Уборевич Ієронім Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Уборевич Ієронім Петрович
IP Uborevich.jpg
Народився 2 (14) січня 1896(1896-01-14)
Російська імперія с. Антандрія Ковенська губернія Російська імперія
Помер 12 червня 1937(1937-06-12) (41 рік)
СРСР СРСР, Москва
Приналежність Прапор Радянської армії Радянська армія
Роки служби 1916–1937
Звання RA A F9ComArmy1 1940 col.png Командарм першого рангу
Командування Командувач військами Білоруського військового округу
Війни/битви Перша світова війна
Громадянська війна в Росії
Нагороди
Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора

Почесна революційна зброя

Уборе́вич Ієроні́м Петро́вич (повне прізвище: Уборевич-Губоревич; лит. Jeronimas Uborevičius 2 (14) січня 1896(18960114), с. Антандрія, Ковенська губернія — 12 червня 1937, Москва) — радянський військовий і політичний діяч, командарм 1-го рангу (1935).

Жертва Сталінського терору. Розстріляний у «справі Тухачевського» (1937). Посмертно реабілітований у 1957.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 2.01.1896, Ковенська губернія, командарм 1-го рангу (1935), литовець, з селян, член ВКП(б) з 1917, освіта вища (Константіновське артилерійське училище), підпоручник царської армії.

У 1918 — командував батареєю, бригадою і 18 стрілецькою дивізією на Північному фронті.

Командував 14 армією (6.Х.19 р.— 24.II.20 р., 17.IV—7.VII.20 р., 10.XI—15.XII.20 р.), 9 армією (1.III— 5.IV.20 р.), 13 армією (10.VII—12.XI.20р.),

  • 1921 помічник командувача Збройними Силами України і Криму, в січні-квітні 1921 р. — помічник (заступник) командувача військами України і Криму Фрунзе М.В.. У квітні-травні 1921 р. Уборевич — заступник командувача військами Тамбовської області Тухачевського М.М. при придушенні селянського повстання («антоновщина»), потім командуючий військами Мінської губернії при придушенні селянських виступів в Білорусі.
  • У серпні 1921-серпні 1922 роках — командувач 5-ї Окремої армією та військами Східно-Сибірського військового округу.
  • З 17 серпня 1922 року голова Військової Ради і військовий міністр Далекосхідної Республіки і головнокомандувач Народно-революційної армії і флоту ДВР. Під його командуванням НРА 9 жовтня взяла штурмом Спаський укріплений район і 25 жовтня увійшла до Владивостока. 22 листопада 1922 року зі скасуванням НРА ДВР була перейменована в 5-ю Червонопрапорну армію, а Уборевич призначений її командармом (до червня 1924 р.).
  • З червня 1924 р. по січень 1925 р. — начальник штабу і заступник командувача військами Уральського військового округу, у 1925-1927 рр. — командувач військами Північно-Кавказького військового округу.
  • З серпня 1926 р. по червень 1934 р. — член Реввійськради СРСР.
  • У 1927-1928 рр. 13 місяців знаходився у відрядженні у Німеччині, у ході якого пройшов навчання на третьому курсі військової академії [1], а також брав участь у польових поїздках і маневрах рейхсверу. Вивчаючи в Німеччині основні питання підготовки армії мирного часу, Уборевич прийшов до висновку про необхідність перейти на більш досконалі способи бойової підготовки армії з використанням німецьких технічних досягнень[Джерело?] [2].
  • У 1928-1929 роках — командувач військами Московського військового округу. З листопада 1929 р. по червень 1931 р. — начальник озброєнь РСЧА і заступник Голови РВР СРСР. У цій якості знову виїжджав до Німеччини у 1930 р. для ознайомлення з німецькими військовими заводами.

З квітня 1931 р. по 20 травня 1937 р. — командувач військами Білоруського військового округу.

  • 1928–1930 командувач Московським ВО,
  • 1930–1931 заступник голови РВР СРСР і начальник озброєнь РСЧА,
  • 1931–1937 командувач військами Білоруського ВО, член Військової Ради при наркомові оборони СРСР
  • У липні 1930 р. Уборевич був обраний кандидатом у члени ЦК ВКП (б), в січні 1932 р. — членом Бюро ЦК КП (б) Білорусі.
  • З введенням в РСЧА персональних військових звань 20 листопада 1935 р. Уборевичу було присвоєно звання командарм 1-го рангу.
  • У серпні 1936 р. пройшов перший московський процес проти «опозиції», тоді ж почалися арешти комкорів В. М. Примакова і В. К. Путни. Лютнево-березневий пленум ЦК ВКП (б) 1937 р. ідеологічно обґрунтовував розгортання репресій у всьому суспільстві, у квітні НКВС отримав на допитах свідчення про змову Тухачевського, Уборевича, Кірка, Шапошникова з Ягодою.
  • 20 травня 1937 р. Уборевич призначається командувачем військами Середньоазіатського військового округу, 29 травня його заарештували по дорозі в Москву. 5 червня Сталін об'єднав провадження вісьмох воєначальників в одну групову справу.
  • 7 червня Сталін затвердив текст обвинувального висновку по справі про «військово-фашистську змову».
  • 10 червня для розгляду справи було створено Спеціальну судову присутність Верховного суду СРСР. Його голова Ульріх говорив секретарю суду Зарянову, що є вказівки Сталіна про застосування до всіх підсудних вищої міри покарання — розстрілу.
  • 11 червня справа була розглянута в порядку, встановленому законом від 1 грудня 1934 р., тобто у закритому судовому засіданні без присутності захисників і без права оскарження вироку.

