенні відбувалося за Генріха II і за часів короля Стефана. У 1180 році довелося ввести новий тип пенні (так званий short cross penny) з великою вагою і вмістом срібла.

Срібний пенні Едуарда I

За часів Плантагенетів довгий час пенні залишався єдиною монетою Англії. У XIII столітті в країні були впроваджено в ужиток нові розмінні монети більше і менше пенні: гроут (4 пенси), півпенні та фартинг (1/4 пенні). До XIV століття було створено струнку монетну систему: 1 фунт стерлінгів = 20 шилінгів = 60 гроутів (120 півгроутів) = 240 пенсів (= 480 півпенсів) = 960 фартингів. 1311 року кількість монет зросла до понад 1 млн. фунтів стерлінгів. Разом з тим поступово скорочувалася кількість міст, яким було дозволено карбувати монети. За Генріха II таких було 30, і посилення контролю тривало протягом усього XIII століття. До правління Едуарда I за межами Лондона було лише 9 монетних дворів, і король створив посаду майстер монетного двору, щоб наглядати за ними та 30 печами, що працювали в Лондоні, щоб задовольнити попит на нові монети.

Проблеми, пов'язані з військовими витратами Англії (Столітня війна), та витік повноважних англійських монет на континент сприяли зниженню ваги та якості пенні та інших розмінних монет. У 1412 році вага пенні була знижена, в 1464 Едуард IV знизив вміст срібла в монетах на 20%: вага пенні знизився з 15 гранів (1 г) до 12 гранів (0,8 г).

За часів Тюдорів 1528 року король Генріх VIII впровадив новий монетний стандарт: замість тауерського фунта (близько 350 г) був запроваджено міжнародний тройський фунт (373,242 г). Номінальна вага пенні (1/240 фунта) мала становити близько 1,555 г. При цьому якість пенні, як і інших срібних монет, продовжувала знижуватися, а загалом вміст срібла в монетах Генріха VIII знизився з 925-ї проби до 333-ї. Королева Єлизавета I змушена була відновити срібні номінали. У її панування якість золотих і срібних монет було значно поліпшено, частково, за рахунок регулярного захоплення іспанських судів з коштовними металами з Америки. Але все одно срібний пенні Єлизавети залишався дуже маленькою монетою - він важив близько 0,58 г. Карбування пенні тривало протягом усього XVII століття. У 1664 році пенні важив уже 0,5 г і мав у діаметрі 12 мм. Цей же стандарт зберігався до 1707 року.

Військо

Армія

В англосаксонський період Англія не мала постійної армії. Король і магнати утримували професійне домашнє військо (див. гускарл), а всі вільні люди були зобов'язані нести військову службу у фірді. Крім того, власники королівських земель були зобов’язані надати певну кількість людей залежно від кількості гайд землі, якими вони володіли.

Після нормандського завоювання домашні війська короля залишалися центральними для будь-якої королівської армії. Англосаксонський фірд також залишився в ужитку. Але нормандці також привнесли новий феодальний елемент в англійську армію. Головні вассали короля (його феодальні барони) були зобов'язані надавати кінних лицарів для служби в королівській армії або для гарнізону королівських замків. Загальна кількість заборгованих лицарів називалася servitium debitum (лат. «заборгованість»), а історик Річард Хаскрофт оцінює це число близько 5000. Насправді servitium debitum була більшою, ніж будь-який король насправді потребував би під час війни. Його головна мета полягала в тому, щоб оцінити, скільки скутажів заборгував король. Скутаж використовувався для оплати найманців, які були важливою частиною будь-якої нормандської армії.

За панування Плантагенетів відбулися перші кроки до створення постійних збройних сил. Асіз про армію 1252 року, виданий королем Генріхом III, передбачав, що дрібні землевласники повинні бути озброєні та навчені стрільбі з лука, а ті, хто мав більше грошей, повинні були мати меч, кинджал та довгий лук та бути навченими їх використовувати. Цей закон про збройні сили стосувався класу вільних власників у сорок шилінгів, яких стали ототожнювати з «йоменством». Проте основою продовжувало залишатися феодальне ополчення та найманці.

Тюдори і Стюарти утримували особисту охорону з йоменів гвардії (створену Генріхом VII) та Почесний корпус джентльменів з охорони або «джентльменів-пенсіонерів» (створений Генріхом VIII), а також кілька місцевих рот для залог важливих міст, таких як Бервік-он-Твід, Портсмут і Кале. Війська для закордонних кампаній експедицій набиралися на ad hoc основі в будь-якій країні королем, коли це було потрібно. Це було розвитком феодальної концепції лену (за якою лорд був зобов'язаний набрати певну квоту лицарів, озброєних людей та йоменів в обмін на своє право займати землю). Для набору військ для закордонної експедиції використовувалася Комісія з питань військового формування, тоді як різні закони про ополчення вимагали від усього чоловічого населення, яке володіло майном на певну суму, тримати зброю вдома та періодично проходити навчання або з'являтися на збори. Збори зазвичай були хаотичними подіями, які очолювалися переважно лордами-лейтенантами.

Під час громадянської війни прихильниками парламенту 1644 року створюється армія нового зразка. В той же час королівська армія залишалася в усталених до того принципах. Лише після Реставрації Стюартів 26 січня 1661 року Карл II видав Королівський ордер, яким було створено перші полки регулярної армії, яка втім не перевищувала 5 тис. солдатів. З політичної доцільності він також включив деякі елементи Армії Нового зразка. Кіннота складалася з двох полків: лейб-гвардії (сформованого з вигнаних кавалерів); та «Синього», сформованого з одних з найкращих кінних полків Армії Нового зразка. Піхотні полки були Гренадерською гвардією (спочатку два полки: Полк лорда Вентворта та Полк гвардії Джона Рассела, які об'єдналися в 1665 році), Колдстримською гвардією (полк генерала Монка), Королівським шотландським полком (сформованим з Шотландської гвардії у Франції) та Другим королевським королівським полком.

Парламенту 1689 року вдалося отримати контроль над армією, і згідно з загальним законопроектом, який зазвичай називають «Законом про заколот», він встановив обмеження, які, поважаючи права суверена, також обумовили підтвердження існування регулярної армії щорічно оновлюваним актом парламенту.

Верховне командування англійською армією було покладено на суверена, хоча монархи (за винятком короля Вільгельма III) рідко вели свої війська в битви. У 1660 році запроваджено посаду генерал-капітана, що фактично був заступником короля з військових питань. У 1670 році командування на деякий час було покладено на комітет полковників; згодом окремі особи час від часу призначалися головнокомандувачами щодо конкретних дій. З 1679 до 1702 року на посаду генерал-капітана не призначалося жодної особи. Натомість призначався генерал-лейтенант. 1685 року в армії було 3 генерал-лейтенанти і 3 генерал-майори. Перше призначення повноцінного генерала (окрім генерал-капітана) відбулося у 1689 році. Стратегічний контроль над армією перебував у руках Таємної ради.

Військовий секретар був секретарем генерал-капітана; але в ті часи, коли не було призначено генерал-капітана чи головнокомандувача, секретар набував більшого значення, отримуючи доступ до суверена та право підписувати накази; доки навіть після призначення нового генерал-капітана військовий секретар не зберігав окремі обов'язки та діяв незалежно.

