Мікоян Степан Анастасович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мікоян Степан Анастасович
Народження 12 липня 1922(1922-07-12)[1]
Тифліс, Грузинська РСР, ЗСФСР
Смерть 24 березня 2017(2017-03-24) (94 роки)
Москва, Росія
Поховання Новодівичий цвинтар
Країна  СРСР
 Росія
Приналежність СРСР СРСР
Рід військ ВПС
Освіта Качинське вище військове авіаційне училище льотчиків (3 вересня 1941)[1] і Військово-повітряна інженерна академія імені Миколи Жуковського (1951)[1]
Роки служби 1940 — 1992
Партія ВКП(б)[1]
Звання генерал-лейтенант
Війни / битви німецько-радянська війна[1]
Нагороди
CMNS: Мікоян Степан Анастасович у Вікісховищі
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Мікоян.

Степан Анастасович Мікоян (вірм. Ստեփան Միկոյան; 12 липня 1922, Тифліс, Грузинська РСР, Закавказька СФРР — 24 березня 2017, Москва, Росія[2]) — радянський льотчик-випробувач, Герой Радянського Союзу (1975). Генерал-лейтенант авіації (7.05.1980). Заслужений льотчик-випробувач СРСР (10.12.1963). Кандидат технічних наук (1978). Старший син партійного та державного діяча Анастаса Івановича Мікояна.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 1922 року в Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія). Вірменин. У шкільні роки серйозно займався кінним спортом та автосправою. Закінчив 10 класів школи у 1940 році.

З серпня 1940 року перебував у лавах Червоної армії, разом зі своїм другом Тимуром Фрунзе вступив до Качинської військової авіаційної школи пілотів імені А. Ф. М'ясникова в Криму в серпні 1940 року. Закінчив її 3 вересня 1941 року в місті Красний Кут Саратовської області, куди евакуювали училище після початку німецько-радянської війни. У тому ж році у 8-му запасному авіаційному полку він перевчився на винищувач Як-1 (полк дислокувався на аеродромі Багай-Барановка[3].

У грудні 1941 року зарахований до 11-го винищувального авіаполку, який обороняв Москву (6-й винищувальний авіаційний корпус ППО, Московський корпусний район ППО)[4].

16 січня 1942 року при здійсненні свого 11-го бойового вильоту Степан Мікоян був помилково збитий радянським льотчиком Михайлом Родіоновим. Йому вдалося посадити палаючу машину, після цього він потрапив у медсанбат із опіком 3-го ступеня рук, обличчя, лівої ноги та колінного суглоба правої ноги. Лікувався у шпиталі в Москві[5].

У серпні 1942 року отримав призначення в 434-й винищувальний авіаційний полк, з яким у вересні прибув на Сталінградський фронт. Там воював до початку жовтня 1942 року, коли полк через важкі втрати вивели в тил на переформування. У листопаді 1942 року капітан Степан Мікоян нагороджений орденом Червоного Прапора за 14 бойових вильотів у грудні 1941 року — січні та у вересні 1942 року, 3 повітряних бої та 6 збитих літаків противника у групі[6]. Член ВКП(б) з 1943 року.

Після загибелі брата Володимира Степана Мікояна перевели з фронтової авіації до військ ППО, з 1943 року він служив у 12-му гвардійському винищувальному авіаційному полку ППО. У серпні 1944 року командир ланки гвардії капітан Степан Мікоян нагороджений орденом Червоної Зірки за виконання 7 вильотів на супровід особливо важливих вильотів та літерних поїздів Новікова, Жукова, Воронова, Мерецькова, Попова[7].

У червні 1945 року одружився з Елеонорою Лозовською, донькою льотчика-випробувача Петра Івановича Лозовського, який загинув 1932 року.

З 1945 по 1951 роки — слухач інженерного факультету Військово-повітряної інженерної академії імені професора М. Є. Жуковського. Після закінчення працював у Науково-випробувальному інституті ВПС: льотчик-випробувач, провідний інженер, з 1957 року — заступник начальника 1-го відділу з льотної частини, з 1958 року — помічник начальника інституту з комплексів перехоплення, з 1959 року — начальник 1-го управління, з грудня 1964 року — заступник начальника ДПІК ВВС.

