Протиповітряна оборона

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Відеодемонстрація у сповільненому темпі процесу ураження бомбардувальника зенітною артилерією. Місця влучення показані червоними спалахами
Станція радіотехнічної розвідки «Кольчуга» українського виробництва, здатна викривати повітряні цілі класу «стелс»
Пускова установка зенітно-ракетного комплекса С-300 ППО України

Протипові́тряна оборо́на — комплекс заходів із забезпечення захисту від засобів повітряного нападу противника. Існує загальнодержавна система ППО — Сили ППО Повітряних Сил та загальновійськова ППО — Сухопутних військ. Війська протиповітряної оборони Сухопутних військ призначені для прикриття військ від ударів противника з повітря у всіх видах бойових дій, при перегрупуванні та розташуванні їх на місці.

На озброєнні зенітно-ракетних військ Повітряних Сил знаходяться ефективні зенітні ракетні та зенітні артилерійські системи і комплекси, які характеризуються високою швидкострільністю, живучістю, маневреністю, здатністю діяти за будь-яких умов сучасного загальновійськового бою.

Розрізняють ППО:

Термінологія [1][ред.ред. код]

Поняття «протиповітряна оборона» (ППО), мабуть, вперше було використано у Великій Британії, коли там, 1925 року,  була створена система повітряної оборони (ADGB).

Зокрема, НАТО, визначає протиповітряну боротьбу (ППО), як «заходи, що вживаються для захисту морських сил, від нападів за допомогою бортової зброї, запущеної з літаків, кораблів, підводних човнів і наземних об'єктів».

Українською мовою, протиповітряні системи ЗРК, називаються зенітними (тобто «що вказують на зеніт»); іншими, не англійськими назвами, що стосуються протиповітряної оборони, є, наприклад, такі: німецькою, FlaK (Fliegerabwehrkanone, «авіаційна гармата», також інакше, як Flugabwehrkanone); французькою, ППО називається DCA (Défense contre les aéronesfs, «aéronef» - загальна назва для всіх видів бортових пристроїв (літак, дирижабль, повітряна куля, ракета та інше).

Найважливішим показником системи ППО, є максимальна відстань, на якій зброя або ракета, може вражати повітряне судно противника.

Наприклад, у Британії, використовують термін «ефективна стеля», тобто висота, на яку зброя, може доправити серію снарядів проти рухомої цілі; це може бути обмежено, максимальним часом роботи підривника, а також можливостями, наявної протиповітряної зброї.

На ефективну стелю важких протиповітряних гармат, впливають не балістичні чинники:

    Максимальний час роботи підривника - задає найбільшу допустиму відстань польоту.

    Прилади керування вогнем - дають  можливість визначати висоту цілі на великій відстані.

    Задля точності циклічної швидкості стрільби, довжина підривника повинна була бути розрахована і встановлена для того місця, де ціль була б, під час польоту після стрільби.

Загальний опис [2][ред.ред. код]

Мета ППО, полягає у тому, щоби вчасно виявити ворожі літаки та знищити їх. Найважливіше завдання - вразити ціль, що рухається у тривимірному просторі; атака повинна не лише відповідати цим трьом координатам, але також, і миті, коли ціль знаходиться у певній позиції. Це означає, що снаряди повинно бути направлено на влучення безпосередньо у ціль, або на місце ймовірного положення цілі у мить потрапляння снаряда, з урахуванням швидкості і напрямку як цілі, так і снаряда.

Протягом усього 20-го століття протиповітряна оборона, була одною з областей військової техніки, що найбільш швидко розвивається. Системи ППО, повинні були враховувати удосконалення повітряних суден і використовувати різні сприятливі технології, зокрема радари, керовані ракети й обчислювальну техніку (спочатку, з 1930-х років, це були електромеханічні аналогові обчислення). Розвиток протиповітряної оборони охоплював області давачів і технічного контролю за вогнем, зброї та командування й керування.

Шведські зенітники під час II Світової війни

На початку 20-го століття, ці засоби були або дуже недосконалими, або їх, взагалі, не було.