Генерал-капітану допомагала низка «генеральних офіцерів»: генеральний комісар зборів (1660), генеральний майстер платні (з 1661), генеральний хірург (1664), генеральний скаутмейстер (1664–1689), генеральний суддя-адвокат (1666), генерал-ад'ютант (з 1680), генерал-квартирмейстер (1686), генерал-пробст-маршал.

Флот

Вже в англосаксонський період існував флот, який втім переважно діяв неподолік від узбережжя. Морські операції знову згадуються у 934 році, коли король Етельстан, тепер правитель усієї Англії, вдерся до Шотландії об'єднаними морськими та сухопутними силами. Відновлення серйозних нападів вікінгів за правління Етельреда Неспроможного призвело до загального збору кораблів у Лондоні в 992 році проти флоту Олафа Трюггвасона, але через плутанину та ймовірну зраду англійський флот зазнав важких втрат.

У 1008 році Етельред наказав запровадити нову програму військово-морського будівництва, згідно з якою на кожні 310 га землі в королівстві мав бути передбачений один військовий корабель. Існував регулярний та нерегулярний флот, що ймовірно відповідало королівському й флоту елдорменів. У 1015 році постійний флот становив 40 бойових суден. Король Кнут збільшив його до 50. На початку правління Едуарда Сповідника флот вже нараховував 14 суден, але вже до 1051 року флот було збільшено до 50.

Англійська військово-морська міць, схоже, спочатку занепала в результаті нормандського завоювання. Відродження флоту відбувається за династії Плантагенетів. Королі постійно потребували перевезень через Ла-Манш, створивши постійний флот у 57 суден, але він переважно мав транспортувати вояків. Флот також почав набувати наступальної сили на початку XIII ст.. У 1224 році перший адмірал Англії (Капітан і Хранитель морів і морських регіонів — лат. capitaneus et custos maris et partium maritimarum) згадується в хартіях Генріха III, як «Капітан моряків і моряків Королівства» у 1294 році, «адмірал нашого флоту Англії» у 1295 році та «Адмірал моря короля Англії» у 1297 році. У 1294 році Едуард I розділив англійський флот на три географічні «адміралтейства», кожному з яких було призначено флот, і кожне з них управлялося адміралом. У 1321 році впроваджено посаду адмірала Англії, Вельсу та Ірландії. Першим адміралом, якому монарх надав патент, був Річард ФіцАлан, 10-й граф Арундел, Верховний адмірал Англії, Ірландії та Аквітанії, наданий королем Річардом II у 1385 році.

Пізніше військові кораблі починають регулярно згадуватися як підтримка різних кампаній Едуарда I. Витрати на флот були значними, і в 1294 році через побоювання французького вторгнення було замовлено двадцять 120-весельних галер.

Столітня війна (1337–1453) включала часті набіги через Ла-Манш, які часто не зустрічали опору через брак ефективного зв'язку та обмеження військово-морської організації. Флот використовувався для розвідки, а також для нападів на торговельні судна та військові кораблі. Битва при Іспанії-сюр-Мер, що відбулася в Ла-Манші біля Вінчелсі в 1350 році, можливо, є першою великою битвою у відкритому морі в історії Англії. 1344 року була створена посада клерка королівських кораблів. У середині XIV століття флот Едуарда III мав загалом близько 700 кораблів. У 1364 році Північне та Західне адміралтейства та флоти були об'єднані під командуванням адмірала Півночі та Заходу, і залишалися такими до 1414 року.

Генріх V, король Англії, відродив флот, побудувавши низку балінгерів та «великих кораблів», збільшивши флот з шести у 1413 році до 39 у 1417/1418 роках. Серед них був 1400-тонний Grace Dieu (який досі існує, похований в гирлі Гамбла). 1412 року відбулося створення першого Адміралтейства Англії, коли решту географічних «адміралтейств» було скасовано, а їхні функції об'єднано під єдиним адміністративним та оперативним командуванням – Адміралтейською канцелярією, яку пізніше назвали Адміралтейською та морською канцелярією. Під час війни Білої і Червоної троянд та на початку правляння Тюдорів відбувається занепад військового флоту.

Флот почав збільшуватися за часів Генріха VIII, з п'яти кораблів у 1509 році до тридцяти у 1514 році. Більша частина флоту була поставлена ​​на прикол після 1525 року, але через розрив з католицькою церквою на гроші, отримані від продажу монастирів, було побудовано 27 нових кораблів, а також форти та блокгаузи. У 1540 році був написаний детальний і значною мірою точний сучасний документ, «Ролл Антонія». Він дав майже повний опис англійського флоту, який налічував приблизно 50 кораблів, включаючи караки, галери, галеаси та пінаси. 1546 року Генріх VIII наказав створити постійний Королівський флот і Управління Ради морської піхоти.

Едуард VI та Марія I нехтували флотом, обмежившись системою берегової оборони. Єлизавета I зробила військово-морську силу пріоритетом. Військово-морські верфі були лідерами в технічних інноваціях, а капітани розробили нову тактику. У 1573 році англійські кораблебудівники представили конструкції, вперше продемонстровані на «Дредноуті», які дозволяли кораблям плисти швидше та краще маневрувати, а також дозволяли використовувати важчі гармати. Якщо раніше військові кораблі намагалися зчепитися один з одним, щоб солдати могли піднятися на борт ворожого корабля, то тепер вони стояли осторонь і стріляли бортовими залпами, які топили вороже судно. Знищення Іспанської армади 1588 року стало кульмінацією правління Єлизавети I, але втрата Англійської армади наступного року перешкоджала подальшим амбітним планам.

На початку XVII панування Стюартів відносна морська могутність Англії погіршувалася. Карл I розпочав масштабну програму будівництва військових кораблів, створивши невеликі сили потужних кораблів, але його методи збору коштів для фінансування флоту сприяли спалаху Громадянської війни в Англії. До кінця XVII століття Королівський флот завершив перехід від напіваматорського Королівського флоту, що воював разом із приватними суднами, до повністю професійної установи.

Після Реставрації Стюартів Карл II успадкував великий флот Англійської республіки і продовжила ту саму політику розширення, зосереджуючись на великих кораблях. Одним з його перших дій було офіційне найменування Королівського флоту. Префікс HMS також вперше був офіційно доданий до його суден. Тим не менш, флот залишався короною установою, а не особистою власністю правлячого монарха, як це було до громадянської війни. Управління флотом було значно покращено Вільямом Ковентрі та Семюелем Пепісом. Майже 30 років адміністрування останнього були вирішальними для заміни спеціальних процесів минулих років регулярними програмами постачання, будівництва, оплати праці тощо. Він відповідав за запровадження «Військово-морського списку», який встановив порядок просування по службі. Втім у Другій і Третій англо-голландських війнах англійський флот не здобув військової переваги над супротивником.

Протягом 1670-х і 1680-х років англійському Королівському флоту вдалося назавжди покласти край загрозі англійському судноплавству з боку берберійських корсарів, завдавши поразок, які спонукали берберійські держави укласти довготривалі мирні договори. Перемога англійського флота над французьким у битві біля Барфлер-Ла-Ог 1692 року під час Війни Аугсбурзької ліги заклала підвалини подальшого домінування англійського флота в світовому океані.

