Тенгріанство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Файл:Shamans Drum.jpg
Структура Всесвіту за тенгріанством на шаманському бубні[1]. Світове дерево знаходиться у центрі і з'єднує три світи: підземний, земний і небесний.[2]

Тенгріанство — сукупність язичницьких вірувань народів Степу: скіфів, монголів, тюрків і слов'ян та ін., заснованих на вірі в єдиного Творця світу (тюрк.Тенгрі), в тому чи іншому образі і під тими чи іншими іменами, невід'ємна частина тюркської міфології. Ймовірно виникла наприкінці 2 — початку 1 тисячоліття до Р.Х., але не пізніше 53 століття до Р.Х. Згадується у маньчжурських требниках, китайських літописах, арабських та іранських джерелах, фрагментах збережених давньтюркських рунічних і согдомовних пам'ятниках 610 століть. На кам'яних плитах у районі Верхнього Єнісею збереглися висічені зображення священнослужителів у довгому одязі з жезлами в руках. Малюнки вівтаря з чашею, що стоїть на нім, дуже схожою на потир, зображають елементи релігійного обряду.

В рамках основних монотеїстичних віровчень (християнство, іслам, іудаїзм) тенгріанство може розглядатись як віра в єдиного Бога, яку отримали перші люди, але спотворена пізнішими людськими (язичницькими) домислами.

Структура Всесвіту[ред.ред. код]

Виразною особливістю тенгріанства було виділення трьох зон Всесвіту: небесної, земної і підземної, кожна з яких, у свою чергу, сприймалася як видима і невидима.[1]

  • Небесний світ (верхній)
  • Невидиме Небо, дальнє, складалося з трьох, дев'яти і більш горизонтальних ярусів, кожний з яких був обителлю того або іншого божества. На найвищому ярусі мешкав Великий Дух Неба — Тенгрі. До небесної зони відносили світлих і доброзичливих людині божеств та духів. Вони переміщалися на конях, тому в жертву їм приносили коней.
  • Видимоме Небо, ближнє, було куполоподібним. У ньому розташовувалися сонце і місяць, зірки і веселка.
  • Середній світ
  • Невидимий світ був заселений божествами і духами природи: господарями гір, лісів, вод, перевалів, джерел, інших об'єктів, а також духами померлих камнів. Вони управляли видимим світом і були найбільш близькі до людей. Постійне місцезнаходження духів-господарів — прикордоння людського і природного світів, зона вторгнення людини, яка обумовлена його господарською діяльністю. Якщо рівнинна частина ландшафту — степ, гірська долина належала людям, то місця, розташовані вище або нижче, були заселені духами-господарями, і людина, будучи там гостем, проникала за цю межу після «годування» духів, або простого жертвоприношення. Відносини між людьми і духами — господарями місцевості розумілися як відносини партнерства, а якщо їх і шанували, то як старших родичів, або пращурів, якими вони часто і мислилися. Найбільш значущим господарям гір, лісів і вод тюрки влаштовували спільні жертвоприношення. Вважалося, що саме від них залежало господарське благополуччя громади.
  • Видимий світ сприймався стародавніми тюрками як живий і неживий. Для людини це був світ найдоступніший для освоєння, пізнання, особливо в тих місцях, де він народився і жив.
  • Підземний світ (нижній)
  • Невидимий світ був зосередженням лихих сил на чолі з могутнім божеством Ерліком. Цей світ також був багатошаровий. Тут оселялися люди, термін життя яких у середньому світі закінчився. Особливості підземного світу — його дзеркальна перевернутість і запахи, відмінні від земних.
  • У нижнього світу існувала видима структура зі своїми кордонами: будь-яка западина і отвір могли виявитися входом до підземного царства. Усе живе, що мешкає у землі, під землею, у воді, вважалося приналежністю нижнього світу. Продуктивні характеристики нижньої частини людського тіла переносилися на «низ» у всіх його проявах.

У цілому в традиційному давньотюркському світогляді світ не стільки обчислювався в рівнях і ярусах, скільки переживався емоційно і не як набір символів, а як дія, зміна, у постійній динаміці. Основна функція світу — безперервність життя, її постійне відновлення, і людина як частина світу була кровно зацікавлена в тому ж. На продовження існування було направлене — прямо або побічно — всі ритуали, обряди, свята, які були узгоджені з природними ритмами (часу, послідовної зміни пір року і переміщення небесних тіл) на основі трудової діяльності, пов'язаної з тваринництвом, поклоніння божественним силам природи і культу предків.[2].

Пантеон богів[ред.ред. код]

Давні тюрки вважали, що Всесвітом правлять: Тенгрі-хан — верховне божество, а також божества — Йер-суб, Умай, Ерлик, Земля, Вода, Вогонь, Сонце, Місяць, Зірки, Повітря, Хмари, Вітер, Смерч, Грім і Блискавка, Дощ, Веселка.[3] Тенгрі-хан, іноді разом з Йер (Землею) та іншими духами (йорт йясе, су анаси та іншими), вершив земні справи і, перш за все, «розподіляв строки життя», проте народженням «синів людських» відала Умай — уособлення жіночого земного начала, а їх смертю — Ерлик, «дух підземного світу». Земля і Тенгрі сприймалися як дві сторони одного начала, що не борються один з одним, а взаємодопомагають.

