Джихадизм: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Наступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
Створено шляхом перекладу сторінки «Jihadism»
(Немає відмінностей)

Версія за 15:08, 8 вересня 2022

Джихадизм — це неологізм, який використовується щодо «войовничих ісламських рухів, які сприймаються як загроза для Заходу». [1] З’явившись раніше в пакистанських та індійських ЗМІ, західні журналісти прийняли цей термін після терактів 11 вересня 2001 року [2] . З тих пір його застосовують до різних повстанських ісламських екстремістів, войовничих ісламістів і терористичних осіб і організацій, ідеології якi базуються на ісламському понятті джихаду . [3] [4] [5] [6]

Сучасний джихадизм, зрештою, має своє коріння в ідеологічних розробках ісламського відродження кінця 19-го та початку 20-го століть, які далі розвинулися в кутбізм та пов’язані з ним ісламістські ідеології протягом 20-го та 21-го століть. [3] [7] [8] Ісламські терористичні організації, які брали участь у радянсько-афганській війні 1979-1989 років, посилили зростання джихадизму, який поширювався під час різних збройних конфліктів протягом 1990-х і 2000-х років. [9] [10] Жиль Кепель діагностував окрему салафітську форму джихадизму в салафітському русі 1990-х років. [11]

Джихадизм з міжнародним панісламістським масштабом також відомий як глобальний джихадизм . [7] [12] [13] Дослідження показують, що з появою ІДІЛ багато мусульман із західних країн, таких як Албанія, Австралія, Бельгія, Боснія та Герцеговина, Канада, Данія, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Косово, Нідерланди, Нова Зеландія, Північна Македонія, Норвегія, Польща, Росія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Сполучене Королівство та Сполучені Штати приєдналися до глобального джихаду в Сирії та Іраку . [14] [15] [16] [17] [18]

Термінологія

Докладніше: Jihad
Прапор який використовується різними ісламістськими організаціями з кінця 1990-х років і складається з шахади білим шрифтом у центрі на чорному тлі.

Термін «джихадизм» використовується з 1990-х років, ширше після терактів 11 вересня . [19] Вперше його використали індійські та пакистанські ЗМІ, а також французькі вчені, які використали більш точний термін « джихадист-салафіст ». [2] [20]

За словами Мартіна Крамера станом на 2003 рік, «джихадизм використовується для позначення найбільш жорстоких осіб і рухів у сучасному ісламі, включаючи Аль-Каїду ». [2] Девід Романо визначив використання цього терміна як посилання на «особу чи політичний рух, який головним чином зосереджує свою увагу, дискурс і діяльність на проведенні насильницької, безкомпромісної кампанії, яку вони називають джихадом ». [21] Слідом за Даніелем Кіммаджем він розрізняє джихадистський дискурс джихаду як глобальний проект перетворення світу з допомогою таких груп як Хезболла, які представляють регіональний проект проти конкретного ворога. [21]

Більшість мусульман не вживають цей термін, їм не подобається асоціювати незаконне насильство з благородною релігійною концепцією, і натомість віддають перевагу використанню термінів таких як «девіанти». [19]

Термін «джихадистський глобалізм» також часто використовується по відношенню до джихадизму. Академік Манфред Штегер пропонує розширення терміну «джихадистський глобалізм» для застосування до всіх надзвичайно насильницьких різновидів ідеологій під впливом релігії, які формулюють конкретні політичні програми та створиють терористичні стратегії (до них належать Аль-Каїда, Джемаа Ісламія, Хамас, і Хезболла, які він вважає «найбільш вражаючим проявом релігійного глобалізму»). [22]

« Jihad Cool » — це ребрендинг войовничого джихадизму для молоді через соціальні мережи, журнали, [23] реп-відео, [24] іграшки, пропагандистські відео, [25] та ін. [26] [27] Ця субкультура, в основному застосовувана до людей у розвинених країнах, яких залучають для поїздок у зони конфлікту для джихаду. Щоб виправдати свої акти релігійного насильства, особи та мережі джихадистів використовують жанр ісламської юридичної літератури ( фетва ), розробленої джихадистсько-салафістськими правовими органами, чиї юридичні твори поширюються через Інтернет. [28]

