Януш Куртика
Януш Куртика | |
---|---|
пол. Janusz Marek Kurtyka | |
Народився | 13 серпня 1960[1][2] Краків, Краківське воєводство[d], Польська Народна Республіка |
Помер | 10 квітня 2010[1][2] (49 років) Pechersk, Smolensky District, Smolensk Oblastd, Смоленський район, Смоленська область, Росія ·Авіакатастрофа під Смоленськом 10 квітня 2010 року |
Поховання | Раковицький цвинтар |
Країна | Республіка Польща |
Діяльність | медієвіст, історик |
Alma mater | Ягеллонський університет |
Галузь | історія |
Заклад | Інститут національної пам'яті |
Науковий ступінь | доктор габілітований[3] (8 грудня 2000) і докторський ступінь[3] (29 червня 1995) |
Науковий керівник | Antoni Gąsiorowskid[4] |
Членство | Історичне товариство у Львові Society of Friends of Science in Przemyśld |
У шлюбі з | Zuzanna Kurtykad |
Нагороди | |
Януш Куртика у Вікісховищі |
Я́нуш Марек Курти́ка (пол. Janusz Marek Kurtyka; нар. 13 серпня 1960, Краків — пом. 10 квітня 2010, Смоленськ) — польський історик. Доктор габілітований гуманітарних наук. Президент Інституту національної пам'яті Польщі (2005–2010).
Народився 13 серпня 1960 року у Кракові в сім'ї інженера Станіслава (1930–1967) і Станіслави, до шлюбу Ясек (1932 р.н.), Куртик[5]. Дитинство та ранню молодість провів у Новій Гуті (частина Кракова). Навчався у початкових школах №95 імені Владислава Броневського №104 імені Стефанії Семполовської[5]. У з 1979 році закінчив 3-й загальноосвітній ліцей імені Яна Кохановського у Кракові[6][7].
У серпні 1983 року закінчив філософсько-історичний факультет Ягеллонського університету, здобувши ступінь магістра[7]. В роки навчання брав активну участь у діяльності Наукового гуртка студентів-істориків Ягеллонського університету (двічі був віцепрезидентом його ради у 1980 та 1982 роках), був ініціатором, співзасновником та головним редактором «Студентських історичних робіт», з 1982 по 1983 рік очолював видавничий відділ Наукового гуртка студентів-істориків Ягеллонського університету[7]. Восени 1980 року був серед засновників осередку Незалежного союзу студентів в університеті, брав участь в акціях протесту, організованих асоціацією[7]. З 1983 року був докторантом Інституту історії Польської академії наук у Варшаві (з вересня 1987 року річна перерва у зв'язку з проходженням строкової військової служби). У 1989 році опублікував першу біографію Леопольда Окулицького. Окрім докторських досліджень, він уклав Історико-географічний словник Краківського воєводства в середні віки та редагував записи до Польського біографічного словника[7]. Також працював в історичній редакції Великої енциклопедії Наукового видавництва. У 1995 році як докторант Польської академії наук захистив докторську дисертацію з медієвістики. З 1 липня 1995 року працював на посаді ад'юнкта. У 2000 році здобув ступінь доктора габілітованого гуманітарних наук у галузі історії середньовіччя[7].
Спеціалізувався на генеалогії, новітній історії, середньовічній історії та спеціальних історичних дисциплінах. Брав участь у міжнародних медиєвістичних наукових конференціях. З 1996 року був співробітником кафедри медієвістики Центрально-Європейського університету в Будапешті, у 1999–2002 та 2003–2006 роках — членом Наукової ради Інституту історії Польської академії наук[7]. Він був автором понад 140 наукових публікацій[8].
З 1994 по 2009 роки був головним редактором видання «Zeszyty Historyczne WiN»[7]. У 2003 році ветерани Асоціації свободи та незалежності обрали його президентом Асоціації[9].
