Ногайський улус

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ногайський улус
Кримський улус Золотої Орди Flag
1260 – 1300 Кримський улус Золотої Орди Flag
Прапор Герб
Прапор Герб
Столиця Ісакча
Релігії Іслам
Форма правління Монархія [[Категорія:Former monarchies}}|Ногайський улус, 1260]]
Історія
 - Засновано 1260
 - Анексія Кримський улус Золотої Орди 1300

Ногайський улус — державне утворення засноване Ногаєм в 1260 році. Спочатку він існував як адміністративна одиниця Золотої орди, при Ногаї і до його смерті 1300 існував як незалежна держава.

Ставка хана[ред. | ред. код]

Ставка знаходилася поблизу сучасного міста Ісакча [1]

О. Ілієску і Т. Симеона, стверджували що на Нижньому Дунаї у кінці ХІІІ ст. виник й існував деякий час якийсь центр кочовиків.[1]

Передісторія[ред. | ред. код]

Емір Ногай є нащадком відомої Кіпчацько-половецької династії султанів-жерців, онуком останнього хана Котяна (султан Котен). І успадкував він від своїх предків не тільки таємні знання Тенгріанський жречества, а й територію, на якій жили половці і де знаходилась Чорна Куманія, нею як родовим улусом володів Ногай. І могила в Чінгульском кургані розташована в центрі земель так званих «лукоморських половців». З другої половини XIII століття ці землі були невід'ємною частиною улусу Ногая.

Історія[ред. | ред. код]

Докладніше: Війна Ногайського улусу із Золотою Ордою

Bataille du Terek (1262).jpeg

Ногайський Улус з'явився в Приазовських степах 1260 року і спочатку він існував як адміністративна одиниця Золотої Орди. Цей улус називався по імені його глави Ногая. Історія появи Ногайского улусу пов'язана з тим, що Північний Кавказ у чингізидів вважався улусом Берке — брата хана Бату. Після смерті бездітного Берке його улус перейшов до іншого брата Бату — Мовалу, онукою якого був Ногай. В кінці 13 століття Улус Мовала успадковував Ногай. При цьому дев'ять братів Ногая також отримали свою частину спадщини.[2][3]

У 1277 Ногай на чолі військ хана Мангу Тимура підкорив територію від Дону до Дніпра і Дунаю, а так само населення Тамані та Кубані. Таким чином в Криму і на Кавказі, де панували алани, зихи і половці, стали панувати Чингізиди. Так у складі Золотої орди з'явився Кримський улус.

Ногай деякий час був намісником Дніпровсько-Дунайського регіону та Причорномор'я — темником і правителем західних областей Дешт-і-Кипчак від Дону і до Дніпра. При Токто впада Ногая поширилася й на Крим. Ногаю платили данину болгарські царі. З ними укладали торговельні угоди іноземні торговці, бажаючі заснувати факторії в містах Північного Причорномор'я.

Могутність Ногая зростала, наслідком чого стало виникнення ім сепаратизму щодо Золотої Орди. У 1297 Ногай завдав поразки хану Токтаім і тим самим завоював право іменуватися правителем особливого самостійного державного утворення — Ногайського Улусу. До його складу увійшли деякі землі Кримського ханства. У 1300 році відбувся другий бій між Ногаєм і Токтаім. Ногай загинув.

Володіння. придбані і керовані Ногаєм, були розділені між двома синами хана Токто. Син Ногая Чока разом з тисячним військом пішов до Болгарії, де на час запанував (1299–1301). А улусні люди Ногая були розсіяні по інших улусах. Вони ніколи не називалися ногайцями.

Нащадки Ногая разом зі своїми людьми зайняли простори Передкавказзя.

Могила Ногая[ред. | ред. код]

Могила Ногая була відкрита на початку 80-х років XX століття Інститутом археології України, начальником Запорізької експедиції був Віталій Отрощенко та Юрій Рассамакін.

Курган стояв на краю високого корінного берега річки Чингул, над неозорої заплавою, там, де річка Молочна круто повертає на південь і приймає на себе води Чингул. Глибоку могильну яму вирили на вершині більш раннього невеликого курганчик бронзової доби. Насип споруджували довго. Будівельним матеріалом для неї служили шматки дерну, нарізати неподалік, у долині річки.

До моменту скоєння похоронної церемонії навколо могили утворився вал з трьома проходами, а навколо нього кільцевий рів, теж з трьома проходами всередину. Діаметр рову — 62 метри, ширина — 1,5 метра, глибина — 1,2 метра. Така конструкція насипу, що трохи нагадує скіфську, простежено для позднекочевніческіх курганів вперше. Грабіжники не проникли в курган. Навколо могили були покладені п'ять парадно прибраних і осідланих коней і напутня їжа — десять розрубаних баранячих туш. Пиття, ймовірно, знаходилося в двох візантійських амфорах.[4]

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

З середини 60-х рр. ХІІІ ст. хан Ногай, проводить самодіяльну політику, яка, іноді іде розрізнено з інтересами центральної золотоординської адміністрації, опираючись на підвладне йому місцеве населення. Він відміняє тут не лише баскачество, але і допомагає  Болгарії  і  Візантії  придушити  повстання Івайла, стає  фактично  володарем улусу  Джучі.  В руських літописах Ногай часто іменується царем чи ханом.[5]

В  Північно-Західному  Причорномор'ї утворився  другий  політичний  центр  Золотої  Орди, його  правитель  вступає  у  самостійні  відношення  з Єгиптом, видає"ярлик" на велике князювання Дмитру Переяславському,[6] саджає на престол хана Токту, захоплює Крим і дарує його своєму онукові[7]

Союзу з Ногаєм добивається багато європейських держав- Польща, Угорщина, Болгарія, Сербія ті інші. Сіючі ворожнечу в руських землях, він дає тому ж Дмитру Переяславському в 1283 р. військо для походу на Новгород.

Економіка[ред. | ред. код]

При Ногаї в ХІІІ ст. регіструють найбільший розвиток торгівлі у Нижньому Подністров'ї, який затухає в ХІV ст. після краху авантюр Ногаю.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Iliescu O., Simion G. Le grand Tresor de monnaies et lingots de XIII etXIV siecles // Revue des etudes sud-est europeenne. — Vol. II. — 1964. — № 1-2. — P. 217–220.
  2. Черноморье. Сборник исследований по исторической географии Южной России (II чч.) Стр 352;
  3. М. Г.Сафаргалиев «Распад Золотой Орды» стр. 287, 312, 323–329.
  4. Архівована копія. Архів оригіналу за 26 листопад 2015. Процитовано 22 травень 2015. 
  5. Насонов А. Н. Монголы и Русь. История татарской политики на Руси. — М.; Л., 1940. — С. 70.
  6. Карышковский П. О. Восстание Ивайла// ВВ. — 1958. — Т. 13. — С. 107–135.
  7. Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды// Уч. записки Мордовского гос. ун-та. — Саранск, 1960. — С. 54-56.

Джерела[ред. | ред. код]

Алиева С. И. Ногайские тюрки (XV–XX вв.)