Мааджид Наваз, засновник і голова аналітичного центру боротьби з екстремізмом Quilliam, визначає джихадизм як жорстокий підвид ісламізму : «Ісламізм [це] бажання нав’язати будь-яку версію ісламу будь-якому суспільству. Джихадизм — це спроба зробити це силою» [29]

Історія

Афганські моджахеди моляться в провінції Кунар, Афганістан (1987)

Ключові впливи

Ісламський екстремізм сягає ранньої історії ісламу з появою хариджитів у 7 столітті нашої ери. [30] Початковий розкол між хариджитами, суннітами та шиїтами серед мусульман був предметом суперечок щодо політичної та релігійної спадкоємності керівництва мусульманської громади ( уммою ) після смерті ісламського пророка Мухаммеда. [30] Виходячи зі своєї, по суті, політичної позиції, хариджити розвинули доктрини, які відрізняли їх як від основної течії мусульман-сунітів, так і від мусульман-шиїтів. [30] Шиїти вважають, що Алі ібн Абі Таліб є справжнім наступником Мухаммеда, тоді як сунніти вважають, що Абу Бакр займає цю посаду. Хариджити відокремилися як від шиїтів, так і від сунітів під час Першої фітни (першої ісламської громадянської війни); [30] вони були особливо відомі тим, що дотримувалися радикального підходу до такфіру (відлучення), за яким вони оголошували і мусульман-суннітів, і мусульман-шиїтів або невірними ( kuffār ), або лжемусульманами ( munāfiḳūn ), і тому вважали їх гідними смерті за їхню думку. [30] [31] [32]

Усама бен Ладен і Айман аз-Завахірі з Аль-Каїди сприяли поваленню світських урядів. [33] [34] [35]

Саїд Кутб, єгипетський ідеолог ісламістів і видатний лідер Товариства братів-мусульман в Єгипті, був впливовим пропагандистом панісламської ідеології в 1960-х роках. [36] Коли він був страчений єгипетським урядом під час режиму Гамаля Абдель Насера, Айман аз-Завахірі створив Єгипетський ісламський джихад, організація яка прагне замінити уряд ісламською державою, яка відображала б ідеї Кутба про ісламське відродження, якого він прагнув. [37] Кутбістська ідеологія була впливовою серед джихадистських рухів та ісламських терористів, які прагнуть повалити світські уряди, зокрема Усами бін Ладена та Аймана аль-Завахірі з Аль-Каїди [33] [34] [35], а також салафітсько-джихадистське терористичне угруповання ІДІЛ. [38] Крім того, книги Кутба часто цитували Усама бен Ладен і Анвар аль-Авлакі . [39] [40] [41] [42] [43]

Можна сказати, що Саїд Кутб заснував справжній рух радикального ісламу. [6] [35] [36] На відміну від інших ісламських мислителів, згаданих вище, Кутб не був апологетом . [6] Він був видатним лідером «Братів-мусульман» і дуже впливовим ідеологом ісламізму [6] [35], а також першим, хто сформулював ці анафемні принципи у своєму великому творі Fī ẓilāl al-Qurʾān ( У тіні Корану ) і його маніфест Maʿālim fīl-ṭarīq ( Віхи ), який призвів до його страти єгипетським урядом. [6] [44] Інші салафітські рухи на Близькому Сході та в Північній Африці та салафітські рухи в усьому мусульманському світі перейняли багато його ісламістських принципів. [6] [35]

За словами Кутба, мусульманська громада ( умма ) вимерла протягом кількох століть, і вона також повернулася до джахілії (доісламської епохи невігластва), тому що ті, хто називає себе мусульманами, не дотримуються законів шаріату . [6] [35] Щоб відновити іслам, повернути йому часи слави та звільнити мусульман від кайданів невігластва, Кутб запропонував уникати сучасного суспільства, заснувати авангард за зразком ранніх мусульман, проповідувати та готуватися до бідності чи навіть готуватися до смерті, готуючись до джихаду.[6] [35] Кутбізм, радикальна ісламістська ідеологія, яка походить від ідей Кутба [35], була засуджена багатьма видатними мусульманськими вченими, а також іншими членами Братів-мусульман, такими як Юсуф аль-Карадаві .