Церква

Англійські діоцези між 950 і 1035 роками

Англійська монархія та англійська церква в англосаксонський період були взаємодоповнюючими інституціями. Через коронацію церква надавала королю божественне схвалення, а церква натомість очікувала королівського захисту. Церква мала значний вплив на королівську адміністрацію. Король покладався на освічене духовенство для забезпечення свого двору та допомоги в управлінні. Єпископи та абати радили королю у вітані та допомагали формувати кодекси королівського права.

Тим не менш, король здійснював значний контроль над церквою. Він призначав єпископів (або принаймні затверджував їхнє висування капітулами соборів) та абатів, які були стільки ж політичними фігурами, скільки й духовними лідерами. Єпископи та абати контролювали великі маєтки, що належали їхнім єпархіям чи монастирям, тому вони були заможними магнатами самі по собі. Як і світські лорди, вони відповідали за адміністративні, судові та військові справи своїх земель.

У 1000 році в Англії було 18 єпархій. У діоцезі Кентербері: Кентерберійська, Рочестерська, Лондонська, Вінчестерська, Дорчестерська, Рамсбері, Шерборн, Селсі, Лічфілд, Герефордська, Вустерська, Кредітонська, Корнуоллська, Елмхемська, Ліндсі та Велська. У діоцезі Йоркська: Йоркська та Даремська. Щоб допомогти єпископам у нагляді за парафіями та монастирями в межах їхніх єпархій, було створено посаду архідиякона. Раз на рік єпископ скликав парафіяльних священиків до собору на синод.

У 1050-х роках Едуард Сповідник перебудував Вестмінстерське абатство як місце свого поховання. Воно було найбільшою та найвеличнішою церковною будівлею в Англії. Рішення короля бути похованим у Вестмінстері, а не на традиційному місці Вінчестера, було частиною процесу, завдяки якому Лондон став центром англійського політичного життя.

Фаунтинське абатство

Норманське завоювання 1066 року привело до влади нову групу нормандських та французьких церковнослужителів; деякі з них прийняли та сприйняли аспекти колишньої англосаксонської релігійної системи, тоді як інші запроваджували практики з Нормандії. Французький клюнійський орден став модним. Августинці швидко поширювалися з початку XII століття, а пізніше в тому ж столітті цистерціанці досягли Англії, створюючи монастирі з більш суворим тлумаченням монастирських правил та будуючи великі абатства Ріво та Фаунтин. До 1215 року в Англії налічувалося понад 600 монастирських громад, але нові пожертви сповільнилися протягом тринадцятого століття, створюючи довгострокові фінансові проблеми для багатьох установ. Домініканці та францисканці прибули до Англії протягом 1220-х років, , заснувавши 150 монастирів до кінця століття. Також придбали володіння релігійні військові ордени (тамплієрів, госпітальєрів, тевтонських лицарів), які стали популярними по всій Європі з XII століття.

Церква мала тісні стосунки з англійською державою протягом усього Середньовіччя. Єпископи та головні чернечі лідери відігравали важливу роль у національному уряді. Після нормандського завоювання королі та архієпископи зіткнулися через права призначення та релігійну політику. На початку тринадцятого століття церква значною мірою виграла свої аргументи на користь незалежності. Паломництва були популярною релігійною практикою протягом усього Середньовіччя в Англії. Участь у хрестових походах також розглядалася як форма паломництва, і Англія відіграла помітну роль у Другому, Третьому та П'ятому хрестових походах.

У 1380-х роках виникло кілька викликів традиційній теології Церкви, що виникли внаслідок вчень Джона Вікліфа. Вільний рух, до якого входило багато представників шляхти, переслідував ці ідеї після смерті Вікліфа в 1384 році та намагався прийняти парламентський законопроект у 1395 році: рух був швидко засуджений владою та названий «лолларди». На початку XV століття боротьба з вченнями лоллардів стала ключовим політичним питанням.

Передумови для втілення Реформації в Англії склались, як і багато де в Європі, ще на початку XVI століття. Серед них: економічні (за рахунок секуляризації церковних земель та майна монархія сподівалась збагатити державну казну, дворянство — покращити своє матеріальне становище, молода буржуазія — отримати додатковий прибуток); політичні (король прагнув перетворити церкву в частину державного апарату, підпорядкувавши її монарху); ідеологічні (широко поширюються в країні сформульовані ще в кінці XIV століття ідеї Джона Відкліфа щодо докорінного реформування католицизму, з континенту в Англію проникає гуманізм, критикуючи непорядність, невігластво католицького духовенства, розкішне життя кліра, багатства церкви.

На першому етапі, що припажає на правління Генріха VIII Тюдора, парламент, що засідав з 1529 по 1536 рр. (Він отримав назву «Парламенту Реформації»), прийняв за наполяганням короля низку парламентських актів, загальним змістом яких стало створення в країні незалежної від Риму національної церкви. Апогеєм діяльності «Парламенту Реформації», в якому засідали представники дворянства від 37 графств і бюргерства від 119 міст, стало видання в 1534 р. «Акту про супрематії» (верховенство), який оголосив короля верховним главою англіканської церкви (Ecleesia anglicana), як її стали тепер називати.

З кінця 1535 до 1540 року в Англії відбувався процес секуляризації монастирів. Він включав в себе так звану візитацію (об'їзд усіх церковних установ і складання звітів про їхній стан), розгляд на сесіях парламенту доповіді візитаторів, прийняття закону про ліквідацію монастирів. В результаті секуляризації були конфісковані 645 монастирів, в тому числі 28 великих абатств, 90 коледжів, 110 госпіталів, 2374 канторій і капел. Щорічний дохід від них становив приблизно 150 тис. фунтів стерлінгів.

Релігійну реформу, в результаті якої утверджувалося нове віросповідання і богослужіння, здійснив уряд Едуарда VI. З 1548 до 1551 року був виданий ряд документів (статутів парламенту, розпоряджень короля, послань архієпископа Кентерберійського) і «Книга загальних молитов», які завершили богослужбову реформу. Ці заходи наблизили англіканську церкву частково до лютеранства і до кальвінізму.

У 1553 р. англіканська реформація була перервана смертю Едуарда VI, і приходом до влади Марії Тюдор, старшої дочки Генріха VIII від першого шлюбу з Катериною Арагонською. Реставрація католицизму супроводжувалася переслідуваннями і спалюваннями єретиків, що дало королеві прізвисько «кривава». Було відновлено католицтво і папські супрематії. Повернути секуляризовані землі, за винятком тих, що були у власності корони, не вдалося.

За правління Єлизавети I у січні 1559 року на парламентській сесії були прийняті акт про королівське верховенство і статут про однаковість богослужіння. З 1562 по 1571 рік за розпорядженням Єлизавети розробляється третя редакція англійського символу віри. В основу були покладені «42 статті», які були перероблені і скорочені до 39. Всі основні положення Кранмеровського символу віри були залишені без змін. Затверджені парламентом в 1571 р. «39 статей» стали символом віри англіканства .

Таким чином, англіканська церква стала особливою церковною організацією, яка ввібрала в себе елементи і католицизму, і протестантизму.