Спочатку, давачі були оптичними та акустичними пристроями, розробленими під час Першої світової війни і застосовувалися, до 1930-х років, але були швидко витіснені радарами, які  у 1980-х роках, були доповнені оптоелектронікою. Командно-штабні можливості залишалися примітивними до кінця 1930-х років, аж коли Велика Британія створила інтегровану систему для ADGB (ПВО). Пізніше, НАТО назвало ці установки "середовищем протиповітряної оборони", яке визначалося як "мережа наземних радіолокаційних станцій та центрів керування, на певному театрі операцій, які використовуються задля тактичного управління завданнями протиповітряної оборони".

Правила ведення бойових дій, мають вирішальне значення для запобігання загрожуванню ППО, дружнім або нейтральним літакам. Їх використання допомагає, але не регулюється електронними пристроями IFF (визначення "друг-ворог"), введеними ще під час Другої світової війни. У той час, як ці правила стосуються вищої інстанції, також, можуть застосовуватися інші настанови, до різних типів протиповітряної оборони, що охоплюють один і той же район одночасно. AAAD (загальновійськова ППО), зазвичай, працює за самими жорсткими правилами.

Для прикладу, НАТО називає ці правила Наказами контролю над озброєннями (WCO), а саме:

Вільна зброя : спосіб керування зброєю, що встановлює порядок, за якого, системи зброї можуть стріляти по будь-якій цілі, що не визнається дружньою.

Жорстка зброя: спосіб керування зброєю, котрий встановлює порядок, за якого, системи зброї можуть стріляти лише по об'єктах, визнаних ворожими.

Зброя на триманні: спосіб керування зброєю, що встановлює порядок, за якого, системи зброї може бути задіяно лише у порядку самозахисту або згідно офіційного наказу.

До 1950-х років, знаряддя стрільби балістичними боєприпасами, були звичною зброєю, відтак, стали переважати, керовані ракети, за винятком самих коротких відстаней. Цілі, не завжди легко знищити, проте, пошкоджені літаки можуть бути змушеними, перервати своє завдання і, навіть, якщо їм вдасться повернутися та приземлитися на дружній території, вони, ймовірно, не працюватимуть протягом декількох діб, або й зовсім.

З часом,  калібр наземних зенітних гармат, змінювався від 20 мм до не менше 150 мм.

Наземна протиповітряна оборона розгортається у кілька способів:[ред.ред. код]

Самооборона сухопутних військ, які використовують власну штатну зброю.

Супровідна оборона; спеціальні елементи захисту, які супроводжують бронетанкові або піхотні частини.

Точковий захист; щодо поважної цілі, такої як: міст, важлива урядова будівля або корабель.

Зональна протиповітряна оборона; зазвичай, 'пояси' протиповітряної оборони - щоби забезпечити загороду, або, іноді і парасоль, що прикриває певну область. Площа може мінятися у широких межах. Вони, наприклад, можуть поширюватися уздовж національного кордону, або як пояси холодної війни MIM-23 Hawk і Nike. У наземних операціях, ділянки протиповітряної оборони, можуть використовуватися шляхом швидкого перерозподілу за наявними маршрутами руху повітряних суден.

Повітряна оборона включала і інші складники, хоча по Другій світовій війні, більшість з них зникла з

Аеростат часів Другої Світової війни

ужитку:

   Аеростати загородження на прив'язі, задля стримування і загрози літакам, що пролітали нижче висоти повітряних куль, де на них чигало руйнівне зіткнення зі сталевими тросами.

   Прожектори для освітлення літаків вночі, як для гарматних розрахунків, так і для операторів оптичних приладів. Під час Другої світової війни, прожектори були керованими радарами.   

Великі димові завіси,  задля загороджувальної дії та завади точному прицілюванню літаків.

Неактивна протиповітряна оборона визначається НАТО як: «Пасивні заходи, прийняті для фізичної оборони та захисту персоналу, основних установок й обладнання, зменшення наслідків повітряного та / або ракетного нападу». Це залишається життєво важливою діяльністю сухопутних військ і передбачає дії, щодо уникнення виявлень, розвідувальними й атакувальними літаками. Такі заходи, як маскування важливих будівель, було поширено під час Другої світової війни. За холодної війни, злітно-посадкові смуги та руліжні доріжки деяких аеродромів, було пофарбовано у зелений колір.

