Генріх Вільгельм Маттеус Ольберс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Генріх Вільгельм Маттеус Ольберс
фр. Heinrich Wilhelm Olbers
Генріх Вільгельм Маттеус Ольберс
Генріх Вільгельм Маттеус Ольберс
Народився 11 жовтня 1758(1758-10-11)[1][2][3][4][5][6][7]
бл. Hemelingen[d], Bremen-Ost[d], Бремен, Німеччина[2][3]
Помер 2 березня 1840(1840-03-02)[1][2][3][5][6][7] (81 рік)
Бремен, Німецький союз[8][2]
Громадянство
(підданство)
Flag of Germany.svg Німеччина
Діяльність фізик, астроном, лікар
Alma mater Athenaeum[d]
Геттінгенський університет
Галузь астрономія
Посада депутат Національної асамблеї Франції
Член Academy of Useful Science[d], Лондонське королівське товариство, Шведська королівська академія наук, Баварська академія наук, Американська академія мистецтв і наук[9], Французька академія наук, Прусська академія наук, Нідерландська королівська академія наук, Леопольдина, Національна академія наук Італії[d] і Паризька медична академія[d]
Відомий завдяки: Відкриття 2 Паллада, 4 Веста
Фотометричний парадокс
Батько Johann Georg Olbers[d]
Нагороди

Генріх Вільгельм Маттеус Ольберс у Вікісховищі?

Генріх Вільгельм Маттеус Ольберс (нім. Heinrich Wilhelm Matthäus Olbers) — німецький астроном. Народився в м. Арберген (поблизу Бремена). Вивчав медицину в Геттінгенському університеті. Був практикуючим лікарем у Берліні. Побудував у Берліні власну обсерваторію.

Наукова спадщина[ред.ред. код]

Астероїдів вікрито: 2
2 Паллада 28 березня 1802
4 Веста 29 березня 1807

Основні наукові праці присвячені спостереженням комет і обчисленню кометних орбіт. Відкрив 7 нових комет, одну з яких, виявлену ним 1815 року, названо його ім'ям. Розробив (1797) спосіб визначення параболічної орбіти комети за трьома спостереженнями. 1802 року виявив на підставі обчислень К. Ф. Ґауса першу малу планету Цереру, втрачену незабаром після її відкриття 1801 року. 1802 року відкрив другу малу планету (Палладу), в 1807 — четверту (Веста). Запропонував гіпотезу про походження астероїдів внаслідок руйнування планети Фаетон, що оберталася між орбітами Марса і Юпітера. 1811 року висловив припущення про відштовхувальну силу Сонця як причину появи хвостів у комет. 1837 року встановив періодичність метеорного потоку Леонід. 1826 року сформулював фотометричний парадокс, що отримав назву парадоксу Шезо—Ольберса (Жан Філіп де Шезо — швейцарський астроном, який висловив аналогічну ідею ще 1744 року). Парадокс Шезо—Ольберса полягає в тому, що у разі нескінченості Всесвіту зірок, в будь-якому напрямку на промені зору має бути зірка. Отже, вся поверхня неба має бути сліпуче-яскравою, подібною до поверхні Сонця. Для пояснення парадоксу припустив поглинання світла в міжзоряному просторі. Фотометричний парадокс знайшов своє вирішення в теорії архічної будови Всесвіту, розробленій К. В. Шарльє.

Член Лондонського королівського товариства (1804), Паризької АН (1810), .

Вшанування[ред.ред. код]

Такі об'єкти названі на його честь

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]