Ісламське відродження та салафізм (з 1990-х років до сьогодні)

Докладніше: Islamic revival та Salafi jihadism
Чорний прапор, який використовували кавказькі джихадисти в 2002 році
Прапор ІДІЛ

За словами Рудольфа Пітерса, дослідника ісламу та історії ісламу, сучасні мусульмани-традиціоналісти «копіюють фрази з класичних праць про фікх» у своїх працях про джихад; Ісламські модерністи «наголошують на оборонному аспекті джихаду, вважаючи його рівносильним bellum justum у сучасному міжнародному праві»; а сучасні фундаменталісти ( Абул А'ла Маудуді, Саїд Кутб, Абдулла Аззам та ін.) розглядають його як «боротьбу за розширення ісламу та реалізації ісламських ідеалів». [45]

Деякі з ранніх ісламських вчених і богословів, які мали глибокий вплив на ісламський фундаменталізм та ідеологію сучасного джихадизму, включають середньовічних мусульманських мислителів Ібн Таймія, Ібн Катхір та Мухаммад ібн ʿАбд аль-Ваххаб, а також сучасні ісламістські ідеологи Мухаммад Рашид Ріда, Саїд. Кутб і Абул А'ла Маудуді. [5] [8] [12] [46] [47] Джихад пропагувався в сучасному фундаменталізмі, починаючи з кінця 19-го століття, ідеології, яка виникла в контексті боротьби проти колоніальних держав у Північній Африці наприкінці 19-го століття, як-от у війні Махдистів у Судані.

Термін джихадизм (раніше салафітський джихадизм ) виник у 2000-х роках для позначення сучасних джихадистських рухів, розвиток яких у ретроспективі простежується до розвитку салафізму в поєднанні з походженням Аль-Каїди в радянсько-афганській війні протягом 1990-х років. Джихадизм називають «відгалуженням» ісламського відродження 1960-1970-х років. Вважається, що радянсько-афганська війна (1979–1989) «посилила джихадистську тенденцію з маргінального явища до головної сили в мусульманському світі ». [48] Після радянсько-афганської війни джихадисти-ветерани повернулися до своїх країн і потім розійшлися по інших місцях конфліктів, таких як Алжир, Боснія та Чечня, створивши «транснаціональний потік джихадистів». [49]

Територія ІДІЛ в Іраку та Сирії (сірим кольором), на момент її найбільшого територіального охоплення в травні 2015 року [50]

Поясненням готовності джихадистів вбивати мирних жителів і самозваних мусульман на тій підставі, що вони відступники ( takfīr ), є впливом традиційного класу улемів, часто високоосвічених ісламських юристів.

Саудівська доктрина ваххабізму називає себе поверненням до незайманого, простого, прямолінійного ісламу.[51] На відміну від традиційних вчень юристів, які терпіли і навіть віддавали відмінності в думках і тримали екстремізм на маргіналізованих позиціях, ваххабізм мав «надзвичайну ворожість» до «будь-яких поділів в ісламі». [51]

Шиїтський джихад

Термін джихадист майже виключно використовується для опису сунітських екстремістів . [52] Наприклад, у Сирії, де тисячі іноземних мусульманських бойовиків беруть участь у громадянській війні, несирійських шиїтів часто називають «бойовики», а іноземців-сунітів називають «джихадисти» (або «потенційні джихадисти»). Одним із тих, хто дійсно використовує термін «шиїтський джихад», є Денні Постел, який скаржиться, що «цей шиїтський джихад здебільшого виключено з домінуючого наративу». [53] [54] Інші автори вважають ідеологію «опору» (араб. muqawama ) домінуючою навіть серед екстремістських шиїтських груп. Тому для роз’яснення, вони пропонують замість цього використовувати термін « мукаваміст» . [55]

Переконання

За словами Шаді Гаміда та Рашида Дара, джихадизм ґрунтується на ідеї, що джихад є «особистим обов’язком» ( fard 'ayn ), покладеним на всіх мусульман . Це суперечить дотеперішньому переконанню мусульман (і сучасних неджихадистів), що джихад є «колективним зобов’язанням» ( fard al-kifaya ), яке виконується згідно з наказами законних представників мусульманської громади. Джихадисти наполягають на тому, що всі мусульмани повинні брати участь, тому що (на їхню думку) сьогоднішні мусульманські лідери є нелегітимними і не мають повноважень встановлювати виправдане насильство. [56]

Еволюція джихаду

Прапор Хуситів, угорі якого написано « Бог найбільший », у наступному рядку написано «Аллах великий, смерть Америці, смерть Ізраїлю, прокляття юдеям, перемога за ісламом».

