Уборевич Ієронім Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Уборевич Ієронім Петрович
IP Uborevich.jpg
Ім'я при народженні лит. Jeronimas Uborevičius
Народження 2 (14) січня 1896(1896-01-14)
Російська імперія с. Антандрія Ковенська губернія Російська імперія
Смерть 12 червня 1937(1937-06-12) (41 рік)
СРСР СРСР, Москва
Країна Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic.svg РРФСР
Flag Far Eastern Republic.svg Далекосхідна республіка
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Приналежність Прапор Радянської армії Радянська армія
Роки служби 1916–1937
Партія Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків)[d] і Комуністична партія Радянського Союзу
Звання RA A F9ComArmy1 1940 col.png Командарм першого рангу
Командування Командувач військами Білоруського військового округу
Війни / битви Перша світова війна
Громадянська війна в Росії
Нагороди
Уборевич Ієронім Петрович у Вікісховищі?

Уборе́вич Ієроні́м Петро́вич (повне прізвище: Уборевич-Губоревич; лит. Jeronimas Uborevičius 2 (14) січня 1896(18960114), с. Антандрія, Ковенська губернія — 12 червня 1937, Москва) — радянський військовий і політичний діяч, командарм 1-го рангу (1935).

Жертва Сталінського терору. Розстріляний у «справі Тухачевського» (1937). Посмертно реабілітований у 1957.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 2.01.1896, Ковенська губернія, командарм 1-го рангу (1935), литовець, з селян, член ВКП(б) з 1917, освіта вища (Константіновське артилерійське училище), підпоручник царської армії.

У 1918 — командував батареєю, бригадою і 18 стрілецькою дивізією на Північному фронті.

Командував 14 армією (6.Х.19 р.— 24.II.20 р., 17.IV—7.VII.20 р., 10.XI—15.XII.20 р.), 9 армією (1.III— 5.IV.20 р.), 13 армією (10.VII—12.XI.20р.),

  • 1921 помічник командувача Збройними Силами України і Криму, в січні-квітні 1921 р. — помічник (заступник) командувача військами України і Криму Фрунзе М.В.. У квітні-травні 1921 р. Уборевич — заступник командувача військами Тамбовської області Тухачевського М.М. при придушенні селянського повстання («антоновщина»), потім командуючий військами Мінської губернії при придушенні селянських виступів в Білорусі.
  • У серпні 1921-серпні 1922 роках — командувач 5-ї Окремої армією та військами Східно-Сибірського військового округу.
  • З 17 серпня 1922 року голова Військової Ради і військовий міністр Далекосхідної Республіки і головнокомандувач Народно-революційної армії і флоту ДВР. Під його командуванням НРА 9 жовтня взяла штурмом Спаський укріплений район і 25 жовтня увійшла до Владивостока. 22 листопада 1922 року зі скасуванням НРА ДВР була перейменована в 5-ю Червонопрапорну армію, а Уборевич призначений її командармом (до червня 1924 р.).
  • З червня 1924 р. по січень 1925 р. — начальник штабу і заступник командувача військами Уральського військового округу, у 1925-1927 рр. — командувач військами Північно-Кавказького військового округу.
  • З серпня 1926 р. по червень 1934 р. — член Реввійськради СРСР.
  • У 1927-1928 рр. 13 місяців знаходився у відрядженні у Німеччині, у ході якого пройшов навчання на третьому курсі військової академії [1], а також брав участь у польових поїздках і маневрах рейхсверу. Вивчаючи в Німеччині основні питання підготовки армії мирного часу, Уборевич прийшов до висновку про необхідність перейти на більш досконалі способи бойової підготовки армії з використанням німецьких технічних досягнень[джерело?] [2].
  • У 1928-1929 роках — командувач військами Московського військового округу. З листопада 1929 р. по червень 1931 р. — начальник озброєнь РСЧА і заступник Голови РВР СРСР. У цій якості знову виїжджав до Німеччини у 1930 р. для ознайомлення з німецькими військовими заводами.

З квітня 1931 р. по 20 травня 1937 р. — командувач військами Білоруського військового округу.

