Гадяч

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гадяч
Gadyach gerb.png Flag of Hadiach.png
Герб Гадяча Прапор Гадяча
У центрі Гадяча (Соборна площа), жовтень 2010 року
У центрі Гадяча (Соборна площа), жовтень 2010 року
Гадяч
Гадяч на карті Гадяцького району
Гадяч на карті Гадяцького району
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Полтавська область
Район Гадяцька міська рада
Рада Гадяцька міська рада
Код КОАТУУ 5310300000
Перша згадка 1533
Населення 24 187 (01.01.2014)[1]
Площа 17,78 км²
Поштові індекси 37300—305
Телефонний код +380-5354
Координати 50°22′02″ пн. ш. 33°59′20″ сх. д. / 50.36722° пн. ш. 33.98889° сх. д. / 50.36722; 33.98889Координати: 50°22′02″ пн. ш. 33°59′20″ сх. д. / 50.36722° пн. ш. 33.98889° сх. д. / 50.36722; 33.98889
Висота над рівнем моря 144 м
Водойма р. Псел, Грунь
Відстань
Найближча залізнична станція Гадяч
До обл./респ. центру
 - автошляхами 116 км
До Києва
 - автошляхами 273 км
Міська влада
Адреса 37300, Полтавська обл., Гадяцький р-н, м. Гадяч, вул. Л. Українки, 3
Веб-сторінка Гадяцька міськрада
Міський голова Володимир Нестеренко

Commons-logo.svg Гадяч у Вікісховищі

Га́дяч — місто обласного значення[2] в Полтавській області України, адміністративний центр Гадяцького району. Резиденція багатьох Гетьманів України: Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького та інших[3]. Населення — 22,7 тис. осіб (2001)[1]. Історичне населене місце[4].

Географія[ред.ред. код]

Місто Гадяч знаходиться на правому березі річки Псел в місці впадання в неї річки Грунь, вище за течією на відстані 1,5 км розташоване село Хитці, нижче за течією на відстані 2,5 км розташоване село Малі Будища, на протилежному березі — село Вельбівка. Відстань до обласного центру становить 116 км і проходить автошляхом Н12 та Т 1706.

Річки в цьому місці звивисті, утворюють лимани, стариці і заболочені озера.

Через місто проходять автомобільні дороги Т 1705, Т 1706, Т 1718 і Т 1904.

Історія[ред.ред. код]

Частина карти Боплана 1648 (Сумська-Полтавська обл.)
Місто Гадяч часів Російської Імперії

Назва[ред.ред. код]

Назва ймовірно виникла від антропоніма Гадяк з основою імені Гаад (єврей). Це, нині застаріле давньоруське християнське слово, вживалося як асоціація з апелятивом «гад» — «гадюка», себто «гадюче місце»[5].

Літопис[ред.ред. код]

Згідно припущень ще у скіфські часи на родючих землях в заплавах рік Псла та Груні охоче селилися люди[6], а сам Гадяч веде своє літочислення з Х-ХІІІ століть, коли проходило будівництво Посульської оборонної лінії. У 1442 р. поблизу Гадяча будується Красногірський Миколаївський монастир. Отже Гадячу близько 500 років, що підтверджує карта «Границі Литовскої Русі у 1533 році», де зазначений Гадяч — єдине місце з теперішньої Полтавщини, що свідчить про його значимість у ті часи.

Ймовірно, саме тут 1626 (у місці, що трактувалося поза кордоном Речі Посполитої) пробували закласти свій осередок нереєстрові козаки, незгодні із результатами Куруківської війни 1625 р., але московити послали війська, які зігнали звідси цих неспокійних сусідів[джерело?]. Після успішної Смоленської війни 1633—1634 рр. з Московським царством, польська влада заходилася колонізувати ці терени.

1634 року Гадяч отримав статус міста, було утворене негродове Гадяцьке староство.[7] В осадженні Гадяча значну роль відіграв Лукаш Жолкевський — староста переяславський. По його смерті 1636 місто переходить під контроль Конєцпольських — гетьмана коронного Станіслава Конєцпольського та його сина Александра (які тримали уряд переяславських старост). 1643 С.Конєцпольський затвердив привілеї гадяцьких міських цехів. По смерті гетьмана Станіслава 1646 Гадяч пробував взяти під свій контроль князь Ярема Вишневецький.

Карта місцевості Гадяча 1650
Карта місцевості Гадяча 1800

Після Переяславської ради 1654 р. Б. Хмельницький почав творити з Гадяча «запасну» (після Чигирина) гетьманську резиденцію (на безпечному кордоні із новим союзником — царською Росією). У вересні 1658 року Іваном Виговським були підписані Гадяцькі статті, з Польщею.

