Очікує на перевірку

Миронов Борис Сергійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Миронов Борис Сергійович
Народився29 серпня 1951(1951-08-29) (73 роки)
Могоча, Читинська область, РРФСР, СРСР
ГромадянствоСРСР СРСР
Росія Росія
Діяльністьжурналіст, письменник
Alma materфакультет журналістики МДУ (1976) і Академія суспільних наук при ЦК КПРС[d] (1988)
Знання мовнімецька[1] і російська
Конфесіяправославна церква
У шлюбі зTatiana Mironovad
ДітиIvan Mironovd
Сайтborismironov.ru
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Миронов.

Борис Сергійович Миронов (29 серпня 1951, Могоча, Читинська область, РРФСР, СРСР) — російський державний, громадський і політичний діяч. Журналіст, публіцист. Один із засновників і перший головний редактор «Російської газети». У 1993—1994 роках — голова Державного Комітету Російської Федерації по друку. У 2002—2003 роках — співголова «Національно-Державної Партії Росії». Дотримується націоналістичних поглядів[2][3]. Член Спілки письменників Росії. Низку публікацій Миронова визнано в Росії екстремістськими.

Біографія

[ред. | ред. код]

Борис Миронов народився 29 серпня 1951 року в місті Могоча Читинської області. Почав працювати в 15 років монтером.

У 1968 році — кореспондент газети «Могочінський робітник», в 1968—1970 роках — власний кореспондент газети « Забайкальска магістраль».

У 1970 році працював інструктором Читинського обкому ВЛКСМ.

У 1970—1971 роках — кореспондент Читинської газети «Комсомолець Забайкалля».

У 1971—1973 роках служив в прикордонних військах КДБ СРСР.

У 1976 році закінчив факультет журналістики МДУ імені М. В. Ломоносова.

З 1974 по 1977 рік працював кореспондентом газети «За комунізм» міста Митищі Московської області.

У 1977—1978 роках — кореспондент-стажист газети «Комсомольська правда».

У 1978—1986 роках — кореспондент-стажист, спеціальний кореспондент газети «Правда».

У 1988 році закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС, після закінчення якої працював головним спеціалістом управління справами Ради міністрів СРСР.

У 1990—1991 роках працював консультантом міністра друку і масової інформації РРФСР Полтораніна Михайла Никифоровича.

Брав участь у створенні «Російської газети», був її першим головним редактором.[джерело?]

Очолював видавництво «Радянська Росія», у 1992 році перетворене їм до видавництва «Російська книга». Видавав роботи російських філософів — Івана Ільїна, Костянтина Побєдоносцева, Василя Шульгіна, Сергія Булгакова, Костянтина Леонтьєва.

Указом Президента РФ від 22 грудня 1993 № 2255 «Про вдосконалення державного управління у сфері масової інформації» призначений головою Комітету Російської Федерації по друку, утвореного на основі ліквідованих Міністерства друку та інформації Російської Федерації і Федерального інформаційного центру Росії. 6 липня 1994 був призначений головою ліквідаційної комісії, покликаної ліквідувати Державну інспекцію із захисту свободи друку і масової інформації при колишньому Міністерстві друку і інформації Російської Федерації[4].

Відповідно до Указу Президента РФ від 2 вересня 1994 № 1795 «Про Миронова Б. С.» відправлений у відставку без вказівки причин. Експерти пов'язують це з критикою на адресу Миронова, розгорнутої в газетах «Известия» і «Московськіє новості», за його націоналістичні виступи[5].

Після відставки очолив «Російську патріотичну партію», в 2002 році увійшла до складу «Національно-Державної Партії Росії». У 2003 році виставив свою кандидатуру на губернаторських виборах в Новосибірської області. На IV (Січень, 2004) з'їзді НДПР Миронову було висловлено недовіру, а V (Жовтневий, 2004) з'їзд зняв його з усіх керівних постів і виключив з партії (77 голосів «за», 4 «утрималися»)[6]. Причиною спочатку недовіри, а потім і виключення були неодноразові заяви Миронова, які він робив від імені НДПР без узгодження з політрадою і двома іншими співголовами, видаючи свою особисту вельми радикальну позицію за думку всієї партії.

Позиція, щодо політики Путіна

[ред. | ред. код]

У 2004 році звинувачений в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі і оголошений у федеральний розшук. У свою чергу, у відкритому листі Путіну 19 жовтня 2004 року Миронов звинуватив його в «насадженні єврейського фашизму»[7].

У березні 2005 року син Бориса Миронова Іван був оголошений в розшук у зв'язку з розслідуванням справи про замах на голову правління РАО «ЄЕС Росії» Анатолія Чубайса, в якому звинувачувався полковник ГРУ Генерального штабу Збройних сил Росії Володимир Квачков.

