Фаетон (планета)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Генріх Вільгельм Маттеус Ольберс сформулював гіпотезу існування планети Фаетон

Фаетон, або планета Ольберса — назва гіпотетичної планети, яка нібито існувала раніше між Марсом і Юпітером, а потім розпалася і утворила пояс астероїдів.

У XVIII столітті астрономи Йоганн Тіциус і Йоганн Боде виявили, що відстані відомих тоді планет від Сонця підпорядковуються закону геометричної прогресії (ця закономірність була названа правилом Тіціуса — Боде). Однак у цій послідовності було одне «незайняте» місце — була відсутня планета, яка повинна була знаходитися між Марсом і Юпітером, на відстані приблизно 2,8 а. о. від Сонця.

Історія дослідження[ред.ред. код]

Англійський астроном Вільям Гершель у 1781 році відкрив планету Уран, причому відстань планети від Сонця дуже мало відрізнялася від величини, яку передбачала формула Тіциуса. Ця обставина підвищила довіру вчених XVIII століття до правила Тіциуса, і в 1796 році на конгресі в Готі було вирішено почати пошук відсутньої планети. Для цього була створена група з 24 астрономів, яка здобула популярність у пресі як «Загін небесної поліції».

Планету виявив в першу новорічну ніч 1801 Джузеппе Піацці, директор обсерваторії в Палермо (Сицилія). Слід відзначити, що у Піацці була зовсім інша мета, він хотів скласти точну карту зоряного неба в області сузір'я Тельця. Звіряючись із зоряним каталогом Волластона (як з'ясувалося пізніше, в каталозі була допущена друкарська помилка), астроном ніяк не міг виявити одну з зірок. Несподівано він помітив зореподібний об'єкт, який повільно пересувався по небу. Коли вирахували орбіту космічного тіла, виявилося, що вона рухається разюче точно на тій відстані від Сонця, яку передбачила формула Тіциуса. Планету назвали Церерою, на честь богині — покровительки Сицилії. Проте вона виявилася дуже маленькою, як на планету. 1802 року Генріх Ольберс відкрив ще один астероїд на близькій орбіті — (Палладу).

Після цього Ольберс припустив, що ці малі планети є уламками вже неіснуючої великої планети. Оскільки уламки планети, згідно з законами небесної механіки, повинні проходити через ту точку, де планета розпалася (2,8 астрономічної одиниці (близько 420 мільйонів кілометрів)), то, зробивши розрахунки, Ольберс висловив припущення, де можна шукати нові астероїди. 1804 року в передбаченому ним місці відкрили Юнону, а 1807-го сам Ольберс відкрив Весту.

В подальшому було виявлено цілий пояс астероїдів, розташований якраз там, де повинна була перебувати гіпотетична планета. За однією з гіпотез, вона зруйнувалася під впливом потужної гравітації Юпітера. Тобто планета була «розірвана» гравітаційними полями Марса та Юпітера.

Зауважимо, що сучасники Г. Ольберса (В. Гершель, Лавер, П. Лаплас) висловлювали інші припущення про походження астероїдів, однак найбільшою популярністю користувалася все ж таки точка зору Ольберса, яка найкращим чином пояснювала всі відомі на той час факти.

Проте подальше вивчення астероїдів показало, що ця гіпотеза, скоріш за все, неправильна. Розрахунки, зроблені для того, щоб визначити, як рухалися астероїди в минулому, показали, що вони ніколи не були частиною однієї планети. Аргументом є мала сумарна маса астероїдів, і практична неможливість формування великого об'єкта типу планети в області Сонячної системи, що відчуває сильні гравітаційні збурення від Юпітера. Таким чином, Головний пояс астероїдів є не зруйнованою планетою, а планетою, яка так і не змогла сформуватися через гравітаційний вплив Юпітера і, меншою мірою, інших планет-гігантів.

Остаточно гіпотезу Ольберса довелося відкинути після того, як стали відомі фізичні характеристики астероїдів. До кінця 1970-х років, коли було виконано широку програму досліджень з використанням сучасної апаратури, стала проявлятися фізична природа тіл у поясі астероїдів. З'ясувалися цікаві факти. Виявилося, наприклад, що малі планети відрізняються одна від одної своїми оптичними властивостями. У кільці астероїдів можна виділити як мінімум дві групи об'єктів — світлі і темні. Але, що найдивніше, частка темних об'єктів зростає зі збільшенням відстані від Сонця. І навпаки, чим ближче до Сонця, тим вищий відсоток світлих тіл.

Фаетон у науковій фантастиці[ред.ред. код]

Гіпотеза про існування Фаетона часто використовується в науковій фантастиці. Як правило, передбачається, що на Фаетоні існували розумні істоти, які своїми діями викликали руйнування планети.

Гіпотези руйнування планети[ред.ред. код]

Планета зруйнувалася під дією гравітаційних полів масивніших космічних тіл.

Така гіпотеза висунута в романах Георгія Мартинова «Зореплавці» і «Гість з безодні». Фаетон опинився на шляху якогось надщільного тіла, що падало на Сонце. Орбіта Фаетона спочатку ривками витягалася в бік Юпітера, і все закінчилося глобальною катастрофою. Але мешканці злощасної планети встигли відправитися на своїх зорельотах геть, а потім облаштувалися в системі Веги.

В оповіданні Олександра Левіна «Загибель Фаетона» представлена гіпотеза формування Сонячної системи. У найближчого до Сонця гіганта — Фаетона — розпалася складна і нестійка система супутників. Вони стали внутрішніми планетами. Ядро пошкодженого силами гравітації Фаетона — це планета Уран — єдина з усіх навколосонячних, яка обертається «лежачи на боці» — тобто власна вісь обертання Урану майже лежить в площині орбіти планети. Планету Фаетон зруйнували її мешканці. Ця версія лежить в основі романів Олександра Казанцева «Фаети» і Михайла Чернолусского «Фаетон», Миколи Руденка «Син Сонця — Фаетон», повістей Олеся Бердника «Катастрофа» і «Стріла часу», Костянтина Брендючкова «Останній ангел», оповідання Георгія Шаха «Загибель Фаетона».

Посилання[ред.ред. код]