У 16631668 роках Гадяч був столицею Лівобережної Гетьманщини, резиденцією Івана Брюховецького. Згодом Гадяч залишався однією з найбільших рангових маєтностей українських гетьманів. Під час Північної війни Карл XII влаштував в Гадячі лазарет для своїх військ.

У 1764 році замок Гадяча і всі маєтки, що належали до нього, подаровані Кирилу Розумовському, а у 1785 році куплені в казну і передані у відання міського управління.

За даними на 1859 рік у місті мешкало 5115 осіб (2569 чоловічої статі та 2546 — жіночої), налічувалось 754 дворових господарств, існували 4 православних церков, 2 єврейські молитовні будинки, лікарня, повітове та приходське училища, поштова станція та 4 заводи, відбувалось 5 ярмарків на рік та базари[8].

Демографія[ред.ред. код]

Графік зміни чисельності населення Гадяча: [1]

Економіка[ред.ред. код]

Див. також Економіка Гадяча

У місті активно працюють 8 заводів і комбінатів.[9]

Найбільші підприємства міста Гадяч — вентиляторний завод «Горизонт», ДП «Гадячсир».

Інші підприємства Гадяча:

Соціально-економічний розвиток сучасного міста, його благоустрій в головним чином пов'язаний з нафтогазовидобувною промисловістю.

Гадяч заслужено вважається містом працівників нафтової та газової промисловості. Тут мешкають геологи-розвідники надр, буровики, оператори, транспортники і будівельники — такі провідні професії поширені в місті. Перший нафтовий фонтан вдарив у 1958 році. На сьогодні сотні свердловин дають цінну енергетичну сировину.

Транспорт[ред.ред. код]

Див. Категорія:Транспорт Гадяча

Через місто проходять автомобільні дороги:

Гадяч має добре транспортне сполучення з обласним центром - Полтавою (через Зіньків, селище Опішня). Крім того, відси автобусом можна дістатися до десятків інших міст, містечок: Київ, Харків (через Охтирку, Богодухів), Дніпро (через Царичанку, Петриківку), Чернігів (через Липову Долину, Ромни, Прилуки, Ніжин), Конотоп (через Липову Долину, Ромни), Прилуки (через Липову Долину, Ромни, Срібне), Ромни (через Липову Долину), Глухів (через Липову Долину, Недригайлів, Буринь, Путивль), Лебедин, Талалаївка (через Липову Долину, Ромни), Кременчук (через Зіньків, Опішню, Полтаву); через Червонозаводське, Лохвицю, Миргород, Хорол, Семенівку або через Великі Сорочинці, Миргород, Хорол, Семенівку, Глобине), Миргород (через Великі Сорочинці або Комишню).

Приміські автобуси: на Бакут, до Березової Луки, Бірок, Бобрика, Великих Будищ, Веприка, Ветхалівки, Воронівщини, Гречанівки, Калинівщини, Кияшківського, на Лютеньки, до Петрівки-Роменської, Плішивця, Римарівки, Розбишівки, Соснівки.[10]

Наука і освіта[ред.ред. код]

Див. також Освіта Гадяча:

Полтавський філіал Інституту бджільництва ім. І. П. Прокоповича виник на базі Української дослідної станції бджільництва, яка з 1953 року знаходиться у м. Гадячі. З 1990 року філіал підпорядковується Інституту бджільництва м. Києва.

Гадяцька однорічна сільськогосподарська школа — один з провідних навчальних закладів України, в якому готують спеціалістів з бджільництва. Її було організовано в 1932 році як районну колгоспну школу для підготовки фахівців масової кваліфікації сільськогосподарського виробництва.

Державне училище культури ім. І. П. Котляревського в м. Гадячі майже за півстоліття свого існування підготувала для культурно-освітніх закладів тисячі спеціалістів. Серед них заслужений діяч мистецтв України О. М. Юзефович, заслужений артист України Віталій Скакун, чимало працівників культури України та інших відомих людей.

Професійно-технічну освіту надає Гадяцький професійний аграрний ліцей, де для підготовки з кожної професії є необхідні кабінети, лабораторії, майстерні, приміщення для технічного обслуговування, обладнані навчальні майданчики.

Гадяцька гімназія імені Олени Пчілки веде свою історію з 1912 року. Місто також має навчально-виховний комплекс, чотири школи, спеціалізовану школу-інтернат, 5 дитячих садків. Працюють Будинок дитячої та юнацької творчості, станція юних техніків та юних натуралістів, є дитяча спортивна та музична школи.