Борис Миронов увійшов до складу Головної ради відтвореного 21 листопада 2005 року Союзу руського народу.[8] Після смерті голови Союзу В'ячеслава Кликова підтримував генерала Леоніда Івашова, який висунувся на перші позиції в СРН. В результаті розколів, викликаних ідеологічними розбіжностями, в кінці 2008 року виділилось угруповання, на з'їзді якої 26 квітня 2009 року Б. Миронов був обраний головою «Союзу російського народу»[9] Фактично цим завершився розкол Кликовського союзу на три організації, під головуванням Леоніда Івашова, Олександра Турика і Бориса Миронова.

У квітні 2010 року підписав звернення «Путін повинен піти» (підпис № 41850).

На виборах президента Росії у 2012 році вирішив балотуватися як самовисуванця[10]. 18 грудня 2011 року Борису Миронову було відмовлено в реєстрації кандидатом в президенти Росії[11]. 26 грудня Верховний суд РФ визнав дану відмову незаконною,[12] але 30 грудня скасував своє рішення і визнав початкове постанову виборчкому законним.[13]

Син Бориса Миронова Іван Миронов є заступником голови партії Російський загальнонародний союз.

Позиція, щодо російської агресії в Україні

[ред. | ред. код]

Борис Миронов назвав Анексію Криму Росією міжнародним злодійством і національною ганьбою Росії[14]. Засудив російську агресію на сході України[15]; а також передачу Китаю земель в прикордонних регіонах РФ[16].

Сім'я

[ред. | ред. код]

Дружина — Тетяна Леонідівна Миронова, доктор філологічних наук, член-кореспондент Міжнародної Слов'янської академії наук, член Спілки письменників Росії, головний науковий співробітник науково-дослідного відділу книгознавства Російської державної бібліотеки.

Син — Іван Миронов, кандидат історичних наук.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
  2. ↑ Lenta.ru: Миронов, Борис. lenta.ru. Архів оригіналу за 11 березня 2016. Процитовано 2015-11-5. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |description= та |datepublished= (довідка)
  3. ↑ Должен восторжествовать национал-социализм. Архів оригіналу за 31 липня 2016. Процитовано 13 лютого 2017.
  4. ↑ Постановление Правительства РФ от 6 июля 1994 г. № 810 «О ликвидации Государственной инспекции по защите свободы печати и массовой информации при бывшем Министерстве печати и информации Российской Федерации». Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 13 лютого 2017.
  5. ↑ Правительство России и федеральные органы исполнительной власти. — Структурный справочник. — М., ИЭГ «Панорама», 1995. Электронная версия, 1997—1998. Архів оригіналу за 4 лютого 2017. Процитовано 13 лютого 2017.
  6. ↑ V съезд Национально-Державной партии России: сообщение для СМИ, доклады, постановления, решения, обращения. 2 октября 2004 года. Архів оригіналу за 13 грудня 2014. Процитовано 13 лютого 2017.
  7. ↑ Письмо Миронова президенту России Владимиру Путину, 19 октября 2004. Архів оригіналу за 21 грудня 2016. Процитовано 13 лютого 2017.
  8. ↑ Главный Совет, избранный на I Съезде Союза Русского Народа. Архів оригіналу за 9 серпня 2009. Процитовано 13 лютого 2017.
  9. ↑ Информационно-издательское агентство «Державный союз» о съезде 26 апреля 2009 года. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 13 лютого 2017.
  10. ↑ Борис Миронов: кандидат в Президенты о ситуации в России. Архів оригіналу за 17 лютого 2012. Процитовано 13 лютого 2017.
  11. ↑ Об отказе в регистрации группы избирателей, созданной для поддержки самовыдвижения Бориса Сергеевича Миронова кандидатом на должность Президента Российской Федерации, и его уполномоченных представителей. Архів оригіналу за 15 вересня 2016. Процитовано 13 лютого 2017.
  12. ↑ Интерфакс: Верховный суд РФ признал незаконным отказ в регистрации Бориса Миронова кандидатом в президенты. Архів оригіналу за 10 січня 2013. Процитовано 13 лютого 2017.
  13. ↑ Интерфакс: Верховный суд встал на сторону ЦИК, отказавшего в регистрации группы по выдвижению публициста Миронова в президенты. Архів оригіналу за 19 червня 2013. Процитовано 13 лютого 2017.
  14. ↑ Крым наш? Это национальный позор!. Архів оригіналу за 26 березня 2016. Процитовано 13 лютого 2017.
  15. ↑ Развенчание мифа о собирателе земель. Архів оригіналу за 22 вересня 2016. Процитовано 13 лютого 2017.
  16. ↑ О передаче КНР российских земель. Архів оригіналу за 1 листопада 2017. Процитовано 13 лютого 2017.

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Миронов Борис Сергійович
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Миронов_Борис_Сергійович&oldid=43376100