Бойові системи ППО [3][ред.ред. код]

Хоча вогнепальна зброя, що використовується піхотою, зокрема кулемети, іноді з помітним успіхом, може застосовуватися для ураження повітряних цілей на малій висоті, їх дієвість, зазвичай, обмежено, а дульні спалахи виявляють позиції піхоти. Швидкість і висота сучасних реактивних літаків, обмежують можливості прицілювання, а важливі системи на літаках, призначених для наземної ударної дії, можуть бути броньовані. Пристосована, звичайна автоматична гармата, спочатку призначалася задля використання "повітря-земля", а важкі артилерійські системи широко застосовувалися для більшості зенітної артилерії, початково, зі стандартними складниками на нових опорах, і розвивалися, до Другої Світової війни, як спеціально розроблені гармати, з набагато вищою продуктивністю.

Боєприпаси й снаряди, випущені цією зброєю, зазвичай, оснащено різними видами підривників (барометричні, із затримкою часу або наближення), щоби вибухнути поблизу повітряної цілі, та вивільнити зливу швидких металевих часток. Для роботи на більш коротких відстанях, потрібна легша зброя з вищою швидкістю стрільби, щоби збільшити ймовірність влучення у швидку повітряну ціль. Задля цієї мети, широко використовується зброя калібру 20 мм і 40 мм.

На відміну від важких гармат, ця, більш дрібна зброя, часто використовується через її низьку вартість та можливість швидко переслідувати ціль. Класичними прикладами автоматичних і великокаліберних гармат, є 40-мм автоматична гармата та 8,8-сантиметрова FlaK 18, розроблені шведською фірмою Bofors. Артилерійську зброю такого роду, в основному, було замінено ефективними зенітно-ракетними системами, які було введено у 1950-х роках. Розробка ракет класу «земля-повітря», почалася у нацистській Німеччині наприкінці Другої світової війни, з таких ракет, як «Wasserfall» (хоча до закінчення війни, жодну робочу систему не було розгорнуто) і представляла нові спроби підвищення дієвості систем протиповітряної оборони, що зіткнулися зі зростальною загрозою з боку бомбардувальників. Наземні ракетні системи, може бути розгорнуто з нерухомих або пересувних установок, колісних або гусеничних пускових установок. Гусеничні машини, як правило, є броньованими транспортними засобами, спеціально призначеними для перевезення зенітних керованих ракет (ЗКР).

ЗКР, які запускаються окремими особами, відомі, наприклад, у Сполучених Штатах, як переносні зенітні ракетні комплекси (ПЗРК). ПЗРК колишнього Радянського Союзу, експортуються по всьому світу і можуть бути знайденими у використанні багатьма збройними силами. Цілі для непереносних зенітних систем, зазвичай, визначаються радіолокатором стеження повітря, а потім ним супроводжуються, у той час, коли ПЗРК «заблокований», а відтак, запускається. Потенційні цілі, якщо вони є військовими літаками, повинно бути визначено як, "друзі або вороги", перш

Есмінець Royal Navy Type 45 - це високорозвинене протиповітряне судно.

ніж застосовувати зброю. У цій ролі автоматичні гармати, стали замінювати останніми розробками відносно дешевих ракет, малої дальності.

Літак-перехоплювач (або просто перехоплювач) - це тип винищувачів, призначених спеціально для перехоплення і знищення літаків противника, зокрема бомбардувальників, та, як правило, покладається на високу швидкість і висоту. Низка реактивних перехоплювачів, таких як F-102 Delta Dagger, F-106 Delta Dart і МіГ-25, було побудовано у період, що почався по закінченню Другої Світової війни і завершився наприкінці 1960-х років, коли вони стали менш важливими, оскільки стратегічне бомбардування було покладено на МБР. Цей вид літаків, відрізняється від інших будов винищувачів, більш високими швидкостями та коротшими робочими відстанями, а також значно зменшеними корисними навантаженнями боєприпасів.

Радіолокаційні системи використовують електромагнітні хвилі для визначення дальності, висоти, напрямку або швидкості повітряних суден і метеорологічних явищ, задля надання тактичних і оперативних попереджень та напрямків, перш за все, у ході оборонних операцій. Своїми можливостями, вони забезпечують цільовий пошук загроз, керівництво, розвідку, навігацію, інструментарій та підтримку погодних повідомлень для ведення бойових дій.

Захист проти БПЛА[ред.ред. код]

Система захисту від БПЛА (AUDS) - це система захисту від військових безпілотних літальних апаратів. Розроблено різні конструкції з використанням лазерів, мережевих гармат і авіаційних сіток для лову, придушення сигналів і захоплення дрона у польоті, шляхом перехоплення та перекодування керувального сигналу. Системи захисту від БПЛА, наприклад, було розгорнуто проти безпілотних літальних апаратів ІДІЛ, під час битви при Мосулі (2016-17р).