  • 1928–1930 командувач Московським ВО,
  • 1930–1931 заступник голови РВР СРСР і начальник озброєнь РСЧА,
  • 1931–1937 командувач військами Білоруського ВО, член Військової Ради при наркомові оборони СРСР
  • У липні 1930 р. Уборевич був обраний кандидатом у члени ЦК ВКП (б), в січні 1932 р. — членом Бюро ЦК КП (б) Білорусі.
  • З введенням в РСЧА персональних військових звань 20 листопада 1935 р. Уборевичу було присвоєно звання командарм 1-го рангу.
  • У серпні 1936 р. пройшов перший московський процес проти «опозиції», тоді ж почалися арешти комкорів В. М. Примакова і В. К. Путни. Лютнево-березневий пленум ЦК ВКП (б) 1937 р. ідеологічно обґрунтовував розгортання репресій у всьому суспільстві, у квітні НКВС отримав на допитах свідчення про змову Тухачевського, Уборевича, Кірка, Шапошникова з Ягодою.
  • 20 травня 1937 р. Уборевич призначається командувачем військами Середньоазіатського військового округу, 29 травня його заарештували по дорозі в Москву. 5 червня Сталін об'єднав провадження вісьмох воєначальників в одну групову справу.
  • 7 червня Сталін затвердив текст обвинувального висновку по справі про «військово-фашистську змову».
  • 10 червня для розгляду справи було створено Спеціальну судову присутність Верховного суду СРСР. Його голова Ульріх говорив секретарю суду Зарянову, що є вказівки Сталіна про застосування до всіх підсудних вищої міри покарання — розстрілу.
  • 11 червня справа була розглянута в порядку, встановленому законом від 1 грудня 1934 р., тобто у закритому судовому засіданні без присутності захисників і без права оскарження вироку.

В той же день о 23.35 до страти були засуджені Маршал Радянського Союзу М. М. Тухачевський, командарми 1-го рангу В. П. Уборевич і Й. Е. Якір, командарм 2-го рангу А. В. Корк, комкори В. М. Примаков, В. К. Путна, Б. М. Фельдман, Р. П. Ейдеман. У ніч на 12 червня вони були страчені.


Нагороджений трьома орденами Червоного Прапора (1919, 1920, 1922), Почесною революційною зброєю (1920).

Визначенням ВКВС від 31.01.1957 реабілітований.

Оцінка діяльності. Герой чи каратель[ред. | ред. код]

Осібно у полярно протилежних судженнях істориків стоїть особистість Ієроніма Петровича Уборевича. Для багатьох його ім'я продовжує асоціюватися з справжнім професіоналізмом у військовій справі та особистою порядністю.

Чи заслужено Уборевич сидів на лаві підсудних поруч з Тухачевським і його подільником Фельдманом, які командували Експедиційним корпусом під час придушення Тамбовського повстання? Тоді Тухачевський наказав брати жінок і дітей в заручники і труїти збунтованих хлопів отруйними газами.

Під наказами Тухачевського про заручників і застосуванні газів підпису Ієроніма Петровича немає. Але в книзі «Тамбовське повстання 1918-1921 рр. і розкуркулення Росії 1929-1933 рр.» Б. В. Сенніков пише: «Уборевич доповідав Тухачевскому: «Взято в полон 1000 чоловік, 1000 розстріляно... Взято 500 людей в полон, все 500 розстріляні».

В ході придушення Тамбовського повстання Ієронім Петрович придбав хороший «бойовий досвід» і вже в 1921-му йому особисто довірили розправу з білоруськими селянами. Кров майже беззбройних співвітчизників лежить незмивною плямою на його мундирі.

Бойова міфологія[ред. | ред. код]

Військову форму Ієронім Петрович надів у 1915-му, вступивши до Костянтинівського артилерійського училища, яке закінчив прискореним випуском через рік і двадцятирічним підпоручником був відправлений молодшим офіцером у артдивізіон. Після краху монархії Уборевич – командир Двінській бригади. Він не командував ні ротою, ні батальйоном, ні полком і відразу опинився на посаді комбрига.


Протягом року Уборевич не тільки керував діями з'єднання на фронті, що фактично розвалювався, але встиг побувати в полоні і бігти звідти.

У 1918-му він начальник 18-ї стрілецької дивізії 6-ї армії радянської Росії. Отже, протягом лише двох років підпоручник [3] досяг генеральського посту.

З жовтня 1919-го колишній молодший офіцер артдивізіону вже командарм, очолює 14-ї армію Південного фронту.

Можливо, 24-річний Ієронім Петрович – військовий геній кшталт Наполеона Бонапарта?

В роки громадянської війни[ред. | ред. код]

Все було інакше.

На кінець жовтня 1919-го 14-я армія [4] видавила з займаних позицій білогвардійців – 5-й кавалерійський корпус і легендарну Дроздовську дивізію Збройних сил Півдня Росії.

У розпорядженні Уборевича перебувала також Ударна група Південного фронту, в яку входили елітні більшовицькі з'єднання: Латиська та Естонська дивізії. Проте завдання – оточення і розгром Корніловської дивізії на південь від Орла – виконати не вдалося. Перш за все із-за поганого керівництва.

В лютому 1920-го Уборевич призначений командувачем 9-ю армією Кавказького фронту, яка наступала на Кубань. Згідно з офіційною точкою зору її з'єднання довершили розгром Добровольчої армії, штурмом взяли Катеринодар і зірвали організовану евакуацію білих з Новоросійська.

Дані твердження – не більш ніж міф.

