Сігуа Тенгіз Іполитович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тенгіз Сігуа
груз. თენგიზ სიგუა


Прапор
Голова Ради міністрів Грузинської РСР
15 листопада 1990 — 18 серпня 1991
Попередник: Нодар Чітанава
Наступник: Проголошення незалежності Грузії
Прапор
2-й Прем'єр-міністр Грузії
6 січня 1992 — 5 серпня 1993
Попередник: Віссаріон Гугушвілі
Наступник: Едуард Шеварднадзе
 
Ім'я при народжені: груз. თენგიზ სიგუა
Народження: 9 листопада 1934(1934-11-09)
Лентехі[d], Рача-Лечхумі та Квемо Сванеті, Грузія
Смерть: 21 січня 2020(2020-01-21) (85 років)
Тбілісі, Грузія
Національність: грузин
Країна: СРСР СРСРГрузія Грузія
Освіта: Грузинський політехнічний інститут
Ступінь: доктор технічних наук
Партія: КПРС

Сігуа Тенгіз Іполитович (груз. თენგიზ სიგუა; 9 листопада 1934, с. Лентехі, Грузинська РСР, СРСР — 21 січня 2020, Тбілісі, Грузія) — грузинський політичний і державний діяч, глава уряду Грузії у 19901991 та 19921993 роках.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився у селищі Лентехі на заході Грузії в родині службовця.

У 1957 закінчив Грузинський політехнічний інститут за фахом інженер-металург. У серпні того ж року став інженером Руставського металургійного заводу.

З 1962 працював старшим науковим співробітником, завідувачем лабораторії й заступником директора в Інституті металургії Академії наук Грузинської РСР.

У 1989 був призначений на пост директора інституту[1].

Член КПРС з 1982 року до початку перебудови.

Очолював Раду міністрів Грузинської РСР з 15 листопада 1990 до 18 серпня 1991 року. Після усунення Гамсахурдіа від влади був призначений виконувачем обов'язків Прем'єр-міністра країни. Був затверджений на цій посаді новим Парламентом 8 листопада 1992. Вийшов у відставку 6 серпня 1993 року після того, як Парламент відхилив бюджет, поданий урядом[2].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ТЕНГИЗ СИГУА О ВОЗМОЖНОСТЯХ ВОЗВРАЩЕНИЯ ГРУЗИНСКОЙ ПРОДУКЦИИ НА РЫНКИ РФ (ru). «Союз грузин в России». 11.03.2010. [недоступне посилання з травня 2019]
  2. Transition to democracy, Volume 72. International Institute for Democracy. с. 174.