Працював лектором у Християнському робітничому університеті імені кардинала Стефана Вишинського. З 1997 по 2001 роки працював вчителем історії у 5-й приватній загальноосвітній школі у Кракові. З лютого 2002 року був професором у Державній вищій професійній школі в Перемишлі. Там був завідувачем кафедри давньої та середньовічної історії, з 2004 по 2005 роки — директором Інституту історії та архівістики, з 2002 по 2010 роки — член сенату вищої школи[7]. У 2009–2010 роках читав лекції з історії польської політичної системи в Академії «Ignatianum» у Кракові[7].
У 1989–2000 роках був головою осередку профспілки «Солідарність» краківського відділу Інституту історії. У 1990 році вступив до Республіканської партії, а в 1991 році — до Республіканської коаліції. У 1992 році став членом Партії християнських демократів[7]. На виборах 1993 року балотувався до Сейму 21-м у виборчому списку комітету «Вітчизна» в окрузі, що охоплював Краківське воєводство, набравши 235 голосів[10]. Наприкінці 1990-х років був активним членом Консервативно-народної партії. З 2008 року був членом асоціації «NZS 1980»[7].
Після створення Інституту національної пам'яті став першим директором його філії у Кракові. 21 вересня 2005 року Колегія Інституту національної пам'яті рекомендувала Сейму його кандидатуру на посаду президента установи. 9 грудня того ж року його кандидатура була затверджена Сеймом (більшістю в 332 голоси), а 22 грудня — Сенатом. П'ятирічну каденцію він розпочав після складання присяги перед Сеймом 29 грудня 2005 року.
Був членом Польського історичного товариства, Польського геральдичного товариства та Товариства друзів наук у Перемишлі[7].
Народився у сім'ї Станіслава та Станіслави Куртик[11]. Мав брата Анджея[7]. З 1983 року був одружений з лікаркою Зузанною (до шлюбу Випасек). Мав двох синів: Павла та Кшиштофа[11].
Загинув 10 квітня 2010 року в катастрофі польського літака Ту-154М у Смоленську[12]. 15 квітня 2010 року в Перемишлі відбувся меморіальний марш на його честь[13]. Церемонія поховання відбулася 23 квітня 2010 року в Кракові[14]. Меса відбулася в костелі святих апостолів Петра і Павла. Поховали Януша Куртику на Почесній алеї Раковицького цвинтаря[14]. 20 березня 2012 року за розпорядженням військової прокуратури, що розслідує Смоленську катастрофу, його тіло було ексгумовано[15] 26 березня 2012 року Януша Куртику перепоховали у тому ж місці Раковицького цвинтаря[16].
21 серпня 2007 року Указом Президента України Віктора Ющенка нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня — за вагомий особистий внесок у зміцнення авторитету України у світі, популяризацію її історичних і сучасних надбань та з нагоди 16-ї річниці незалежності України [17].. 3 квітня 2009 року президент Польщі Лех Качинський нагородив його Командорським хрестом Ордену Відродження Польщі[18]. 16 квітня 2010 року маршалок Сейму, виконуючий обов'язки Президента Республіки Польща Броніслав Коморовський посмертно нагородив його Великим Хрестом Ордену Відродження Польщі[19]. 29 жовтня 2015 року посмертно нагороджений Хрестом свободи та солідарності[20].
За захист докторської дисертації був нагороджений премією імені Адама Геймовського (Польське геральдичне товариство, 1996) та другою премією Конкурсу імені Клеменса Шанявського (Товариство сприяння та популяризації наук у Варшаві, 1998)[7]. Також отримав премії імені Йоахима Лелевеля (2000) та Єжи Лоєка (2001)[21]. У 2007 році тижневик «Gazeta Polska» присвоїв йому звання «Людина року 2006»[22]. 9 червня 2010 року посмертно відзначений нагородою Хранителя національної пам'яті[23].
Пам'ятні дошки, присвячені Янушу Куртиці, були встановлені у Палаці Конопків у Величці (відкрито 13 серпня 2010 року[24]), на фасаді Інституту національної пам'яті у Варшаві (8 жовтня 2010 року[25]), у костелі св. Казимира Королевича у Кракові (8 квітня 2011 року)[26], у Венгруві (9 квітня 2013 року[27]), при костелі св. Йозефа у Кракові (14 квітня 2013 року[28]). 8 жовтня 2010 року Освітній центр Інституту національної пам'яті названий на честь Януша Куртики[7].
