Неронович Євген Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Євген Васильович Неронович
Євген Васильович Неронович
1-й Народний секретар внутрішніх справ УНРР Flag of Ukrainian People's Republic of the Soviets.svg
березень 1918
Попередник посаду утворено
Наступник Іванов Андрій Васильович
Народився 1888
Пирятин, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер 25 березня 1918(1918-03-25)
Сорочинці, Миргородський повіт, Полтавська губернія, УНР
Політична партія УСДРП
Професія український політичний і громадський діяч

Нероно́вич Євге́н Васи́льович (1888, Пирятин, Російська імперія — 25 березня 1918(1918-03-25), Сорочинці, УНР) — український політичний і громадський діяч. Член Української Центральної Ради. У березні 1918 року — народний секретар військових справ більшовицького уряду в Україні.

Біографія[ред. | ред. код]

Євген Неронович народився 1888 року біля міста Пирятин (тепер Полтавської області). Вчився у Полтавській чоловічій гімназії та на електротехнічному факультеті Петербурзького політехнічного інституту. Під час навчання належав до організаторів студентських громад, репрезентував їх на студентському з'їзді у Львові (1909). 1907 року Неронович став одним із засновників першого гімназійного друкованого органу «Відродження». 1913 року очолював редакцію часопису «Український студент» (виходив у 1913—1914 рр.).

Діяч Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. На початку 1917 року був членом фракції УСДРП в Петроградській раді робітничих і солдатських депутатів[1]. У 1917—1918 роках Неронович входив до складу Української Центральної Ради та Малої Ради. Очолював ліву фракцію УСДРП, яка виступала за створення незалежної української радянської держави.

Перейшов до більшовиків. В лютому 1918 року — член делегації радянської України на мирних переговорах у Бересті[2]. Від березня 1918 року Неронович — народний секретар військових справ більшовицького уряду в Україні. Однак дуже швидко розчарувався в більшовицькій політиці й відійшов від праці в уряді. Наприкінці березня 1918 року вийшов зі складу Народного Секретаріату.

23 березня 1918 року розстріляний українськими військами [3] в містечку Великі Сорочинці.

Ушанування пам'яті[ред. | ред. код]

1919 року в Києві Бульварно-Кудрявську вулицю перейменували на вулицю Нероновича[4][5]. Під цією назвою відома до 1937 року, коли її перейменували на вулицю Воровського[6].

1923 року в Кам'янці-Подільському вулицю Князів Коріатовичів було перейменовано на вулицю Нероновича (сьогодні знову вулиця Князів Коріатовичів)[7].

1925 року Великі Сорочинці на честь Нероновича було перейменовано на Нероновичі. 1931 року повернено стару назву[8].

У Гадячі в радянський час Преображенську вулицю перейменували на вулицю Нероновича. 1969 року з'ясувалося, що Неронович нібито був есером (насправді — українським есдеком, а не есером, тобто членом УСДРП, а не УПСР), тож вулицю спішно перейменували на честь першого секретаря Гадяцького підпільного райкому партії В. М. Степаненка[9].

Джерела[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Авдієнко М. О. Лютнева революція в Петрограді і УСДРП // Літопис революції. — 1928. — № 1 (28)
  2. Забутий борець за соціальну революції та самостійну Україну
  3. Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину.— Х.: Фолио, 2005.— С. 73.
  4. От Киевского Исполкома. Приказ коллегии городского хозяйства // Вісти / Известия. — 1919. — № 29. — 23 марта. — С. 4. (рос.) Архівовано з першоджерела 3 серпня 2014.
  5. Переименование улиц // Известия / Вісти. — 1920. — № 13. — 4 января. — С. 4. (рос.) Архівовано з першоджерела 3 серпня 2014.
  6. Постанова президії Київської міської Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів від 13 липня 1937 року № 789/14 «Про перейменування вулиць» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 1, спр. 9715, арк. 11. Архівовано з першоджерела 9 вересня 2018.
  7. Нові назви вулиць м. Кам'янця // Червоний шлях. — 1923. — 20 березня. — С. 2.
  8. Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001. — С. 511.
  9. Ющенко С. Міст Заяр-Город та навколо нього // Гадяцький вісник. — 2006. — 27 липня.

Посилання[ред. | ред. код]