Культура

Освіта

Найдавніші відомі організовані школи в Англії були пов'язані з церквою, насамперед орденом августинців. В англосаксонський період діяли граматичні школи для викладання латини та співочі школи для підготовки співаків для соборних хорів. Найзначущими були школи при Кентерберійському і Рочестерському соборах.

У Високому Середньовіччі школи були засновані для навчання латинської граматики синам аристократії, призначеним для священства або чернечої роботи в урядовому служінні або юриспруденції. Два університети були засновані при церкві: Оксфордський університет, а потім Кембриджський університет, щоб допомогти в подальшій підготовці католицького християнського духовенства. Реформована система «вільних граматичних шкіл» була створена за часів правління Едуарда VI; вони також прокладали шляхи до священства. Учнівство було основним способом для молоді отримати практичні професії.

Благодійна школа виникла в XV столітті з метою навчання дітей з бідних сімей. Лікарня Христа є найвідомішою з цих шкіл. За часів Тюдорів Едуард VI реорганізував граматичні школи та заснував нові, щоб створити національну систему «безкоштовних граматичних шкіл». Теоретично вони були відкриті для всіх, пропонуючи безкоштовне навчання тим, хто не міг дозволити собі платити за навчання.

Протестантська Реформація мала значний вплив на освіту та грамотність в Англії, оскільки вона заохочувала читання Біблії англійською мовою («народною мовою»). У 1562 році було прийнято Статут ремісників та учнів для регулювання та захисту системи учнівства, який забороняв будь-кому займатися ремеслом чи професією без попереднього 7-річного навчання учнем майстра.

Після прийняття Закону про єдність 1662 року релігійні дисиденти заснували академії для навчання студентів з інакодумних сімей, які не бажали підписуватися під статтями встановленої англіканської церкви. Деякі з цих «інакодумних академій» існують досі, найстарішою з яких є Брістольський баптистський коледж. Кілька коледжів Оксфорда (Гарріс Манчестер, Менсфілд та Ріджентс-парк) також є нащадками цього руху.

З 1692 року «парафіяльне» учнівство згідно з Законом про бідних часів стало використовуватися як спосіб забезпечення бідних, незаконнонароджених та дітей-сиріт обох статей поряд зі звичайною системою кваліфікованого учнівства, яка, як правило, забезпечувала хлопчиків з дещо заможніших верств населення. Ці парафіяльні навчання, які могли бути створені за згодою двох мирових суддів, забезпечували учнів для професій нижчого статусу, таких як сільськогосподарські роботи, цегляне виробництво та чорна хатня робота.

У XVII ст. освіта дівчаток із знатних сімей здійснювалася головним чином у домашніх умовах під наглядом батьків та тьюторів. У 1610-х роках починають відкриватися перші школи для дівчат, серед них в Рівінгтоні (Ланкашир) і Детфорді. Проте збільшення шкіл та учениць в них починається з 1670-х років. Однією з найвідоміших на той час була школа High Cross в Тоттенгемі (засновано 1673 року).

Історіографія

У англосаксонській період існували дві різні (хоча й взаємодіяли так чи інакше) традиції історіописання: одна з них була пов'язана з королівським двором, інша – з великими бенедиктинськими монастирями. «Королівська» традиція через історичні обставини до середини XI ст. практично зникає, але «бенедиктинська» пережила і датське, і нормандське завоювання і увібрала багато елементів «королівської».

Після нормандського завоювання практично всі англійські історичні тексти (написані давньоанглійською мовою і дуже своєрідною «герменевтичною» латиною) виявилися незрозумілими для нової нормандської освіченої еліти. Крім того, багато переказів, які стосувалися, наприклад, англосаксонських святих, існували в усній традиції і були втрачені.

Періоду 1110–1140 років розглядають як «золотий вік» англо-нормандської історіграфії. Її центрами були: Південно-Східна Англія (кафедральні собори та монастирі Кентербері та Лондона), Західна Англія (Вустер, Івшем, Вінчкомб), Південно-Західна Англія (Мальмсбері та Мальмсбері) Нью-Мінстер у Вінчестері), Східна Англія та Озерний край (Пітерборо, Або, Ремзі, Бері-Сент-Едмундс) та Північна Англія (Дарем, Йорк, Ріво, Гексам, Беверлі).

Носіями нових тенденцій початку панування Плантагенетів, як зазначає дослідник, були представники білого духовенства – Генріх Гантінгтонський, Жоффруа Гаймар та Гальфрід Монмутський. Представники англо-нормандської еліти у другому-третьому поколінні починали дедалі більше цікавитись англійською історією. У зв'язку з розширенням аудиторії історіографічних текстів відбувається секуляризація їх змісту, і навіть втрата бенедиктинським чернецтвом монополії з їхньої створення. Гальфрід Монмутський спробував повністю переглянути традиційну картину минулого Британії, став ключовою фігурою для подальшого розвитку англійської історіографічної традиції.

Література

Початком англійської літератури вважається епічна поема «Беовульф», написана між 8-11 століттями. Наступними йдуть твори поета Джеффрі Чосера (бл. 1343—1400), серед них значне місце займають «Кентерберійські оповідання».

Англійська драма зародилася в надрах середньовічної культури, в церковних обрядах, і була спочатку символічної пантомімою, що ілюструє літургію й прикрашає пасхальну і різдвяну служби. Потім пантоміма стала супроводжуватися текстом латиною. Тип драми, що розігрувалася мирянами, отримав назву міракль (драматичні сценки, що зображають дива, вчинені святими). Дещо пізніше виник ще один тип драми — мораліте, середньовічна алегорія з персоніфікованими гріхом і чесністю, які борються за людську душу.

Культура Англії підтяглася до ідей відродження з запізненням, а засвоєння ідей відродження і гуманізму збіглося з добою маньєризму і раннього бароко, що теж мали обмежений характер в країні. Тут часто використовували форми, вироблені в інших мистецьких центрах — Італії, Нідерландах, частково — Франції. Англійське відродження мало аристократичний характер, а королівський двір посів місце головного ренесансного центру країни. Найвидатнішим представником раннього Відродження був письменник і мислитель Томас Мор, автор книги «Утопія».

В поезії і в створенні п'єс для тогочасного театру англійські митці посіли провідні позиції в Європі, а імена англійських поетів і драматургів уславили країну. До 1588 року драма досягла повного розквіту. Зародок комедії можна бачити в інтерлюдіях — драматичних сценках, що розігрувалися на урочистих прийомах. У них чітко простежувалися фарсова, співоча і хореографічна національні традиції, а також середньовічна пристрасть до абстракції, словесної гри і каламбуру. В епоху Відродження основні театральні та поетичні досягнення були зроблені Вільямом Шекспіром, Беном Джонсоном та Джоном Донном. Крім комедії англійська драматургія збагатилася ще одним, специфічно місцевим жанром — іісторичною хронікою, що служила цілям освіти і патріотичної пропаганди через постійну загрозу іспанського вторгнення.

Інший великий поет XVII століття — Джон Мільтон (1608—1674), автор епічної поеми «Втрачений рай» (1667). Кінець XXVII і початок XVIII сторіччя пов'язані з сатирою, особливо в поезії Джона Драйдена та Олександра Поупа, а також прозі Джонатана Свіфта.