14 квітня 2011 року в Державній вищій Схдноєвропейській школі у Перемишлі відкритий обеліск, присвячений пам'яті жертв Катинської та Смоленської трагедій, зокрема, президентській парі Леха та Марії Качинським та Янушу Куртиці, колишньому співробітнику закладу[29].
У 2014 році Асоціація польських журналістів розпочала вручати премію імені Януша Куртики за публікації на історичні теми[30].
Погруддя Януша Куртики були відкриті на Горі Преображення Господнього в Моравиці (2014)[31] та в Пантеоні національних героїв на цвинтарі полеглих у Варшавській битві в Оссуві (2015)[32].
У листопаді 2020 року міська рада Варшави прийняла резолюцію про присвоєння одній з вулиць району Мокотув імені Януша Куртики. Дошки з назвою вулиці Януша Куртики встановлені до 31 грудня 2020 року[33].
- Generał Leopold Okulicki „Niedźwiadek” (1898–1946), 1989
- Konspiracja i opór społeczny na Podkarpaciu w okresie PRL (ред.), 2007
- Latyfundium Tęczyńskie. Dobra i właściciele (XIV–XVII wiek), 1999
- Odrodzone królestwo. Monarchia Władysława Łokietka i Kazimierza Wielkiego w świetle nowszych badań, 2001
- Tęczyńscy. Studium z dziejów polskiej elity możnowładczej w średniowieczu, 1997
- Podole w czasach Jagiellońskich. Studia i materiały, 2011
- Z dziejów agonii i podboju. Prace zebrane z zakresu najnowszej historii Polski, 2011
- Janusz Kurtyka w mediach, Rzeczpospolita wolnych ludzi, 2015 (збірник праць Януша Куртики, написаних ним у 2000–2010 роках[34])
- ↑ а б Deutsche Nationalbibliothek Record #103636846 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ а б Internetowy Polski Słownik Biograficzny
- ↑ а б Nauka Polska
- ↑ https://nauka-polska.pl/#/profile/research?id=77662
- ↑ а б Filip Musiał, Janusz Marek Kurtyka (1960–2010), [w:] Janusz Kurtyka, Z dziejów agonii i podboju. Prace zebrane z zakresu najnowszej historii Polski, red. Przemek Gryc, Wyd. Arcana, Kraków 2011, s. 593.
- ↑ Pamięci Janusza Kurtyki. 3liceum-krakow.pl. 12 kwietnia 2010. Процитовано 13 квітня 2010.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т Filip Musiał. Prezes Instytutu Pamięci Narodowej. ipn.gov.pl. Процитовано 15 січня 2014.
- ↑ Bibliografia prac Janusza Kurtyki. ipn.gov.pl. Процитовано 24 квітня 2010.
- ↑ Tragicznie zmarły Prezes WiN. januszkurtyka.info. Процитовано 15 січня 2014.
- ↑ Andrzej Florczyk (red.): Wyniki wyborów do Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej w dniu 19 września 1993 r.. T. 1: Wyniki głosowania w okręgach wyborczych. Warszawa: Państwowa Komisja Wyborcza, 1993, s. 184. ISBN 83-901229-2-8.
- ↑ а б Życiorys: Janusz Marek Kurtyka. januszkurtyka.info. Процитовано 16 березня 2017.
- ↑ Lista pasażerów i załogi samolotu TU-154. mswia.gov.pl. 10 kwietnia 2010. Процитовано 6 вересня 2012.
- ↑ Przemyśl: Marsz Pamięci ku czci Janusza Kurtyki. naszemiasto.pl. 15 kwietnia 2010. Процитовано 12 липня 2010.
- ↑ а б Uroczystości pogrzebowe prezesa IPN Janusza Kurtyki. wyborcza.pl. 23 kwietnia 2010. Процитовано 24 квітня 2010.
- ↑ Ekshumacja zwłok Janusza Kurtyki. interia.pl. 20 marca 2012. Процитовано 20 березня 2012.