«Розгромлена» в лютому-березні 1920-го Добровольча армія вже через кілька місяців перейшла в наступ і провела ряд успішних операцій проти червоних у Таврії. Її подальша поразка – не більш ніж наслідок виключно багаторазової чисельної переваги супротивника. Катеринодар 9-я армія не брала штурмом: кубанці, що здебільшого морально розклалися і не бажали воювати, просто не стали захищати свою столицю. Евакуація Новоросійська – трагічна сторінка в літописі Білого руху, але вона більш пов'язана з внутрішніми причинами – конфліктом Денікіна з командувачем Донською армією, непідготовленістю судів, деморалізацією багатьох козацьких частин, а не з успіхами військ Уборевича.

Стратегічний провал[ред. | ред. код]

Крим – остання сторінка Громадянської війни, зазначена блискучою перемогою білих в кінці червня – початку липня 1919 року – військ генерала Врангеля над кінною групою Жлоби, що входила до складу 13-ї армії червоних. Уборевич прийняв це об'єднання вже після розгрому червоної кінноти. Однак і під його командуванням воно зазнало поразки в районі Каховки, ледве втримавши переправи біля цього населеного пункту.

Але завдання перед Уборевичем спочатку була поставлене інше: ліквідувати врангелівські частині на лівому березі Дніпра. Для цього нашому «герою» надіслали солідне підкріплення, але воно не допомогло. До осені 1920-го чисельність 13-ї армії знову зросла, в цілому ж червоні війська переважали противника в людях в чотири рази.

Планували операцію на оточення білих військ в Таврії «воєнспеци» на чолі з колишнім генералом Лєбєдєвим, які й розраховували, що при величезній чисельній перевазі червоні командарми нарешті впораються з поставленим перед ними завданням: дивізіям Уборевича замкнути кільце ударом з плацдарму південніше Каховки в напрямку на Мелітополь. Кінцева мета – не допустити відходу врангелівців у Крим.

Операція зі стратегічної точки зору закінчилася провалом. Величезна маса військ Південного фронту не змогла перешкодити відступу білих. Уборевич і його підлеглі показали повну нездатність швидко орієнтуватися в обстановці і приймати вірні оперативні рішення.

Соратники[ред. | ред. код]

Навіть скромні зовнішні успіхи у Громадянській війні командарму Уборевичу забезпечили інші люди.

Начальником спочатку оперативного відділу, а потім і штабу 14-ї армії був колишній генерал Володимир Іванович Буймістров. Подібно Денікіну, він послідовно пройшов по всіх щаблях службової драбини, закінчив Академію Генштабу, бився на полях Першої світової війни і в березні 1917-го став начдивом. Завдяки таким, як Буймістров, такі, як Уборевич, перетворювалися в «талановитих полководців» і дуже швидко забували про тих, кому зобов'язані кар'єрою.

Буймістрова викинули з армії незабаром після закінчення Громадянської війни, він насилу виклопотав собі невелику пенсію. У 1931-му Володимира Івановича заарештували у справі «Весна», але в катівнях протримали недовго і через похилий вік відпустили. Ієронім Петрович не прийняв участі в долі людини, якій він цілком зобов'язаний лаврами «полководця».

9-я армія здобувала перемоги не завдяки діяльності свого командувача, а внаслідок грамотної роботи колишнього полковника Генерального штабу, учасника Російсько-японської та Першої світової воєн Олександра Олександровича Душкевича, який очолював штаб об'єднання. Що стосується кримської «епопеї» Уборевича, то навіть сумнівні досягнення 13-ої армії – на рахунку колишнього штабс-капітана Генерального штабу Михайла Івановича Алафузо, який керував її штабом.


Після Громадянської війни[ред. | ред. код]

Громадянська війна завершилася, селянські бунти втоплені у крові. Уборевич міг стати ротним командиром і, отримуючи справжній військовий досвід, поступово просуватися по службі. Адже училище він закінчив прискореним випуском, значить, і початкова військова освіта у нього теж була «прискореною».

Однак, вожді більшовицької партії були щодо нього іншої думки, і в 1921-1922 роках Уборевич, якому немає ще й тридцяти, – командувач 5-ю окремою армією та військами Східно-Сибірського військового округу. Начальником штабу у нього – колишній підполковник Генерального штабу і учасник Першої світової війни Володимир Віссаріонович Любимов.

І Алафузо, і Любимов, і Душкевич репресовані: перші двоє – у 1937-му, останній – роком пізніше. З них тільки Душкевича реабілітували в 1956-му, Алафузо цієї честі сподобився через три роки, Любимов – через шість років після Уборевича. Парадокси російської історії – каратель перестав бути ворогом народу значно раніше, ніж чесні офіцери... [5]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Якась більшовицька агітка. Бо Німеччина тоді насилу оговтувалася після Версальського договору, і ніяких військових досягнень чи військової освіти в ній не було.
  2. Цікаво, якби автор перерахував ці досягнення
  3. Нині відповідає званню лейтенант
  4. за рахунок переважної чисельної переваги
  5. За матеріалами Ігора Ходакова, канд. історичних наук // http://vpk-news.ru/articles/9293