Мистецтво

Мініатюра з Бенедикціоналу Святого Етельвольда

Явищем Висосого Середньовіччя в Англійському королівстві стала мініатюра. В цій галузі були перші і найбільші досягнення. Англія до цього періоду пройшла етап христианізації, що звузило образотворче мистецтво до ідеології і вимог християнської церкви. Однію з вимог церкви було копіювання так званих священних і богослужебних книг і оздоблення їх мініатюрами. В англосаксонський період продовжувалася розвиватися Вінчестерська школа. Шедевром її майстрів є бенедикціонал Святого Етельвольда.

Всі великі монастирі облаштували скрипторіями (майстерні переписувачів і копіїстів), де працювали освічені ченці і ченці з художніми здібностями. Найбільш значущі скрипторії сформувались у англійських монастирях Сент Едмунд та Сент Олбен.

Вже з XII століття в Англії отримали поширення ілюстровані календарі, котрі навіть нині дивують фантазіями та індивідуальними манерами художників-мініатюристів. Перша половина XIV століття принесло читачам і чисто світські рукописи з мініатюрами. Розквітла культура лицарства і в рукописах зарясніли легенди про короля Артура та лицарів Круглого столу. Малюнки створили також до твору англійського письменника Чосера (мініатюри до поеми Чосера «Троїл і Ксессіда»), умовне зображення самого Чосера, що читає власні вірші приятелям. Але низка епідемій чуми у 2-й половині XIV ст. (відома як Чорна смерть) спричинять занепад мистецтва мініатюри у Англії і на перше місце в нову добу вперше вийде портретний жанр.

У XVI столітті до королівства було перенесено олійний живопис. Відтепер портретний жанр переживе перший розквіт, хоча тривалий час співіснуватиме з портретною мініатюрою.

У часи Англійського відродження (правління династії Тюдорів) набуває розвитку практика запрошення на працю в Лондон іноземних художників. Королівський двір і аристократичне коло обслуговували Ганс Гольбейн Молодший (німець за походженням), Ганс Еворт (фламандець із Антверпена).

Архітектура

Архітектура англосаксонського періоду збереглася тільки у формі церков, єдиних споруд крім укріплень, які в той час зазвичай будували з каменю. В результаті систематичного знищення і заміни англійських соборів і монастирів норманами, ніяких великих англосаксонських церков не збереглося; найзбереженіший приклад знаходиться в Бріксворті. Англосаксонські церкви, як правило, високі і вузькі і складаються з нави і більш вузького вівтаря; вони часто супроводжуються західною вежею. Деякі мають портик (відкрите приміщення) на захід чи на північ і південь, створюючи хрестоподібний план. Характерні особливості включають «квойни» (англ. quoins) — кладку кутів, чергуючи вертикальні і горизонтальні блоки, і маленькі вікна з закругленим або трикутним верхом, глибоко втоплені або в групах по два-три, поділених приземкуватими колонами. Найпоширенішим видом зовнішньої орнаменту є лізени (тонкі вертикальні або горизонтальні смуги виступаючого каменю), зазвичай у поєднанні з глухою аркадою.

Після вторгнення, Вільгельм I і його лорди збудували численні дерев'яні замки мотт-і-бейлі, щоб нав'язати свій контроль над місцевими жителями. Багато згодом були перебудовані в кам'яні, починаючи з лондонського Тауера.

Збереглася дуже невелика кількість приватних норманських будівель, наприклад, Єврейський будинок у Лінкольні; особняки у Салтфорді і Бутбі Пагналлі; і укріплені садиби, такі як замок Окем

Солсберійський собор (за винятком вежі та шпилю) виконаний в стилі ранньої англійської готики.

Різноманітні стилі англійської готики найбільш повно розвинені в соборах, церквах абатства та колегіальних спорудах. Однак характерною рисою соборів Англії є те, що всі, крім одного з них, Солсберський собор, демонструють велике стилістичне розмаїття та мають строки побудови, які зазвичай становлять понад 400 років: Рання англійська готика (бл. 1180—1275), Декоративна готика (бл. 1275—1380), Перпендикулярна готика (бл. 1380—1520)

Англійську готику визначають її загострені арки, склепінчасті дахи, контрфорси, великі вікна та шпилі. Готичний стиль походить з Франції, де різні елементи вперше були використані разом у межах однієї будівлі при хорі базиліки Сен-Дені на північ від Парижу, побудованій абатом Сугером та освяченої 11 червня 1144 р.[1] Найбільш раннє масштабне застосування готичної архітектури в Англії — в Кентерберійському соборі та в Вестмінстерському абатстві.

Особливості стилю поєднують в собі одночасно риси Готики, фламандського та італійського Ренесансу. Майстри епохи залишили за основу середньовічну готичну форму, тоді як приналежність до Ренесансу виявлялася в цих творах у внутрішньому декорі.

Капела Генріха VII у Вестмінстерському абатстві

У XVI столітті відбувається остаточний перехід до світського будівництва. Зразком пізньої англійської готики стала капела короля Генріха VII у Вестмінстерському абатстві, створена у 1502–1512 рр.

Переважного значення набуло будівництво житла. У ньому відбулися важливі зміни — найпопулярнішою конструкцією став фахверк, коли дерев'яна тільки конструкція, а проміжки заповнені камінням, цеглою, плетивом з гілок, замазаних глиною. В добу реформації і гонінь на протестантів на континенті в Британію прибула чергова хвиля емігрантів з Нідерландів. Емігранти відродили будівництво з червоної цегли. Поширилося використання камінів з димарями. Англійський тип житла доповнився і перетворився на компактне двоповерхове помешкання.

У XVI столітті подальше просування класичних форм подолало еклектику англійської архітектури епохи Відродження, який поступився місцем більш єдиному стилю, похідному від континентальних зразків, переважно з Італії. Це тягло за собою відступ від структурної вишуканості форм готичної архітектури до форм, похідних від більш примітивних методів будівництва класичної античності.

Наприкінці XVI століття в Англію повсюдно проникла архітектура в стилі бароко, варіант класицизму, що характеризується важким і демонстративно складним декором. Величні заміські будинки в стилі бароко почли з'являтися в Англії 1690-ті роки, наприклад Чатсворт-хаус і замок Ховард. Найзначнішими архітекторами англійського бароко після Рена були сер Джон Ванбру і Ніколас Хоксмор, які адаптували стиль бароко до англійських смаків в таких будинках, як Бленгеймський палац, Сітон Делавал Холл і Істон Нестон.

Одяг

Король Едгар з тунукою, ментиол і гольфами

В англосаксонський період одяг залишався як в часи Гетархії: чоловіки одягалися у лляні сорочки, туніки з льону або вовни з довгими рукавами (roc), що зазвичай доходила до колін. Рукави укладалися складками, які зображали хвилеподібний орнамент від зап'ястя до передпліччя. Для його підтримки на зап'ясті кріпився браслет, при знятті якого рукави розпрямлялися і закривали кисті, замінюючи тим самим рукавички.