- ↑ Na Cmentarzu Rakowickim ponownie pochowano b. prezesa IPN Janusza Kurtykę. wp.pl. 26 marca 2012. Процитовано 27 березня 2012.
- ↑ Указ Президента України № 739/2007 «Про відзначення державними нагородами України громадян іноземних держав». Архів оригіналу за 19 травня 2011. Процитовано 1 червня 2009.
- ↑ M.P. z 2009 r. nr 35, poz. 535
- ↑ M.P. z 2010 r. nr 40, poz. 587
- ↑ M.P. z 2015 r. poz. 1246
- ↑ Prezes Instytutu Pamięci Narodowej. ipn.gov.pl. Процитовано 1 листопада 2010.
- ↑ Nagrody wręczone. panstwo.net. Процитовано 11 червня 2013.
- ↑ Uroczystość wręczenia nagród Kustosz Pamięci Narodowej – Warszawa, 9 czerwca 2010. ipn.gov.pl. Процитовано 19 жовтня 2010.
- ↑ Odsłonięcie tablicy pamiątkowej śp. Janusza Kurtyki – Wieliczka, 13 sierpnia 2010. ipn.gov.pl. Процитовано 17 жовтня 2010.
- ↑ Uroczystości z okazji 10-lecia Instytutu Pamięci Narodowej – Warszawa, 8 października 2010. ipn.gov.pl. Процитовано 17 жовтня 2010.
- ↑ W Krakowie odsłonięto tablicę upamiętniającą Janusza Kurtykę. rp.pl. 8 kwietnia 2011. Процитовано 29 квітня 2011.
- ↑ Odsłonięcie tablicy poświęconej Januszowi Kurtyce w Węgrowie. pomniksmolensk.pl. 10 kwietnia 2013. Процитовано 9 квітня 2013.
- ↑ Krzyż Smoleński okryty całunem milczenia. wordpress.com. 15 kwietnia 2013. Процитовано 21 квітня 2013.
- ↑ Obelisk pamięci w Przemyślu. lechkaczynski.pl. Процитовано 19 січня 2013.
- ↑ Nagrody SDP 2013. sdp.pl. 30 stycznia 2014. Процитовано 30 січня 2014.
- ↑ Pierwszy pomnik Janusza Kurtyki odsłonięto w podkrakowskiej Morawicy. telewizjarepublika.pl. 14 października 2014. Процитовано 20 жовтня 2014.
- ↑ Odsłonięcie pomników Anny Walentynowicz i Janusza Kurtyki w Ossowie, 11.04.2015. 13 kwietnia 2015. Процитовано 22 квітня 2015.
- ↑ Warszawa: już jest ulica Janusza Kurtyki. polskieradio24.pl. 1 stycznia 2021. Процитовано 2 січня 2021.
- ↑ Rzeczpospolita wolnych ludzi. Janusz Kurtyka w mediach – warszawska promocja książki o prof. Januszu Kurtyce. pomniksmolensk.pl. 16 kwietnia 2015. Процитовано 22 квітня 2015.
- Беднарек. Куртика Януш // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. . — ISBN 978-966-611-818-2.
- Махун С. Януш Куртика: «Історична політика — це справа держави» // Дзеркало тижня. — 2009. — № 47 (775) (5—11 грудня).
- Михайловський В. Януш Марек Куртика
- Nota biograficzna na stronie IPN. Процитовано 14 травня 2020. (пол.)
- JanuszKurtyka.info – portal poświęcony Januszowi Kurtyce. (пол.)
- Народились 13 серпня
- Народились 1960
- Уродженці Кракова
- Померли 10 квітня
- Померли 2010
- Померли в Смоленській області
- Поховані на Раковицькому цвинтарі
- Випускники Ягеллонського університету
- Кавалери ордена «За заслуги» III ступеня
- Нагороджені Хрестом свободи та солідарності
- Кавалери Великого Хреста Ордена Відродження Польщі
- Кавалери Командорського хреста із зіркою ордена Відродження Польщі
- Польські медієвісти
- Доктори наук
- Загиблі в авіакатастрофі під Смоленськом