Альтернативні підходи до роботи з безпілотними літальними апаратами передбачають, використання

дробовика з близької відстані, а для дрібніших дронів - навчання орлів, задля усунення їх з повітря.

Наявна зброя, все частіше втягується у спеціальні ролі, так як наприклад, голландський зенітно-артилерійський комплекс Goalkeeper CIWS, у якому, використовується семиствольна авіаційна гармата Gatling GAU-8 Avenger 30 мм, для останньої версії протиракетної і

RIM-67 перехоплює безпілотник Firebee у White Sands, 1980

протиповітряної оборони. Але навіть, ця колишня передова зброя, замінюється новими ракетними системами, такими як ракета RIM-116 Rolling Airframe Missile, яка менше, швидше, та дозволяє виправляти курс (наведення) у середині польоту, щоби забезпечити влучання. Для подолання розриву між гарматами та ракетами, Російська федерація, зокрема, випускає зенітний ракетно-артилерійський комплекс (CIWS) Kashtan (експортна назва «Кортик»), який використовує як гармати, так і ракети, задля остаточного захисту. Два шестиствольних 30-міліметрових кулемети Gsh-6-30 Gatling і ракети класу «земля-повітря» 9M311, забезпечують його оборонні можливості.

Поточне використання літаків-невидимок, порушує такий розвиток, для усіх ракетних систем. Ракети дальньої дії, залежать від відстані виявлення цілі, щоби забезпечити їй значну шкоду. Конструкції Stealth, настільки скорочують дальність виявлення, що літаки часто, навіть, не видно, а коли це так, то стає занадто пізно їх перехоплювати. Системи виявлення та відстеження прихованих повітряних суден, є серйозною проблемою для розвитку зенітних засобів.

Однак, наскільки зростає, технологія "стелс", настільки-ж, розвиваються й технології «анти-стелс». Кажуть, що кілька радарів, таких як бістатичні та низькочастотні радари, мають здатність виявляти "невидимі" літаки. Вдосконалені форми термографічних камер, такі, які мають QWIP, могли-б оптично бачити літак Stealth, незалежно від RCS літака. Крім того, радари Side look, високопродуктивні оптичні супутники і сканувальні радіолокатори з високою апертурою та великою чутливістю, такі як радіотелескопи, зможуть звузити межу розташування стелс-літака, за певних параметрів. Новітні зенітно-ракетні комплекси, мають заявлену здатність виявляти і знешкоджувати приховані цілі, найбільш помітним з яких, є С-400, який, як стверджують, здатний виявляти ціль з квадратичним RCS 0,05 метра, на відстані 90 км.

Ще однією потенційною системою зброї, для використання з зенітною метою, є лазер. Хоча авіатори, уявляли собі

Laser Weapon System aboard USS Ponce (AFSB(I)-15), 5 листопада 2014 року.

лазери у бою, вже з кінця 1960-х років, лише найсучасніші лазерні системи, досягають того, що можна вважати «експериментальною корисністю». Зокрема, тактичний лазер з високою енергією, може використовуватися як зенітний, протичовновий і протиракетний. У листопаді 2014 року, США вдало випробували розроблену ВМС, лазерну систему AN / SEQ-3, яка може успішно пошкодити, зокрема, патрульний катер, БПЛА, тощо.

Майбутнє зброї, заснованої на снарядах, можна знайти у якості рельсотрона (електромагнітної гармати). У лютому 2008 року, ВМС США, перевірили рельсотрон; він вистрілив снаряд на 5 600 миль (9 000 км), за допомогою використання, 10 мегаджоулів енергії. Його очікувана швидкість польоту, складає більше 13 000 миль (21 000 км) на годину, і він є досить точним, щоб уразити ціль розміром 5 метрів з відстані 200 морських миль (370 км), за стрільби зі швидкістю 10 пострілів на хвилину. Очікується, що він буде готовий до 2020 - 2025 року.

