Мікоян Анастас Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мікоян Анастас Іванович
вірм. Անաստաս Հովհաննեսի Միկոյան
Mikoyan AI.jpg
Анастас Мікоян
Народився 13 (25) листопада 1895(1895-11-25)
Санаїн, Тифліська губернія
Помер 21 жовтня 1978(1978-10-21) (82 роки)
Москва
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Soviet Union (1955–1980).svg СРСР
Національність вірмени
Діяльність політик, дипломат, революціонер, письменник
Alma mater Нерсісянська школа[d]
Володіє мовами російська[1] і вірменська[1]
Членство Політбюро ЦК КПРС і Всеросійський центральний виконавчий комітет
Посада перший заступник голови Ради Міністрів СРСР[d], депутат Верховної ради СРСР[d] і голова Президії Верховної Ради СРСР
Партія КПРС
Конфесія атеїзм
Брати, сестри  • Мікоян Артем Іванович
Діти Степан Анастасович Мікоян[d], Олексій Анастасович Мікоян[d], Серго Анастасович Мікоян[d], Володимир Анастасович Мікоян[d] і Ivan Mikoyan[d]
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці медаль «Серп і Молот»
орден Леніна орден Леніна орден Леніна орден Леніна орден Леніна орден Леніна орден Жовтневої Революції орден Червоного Прапора
IMDb nm0586675

Анаста́с Іва́нович Мікоя́н (рос. Анаста́с Ива́нович Микоя́н, вірм. Անաստաս Միկոյան; 13 (25) листопада 1895(18951125), село Санаїн Тифліської губернії (нині марз Лорі, Вірменія) — 21 жовтня 1978, Москва) — радянський державний та політичний діяч, член Політбюро ЦК КПРС (1935-1966) (кандидат з 1926), Герой Соціалістичної Праці. Депутат Верховної Ради СРСР 1—8-го скликань. Депутат Верховної Ради УРСР 2—4-го скликань.

Мікоян був активним діячем майже при всіх радянських режимах — при Леніні, Сталіні, Хрущові та Брежнєві. Займав високі посади — від голови Наркомпостачу в тридцяті роки, до Голови Президії Верховної ради СРСР у 1964—1965 роках. При Брежнєві його перевели на менш помітні посади.

Є старшим братом визначного радянського авіаконструктора Артема Мікояна.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в сім'ї теслі. Після закінчення початкової школи поступив в вірменську духовну семінарію в Тифлісі, де здобув освіту. Ще семінаристом Мікоян став членом соціал-демократичного гуртка. У 1915 році вступив до РСДРП. Закінчивши семінарію в 1916 році, був прийнятий в духовну академію, яку не закінчив.

Перші успіхи в лавах більшовиків[ред. | ред. код]

Під час Лютневої революції 1917 року став організатором Ради солдатських депутатів в Ечміадзині, пропагував більшовицькі гасла в Тифлісі, Баку, був членом Тифліського комітету партії. У 1917 році працював редактором газет «Социал-демократ» та «Известий Бакинского Совета».

Після Жовтневого перевороту вів партійну роботу в Баку, командував Бойовою дружиною, був комісаром бригади на фронті. Коли в 1918 році до Баку ввійшли англійські війська, Мікоян знаходився там на підпільній роботі. Заарештований 31 липня 1918 року в числі 35 бакинських працівників, він не був розстріляний разом з 26 бакинськими комісарами, оскільки його імені не опинилося в списку на тюремне постачання у Ашгабадській в'язниці, яким керувалися інтервенти.

Восени 1919 року Мікоян їздив до Москви з доповіддю стан справ на Кавказі і познайомився з Володимиром Леніном, Сергієм Кіровим, Михайлом Фрунзе, Йосипом Сталіним та іншими, був обраний у ВЦВК. Коли навесні 1920 року в Баку була проголошена Радянська влада, Мікоян з травня по жовтень 1920 року працював головою Ради профспілок Азербайджану.

У листопаді 1920 року Мікояна викликали до Москви і направили до Нижнього Новгорода, де він до лютого 1921 року завідував агітаційно-пропагандистським відділом, а з 23 лютого 1921 до 29 квітня 1922 року працював відповідальним секретарем Нижньогородського губернського комітету РКП(б).

За рекомендацією Сталіна Мікоян у травні 1922 року був призначений відповідальним секретарем Південно-Східного бюро ЦК РКП(б), потім очолював (до вересня 1926 року) Північнокавказький крайовий комітет РКП(б). Уміло працюючи з людьми різних національностей, Мікоян прагнув не викликати протидії людей непотрібними руйнуваннями церков і мечетей, прагнув дотримувати декларовані новою владою права. Зближується із Сталіном, Мікоян завжди його підтримував і в 1926 був вибраний кандидатом в члени Політбюро.

З 14 серпня 1926 до 22 листопада 1930 року Мікоян працював наркомом зовнішньої і внутрішньої торгівлі СРСР. Будучи супротивником ліквідації НЕПу, Мікоян проте не виступив разом з М. І. Бухаріним, О. І. Риковим й іншими учасниками «правого ухилу».

На високих державних посадах[ред. | ред. код]

А.Мікоян, Сталін та С.Орджонікідзе

22 листопада 1930 року Мікоян став народним комісаром постачання СРСР, і, зокрема, займався продажем за кордон частини колекцій Ермітажу (картини Рубенса, Рафаеля, Рембрандта та інших, меблі, ювелірні вироби та ін.) для оплати імпортованого устаткування. Саме на цій посаді Мікоян став ініціатором Рибного дня, викликаного спадом виробництва м'яса.