Є Національний науковий центр інституту бджільництва імені П.І.Прокоповича, музей бджільництва, однорічна сільськогосподарська школа, яка готує фахівців з питань бджільництва та садівництва.

На місці нинішньої школи бджільництва раніше містилася Гадяцька фортеця, а після її зруйнування — в'язниця.

Культура[ред.ред. код]

Див. також Культура Гадяча

У місті є ряд культурологічних, історико-краєзначих, духовних і освітніх установ та пам'яток:

Туристичні маршрути, пам'ятні місця Гадяча[ред.ред. код]

Див. також Туризм у Гадячі

Завдяки мальовничим краєвидам з тінистими сосновими борами, розмаїтими березовими гаями, блакитнооким красенем Пслом, Гадяч по праву вважається окрасою Полтавської області. Це місце, куди із задоволенням приїжджають відпочивати жителі не тільки сусідніх міст, а й сусідніх країн, насолоджуючись первозданною красою місцевої природи, затишком міських вулиць і загальною атмосферою дружелюбності та гостинності.

Місто Гадяч — центр паломництва туристів єврейського походження з різних країн світу (Ізраїлю, США, Канади, Польщі, Росії, Прибалтики), оскільки тут у 1813 році було поховано засновника хасидського руху Хабад (релігійної течії в юдаїзмі) Шнеур-Залмана (також відомого як Алтер Ребе; 1745 —1813 рр.).[12]

Місто Гадяч займає визначне місце в українській історії. Тут була резиденція декількох Гетьманів України. Гадяч був однією з найбільших рангових маєтностей українських гетьманів.

В Гадячі мали помешкання видатні українські письменники та поети, зокрема, Олена Пчілка, Леся Українка.

Все це обумовлює непересічний інтерес до міста з боку туристів.

Перспективи Гадяча як туристичного центру полягають у відбудові історичних місць, зокрема, на Замковій горі ("Замок"), де у 1663 році була резиденція гетьмана Івана Брюховецького. [13][14]

Визнання на офіційному рівні м. Гадяча Гетьманською столицею дало б змогу отримувати державні кошти на розбудову історичної частини міста.[15]

Цікавим об’єктом туризму у місті Гадячі є єдиний в Україні «Музей молотка», де зібрана велика колекція різноманітних молотків: від найменшого стоматологічного до акули-молота.[16]

Засоби масової інформації[ред.ред. код]

Докладніше: Гадяцький вісник

Спорт[ред.ред. код]

Див. також Відділ освіти, молоді та спорту Гадяцької міської ради

Відомі люди[ред.ред. код]

Див. також Категорія:Персоналії:Гадяч, Хто був і є у місті Гадяч

Гадяцькі старости[ред.ред. код]

Посилання на відеопублікації[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Зміна чисельності населення України. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 2012-04-04. 
  2. Постанова Верховної Ради України «Про віднесення міста Гадяч Гадяцького району Полтавської області до категорії міст обласного значення»
  3. Гадяч як столицю гетьманської України визнали на найвищому законодавчому рівні
  4. Постанова Кабінету міністрів України «Про затвердження Списку історичних населених місць України» № 878 від 26.07.2001 р.
  5. В. В. Лучик «Етимологічний словник топонімів України» (ст. 145) Nota bene!, К; 2014 ISBN 978-966-580-454-3
  6. Історія Гадяцького краю
  7. а б в Hadziacz // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1882. — T. III : Haag — Kępy. (пол.)… S. 7.
  8. рос. дореф. Полтавская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1859 года, томъ XXXIII. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1862 — 263 с., (код 2)
  9. Підприємства міста Гадяч
  10. Розклад руху автобусів по автостанції ГАДЯЧ
  11. Гадяцький літературний музей родини Драгоманових на сайті «Рідна країна — Світоглядний портал»
  12. Нещодавно там, де знаходиться місце його спочинку, був урочисто відкритий Центр Хасидизму «АдморАзак». Головне завдання центру — створити умови і забезпечити всім необхідним на час перебування тисячі єврейських паломників, які приїжджають відвідати могилу великого цадика.
  13. Оглядовий майданчик на Замковій горі
  14. Замкова Гора в Гадячі - зима, історія та дійсність. Відео.
  15. День міста Гадяча в Києві
  16. Гадяч: велич гетьманської столиці, місця натхнення Лесі Українки і музей молотка
  17. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 236 с. ISBN 966-8201-26-4
  18. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917 —1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 244 с. ISBN 966-8201-26-4
  19. Firlejowie (02) (пол.)

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]