Поверх туніки носили короткий плащ ментил (mentil), що нагадував римський паліум (pallium) та гальський сагум (sagum). Його, як правило, закріплювали або на грудях, або на одному або обох плечах, використовуючи брошку або фібулу. Також у гардероб англосаксів входили короткі штани, що доходили до коліна, та гольфи, які також доходили до коліна. Вони згадуються у хроніках та ілюстраціях під назвами brech та hose відповідно. Зверху гольфи кріпилися смужками з тканини, бавовни чи шкіри, які починалися від стопи і закінчувалися трохи нижче коліна. Англосакси називали їх scanc-beorg, що у буквальному перекладі означає «стрижень» або «захист ноги».

Жіночий одяг. Реконструкція

Жінки носили вільну сукню, що доходила до підлоги, з довгими рукавами. Називалося воно «гунна» і надягалася поверх туніки. Рукави у такої сукні укладалися складками до зап'ястя і кріпилися браслетом або закінчувалися багато прикрашеною облямівкою. Також зверху надягали накидку, яка вкривала всю фігуру. Голову вкривали хусткою, яка могла бути різної довжини. Її називали heafodes roegel або woefles, від дієслова woefan, що означає "покривати" або "охоплювати".

Взуття в англосаксів було досить простим і, як правило, тільки чорного кольору. Називалося воно sceo чи scoh. Ніс такого черевика був загостреноподовжений. Часто таке взуття мало суцільний розріз по центру від підйому до пальців ноги або невеликі округлі отвори на тій самій ділянці. Така форма взуття підтримувалася за рахунок ременя на щиколотці (на кшталт сучасних сандаль). Варто зазначити, що одяг у цей період був однаковим для всіх соціальних груп. Відмінність полягала лише в орнаменті та ступені розкоші. Жінки теж носили панчохи та взуття, яке не відрізнялося від чоловічого

З часом одяг стає більш вишуканим і красивим, внаслідок появи нового матеріалу – шовку. Він з'явився на цій території у VIII столітті, проте, через його дорожнечу, став атрибутом знаті. Так, Беде Велебний згадує про якісь шовкові вбрання незрівнянної майстерності. Його рештки були поміщені в шовк, як і багатьох інших відомих особистостей Дунстану. Згідно з джерелами, найпоширенішими в цей час кольорами були червоний, синій та зелений. Популярними прикрасами були золоті чи срібні ланцюжки та хрести; браслети із золота, срібла та слонової кістки, інкрустовані коштовностями; шнури з бурштину; кільця, брошки, пряжки тощо. Вироби із металу іноді вкривали емаллю.

Повсякденний одяг норманів складався, як і в англосаксів з короткої туніки, плаща, коротких штанів з довгими гетрами чи гольфами, які закривали пальці та стопу. Останні нормани називали "chausses". Взуття була та ж, що й у англосаксонський період, проте до кінця правління норманів з'являється коротке взуття, а також плоский і круглий головний убір, що нагадує шотландський капелюх. Одяг короля складався з туніки, що доходила до ступнів і багато прикрашеної накидки, що відповідає монарху. За друками, що дійшли до нас, можемо припустити, що корона у норманів була схожа на корону Едуарда Сповідника.

Англо-норманські жінки одягалися практично так, як і в англосаксонський період. Вбрання складалося з довгої туніки, поверх якої одягали сукню, схожу на саксонську гуну (нормани називали їх «robe»), а також покриви або хустки «couverchef». Головним нововведенням у жіночій моді була шнурівка, яка притискала матеріал і наголошувала на фігурі. Ще однією особливістю жіночого одягу тієї епохи стали рукави: звужені до зап'ястя, нижче різко розширювалися і спадали до землі. Низ сукні був широкий, окантований золотою вишивкою. Волосся в цей час запліталося в дві або більше коси.

Одяг священнослужителів складалася з казули і далматик. Остання на відміну від попереднього періоду стає вигнутою з обох боків. Пасторський палиця виглядав просто, нагадував римський літус, ймовірно був прототипом.

За часів королів Вільгельма II та Генріха I одяг простого населення складався з короткої туніки, гольфу, які закривали пальці та стопу (chausses), а також короткого взуття. У погану погоду чи під час подорожей люди накидали плащ чи мантію, до якої прикріплювався головний убір, званий норманами capa.

З початком поширення та зміцнення французької моди відбуваються помітні зміни у зовнішньому вигляді знаті. Одним із таких стало подовження короткої туніки разом із рукавами, щоб вони повністю покривали руки. На урочисті заходи та свята носили довгу туніку, під яку вдягалася interula чи лляне вбрання, а поділ волочився по підлозі. Незважаючи на наявність довгих рукавів, рукавички теж використовувалися, але знаті. Ще носили мантії, зшиті з дорогих тканин та прикрашені хутром. У цей час серед дворян стає популярним взуття, яке називалося pigacice і мало довгі звужуються шкарпетки. Їх закручували, тож їхній вигляд нагадував скорпіона чи баранячий ріг.

Єдиною зміною в жіночому одязі з 1088 по 1154 стало значне збільшення довжини різних елементів жіночого вбрання, що, згідно з джерелами, завдавало незручності. Так, наприклад, за часи правління Вільгельма II і Генріха I довжина рукавів, покриву або хустки збільшилася настільки, що їх довелося зав'язувати у вузли, щоб не наступати на них.

За час правління перших королів династії Плантагенетів монарх був одягнений у далматику або довгу туніку малинового кольору, усіяної зображенням зірок або квітів із золота, зверху накинута мантія насиченого бордового коричневого кольору (“a deep reddish chocolate”), яка закріплювалася фібулою на правому плечі. Взуття у нього було зеленого кольору з позолоченими шпорами, скріпленим червоною шкірою. Рукавички монарха мали прикрасу на тильній стороні долоні, що, своєю чергою, означало приналежність до королівського роду чи вищого духовного стану.

Зовнішній вигляд знаті не зазнає сильних змін у цей період. Представники вищого стану продовжують носити гольфи (chausses), але знову зустрічаються саксонське слово hose або латинське caligae при описі англійського гардеробу. Одним з небагатьох нововведень стали сандалії з пурпурової тканини та soiulares або subtalares (взуття чи підошва, що одягалася разом з ними). Рукавички використовувалися як короткі, і довгі, доходили до ліктя і прикрашені зверху вишивкою, а знизу коштовним камінням. Продовжували носити головний убір фригійської форми або капюшон плаща.

Жіночий одяг часів перших Плантагенет зберігає загальні риси попереднього періоду. Сукня у цей час втрачає свої екстравагантні манжети, а рукави щільно прилягають до тіла та закінчуються біля зап'ястя. Також стали носити багато прикрашені пояси, які нещільно охоплювали талію. Ще одним нововведенням цього періоду стала поява невеликої сумки під назвою aulmoniere, яка згідно з зображенням Беренгарії, дружини Річарда I, носилася зліва і нагадувала на вигляд сучасний ридикюль. Офіційні шати та мантії цього часу відрізняються більш досконалою та чудовою вишивкою. У зимову пору року жінки поверх мантії одягали Pelisses (pelices, pelissons) - варіант шуби, облямованої хутром. Домінуючим кольором у жіночому одязі стає зелений. Під час правління Іоанна I вперше згадується елемент жіночого вбрання під назвою вімрл (wimple). Він обертався навколо голови та підборіддя і кріпився на лобі обідком із золота та дорогоцінного каміння у тих, хто міг собі це дозволити.

Простолюдини використовували звичайний шовк. З взуття, крім того, що носили в попередній період, набувають поширення, прикрашені вишивкою чоботи.