В той же день о 23.35 до страти були засуджені Маршал Радянського Союзу М. М. Тухачевський, командарми 1-го рангу В. П. Уборевич і Й. Е. Якір, командарм 2-го рангу А. В. Корк, комкори В. М. Примаков, В. К. Путна, Б. М. Фельдман, Р. П. Ейдеман. У ніч на 12 червня вони були страчені.


Нагороджений трьома орденами Червоного Прапора (1919, 1920, 1922), Почесною революційною зброєю (1920).

Визначенням ВКВС від 31.01.1957 реабілітований.

Оцінка діяльності. Герой чи каратель[ред.ред. код]

Осібно у полярно протилежних судженнях істориків стоїть особистість Ієроніма Петровича Уборевича. Для багатьох його ім'я продовжує асоціюватися з справжнім професіоналізмом у військовій справі та особистою порядністю.

Чи заслужено Уборевич сидів на лаві підсудних поруч з Тухачевським і його подільником Фельдманом, які командували Експедиційним корпусом під час придушення Тамбовського повстання? Тоді Тухачевський наказав брати жінок і дітей в заручники і труїти збунтованих хлопів отруйними газами.

Під наказами Тухачевського про заручників і застосуванні газів підпису Ієроніма Петровича немає. Але в книзі «Тамбовське повстання 1918-1921 рр. і розкуркулення Росії 1929-1933 рр.» Б. В. Сенніков пише: «Уборевич доповідав Тухачевскому: «Взято в полон 1000 чоловік, 1000 розстріляно... Взято 500 людей в полон, все 500 розстріляні».

В ході придушення Тамбовського повстання Ієронім Петрович придбав хороший «бойовий досвід» і вже в 1921-му йому особисто довірили розправу з білоруськими селянами. Кров майже беззбройних співвітчизників лежить незмивною плямою на його мундирі.

Бойова міфологія[ред.ред. код]

Військову форму Ієронім Петрович надів у 1915-му, вступивши до Костянтинівського артилерійського училища, яке закінчив прискореним випуском через рік і двадцятирічним підпоручником був відправлений молодшим офіцером у артдивізіон. Після краху монархії Уборевич – командир Двінській бригади. Він не командував ні ротою, ні батальйоном, ні полком і відразу опинився на посаді комбрига.


Протягом року Уборевич не тільки керував діями з'єднання на фронті, що фактично розвалювався, але встиг побувати в полоні і бігти звідти.

У 1918-му він начальник 18-ї стрілецької дивізії 6-ї армії радянської Росії. Отже, протягом лише двох років підпоручник [3] досяг генеральського посту.

З жовтня 1919-го колишній молодший офіцер артдивізіону вже командарм, очолює 14-ї армію Південного фронту.

Можливо, 24-річний Ієронім Петрович – військовий геній кшталт Наполеона Бонапарта?

В роки громадянської війни[ред.ред. код]

Все було інакше.

На кінець жовтня 1919-го 14-я армія [4] видавила з займаних позицій білогвардійців – 5-й кавалерійський корпус і легендарну Дроздовську дивізію Збройних сил Півдня Росії.

У розпорядженні Уборевича перебувала також Ударна група Південного фронту, в яку входили елітні більшовицькі з'єднання: Латиська та Естонська дивізії. Проте завдання – оточення і розгром Корніловської дивізії на південь від Орла – виконати не вдалося. Перш за все із-за поганого керівництва.

В лютому 1920-го Уборевич призначений командувачем 9-ю армією Кавказького фронту, яка наступала на Кубань. Згідно з офіційною точкою зору її з'єднання довершили розгром Добровольчої армії, штурмом взяли Катеринодар і зірвали організовану евакуацію білих з Новоросійська.

Дані твердження – не більш ніж міф.

