Кузня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дерев'яна кузня XVIII сторіччя
Інтер'єр кузні. Музей в Арнемі, Нідерланди
Станок для підковування коней біля кузні. Португалія

Кузня[1], також ковальня[2] — приміщення для обробки металів способом гарячого кування.

Ковальні зазвичай зрубні, вкриті ґонтом або дошками будівлі, в яких були горно, закріплене на вертикальній колоді ковадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Біля ковальні влаштовувалось пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив'язування коней під час підковування.

Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів (кувалд) та малих молотків (ручників), кліщів, зубил, пробійників, обтискачів і т. ін. Наприкінці XIX ст. з'явились гайкові ключі, ключі для нарізання різьби (плашки, мітчики), пили-ножівки, розточки, лещата, ножиці для металу тощо.

Етнограф Ф. К. Вовк у «Студіях з української етнографії та антропології» зауважує, що «дуже цікаво звернути увагу на той факт, що всі ці вироби, так само як і головні причандали кузні — міх, ковадло, молот, кліщі, мають слав'янські назви, майже однакові у всіх слав'янських народів, а весь більш-менш удосконалений ковальський струмент має чужі, майже виключно німецькі назви: труба[3], нутра чи мутра (Muttersschraube), шрубстак, шрубайло, нутршворень, шлюхмайстер, обценьки, лютринок, шнейдиз тощо; це наявно вказує на те, що удосконалення ковальської техніки з'явилося на Україні з заходу».

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Кузня // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. Ковальня // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  3. Згідно з ЕСУМ, слово труба має не німецьке, а праслов'янське походження

Джерела[ред. | ред. код]

  • Українська минувшина. Історико-етнографічний довідник. — Київ, 1994.

Посилання[ред. | ред. код]