Деякі спостерігачі [3] [57] [58] відзначили еволюцію правил джихаду — від оригінальної «класичної» доктрини до салафійського джихадизму 21-го століття. [59] За словами історика права Садарата Кадрі, [57] протягом останніх кількох століть поступові зміни в ісламській правовій доктрині (розробленій ісламістами, які інакше засуджують будь-яку біда (нововведення) в релігії), «нормалізували» те, що було колись « немислиме». [57] «Сама ідея про те, що мусульмани можуть підірвати себе за Бога, була нечуваною до 1983 року, і лише на початку 1990-х хтось намагався виправдати вбивство невинних мусульман, які не були на полі бою». [57]

Перша або «класична» доктрина джихаду, яка була розроблена наприкінці VIII століття, наголошувала на «джихаді меча» ( jihad bil-saif ), а не на «джихаді серця», [60] але вона містила багато юридичних обмежень, які були розроблені на основі тлумачень як Корану, так і хадісів, таких як детальні правила щодо «початку, проведення, припинення» джихаду, поводження з ув'язненими, розподілу здобичі тощо. Якщо не було раптового нападу на мусульманську громаду, джихад не був «особистим обов’язком» ( fard 'ayn ); натомість це був «колективний обов’язок» ( fard al-kifaya ), [61] який мав виконуватися «на шляху Бога» ( fi sabil Allah ), [62] і ним міг керувати лише халіф, " чий розсуд щодо його поведінки був майже абсолютним». [62] (Це було розроблено частково для того, щоб уникнути таких інцидентів, як джихад Харіджії проти халіфа Алі та його вбивство, оскільки вони вважали, що він більше не мусульманин). [3] Мученицька смерть у результаті нападу на ворога без турботи про власну безпеку була похвальною, але смерть від власної руки (на відміну від рук ворога) заслуговувала особливого місця в пеклі . [63] У західних текстах категорія джихаду, яка вважається колективним обов’язком, іноді спрощується як «наступальний джихад». [64]

Такі діячі, як Абул Ала Маудуді, Абдулла Аззам, Рухолла Хомейні, лідери Аль-Каїди та інші, вважають, що оборонний глобальний джихад є особистим обов’язком, а це означає, що жодному халіфу чи мусульманському главі держави не потрібно проголошувати його. Вбивство себе в процесі вбивства ворога є актом шухади (мучеництва), і це приносить вам особливе місце на небесах, а не особливе місце в пеклі ; і вбивство перехожих-мусульман (неважливо , немусульман ), не повинно перешкоджати актам джихаду. Військовий та інтелектуальний аналітик Себастьян Горка описав нове тлумачення джихаду як «навмисне націлювання на цивільних осіб недержавним актором за допомогою нетрадиційних засобів». [65] [58] Вважається, що групи та конкуренти Аль-Каїди, що відкололися, Джамаат аль-Таухід валь-Джихад та Ісламська держава Іраку та Сирії перебували під сильним впливом [59] [66] [67] [68] [69] роботою 2004 року про джихад під назвою «Управління дикістю» ( Idarat at-Tawahhush ), [59] написана Абу Бакром Наджі [59] і мала на меті надати стратегію створення нового ісламського халіфату, спочатку знищивши «життєво важливі економічні та стратегічні цілі» та налякати ворога з жорстокістю щоб зламати його волю. [70]