За королів починаючи з Генріха III королівське вбрання складалося з довгої і щільної туніки, прикрашеної по краях орнаментом, мантії, що кріпилася фібулою на правому плечі, чудово зробленого взуття, на якому були зображення львів або леопардів, а також корони із золота, яку називали chaplet або chaplet. Всі елементи вбрання могли бути різними кольорами і обов'язково містили золото. Обов'язковою була наявність у королівському гардеробі одягу з дорого яскраво-пурпурового шовку (samite), на якому ззаду та спереду було зображено три леопарди. Пізніше це вбрання назвуть quintis або cointise. Також з'являються нові матеріали: "тканина Балдекінів", що була дуже дорогим шовком, зітканим із золота; оксамит, що згадується під латинським найменуванням villosa або французьким villuse (velours); тканина cyclas або ciclaton.

Чоловічий костюм складався з туніки, cyclas або cointise, так само носили chausses або гольфи. У зв'язку з тим, що туніка стає більш відкритою, входять у побут кальсони. Мантії та плащі носяться лише в офіційних заходах чи під час подорожей. Взуття в цей час знову стає з довгим носком; з'являється вишитий візерунок у вигляді шашок. Жіночий костюм, як і раніше, складався з сукні з довгими і легкими рукавами, поверх якої іноді носилася супер-туніка або cyclas, а у разі урочистих або державних заходів мантія. З головних уборів у цей час носили вуаль і вімпл, які зазвичай вишивались з дорогого шовку або тканини із золотими нитками. Також поверх цих головних уборів могли поміщати діадеми, вінці, вінки або круглі капелюхи.

З XIV ст. з останніх королів Плантагенетів одним з головних особливостей нового, готичного, стилю стало поступове вкорочування одягу, який, у зв'язку з цим, гостро потребував розрізів зі шнурівкою або гудзиками. Крім цього, з'являються нові елементи одягу, як у чоловічому, так і жіночому костюмі. Одним з таких є жюп, який являв собою жилет поділ якого обшивали металевими підвісками і під яким носили як правило бліо - «короткий відрізний по талії одяг з розрізами на боках, стягнутий шнурівкою на спині». Поверх них чоловіки носили верхню сукню, яка могла бути представлена ​​усе або упландом. Перше являло собою широку і довгу до землі накидку, що мала розрізи на боках від пояса або грудей до подолу. У той час як упланд являв собою широке плаття-кофтан відмінною особливістю якого були непомірно широкі рукави, які іноді могли опускатися до подолу. Починаючи з другої половини XIV століття, упланд набув характеру парадного одягу.

Гольфи стали цілісними і дотримувалися протягнутим на талії поясом. З 1328 року поверх них стали носити панчохи, що доходили до колін, і нагадували на вигляд напівчобіток, а пізніше - справжні напівчобітки і черевики. З взуття у цей час набуває поширення, так звані, кракоуз, що отримали свою назву від польського міста Кракова. Вона мала подовженозагострену форму, причому величина носка могла дорівнювати довжині ступні, через що їх доводилося підв'язувати ланцюжками до ніг під колінами.

Жіночий костюм XIV – XV століття складався з нижньої сукні котт, довгої сорочки шеміз, яка туго стягувалась разом з рукавами, а також верхньої сукні міпарті, «яка мала вузькі напіврукави, від яких до землі тяглися довгі смужки тканини, а іноді й розрізи на спідниці, крізь які виднілася спідня сукня». На межі XIV – XV століть чепці як основний головний убір набувають найрізноманітніших і часом химерних форм від сердець і рогів до метеликових крил. Також з'являються нові види головних уборів, такі як крузеллер, головною особливістю якого були «ряди дрібних оборок, які витончено обрамляли обличчя і спускалися на плечі», а також капор з плісованим наплічником барбет. Найпопулярною прикрасою стає вуаль, виткана з тонкого лляного полотна.

Див. також

• Англо-нормандська мова
• Монархи Англії
• Англія та Уельс
• Королівський військово-морський флот Великої Британії