Протягом 23 років випробовував бойові літаки винищувальних ОКБ Мікояна, Сухого та Яковлєва. За роки випробувальної роботи брав участь у випробуваннях літаків: Ла-15, МіГ-15, УТІ МіГ-15, МіГ-17, МіГ-19П, МіГ-21, МіГ-23, МіГ-25, МіГ-27, Су-15, Су-24, Як-27Р. Освоїв 102 типи літальних апаратів, мав наліт близько 3500 годин. Йому було присвоєно звання «Заслужений льотчик-випробувач СРСР».

3 квітня 1975 року за проведення державних випробувань МіГ-25 удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Коли за станом здоров'я його відсторонили від польотів на реактивних літаках, перейшов на роботу в оборонну промисловість. З квітня 1978 року обіймав посаду заступника головного конструктора московського НВО «Блискавка» з льотних випробувань. У космічному польоті «Бурана» відповідав за управління кораблем на ділянці зниження та посадки.

З 1992 року у відставці. 17 грудня 2012 року розпорядженням Уряду Російської Федерації № 2406-р Степану Мікояну було присуджено премію за значний внесок у розвиток Військово-повітряних сил у галузі випробування та дослідження озброєння, військової та спеціальної техніки Військово-повітряних сил, які сприяли прогресу вітчизняної авіації та засобів протиповітряної оборони[8].

У двох фільмах «Битва за Москву» та «Сталінград» зіграв свого батька, Анастаса Івановича Мікояна.

Урна з прахом похована на Новодівичому цвинтарі у сімейному похованні.

Родина[ред. | ред. код]

 

  • Син — Мікоян Олександр Степанович (нар. 1952), музикант, автогонщик
  • Онуки:
  • Александр (род. 1972), математик
  • Юлия (род. 1972), историк
  • Дмитрий (род. 1976)
  • Кирилл (род. 1995)
  • Антон (род. 1996)
  • Правнучка Олександра (нар. 1992)

Нагороди та звання[ред. | ред. код]

Фільмографія[ред. | ред. код]

Наукові праці[ред. | ред. код]

Публікації та інтерв'ю[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д Հայկական սովետական հանրագիտարան — Երևան: 1981. — Т. 7. — С. 542–543.
  2. ↑ Умер лётчик-испытатель и последний из сыновей Анастаса Микояна Lenta.ru. Архів оригіналу за 25 березня 2017. Процитовано 24 березня 2017.
  3. ↑ Торубаров В. Испытатель. // Авиация и космонавтика. — 2022. — № 7. — С. 2—4.
  4. ↑ Торубаров В. Испытатель. // Авиация и космонавтика. — 2022. — № 7. — С. 4.
  5. ↑ Торубаров В. Испытатель. // Авиация и космонавтика. — 2022. — № 7. — С. 4—5.
  6. ↑ а б Память народа :: Документ о награде :: Микоян Степан Анастасович, Орден Красного Знамени. pamyat-naroda.ru. Процитовано 24 липня 2016.
  7. ↑ а б Память народа :: Документ о награде :: Микоян Степан Анастасович, Орден Красной Звезды. pamyat-naroda.ru. Архів оригіналу за 17 серпня 2016. Процитовано 24 липня 2016.
  8. ↑ Распоряжение Правительства Российской Федерации от 17 декабря 2012 г. № 2406-р. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 12 лютого 2022.
  9. ↑ Память народа :: Документ о награде :: Микоян Степан Анастасович, Медаль «За оборону Москвы». pamyat-naroda.ru. Архів оригіналу за 17 серпня 2016. Процитовано 24 липня 2016.
  10. ↑ Память народа :: Документ о награде :: Микоян Степан Анастасович, Медаль «За оборону Москвы». pamyat-naroda.ru. Архів оригіналу за 16 серпня 2016. Процитовано 24 липня 2016.
  11. ↑ Двадцать первое заседание совета МО «Город Ахтубинск»[недоступне посилання з Июль 2018]
  12. ↑ Распоряжение Правительства РФ от 17 декабря 2012 года № 2406-р «О присуждении в 2012 году премий Правительства Российской Федерации за значительный вклад в развитие Военно-воздушных сил». Архів оригіналу за 22 жовтня 2019. Процитовано 25 січня 2020.

Література[ред. | ред. код]

  • Симонов А. А. Заслуженные испытатели СССР. — М. : Авиамир, 2009. — С. 134—135. — ISBN 978-5-904399-05-4.
  • Казарян А. В. Война, люди, судьбы. — Кн. IV. — Ер., 1984.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мікоян_Степан_Анастасович&oldid=40639620