Лозовський Соломон Абрамович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лозовський Соломон Абрамович
Solomonlosovsky.jpg
Народився 16 березня 1878(1878-03-16)
Олександрівський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер 12 серпня 1952(1952-08-12) (74 роки)
Болшево, Московська область, РРФСР, СРСР або Будівля органів держбезпеки на Луб'янці, Тверський, Центральний адміністративний округ Москви, Москва, СРСР
Діяльність політик, журналіст
Науковий ступінь доктор історичних наук
Знання мов російська[1]
Заклад Вища партійна школа при ЦК КПРС[d]
Членство ЦК КПРС, Центральний виконавчий комітет СРСР, Всеросійський центральний виконавчий комітет, Червоний інтернаціонал профспілок і Єврейський антифашистський комітет
Посада депутат Верховної ради СРСР[d]
Партія КПРС
Нагороди
орден Леніна орден Вітчизняної війни I ступеня

Соломон Лозовський (справжнє прізвище — Дрідзо; партійні псевдоніми — Матвій Григорович, робітник Олексій; 16 березня 1878, Нововасилівське (Гуляйпільський район) — 12 серпня 1952, Москва) — український єврей, учасник екстремістських лівих рухів в Україні напередодні Першої світової війни. Керівник російсько-большевицьких органів влади в СССР. Директор Держлітвидаву СССР, керівник «Совінформбюро». Доктор історичних наук (1939). Чоловік доньки Георгія Маленкова - Волі Маленкової. Страчений комуністами у справі Єврейського антифашистського комітету.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився в с. Данилівка (нині с. Нововасилівське Гуляйпільського р-ну Запорізької області) в родині вчителя. Дитинство провів у с. Царедарівка (нині село Лозівського р-ну) та с. Лозова (нині місто в Харків. обл.).

Проходив військову службу в місті Казань (нині столиця Татарстану, РФ). Там же 1901 екстерном склав іспити на атестат зрілості в гімназії, наприкінці цього ж року вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії.

Провадив диверсійну роботу в Україні, зокрема на залізничних станціях Лозова і Панютіне (нині с-ще міськ. типу Лозівського району), дещо пізніше — у Харкові (на поч. 1906).

Учасник революц. подій 1905 у Татарстані, обраний від місц. парт. орг-ції на Таммерфорську конференцію РСДРП, де зустрівся з Лєніним. Був заарештований за підривну діяльність. 1908 відправлений на заслання. По дорозі втік.

Від жовтня цього ж року — в еміграції в Женеві (Швейцарія); а через кілька місяців переїхав до Парижа (Франція). Входив до складу Паризької групи РСДРП, співпрацював із франц. Соціаліст. партією; брав участь у франц. профспілковому русі. Як секретар Бюро праці обслуговував рос. політемігрантів.

Разом з В.Антоновим-Овсієнком видавав газети «Робітниче життя» і «Профспілкове життя». Від 1912 примикав до групи більшовиків-примиренців, а під час Першої світової війни — більшовиків-інтернаціоналістів.

Після повернення до Росії у липні 1917 обраний секретарем Всерос. центр. ради професійних спілок (ВЦРПС). У серпні цього ж року вступив до РСДРП (більшовиків), у грудні був виключений з її складу за виступи проти диктатури в пресі (див. Диктатура пролетаріату).

1918–19 — голова ЦК РСДРП (інтернаціоналістів), у її складі в грудні 1919 прийнятий до РКП(б). У ці ж роки був відп. секретарем профспілки текстильників, потім — залізничників. Від 1919 — член президії ВЦРПС. 1920 — голова Моск. губернської ради професійних спілок, ген. секретар Міжнар. ради професійних спілок (Міжсовпроф), створеної за його ініціативою.

Після заснування на базі Міжсовпрофу Червоного інтернаціоналу профспілок (Профінтерну) обіймав посаду ген. секретаря цієї орг-ції. 1922 очолив делегацію ВЦРПС на Гаазькому конгресі миру, 1927 — на I Тихоокеанській конференції профспілок.

Від 1927 — канд. у члени ЦК ВКП(б). 

1937–39 був дир. Держлітвидаву. 1939 обраний членом ЦК ВКП(б) і призначений заст. наркома закордонних справ СРСР. Як послідовний антинацист поділяв погляди М.Литвинова про необхідність зближення із США, був його близьким другом. 1940–49 очолював кафедру історії міжнар. відносин і зовн. політики Вищої парт. школи при ЦК ВКП(б). Від червня 1941 призначений заст. начальника «Совінформбюро» (з 1945 займав посаду нач.). 1942 став одним з керівників Єврейського антифашистського комітету.

У різні роки написав кілька праць із міжнар. і рад. профспілкового та робітн. руху.

Нагороджений орденами Леніна.

1946, у зв'язку із чисткою зовнішньополіт. відомства і посольського корпусу «від недопустимо високої концентрації євреїв», що складала 50 %, був звільнений з посади заст. наркома закордонних справ. У наступному році — усунутий від керівництва «Совінформбюро», а у січні 1949 — виведений зі складу ЦК РКП(б) і виключений із партії, після чого — заарештований у т. зв. справі Єврейського антифашистського комітету. В серпні 1952 у числі ін. засуджених у цій же справі був страчений у м. Москва.

1956 реабілітований.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Альтман И. Генеральный секретарь Профинтерна. «Советские профсоюзы», 1988, № 21
  • О так называемом «деле Еврейского антифашистского комитета». «Известия ЦК КПСС», 1989, № 12
  • Залесский К. А. Империя Сталина: Биографический энциклопедический словарь. М., 2000
  • Костырченко Г. В. Тайная политика Сталина: Власть и антисемитизм. М., 2001.
  1. Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.