Живопис

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Оноре Дом'є (1808–79), Маляр

Живопис (також іноді малярство) — вид пластичного мистецтва, створення зорових образів за допомогою фарб, нанесених на будь-яку поверхню: натягнуте на раму полотно, папір, поверхню стін, посуд тощо. Зазвичай, фарба або інші пігменти наносяться на поверхню за допомогою пензля, однак можливе й використання інших засобів, як-от аерографи, ножі або губки.

Як і інші різновиди мистецтва, малярство може виконувати гносеологічну, аксіологічну, сугестивну, виховну, компенсаторну, комунікативну та гедоністичну функції. Фантазія художника дозволяє створювати за допомогою сполучення статичних за своєю природою малюнка й кольору складні сюжети, насичені емоціями й відчуттям динаміки композиції або, навпаки, образи абсолютно статичні, «викликаючи у глядача живу ілюзію реальної просторовості…предметів та їхнього оточення»[1].

Історія малярства[ред.ред. код]

Історія українського малярства[ред.ред. код]

Перелік мистецьких напрямів за алфавітом[ред.ред. код]

Джованні Гізольфі. «Капріччо з римськими руїнами». перша половина 18 ст. приватна збірка.

Жанри малярства[ред.ред. код]

Ієрархія жанрів[ред.ред. код]

Найвідомішою жанровою ієрархією була система, розроблена Андре Фелібьєном[en][2]: історичне малярство, портрет, жанровий живопис, пейзаж, натюрморт (за спаданням).


Етимологія і семантика терміну[ред.ред. код]

Лексему «маляр» українська мова засвоїла з німецької мови через польську. В українській мові, як і в інших європейських, слово «маляр» («малярство» — похідне від нього) позначає насамперед художника, митця, а не виключно робітника певного фаху з фарбами[3]. Згідно зі Словником української мови в 11 томах українське слово «маляр» щонайперше вживається на позначення художника («1. Той, хто займається малярством (у 1 знач.); художник»)[4]. Як зазначив І. Огієнко, поряд зі словом «маляр» в українській мові побутувала лексема «живописець», старослов'янізм, що є калькою з грецької: «Це старослов. слово є дослівним перекладом (цебто калькою, «перебиткою») гр. zographos (маляр): zoo — жива істота, grapho — пишу. У давніх греків зоґрафос (маляр) був тим спеціялістом, що фарбами «описував» усе те, що було живе»[5].

Похідне від «маляр» слово «малярство» як український відповідник німецького «Malerei» зафіксували «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського[6] і словник Б. Грінченка. У тому ж значенні (вид образотворчого мистецтва) подає це слово Словник української мови в 11 томах: «1. Вид образотворчого мистецтва, що зображує фарбами предмети і явища реальної дійсності на полотні, дереві, папері, стіні тощо» (друге значення слів «маляр» і «малярство» стосується роботи ремісників із фарбами)[7].

Слово «живопис» є росіянізмом. Про це писав зокрема Б. Антоненко-Давидович:

Русизм живопис трапляється в українській мові: «Кинути живопис і естетику я й не можу й не хочу, бо це – моє покликання» (А. Кримський), – але є власне слово з цим же значенням – малярство: «Малярство, картини — це зір моїх очей» (І. Нечуй–Левицький); є й маляр, що становить синонім не до слова фарбар, а до художник: «Коли б же мені тії малярі, — намалювала б личенько собі» (народна пісня); «Великий італійський маляр Рафаель» (Словник за редакцією А. Кримського). Є в українській мові похідний прикметник малярський: «Сошенко залучив Тараса до малярської школи» (І. Нечуй–Левицький).
[8]

Термін «малярство» використовували автори різноманітних культурологічних та мистецтвознавчих розвідок, як-от В. Січинський, С. Гординський[9] та інші.

Засоби художнього вираження у малярстві[ред.ред. код]

Функції малярства[ред.ред. код]

Напис і живопис, Китай.

Сучасна естетична наука виділяє такі функції художніх творів[10]: гносеологічну; аксіологічну; сугестивну; виховну; компенсаторну; комунікативну; гедоністичну. Малярство як одна з форм зображувального мистецтва сприяє формуванню суспільної свідомості, допомагає комплексно осмислювати дійсність, а це, у свою чергу, на практиці зумовлює необхідність синтезу всіх основних мистецьких функцій. Саме тому специфічною ознакою сучасного живопису є його тяжіння до поліфункціональності, що сприяє створенню універсальної цілісної художньої моделі світу.

Гносеологічна функція[ред.ред. код]

Аксіологічна функція[ред.ред. код]

Сугестивна функція[ред.ред. код]

Виховна функція[ред.ред. код]

Малярство носить не тільки професійно-орієнтований характер, але й покликане вирішувати завдання соціально-культурного розвитку особистості. Малярські твори постають у ролі предмету естетики. Тож завдяки їм реципієнт розвиває почуття прекрасного й потребу в ньому. Зображальні засоби в малярському творі впливають на свідомість людини опосередковано, збуджуючи розум, почуття та волю. Спілкування з мистецтвом активізує конкретно-почуттєвий соціальний досвід, а також збуджує феномен емоційної пам’яті людини, яка в багато разів сильніша за раціональну. В процесі створення, сприйняття і засвоєння художні образи стають мотивуючою силою людської поведінки, смислоутворюючими чинниками життя людей. Отже під дією мистецтва виховується естетична культура, яка проявляється у сформованості естетичних смаків, ідеалів, знань, здібностей, формується здатність сприймати і перетворювати дійсність за законами краси.

Компенсаторна функція[ред.ред. код]

Комунікативна функція[ред.ред. код]

Смислоутворювальні елементи малярства транслюють реципієнтові цілісну художню концепцію світу та особистості. Вони здатні організувати міжособові контакти, взаєморозуміння, діалог. Художнє засвоєння малярського твору стає квазісуб’єктним спілкуванням. Щоби цей особливий діалог відбувся, і автор, і реципієнт повинні володіти мовою мистецтва - системою, яка забезпечує реалізацію комунікативної функції малярства і включає в себе динаміку, колорит, композицію тощо. Як зазначає О. Дронова, комунікативна функція малярства зокрема реалізується через «ряд актів: діалог художника зі світом; діалог художника з собою (автокомунікація); діалог художнього твору з реципієнтом; діалог реципієнтів («комунікація з приводу твору мистецтва»)» [11].

Гедоністична функція[ред.ред. код]

Малярство і семіотика[ред.ред. код]

Твори малярства як культурні знаки мають різні варіанти функціонування та мету використання. Історія малярства розвивається і блукає саме в цих двох значеннях: в образотворчості, реалістичності і — знаковості: від ікони (образ) до абстракції.[Джерело?]

Згідно з В. Біблером, „малярство та музика, архітектура і скульптура... можуть бути зрозумілі як свідчення життя людського духу лишень тоді, коли вони набули форми «художнього мовлення»“[12]. Як М. Бахтін, так і І. Франко розуміли мистецтво слова як універсальний засіб вираження людського духу. Отже, література перекладає внутрішню мову пластики (малярства) й виводить її у сферу спілкування, в якій панує мовленнєвий жанр.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства: Словникова частина. — Париж - Нью-Йорк: Молоде життя, 1962. — Т. 4. — С. 1200-1600.
  • Битинський М. Українське малярство. — Торонто, 1970. — 24 с.
  • Історія української культури. Під загальною редакцією д-ра Івана Крип'якевича. — Нью-Йорк, 1990.
  • Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. — Київ: Либідь, 1993.

Примітки[ред.ред. код]


Мистецтво Це незавершена стаття з мистецтва.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.