З 29 липня 1934 року по 19 січня 1938 року Мікоян був на чолі Народного комісаріату харчової промисловості СРСР, йому вдалося порівняно швидко налагодити виробництво консервів, ковбас, хліба, морозива та інших продуктів харчування, хоча через пріоритет, відданий важкій промисловості, купівельна спроможність населення була низька.

1 лютого 1935 року Мікоян став членом Політбюро ЦК ВКП(б), а з 22 липня 1937 по 15 березня 1953 року працював заступником голови Раднаркому СРСР. Одночасно, з 29 листопада 1938 року по 4 березня 1949 року був наркомом (міністром) зовнішньої торгівлі СРСР. Хоча Мікоян не прагнув робити кар'єру активною участю в терорі, він винен в мовчазній підтримці репресій, у «викорчовуванні ворогів вірменського народу», вихвалянні наркома Миколи Єжова, санкціонуванні численних арештів керівних працівників своєї галузі.

Під час Німецько-радянської війни Мікоян очолив Комітет продовольчо-речового постачання армії — діяльність, за яку в 1943 році він був нагороджений званням Героя Соціалістичної Праці, увійшов до Ради з евакуації і багато зробив для переїзду в східні і південні райони країни робочих і службовців разом з їх підприємствами. У 1942 році Мікоян був введений до складу Державного Комітету Оборони (ДКО), входив в Комітет при РНК СРСР з відновлення господарства звільнених районів. Як член ДКО і Політбюро Мікоян відповідальний за депортацію народів Північного Кавказу, Криму та ін.

З 1951 року Йосип Сталін віддалив від себе Мікояна і В'ячеслава Молотова, ймовірно, зважившись на чергове чищення, але смерть Сталіна в 1953 році зберегла Мікояна у вищих ланках радянського і партійного керівництва. З 15 березня по 24 серпня 1953 року працював міністром зовнішньої і внутрішньої торгівлі СРСР, а з 24 серпня 1953 по 22 січня 1955 року — міністром торгівлі СРСР. З 27 квітня 1954 до 28 лютого 1955 — заступник голови Ради Міністрів СРСР, з 28 лютого 1955 до 15 липня 1964 року — 1-й заступник голови Ради Міністрів СРСР.

Утримавшись від боротьби за владу, Мікоян приєднався до Микити Хрущова тільки після арешту Лаврентія Берії. Активно підтримуючи курс на реабілітацію «ворогів народу» і засудження «культу особи Сталіна», Мікоян проте закликав дотримуватися обережності і помірність в критиці. У 1956 році Мікоян разом з Михайлом Сусловим і Георгієм Жуковим ухвалив рішення про придушення повстання в Угорщині, направленого проти сталінської моделі соціалізму. Один із організаторів розстрілу робітників у Новочеркаську (1962)[2].

Мікоян зробив численні поїздки в багато країн світу. У 1962 році виїхав на Кубу під час Карибської кризи, коли світ стояв на межі світової війни через розміщені на Кубі радянські ракети. Мікоян зумів добитися згоди Фіделя Кастро на демонтаж і вивіз ракет в обмін на обіцянку Кеннеді не нападати на Кубу. Мікоян, що діяв як посередник між Хрущевим, Кеннеді і Кастро, багато в чому сприяв ліквідації кризи.

15 липня 1964 року Мікоян став Головою Президії Верховної Ради СРСР і, хоч і не брав участь в змові проти Микити Хрущева, проте схвалив рішення жовтневого Пленуму про його зміщення, вважаючи, що «зроблена хороша справа». У листопаді 1965 подав заяву про відставку за віком і був відправлений на пенсію 9 грудня 1965 року з нагородженням в урочистій обстановці.

Написав мемуари: «Думки і спогади про Леніна», «Дорогою боротьби», «На початку двадцятих…». Багато матеріалів, що зберігалися у Мікояна, і його спогади, що надиктовані на плівку, були вилучені «для вивчення» після його смерті. Похований на Новодівичому кладовищі.

У його рідному селі Санаін побудований великий музей на його честь.

Мікоян у фольклорі[ред. | ред. код]

« Від Ілліча до Ілліча — без інфаркту і параліча.[3][4] »

 — про унікальний феномен А. І. Мікояна як політичного довгожителя в КПРС і СРСР, від «Ілліча» Леніна до «Ілліча» Брежнєва.

Див. також[ред. | ред. код]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. а б data.bnf.fr: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Козлов В. А. Неизвестный СССР. Противостояние народа и власти 1953—1985 гг.— М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006.— С. 370—372.
  3. Інтерв'ю онука Мікояна — Стаса Наміна. «Известия», 1.12.2005(рос.)
  4. Ю. Б. Борев. «Власти-мордасти»(рос.)

Література[ред. | ред. код]

  • Медведев Р. А. Они окружали Сталина. Москва, 1990.
  • Шикман А. П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. Москва, 1997.
  • Советская военная энциклопедия в 8-и томах, т. 5.
  • Залесский К. А. Империя Сталина. Биографический энциклопедический словарь. Москва, Вече, 2000.
  • Торчинов В. А., Леонтюк А. М. Вокруг Сталина. Историко-биографический справочник. Санкт-Петербург, 2000.

Посилання[ред. | ред. код]