Силові структури [4][ред.ред. код]

Більшість збройних сил Заходу та Співдружності, об'єднують протиповітряну оборону винятково з традиційними військами (тобто армією, флотом і військово-повітряними силами), як окреме крило, або як частину артилерії. У британській армії, наприклад, протиповітряна оборона є частиною артилерійського підрозділу, натомість, у пакистанській армії, ППО було відокремлено від артилерії 1990 року, щоби створити окрему армію. Це, на відміну від деяких (в основному комуністичних або колишніх - комуністичних) країн, де існують не лише положення про протиповітряну оборону в армії, на флоті і у військово-повітряних силах, але, і є окремі підрозділи Aegis, які опікуються тільки протиповітряною обороною земель, наприклад, радянська ППО країни. У СРСР також, були окремі стратегічні ракетні сили, що відповідали за ядерні міжконтинентальні балістичні ракети. В Україні, це Війська́ протипові́тряної оборо́ни  — вид Збройних Сил України.

Військово-морський флот[ред.ред. код]

У менших суден і кораблів, зазвичай, є кулемети або швидкі гармати, які часто можуть бути смертельно

AK-630 30 mm naval CIWS gun

небезпечними для літаків на низькій висоті, якщо їх прив'язано до керованої радаром гармати, з радіолокаційною системою керування вогнем, задля точкового захисту. Деякі судна, такі як крейсери Aegis, являють собою таку ж серйозну загрозу для повітряних суден, як і будь-яка наземна система протиповітряної оборони. Загалом, військово-морські судна повинні з повагою ставитися до літаків, проте, правильно і зворотне. Особливо добре захищені авіаносні групи, оскільки вони не лише, як правило, складаються з багатьох суден з важким озброєнням ППО, але також, можуть запускати винищувачі для бойового повітряного патрулювання над головою, щоби перехоплювати вхідні повітряні загрози.

Такі держави, як Японія, використовують свої судна, оснащені SAM (ракетами "земля-повітря"), задля створення зовнішнього периметра протиповітряної оборони та радіолокаційного дозору, для захисту власних домашніх островів, а Сполучені Штати, також використовують наявні кораблі, оснащені системою Aegis, у межах власної системи протиракетної оборони, задля захисту американської землі.

Деякі сучасні підводні човни, оснащено зенітно-ракетними системами, оскільки вертольоти і протичовнові бойові літаки, є серйозною загрозою. Підземні пускові установки протиповітряних ракет, були вперше запропоновані, контр-

Ship Air Defence (DE).JPG

адміралом ВМС США Чарльзом Б. Момсеном у статті 1953 року.

Багаторівнева протиповітряна оборона[ред.ред. код]

ППО у морській тактиці, особливо в авіаносній групі, часто будується як система кругових шарів, з авіаносцем у центрі. Зовнішній шар, зазвичай, контролюється літаками авіаносця, зокрема, літаком радіолокаційного виявлення та керування AEW & C у поєднанні з літаком бойового повітряного патруля (CAP). Якщо атакувальник, спромігся пройти у цей шар, то наступні шари будуть захищатися ракетами «земля-повітря», що є на кораблях супроводження авіаносця: ракети зонального захисту, такі як RIM-67 Standard з дальністю до 100 морських миль і ракети з точковим захистом, такі як RMS-162 ESSM з дальністю до 30 морських миль. Нарешті, практично кожен, сучасний військовий корабель оснащено малокаліберними гарматами, у тому числі CIWS, які зазвичай, є керованими радаром, кулеметами Gatling від 20 до 30 мм калібру, здатними робити кілька тисяч пострілів за хвилину.

Армія[ред.ред. код]

У армій, як правило, є глибинна протиповітряна оборона - від інтегральних ПЗРК, таких як, наприклад, RBS 70, Stinger або Igla за менших силових рівнів, до систем протиракетної оборони армійського рівня, таких як Angara і Patriot. Нерідко, висотні ракети далекого радіусу дії, змушують літальні апарати противника, літати на низькій висоті, де їх можуть збивати зенітні гармати. Для дієвої протиповітряної оборони, поряд з малими і великими системами ППО,

Sukhoi Su-27 (Su-27S), Ukraine - Air Force AN1185525

повинні існувати проміжні системи. Вони можуть бути розгорнуті на рівні полку та складатися зі взводів самохідних зенітних платформ: самохідних зенітних гармат (SPAAGs); інтегрованих систем протиповітряної оборони типу Тунгуска; або "все-в-одному", ракетних платформ "поверхня-повітря", таких як Roland або SA-8 Gecko.