Джерела

• Bull, Stephen; Seed, Mike (1998). Bloody Preston: The Battle of Preston, 1648. Lancaster: Carnegie Publishing Ltd. ISBN 1-85936-041-6.
• Carey, Hilary M. (2011) [2010]. God's Empire: Religion and Colonialism in the British World, c. 1801–1908. Cambridge University Press. с. 41. ISBN 978-1-139-49409-0.
• Douglas, David C. (1964). William the Conqueror: The Norman Impact Upon England. Berkeley: University of California Press. OCLC 399137.
• Elton, Geoffrey R. (1977). Reform and Reformation: England, 1509–1558. Edward Arnold. ISBN 0-7131-5952-9.
• Elton, G. R., The Tudor Constitution: Documents and Commentary (Cambridge University Press, 1960)
• Elton, G. R., ed., England, 1200—1640: Sources of History. (Ithaca, NY: Cornell Press, 1969)
• Elton, G. R. Studies in Tudor and Stuart Politics and Government: Papers and Reviews. 4 volumes (Cambridge University Press, 1974—1992) (1946—1972—1983–1990)
• Elton, G. R. (1955). England under the Tudors. London: Methuen. ISBN 9781138602731.
• Gaunt, Peter (1996). Oliver Cromwell. Blackwell. ISBN 0-631-18356-6.
• Giles, J.A. (1914). The Anglo-Saxon Chronicle . London: G. Bell and Sonson. с. 114  — через Вікіджерела.
• Harris, Stephen (2004). Race and Ethnicity in Anglo-Saxon Literature. London: Routledge. ISBN 9780203497999.
• Byrne, Francis John (2004). Irish Kings and High Kings. Dublin: Four Courts. ISBN 9781851825523.
• Mattingly, Garrett (1962). The defeat of the Spanish Armada. Harmondsworth: Penguin. OCLC 66075359.
• Martin, Colin; Parker, Geoffrey (1999). The Spanish Armada. Manchester: Manchester University Press. ISBN 9781901341140.
• Vego, Milan N. (1999). Naval Strategy and Operations in Narrow Seas. Portland: Frank Cass. ISBN 9780714648705.
• Harris, Tim (2005). Restoration:Charles II and His Kingdoms 1660–1685. Allen Lane. ISBN 978-0713991918.
• Firth, C. H.; Rait, Robert S. (1911). Acts and Ordinances of the Interregnum, 1642–1660. Т. 3. London: His Majesty's Stationery Office. OCLC 277167908.
• Youngs Jr., Frederic (1979). Southern England. Guide to the Local Administrative Units of England. Т. 1. London: Royal Historical Society. ISBN 978-0-901050-67-0.
• Chandler, J. A. (2007). Explaining Local Government: Local Government in Britain Since 1800. Manchester: Manchester University Press. ISBN 978-0-7190-6706-8.
• Huscroft, Richard (2016). Ruling England, 1042–1217 (вид. 2nd). Routledge. ISBN 978-1138786554.
• Israel, Jonathan (1989a). Dutch Primacy in World Trade, 1585-1740 (вид. E-book). Clarendon Press. ISBN 9780191591822.
• Hackwood, Frederick William (1923). The Story of the Shire, being the Lore, History and Evolution of English County Institutions. London: Heath Cranton. OCLC 459703458.
• Byrne, Tony (1994). Local Government in Britain. Harmondsworth: Penguin Books. ISBN 978-0-14-017663-6.
• Winchester, Angus J L (1990). Discovering Parish Boundaries. Oxford: Shire Publications. ISBN 978-0-7478-0060-6.
• Israel, Jonathan (1989b). The Dutch Republic and the 'Glorious Revolution' of 1688/89 in England. Greenwich: Trustees National Maritime Museum. с. 31—44. ISBN 978-0948065033.
• Jolliffe, J. E. A. (1961). The Constitutional History of Medieval England from the English Settlement to 1485 (вид. 4th). Adams and Charles Black.
• Keynes, Simon (1998). Alfred and the Mercians. У Blackburn, Mark A.S.; Dumville, David N. (ред.). Kings, currency, and alliances: history and coinage of southern England in the ninth century. Woodbridge: Boydell & Brewer. с. 1—46. ISBN 978-0-8511-5598-2.
• Keynes, Simon (2014) [1st edition 1999]. Appendix I: Rulers of the English, c. 450–1066. У Lapidge, Michael; Blair, John; Keynes, Simon; Scragg, Donald (ред.). The Wiley Blackwell Encyclopedia of Anglo-Saxon England (вид. Second). Chichester, West Sussex: Wiley Blackwell. с. 521—538. ISBN 978-0-4706-5632-7.
• Simon Keynes; Michael Lapidge, ред. (1983). Alfred the Great: Asser's Life of King Alfred & Other Contemporary Sources. New York: Penguin. с. 97–98. ISBN 9780140444094.
• Lynch, Michael (1992). Scotland: A New History. Pimlico. с. 311. ISBN 0-7126-9893-0.
• Grattan, Henry (1822). The Speeches of the Right Honourable Henry Grattan in the Irish, and in the Imperial Parliament. Т. II. Longman, Hurst, Rees, Orme and Brown. OCLC 217485581.
• Youings, Joyce A. (1960). The Council of the West. Transactions of the Royal Historical Society. 10: 41—59. doi:10.2307/3678773. JSTOR 3678773.
• Mayhew, A. L.; Skeat, Walter W. (1888). A Concise Dictionary of Middle English From A.D. 1150 to 1580. Oxford: Clarendon Press. OCLC 1051084.
• Holdsworth, William Searle (1913). A History of English Law. London: Methuen. OCLC 1049426716.
• Mock, Steven (2011). Symbols of Defeat in the Construction of National Identity. Cambridge University Press. ISBN 9781107013360. OCLC 1097164619.
• Nelson, Lynn H. (1966). The Normans in South Wales, 1070–1171. Austin and London: University of Texas Press. Архів оригіналу за 10 квітня 2005. Процитовано 17 лютого 2024.
• Palmer, M. A.J. (2007). Command at Sea: Naval Command and Control since the Sixteenth Century. Harvard University Press. ISBN 9780674041912.
• Prestwich, Michael (1997). Edward I. English Monarchs (вид. Revised Second). Yale University Press. ISBN 978-0-3000-7209-9. OL 704063M.
• Ramsay, James Hill (1908). Henry III, A.D. 1237–1241. The Dawn of the Constitution or The Reigns of Henry III and Edward I (A.D. 1216 – 1307). The Scholar's History of England: Volume IV. London: Swan Sonnenschein & Co. с. 82—83.
• Vince, Alan (1990). Saxon London: An Archaeological Investigation. London: B.A. Seaby. ISBN 9781852640194.
• Wright, Laura (2012). About the evolution of Standard English. Studies in English Language and Literature. London: Routledge. ISBN 9780203437629.
• Robison, William; Fritze, Ronald H. (1996). Historical Dictionary of Stuart England, 1603–1689. Greenwood Press. с. 147. ISBN 978-0313283918.
• Rollason, David W. (2003). Northumbria, 500 – 1100: Creation and Destruction of a Kingdom. Cambridge University Press. ISBN 0-521-81335-2.
• Seward, Desmond (1978). The Hundred Years War: The English in France, 1337–1453. New York: Atheneum.
• Stenton, Frank (1971). Anglo-Saxon England (вид. 3rd). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-280139-5.
• Troost, Wout (2005). William III, The Stadholder-king: A Political Biography. Переклад: J. C. Grayson. Ashgate Publishing. ISBN 0-7546-5071-5.
• Turner, Ralph V. (2009). King John: England's Evil King?. Stroud, UK: History Press. ISBN 978-0-7524-4850-3.
• Williams, Glanmor (1993). Renewal and reformation : Wales, c.1415–1642. Oxford: Oxford University Press. ISBN 0192852779.
• Williams, Neville (1973). The Life and Times of Henry VII. London: Weidenfeld and Nicolson. ISBN 978-0-297-76517-2.
• Willson, David Harris (1963) [1956], King James VI & I, London: Jonathan Cape, ISBN 978-0-2246-0572-4
• Bartlett, Robert (2002). England under the Norman and Angevin kings: 1075–1225. Oxford: Oxford University Press. ISBN 9781383011357.
• Black, J.B. (2004). The Reign of Elizabeth, 1558–1603. Oxford: Clarendon Press. ISBN 9780198217015.
• Borman, Tracy (2020). Thomas Cromwell: The Untold Story of Henry VIII's Most Faithful Servant. London: Hodder. ISBN 9781444782882.
• Clayton, F. David Roberts; Bisson, Douglas (2016). Prehistory to 1714. A History of England. Т. 1. London: Routledge.
• Ellis, Steven G. (2014). Ireland in the age of the Tudors, 1447–1603: English expansion and the end of Gaelic rule. London: Routledge.
• Guy, John (2013). The Tudors: a very short introduction. Oxford: Oxford University Press.
• Harriss, G.L. (2005). Shaping the nation: England 1360–1461. Oxford =: Oxford University Press.
• Jacob, E.F. (1961). The Fifteenth Century, 1399–1485. Oxford =: Oxford History of England.
• Jenkins, Elizabeth (1964). Elizabeth the Great. Time Incorporated.
• Jones, J. Gwynfor (1989). Wales and the Tudor state: government, religious change and the social order, 1534–1603. University of Wales Press.
• Levin, Carole (2013). The heart and stomach of a king: Elizabeth I and the politics of sex and power. University of Pennsylvania Press.
• Loades, David Michael (1999). Politics and nation: England 1450–1660. Wiley-Blackwell.
• Loades, David Michael (1997). Power in Tudor England.
• McCaffrey, Wallace (1993). Elizabeth I. London: Hodder. ISBN 034056167X.
• McKisack, May (1959). The Fourteenth Century, 1307–1399. Oxford: Oxford History of England.
• Neale, J.E. (1957). Queen Elizabeth I: a biography.
• Penn, Thomas (2012). Winter king: Henry VII and the dawn of Tudor England.
• Powicke, Maurice (1962). The Thirteenth Century, 1216–1307. Oxford History of England.
• Ridley, Jasper G. (1985). Henry VIII.
• Thomson, John A.F. (2014). The Transformation of Medieval England 1370–1529. London: Routledge.
• Williams, Penry (1995). The Later Tudors: England, 1547–1603. Oxford: Oxford University Press.