Ісламський богослов Абу Абдулла аль-Мухаджир був визнаний одним із ключових теоретиків та ідеологів сучасного джихадистського насильства. [59] [71] [72] [73] Його богословські та юридичні аргументи вплинули на Абу Мусаба аз-Заркаві, члена Аль-Каїди та колишнього лідера Аль-Каїди в Іраку, а також на кілька інших терористичних угруповань джихадистів, включаючи ІДІЛ та Боко Харам . [59] [71] [72] [73] Заркаві використовував 579-сторінковий рукопис ідей аль-Мухаджира в тренувальних таборах які були розгорнуті ІДІЛ, рукопис відомий арабською мовою як Фікх ал-Діма. [59] [71] [72] [73] [74] Експерт з боротьби з тероризмом Орва Аджуб назвав книгу раціоналізацією та виправданням «операцій самогубців, каліцтва трупів, обезголовлення та вбивства дітей і некомбатантів». [59] Журналіст The Guardian Марк Таусенд, цитуючи Салаха аль-Ансарі з Quilliam, зазначає: «Майже в усіх західних і арабських наукових дослідженнях цей огидний і небезпечний текст Фікх ал-Діма вражає стурбованістю». [73] Чарлі Вінтер з The Atlantic описує це як «теологічну п'єсу, яка використовується для виправдання огидних дій групи». [72] Він стверджує:

Ranging from ruminations on the merits of beheading, torturing, or burning prisoners to thoughts on assassination, siege warfare, and the use of biological weapons, Muhajir’s intellectual legacy is a crucial component of the literary corpus of ISIS—and, indeed, whatever comes after it—a way to render practically anything permissible, provided, that is, it can be spun as beneficial to the jihad. [...] According to Muhajir, committing suicide to kill people is not only a theologically sound act, but a commendable one, too, something to be cherished and celebrated regardless of its outcome. [...] neither Zarqawi nor his inheritors have looked back, liberally using Muhajir’s work to normalize the use of suicide tactics in the time since, such that they have become the single most important military and terrorist method—defensive or offensive—used by ISIS today. The way that Muhajir theorized it was simple—he offered up a theological fix that allows any who desire it to sidestep the Koranic injunctions against suicide.[72]

Клінічний психолог Кріс Е. Стаут також обговорює текст у своєму есе «Тероризм, політичне насильство та екстремізм» (2017). Він оцінює, що джихадисти вважають свої дії "задля загального блага" та вважають що вони знаходяться в небезпечній ситуації, яка робить ісламський тероризм дійсним засобом вирішення. [74]

Суперники

Президент США Рональд Рейган зустрічається з лідерами афганських моджахедів в Овальному кабінеті в 1983 році

Проти мусульман-шиїтів

Громадянська війна в Сирії стала центром уваги сунітських бойовиків і бійців, які вели джихад проти мусульман-шиїтів . « Фронт ан-Нусра » — найбільше сунітське джихадистське угруповання в Сирії. [75] У Єгипті Товариство братів-мусульман закликало до джихаду проти сирійського уряду та його союзників-шиїтів. [76] Саудівська Аравія підтримує джихад проти мусульман-шиїтів у Сирії за допомогою посередницької війн. [77] Іноземні суннітські бойовики-джихадисти з’їхалися до Сирії з Саудівської Аравії, Бахрейну, Ємену, Кувейту, Тунісу, Лівії, Єгипту, Марокко, а також з інших арабських держав, Чечні, Пакистану, Афганістану та західних країн. [78]

Проти атеїстів

Під час радянсько-афганської війни 1980-х років багато мусульман отримували заклики до джихаду проти атеїстів . [79] Моджахедів набирали з різних країн, у тому числі з Єгипту, Пакистану та Саудівської Аравії. [80] Конфлікт поступово перетворився з конфлікту проти окупації в конфлікт, який сприймався як джихад . [81]