На національному рівні, армія, наприклад, Сполучених Штатів, була нетиповою у тому сенсі, що вона, насамперед, відповідала за протиповітряну оборону ракетних установок власної континентальної частини, такими системами, як проект Nike.

Повітряні сили[ред.ред. код]

Повітряна оборона ВПС, зазвичай, забезпечується винищувачами, що несуть ракети класу «повітря-повітря». Однак

більшість військово-повітряних сил, воліють посилити протиповітряну оборону зенітними ракетними системами, оскільки вони самі, є цінними та важливими об'єктами, до атак ворожих літаків. Крім того, країни без спеціальних сил ППО, часто перекладають ці обов'язки на військово-повітряні сили.

Зональна протиповітряна оборона[ред.ред. код]

Зональна протиповітряна оборона, це оборона окремого району або місця розташування (на відміну від точкової оборони), історично використовувалися деякими арміями, наприклад, (Командою протиповітряної оборони британської армії) і ВПС (Повітряні сили Сполучених Штатів Force's CIM-10 Bomarc). Зональна оборона, має системи захисту району, від середньої до великої відстані, і можуть складатися з різних інших систем або об'єднуватися у суцільну систему оборони району (у цьому разі, вона може складатися з декількох систем короткого радіусу дії, з'єднаних для ефективного покриття території). Прикладами районної оборони, є захист Саудівської Аравії та Ізраїлю ракетними батареями MIM-104 Patriot, під час першої війни у Перській затоці, де метою було, убезпечити населені пункти.

Тактика [5][ред.ред. код]

Мобільність[ред.ред. код]

Більшість сучасних систем ППО досить рухливі. Навіть великі системи, як правило, монтуються на причепах і розраховані швидке розгорнення та налаштування. Раніше це було не завжди так. Ранні ракетні системи були громіздкими і вимагали великої розбудови; багато з них, не могли бути переміщені взагалі. З розширенням

Російський Панцир-С1 може вражати цілі під час руху, таким чином, досягає високої живучості.

завдань протиповітряної оборони, набагато більше уваги, було приділено мобільності. Більшість сучасних систем зазвичай, або самохідні (тобто гармати або ракети встановлюються на вантажівці або гусеничному шасі), або легко буксируються. Навіть системи, що мають багато складників, (транспортер / еректор / пускові установки, радари, командні пункти та інше), отримують вигоду від установки на швидкі транспортні засоби. В цілому, нерухому систему, може бути визначено, атаковано і знищено, тоді як мобільна система може з'являтися у місцях, де вона не очікується. Радянські системи особливо тяжіли до мобільності після уроків, отриманих під час війни у В'єтнамі між США та В'єтнамом.

Боротьба проти придушення ППО[ред.ред. код]

Ізраїль і ВПС США, спільно з членами НАТО, розробили показову тактику для зміцнення протиповітряної оборони. Окрема зброя, така як: протирадарні ракети та вдосконалені електронні засоби розвідки і електронної протидії, прагне придушити або звести нанівець ефективність системи протиповітряної оборони противника. Завдяки перегонам у озброєнні, розробляються більш дієві електронні завади, протизаходи і протирадіаційна зброя, тому краще використовувати SAM-системи з можливостями радіоелектронного захисту (ECCM) і здатністю збивати протирадарні ракети та інші боєприпаси, наведені на них або цілі, які вони захищають.

Повстанська тактика[ред.ред. код]

Реактивні гранатомети, можуть і доволі часто, використовуються проти завислих вертольотів (наприклад, сомалійськими ополченцями під час битви при Могадішо (1993 рік)). Стрільба з РПГ під крутими кутами, становить небезпеку для гранатометника, оскільки випал від стрільби, відбивається від землі. У Сомалі, наприклад, члени ополчення, іноді, приварювали сталеву пластину з боку вихлопної частини трубки РПГ, щоби відводити тиск від стрільця під час стрільби по американських вертольотах. РПГ використовуються для цієї мети лише тоді, коли недоступна більш дієва зброя.

Для повстанців, найбільш доступним методом боротьби з повітряними суднами противника, є спроба знищити їх на землі; або спробувавши потрапити на периметр авіабази і завдати шкоди літакам окремо, або пошук місця, де повітряні судна може бути пошкоджено непрямим вогнем, наприклад мінометами.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]