Магалевський Юрій Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Юрій Магалевський
Юрій Магалевський.jpg
Юрій Магалевський.
Народився 1876(1876)
с. Романівна близько Ольгополя Подільської губернії
Помер 29 жовтня 1935(1935-10-29)
Львів
Поховання
Діяльність художник
Alma mater Одеське художнє училище і Вище Художнє Училище при Російській Імператорській Академії Мистецтв
Жанр портрет
Титул 1918 - катеринославський губернський комісар
1920 - художник при штабі Армії УНР
з 1922 - голова українського тов-ва допомоги емігрантам з України в Чехо-Словаччину

Юрій Магалевський (нар. 1876, Романівна, близько Ольгополя Подільської губернії, нині — Вінницької області — пом. 29 жовтня 1935, Львів) — катеринославський губернський комісар (1918), український маляр-академіст, діяч Катеринославської «Просвіти», військовий художник при штабі Армії УНР. Учасник українського національного відродження 1917 року на Катеринославщині.

Життєпис[ред. | ред. код]

Закінчивши реальну школу в Олександрівську Катеринославської губернії (нині — м. Запоріжжя), вчиться в Петербурзькій академії мистецтв (учень Іллі Рєпіна).

У 1909 здобуває диплом за історичну картину «Запорожці відбили атаку турків». Згодом студіював у Парижі. Осідає в Олександрівську і тут цілком віддається педагогічній і громадській діяльності (зокрема, на просвітянському полі). Однією з причин, які спонукали його обійняти посаду вчителя, було бажання допомогти своїй сестрі, оперовій співачці, закінчити навчання (померла в Петрограді в 1914). Магалевський був експертом з художньо-промислової освіти на Катеринославській виставці 1910.

У некролозі, підписаному М. Струтинським, зазначено, що в 1917 Магалевський «обіймає директуру в українській гімназії в Катеринославі», проте це не підтверджується іншими джерелами.

Діяльність на посаді комісара освіти[ред. | ред. код]

Він очолює комісаріат освіти в Олександрівську. «Як комісар освіти і член губерніальної ради в Катеринославі, є душею національного життя Катеринославщини» (М. Струтинський). У власноручних свідченнях заарештованого українського письменника Миколи Мінька (19021937), датованих 9 грудня 1937, Магалевський називається серед інших його викладачів у Катеринославській українській гімназії (поряд з П. Єфремовим, В. Бідновим, І. Вирвою):

«...ученики украинской гимназии ... воспитывались в националистическом духе, — мусив свідчити в катівнях НКВС М. Мінько. — ...педагоги, как только могли, делали из молодежи врагов, прививали ненависть ко всему русскому, к русской культуре, литературе, языку».

На початку 1918 р. — катеринославський губернський комісар.

Восени 1918 реєструється статут товариства «Просвіта». Після тексту статуту йшли підписи сімох осіб — Є. Вирового, Д. Петровського, І. Ритова, Л. Біднової, П. Єфремова, Я. Якуші і Ю. Мага-левського. Про останнього подано такі відомості: «Вчитель 1-ї Катеринославської гімназії Юрій Олександрович Магалевський, вул. Поля, б. 15, кв. З» (нині — вул. Ю. Фучика).

Діяльність в якості ілюстратора в Катеринославі[ред. | ред. код]

На замовлення січеславського видавця Є. Вирового з ілюстраціями Магалевського виходили такі книжки Українського видавництва в КатеринославіКам’янціЛейпцигуВідні: «Українські народні казки» (зі збірника Рудченка, 42 малюнки Магалевського), «Ярина» (українська граматка з читанкою, близько 60 малюнків), три оповідання «Поганий день Василя Івановича» тощо. Спомини Магалевського, окрім «Літературно-наукового вістника», друкувалися в календарях «Дніпро».

Діяльність в добу національно-визвольних змагань[ред. | ред. код]

У 1920 р. перебував при штабі Армії УНР як військовий художник. Активний учасник у 19201921 рр. так званої військової опозиції проти Симона Петлюри.

Під час національно-визвольних змагань українського народу Магалевський бере участь у численних походах, між іншим, як товариш і близький друг одного з найпомітніших повстанських отаманів Андрія Гулого-Гуленка, який діяв на півдні Херсонщини, а на початку 1919 провадив бої з Махном за Катеринослав. З гвинтівкою на плечі, з пензлем і нотатником у наплечнику Магалевський з останнім військовим відділом під кінець кривавої епопеї переходить у 1920 річку Збруч.

Життя на еміґрації[ред. | ред. код]

Після короткого побуту в ПольщіЧенстохові і Тарнові (як член Ради Республіки) осідає у 1922 у Львові.

Тут у твердих умовах емігрантських злиднів заробляє пензлем на хліб насущний, а у вільні хвилі пише свої прецікаві спомини про окремі епізоди національно-визвольних змагань — серед іншого «Останній акт трагедії» в «Літературно-науковому вістнику», що вийшов і окремою книжкою. Автор розписів церков, портретів українських державних і військових діячів української революції та ін. діячів — генерала А.Гулого-Гуленка, М. Омеляновича-Павленка, І. Липи, І. Свєнціцького, О. Загарова, С. Федака та ін., оформив декоративні стінописи церков і каплиць у Голоську В., Угерську, Старому Селі, Олеську (19261928)[1], Раві-Руській, Холоєві й ін. Образи його пензля прикрасили церкви в Лаврові, Новому Санчі, Стрию та ін. Разом з П. Холодним розмальовував каплицю Духовної Академії у Львові.

Емігрував до Чехо-Словаччини. З 1922 р. Магалевський був довголітнім головою Українського товариства допомоги емігрантам з України.

Спогади сучасників[ред. | ред. код]

«З покійним Юрієм Олександровичем зійшла в могилу одна з найкращих постатей доби визвольних змагань», — пише М. Струтинський.

Інший мемуарист Павло Ковжун згадував:

«Юрія Магалевського я особисто пізнав на однім боєвім відтинку українського фронту у 1920 році. Кремезна постать у гарному селянському жовтому кожусі, довжезні вуси — довші навіть, як носили тоді деякі наші старшини й козаки, що жили романтикою минулого, він ніяк не підходив під поняття мистця, а скоріше отамана, полковника чи добірного сотника».

Помер 29 жовтня 1935 року. Похований на Личаківському цвинтарі, поле № 75.[2]

Література[ред. | ред. код]

  • Микола Чабан. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905—1921) // Іма-прес. — Дніпропетровськ. — 2002.
  • Ковжун Павло. Ю. Магалевський // Назустріч. — Львів., 1935. — Ч. 24 (48). Стру-тинський М. Пам’яті Юрія Магалевського // Новий час.— Львів., 1935. — 1 листопада. — № 244. Енциклопедія українознавства. Т. 4. — Перевидання в Україні. — Львів., 1994. — С. 1427.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Новинки // Діло. — 1928. — 3 серпня. — № 172 (11425). — С. 3.
  2. Криса Л., Фіголь Р. Личаківський некрополь. — Львів, 2006. — С. 412. — ISBN 966-8955-00-5.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]