Див. також

Джерела

  1. ↑ Compare: Firestone, Reuven (2012). "Jihadism" as a new religious movement. У Hammer, Olav; Rothstein, Mikael (ред.). The Cambridge Companion to New Religious Movements. Cambridge: Cambridge University Press. с. 263—285. doi:10.1017/CCOL9780521196505.018. ISBN 978-0-521-19650-5. LCCN 2012015440. 'Jihadism' is a term that has been constructed in Western languages to describe militant Islamic movements that are perceived as existentially threatening to the West. Western media have tended to refer to Jihadism as a military movement which is rooted in political Islam. [...] 'Jihadism,' like the word jihad from which it is constructed, is a difficult term to precisely define. The meaning of Jihadism is a virtual moving target because it remains a recent neologism and no single, generally accepted meaning has been developed for it.
  2. ↑ а б в Martin Kramer (Spring 2003). Coming to Terms: Fundamentalists or Islamists?. Middle East Quarterly. X (2): 65—77. Архів оригіналу за 1 January 2015. Процитовано 11 May 2011. "French academics have put the term into academic circulation as 'jihadist-Salafism.' The qualifier of Salafism—an historical reference to the precursor of these movements—will inevitably be stripped away in popular usage. "Jihadist-Salafism" is defined by Gilles Kepel, Jihad: The Trail of Political Islam (Harvard: Harvard University Press, 2002), pp. 219–22; and Guilain Deneoux, "The Forgotten Swamp: Navigating Political Islam," Middle East Policy, June 2002, pp. 69–71."
  3. ↑ а б в г Poljarevic, Emin (2021). Theology of Violence-oriented Takfirism as a Political Theory: The Case of the Islamic State in Iraq and Syria (ISIS). У Cusack, Carole M.; Upal, M. Afzal (ред.). Handbook of Islamic Sects and Movements. Brill Handbooks on Contemporary Religion. Т. 21. Leiden and Boston: Brill Publishers. с. 485—512. doi:10.1163/9789004435544_026. ISBN 978-90-04-43554-4. ISSN 1874-6691.
  4. ↑ Jihad. Oxford: Oxford University Press. doi:10.1093/obo/9780195390155-0045. {{cite encyclopedia}}: |archive-date= вимагає |archive-url= (довідка)
  5. ↑ а б Badara, Mohamed; Nagata, Masaki (November 2017). Modern Extremist Groups and the Division of the World: A Critique from an Islamic Perspective. Arab Law Quarterly. Leiden: Brill Publishers. 31 (4): 305—335. doi:10.1163/15730255-12314024. ISSN 1573-0255.
  6. ↑ а б в г д е ж и Cook, David (2015). Radical Islam and Contemporary Jihad Theory. Understanding Jihad (вид. 2nd). Berkeley: University of California Press. с. 93—127. ISBN 9780520287327. JSTOR 10.1525/j.ctv1xxt55.10. LCCN 2015010201.
  7. ↑ а б Aydınlı, Ersel (2018). The Jihadists after 9/11. Violent Non-State Actors: From Anarchists to Jihadists. Routledge Studies on Challenges, Crises, and Dissent in World Politics (вид. 1st). London and New York: Routledge. с. 110—149. ISBN 978-1-315-56139-4. LCCN 2015050373.
  8. ↑ а б Jalal, Ayesha (2009). Islam Subverted? Jihad as Terrorism. Partisans of Allah: Jihad in South Asia. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press. с. 239—301. doi:10.4159/9780674039070-007. ISBN 9780674039070.
  9. ↑ Hekmatpour, Peyman (1 January 2018). What do we know about the Islamic Radicalism: A meta-analysis of academic publications.
  10. ↑ Hekmatpour, Peyman; Burns, Thomas (14 August 2018). Radicalism and Enantiodromia: A Trialectic of Modernity, Post-modernity, and Anti-modernity in the Islamic World.
  11. ↑ Kepel, Gilles (2021). Jihad: The Trail of Political Islam. Bloomsbury Revelations (вид. 5th). London: Bloomsbury Academic. с. 219—222. ISBN 9781350148598. OCLC 1179546717.