Людина народжувалася і жила на землі. Земля — його місце існування, після смерті вона поглинала людину. Але Земля дарувала людині тільки матеріальну оболонку, а щоб він творив і цим відрізнявся від інших земних істот, Тенгрі посилав на Землю до жінки, майбутньої матері, «кут», «сюр». Дихання — «тин» як ознака народження дитини, було початком періоду перебування людини на «місячно-сонячній землі» до самої смерті, поки воно не обривалося — «тин бетте». Якщо «тин» був ознакою всіх живих істот, то з «кутом», самою суттю життя божественного походження, що приходить з Космосу, зв'язували життєву силу людини від його зародження до самої смерті. Разом з «кутом» Тенгрі дарував людині «сагиш» («мин», «бегер») і цим відрізняв її від усіх живих істот. «Сюр» також дарувався людині разом з кутом. Вважалося, що в «сюр» уміщений її внутрішній психологічний світ, який дорослішав разом з нею. Крім того, Тенгрі дарував людині «кунел», завдяки якому людина була здатна передчувати багато подій — «кунелем сизе». Після смерті, під час спалювання фізичного тіла померлого, «кут», «тин», «сюр» — всі одночасно випаровувалися у вогні, і померлий «відлітав», переселяючись на Небо разом з димом похоронного багаття, де ставав духом (духом предків). Давні тюрки вірили, що смерті немає, є стійкий і послідовний круговорот життя людини у Всесвіту: народжуючись і вмираючи не за своєю волею, люди приходили на Землю не дарма і не тимчасово. Смерті фізичного тіла не боялися, розуміючи її як природне продовження життя, але в іншому існуванні. Благополуччя в тому світі визначали тим, як родичі виконували обряди поховання і жертвопринесення. Якщо вони були справні, дух предка протегував роду.[4].

Сини Неба[ред.ред. код]

Глибоко шанованим давніми тюрками був культ предків-героїв (культ синів Неба), «що прославилися своїми подвигами на ратних полях».[5] Тюрки вірили, що окрім фізичного годування тіла, необхідно годувати і душу. Одним з джерел енергії душі був дух предків. Вважалося, де жив і творив герой, там і після смерті його дух міг надавати постійний захист і допомогу своїм родичам і народу.

Тенгріанська символіка[ред.ред. код]

Символи Тенгрі активно використовуються деякими тюркомовними народами. Зокрема казахський, кримськотатарський, неофіційний гагаузький та ін. прапори мають блакитний колір - колір неба - Тенгрі.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Безертинов Р. Н. Тенгрианство — религия тюрков и монголов. — Набережние Челни: Аяз. — 2000. С. 45.
  2. Традиционное мировоззрение тюрков Южной Сибири // АН СССР Сибирское отделение. — Новосибирск, 1988. — С. 26.
  3. Безертинов Р. Н. Тенгрианство — религия тюрков и монголов. — Набережние Челни: Аяз. — 2000. С. 71.
  4. Потапов Л. П. Алтайский шаманизм. — Л., 1991. — C. 29.
  5. Бичурин Н.Я. Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. - М.-Л. - 1950. - Т. 1. - С. 144.

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Безертинов Р. Н. Тенгрианство — религия тюрков и монголов. — Набережные Челны: Аяз. — 2000.
  • Бичурин Н. Я. Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. — М.-Л. — 1950. — Т. 1.
  • Гумилев Л. Н. Тысячелетие вокруг Каспия. — Баку, 1991.
  • Делорман А. Бозкурт // Хазар. — 1990. — № 1.
  • Кляшторный С. Г. Мифологические сюжеты в древнетюркских памятниках // Тюркологический сборник.
  • Лависса Э., Рамбо А. Всеобщая история. — М., 1897. — Т. II.
  • Малявкин А. Г. Уйгурские государства в IX—XII вв. — М., 1983.
  • Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т. // Гл. ред. С. А. Токарев. — М.: НИ Большая Российская энциклопедия, 2000. — Т. 2.
  • Попов А. А. Тавщийцы. — М.-Л., 1936.
  • Потапов Л. П. Алтайский шаманизм. — Л., 1991.
  • Религии мира. Энциклопедия. — М., 1996. — Т. 6. — Ч. 1.
  • Традиционное мировоззрение тюрков Южной Сибири // АН СССР Сибирское отделение. — Новосибирск, 1988.
  • Bruno J. Richtsfeld: Rezente ostmongolische Schöpfungs-, Ursprungs- und Weltkatastrophenerzählungen und ihre innerasiatischen Motiv- und Sujetparallelen; in: Münchner Beiträge zur Völkerkunde. Jahrbuch des Staatlichen Museums für Völkerkunde München 9 (2004), S. 225–274.