«Розгромлена» в лютому-березні 1920-го Добровольча армія вже через кілька місяців перейшла в наступ і провела ряд успішних операцій проти червоних у Таврії. Її подальша поразка – не більш ніж наслідок виключно багаторазової чисельної переваги супротивника. Катеринодар 9-я армія не брала штурмом: кубанці, що здебільшого морально розклалися і не бажали воювати, просто не стали захищати свою столицю. Евакуація Новоросійська – трагічна сторінка в літописі Білого руху, але вона більш пов'язана з внутрішніми причинами – конфліктом Денікіна з командувачем Донською армією, непідготовленістю судів, деморалізацією багатьох козацьких частин, а не з успіхами військ Уборевича.

Стратегічний провал[ред.ред. код]

Крим – остання сторінка Громадянської війни, зазначена блискучою перемогою білих в кінці червня – початку липня 1919 року – військ генерала Врангеля над кінною групою Жлоби, що входила до складу 13-ї армії червоних. Уборевич прийняв це об'єднання вже після розгрому червоної кінноти. Однак і під його командуванням воно зазнало поразки в районі Каховки, ледве втримавши переправи біля цього населеного пункту.

Але завдання перед Уборевичем спочатку була поставлене інше: ліквідувати врангелівські частині на лівому березі Дніпра. Для цього нашому «герою» надіслали солідне підкріплення, але воно не допомогло. До осені 1920-го чисельність 13-ї армії знову зросла, в цілому ж червоні війська переважали противника в людях в чотири рази.

Планували операцію на оточення білих військ в Таврії «воєнспеци» на чолі з колишнім генералом Лєбєдєвим, які й розраховували, що при величезній чисельній перевазі червоні командарми нарешті впораються з поставленим перед ними завданням: дивізіям Уборевича замкнути кільце ударом з плацдарму південніше Каховки в напрямку на Мелітополь. Кінцева мета – не допустити відходу врангелівців у Крим.

Операція зі стратегічної точки зору закінчилася провалом. Величезна маса військ Південного фронту не змогла перешкодити відступу білих. Уборевич і його підлеглі показали повну нездатність швидко орієнтуватися в обстановці і приймати вірні оперативні рішення.

Соратники[ред.ред. код]

Навіть скромні зовнішні успіхи у Громадянській війні командарму Уборевичу забезпечили інші люди.

Начальником спочатку оперативного відділу, а потім і штабу 14-ї армії був колишній генерал Володимир Іванович Буймістров. Подібно Денікіну, він послідовно пройшов по всіх щаблях службової драбини, закінчив Академію Генштабу, бився на полях Першої світової війни і в березні 1917-го став начдивом. Завдяки таким, як Буймістров, такі, як Уборевич, перетворювалися в «талановитих полководців» і дуже швидко забували про тих, кому зобов'язані кар'єрою.

Буймістрова викинули з армії незабаром після закінчення Громадянської війни, він насилу виклопотав собі невелику пенсію. У 1931-му Володимира Івановича заарештували у справі «Весна», але в катівнях протримали недовго і через похилий вік відпустили. Ієронім Петрович не прийняв участі в долі людини, якій він цілком зобов'язаний лаврами «полководця».

9-я армія здобувала перемоги не завдяки діяльності свого командувача, а внаслідок грамотної роботи колишнього полковника Генерального штабу, учасника Російсько-японської та Першої світової воєн Олександра Олександровича Душкевича, який очолював штаб об'єднання. Що стосується кримської «епопеї» Уборевича, то навіть сумнівні досягнення 13-ої армії – на рахунку колишнього штабс-капітана Генерального штабу Михайла Івановича Алафузо, який керував її штабом.


Після Громадянської війни[ред.ред. код]

Громадянська війна завершилася, селянські бунти втоплені у крові. Уборевич міг стати ротним командиром і, отримуючи справжній військовий досвід, поступово просуватися по службі. Адже училище він закінчив прискореним випуском, значить, і початкова військова освіта у нього теж була «прискореною».

Однак, вожді більшовицької партії були щодо нього іншої думки, і в 1921-1922 роках Уборевич, якому немає ще й тридцяти, – командувач 5-ю окремою армією та військами Східно-Сибірського військового округу. Начальником штабу у нього – колишній підполковник Генерального штабу і учасник Першої світової війни Володимир Віссаріонович Любимов.

І Алафузо, і Любимов, і Душкевич репресовані: перші двоє – у 1937-му, останній – роком пізніше. З них тільки Душкевича реабілітували в 1956-му, Алафузо цієї честі сподобився через три роки, Любимов – через шість років після Уборевича. Парадокси російської історії – каратель перестав бути ворогом народу значно раніше, ніж чесні офіцери... [5]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Якась більшовицька агітка. Бо Німеччина тоді насилу оговтувалася після Версальського договору, і ніяких військових досягнень чи військової освіти в ній не було.
  2. Цікаво, якби автор перерахував ці досягнення
  3. Нині відповідає званню лейтенант
  4. за рахунок переважної чисельної переваги
  5. За матеріалами Ігора Ходакова, канд. історичних наук // http://vpk-news.ru/articles/9293