  12. ↑ а б Meleagrou-Hitchens, Alexander; Hughes, Seamus; Clifford, Bennett (2021). The Ideologues. Homegrown: ISIS in America (вид. 1st). London and New York: I.B. Tauris. с. 111—148. ISBN 978-1-7883-1485-5.
  13. ↑ Cruickshank, Paul; Hummel, Kristina, ред. (8 September 2021). Twenty Years After 9/11: What Is the Future of the Global Jihadi Movement? (PDF). CTC Sentinel. West Point, New York: Combating Terrorism Center. 14 (7): 91—105. Архів оригіналу (PDF) за 8 September 2021. Процитовано 10 November 2021.
  14. ↑ Cruickshank, Paul; Hummel, Kristina, ред. (11 November 2016). From Cradle to Grave: The Lifecycle of Foreign Fighters in Iraq and Syria (PDF). CTC Sentinel. West Point, New York: Combating Terrorism Center: 15—33. Архів оригіналу (PDF) за 18 June 2020. Процитовано 20 December 2021.
  15. ↑ Schmid, Alex P.; Tinnes, Judith (December 2015). Foreign (Terrorist) Fighters with IS: A European Perspective (PDF). ICCT Research Paper. The Hague: International Centre for Counter-Terrorism. 6 (8). doi:10.19165/2015.1.08. ISSN 2468-0656. JSTOR resrep29430. Архів оригіналу (PDF) за 25 November 2020. Процитовано 12 June 2021.
  16. ↑ Picker, Les (June 2016). Where Are ISIS's Foreign Fighters Coming From?. The Digest. Т. 6. Cambridge, Massachusetts: National Bureau of Economic Research. Архів оригіналу за 23 October 2020. Процитовано 12 June 2021.
  17. ↑ Hekmatpour, Peyman; Burns, Thomas J. (2019). Perception of Western governments' hostility to Islam among European Muslims before and after ISIS: the important roles of residential segregation and education. The British Journal of Sociology. Wiley-Blackwell for the London School of Economics. 70 (5): 2133—2165. doi:10.1111/1468-4446.12673. eISSN 1468-4446. ISSN 0007-1315. PMID 31004347.
  18. ↑ Pokalova, Elena (2020). Foreign Fighters in Syria and Iraq: Aberration from History or History Repeated?. Returning Islamist Foreign Fighters: Threats and Challenges to the West. Basingstoke: Palgrave Macmillan. с. 11—58. doi:10.1007/978-3-030-31478-1. ISBN 978-3-030-31477-4.
  19. ↑ а б What is jihadism?. BBC News. 11 December 2014. Архів оригіналу за 3 December 2016. Процитовано 13 October 2016.
  20. ↑ and by Guilain Deneoux, "The Forgotten Swamp: Navigating Political Islam," Middle East Policy, June 2002, pp. 69–71."
  21. ↑ а б Jihadists in Iraq. Oxford: Oxford University Press. 2013. doi:10.1093/oxfordhb/9780195395891.013.003. ISBN 978-0-19-539589-1. {{cite encyclopedia}}: |archive-date= вимагає |archive-url= (довідка)
  22. ↑ Steger, Manfred B. Globalization: A Short Introduction. 2009. Oxford University Publishing, p. 127.
  23. ↑ Steve Emerson (15 April 2013). Jihad is Cool: Jihadist Magazines Recruit Young Terrorists. Family Security Matters. Архів оригіналу за 11 March 2015. Процитовано 22 August 2014.
  24. ↑ J. Dana Stuster (29 April 2013). 9 Disturbingly Good Jihadi Raps. Foreign Policy. Архів оригіналу за 23 August 2014. Процитовано 22 August 2014.
  25. ↑ Jytte Klausen (2012). The YouTube Jihadists: A Social Network Analysis of Al-Muhajiroun's Propaganda Campaign. Perspectives on Terrorism. 6. Архів оригіналу за 26 August 2014. Процитовано 22 August 2014.
  26. ↑ Dina Temple-Raston (6 March 2010). Jihadi Cool: Terrorist Recruiters' Latest Weapon. National Public Radio. Архів оригіналу за 6 October 2014. Процитовано 22 August 2014.
  27. ↑ Cheryl K. Chumley (27 June 2014). Terrorists go 'Jihad Cool,' use rap to entice young Americans. Washington Times. Архів оригіналу за 3 September 2014. Процитовано 22 August 2014.
  28. ↑ French, Nathan S. (2020). A Jihadi-Salafi Legal Tradition? Debating Authority and Martyrdom. And God Knows the Martyrs: Martyrdom and Violence in Jihadi-Salafism. Oxford and New York City: Oxford University Press. с. 36—69. doi:10.1093/oso/9780190092153.003.0002. ISBN 9780190092153. LCCN 2019042378.
  29. ↑ Maajid Nawaz (14 June 2016). Admit It: These Terrorists Are Muslims. The Daily Beast. Архів оригіналу за 25 June 2017. Процитовано 25 June 2017.
  30. ↑ а б в г д Izutsu, Toshihiko (2006). The Infidel (Kāfir): The Khārijites and the origin of the problem. The Concept of Belief in Islamic Theology: A Semantic Analysis of Imān and Islām. Tokyo: Keio Institute of Cultural and Linguistic Studies at Keio University. с. 1—20. ISBN 983-9154-70-2.
  31. ↑ Khan, Sheema (12 May 2018). Another battle with Islam's 'true believers'. The Globe and Mail. The Globe and Mail Opinion. Процитовано 19 April 2020.
  32. ↑ Hasan, Usama (2012). The Balance of Islam in Challenging Extremism (PDF). Quiliam Foundation. Архів оригіналу (PDF) за 2 August 2014. Процитовано 17 листопада 2015.
  33. ↑ а б Gallagher, Eugene V.; Willsky-Ciollo, Lydia, ред. (2021). Al-Qaeda. New Religions: Emerging Faiths and Religious Cultures in the Modern World. Т. 1. Santa Barbara, California: ABC-CLIO. с. 13—15. ISBN 978-1-4408-6235-9.
  34. ↑ а б Aydınlı, Ersel (2018). The Jihadists pre-9/11. Violent Non-State Actors: From Anarchists to Jihadists. Routledge Studies on Challenges, Crises, and Dissent in World Politics (вид. 1st). London and New York: Routledge. с. 65—109. ISBN 978-1-315-56139-4. LCCN 2015050373.
  35. ↑ а б в г д е ж и Moussalli, Ahmad S. (2012). Sayyid Qutb: Founder of Radical Islamic Political Ideology. У Akbarzadeh, Shahram (ред.). Routledge Handbook of Political Islam (вид. 1st). London and New York: Routledge. с. 9—26. ISBN 9781138577824. LCCN 2011025970.
  36. ↑ а б Polk, William R. (2018). The Philosopher of the Muslim Revolt, Sayyid Qutb. Crusade and Jihad: The Thousand-Year War Between the Muslim World and the Global North. The Henry L. Stimson Lectures Series. New Haven and London: Yale University Press. с. 370—380. doi:10.2307/j.ctv1bvnfdq.40. ISBN 978-0-300-22290-6. JSTOR j.ctv1bvnfdq.40. LCCN 2017942543.
  37. ↑ Lawrence Wright (2006). 2. The Looming Tower. Knopf. ISBN 0-375-41486-X.
  38. ↑ Giles, Howard, ред. (October 2019). Conspiratorial Narratives in Violent Political Actors' Language (PDF). Journal of Language and Social Psychology. SAGE Publications. 38 (5–6): 706—734. doi:10.1177/0261927X19868494. ISSN 1552-6526. Процитовано 3 January 2022. {{cite journal}}: |hdl-access= вимагає |hdl= (довідка)
  39. ↑ Scott Shane; Souad Mekhennet; Robert F. Worth (8 May 2010). Imam's Path From Condemning Terror to Preaching Jihad. The New York Times. Процитовано 13 May 2010.
  40. ↑ Robert Irwin, "Is this the man who inspired Bin Laden?" The Guardian (1 November 2001).
  41. ↑ Paul Berman, "The Philosopher of Islamic Terror", New York Times Magazine (23 March 2003).
  42. ↑ Out of the Shadows: Getting ahead of prisoner radicalization
  43. ↑ Trevor Stanley. The Evolution of Al-Qaeda: Osama bin Laden and Abu Musab al-Zarqawi. Процитовано 26 February 2015.
  44. ↑ Gibril Haddad, “Quietism and End-Time Reclusion in the Qurʾān and Hadith: Al-Nābulusī and His Book Takmīl Al-Nuʿūt within the ʿuzla Genre,” Islamic Sciences 15, no. 2 (2017): pp. 108-109)
  45. ↑ Peters, Rudolph (1996). Jihad in Classical and Modern Islam: A Reader. Princeton: Marcus Wiener. с. 150. ISBN 9004048545. Архів оригіналу за 18 October 2015. Процитовано 12 August 2015.
  46. ↑ R. Habeck, Mary (2006). Knowing the Enemy: Jihadist Ideology and the War on Terror. London: Yale University Press. с. 17—18. ISBN 0-300-11306-4.
  47. ↑ Haniff Hassan, Muhammad (2014). The Father of Jihad. 57 Shelton Street, Covent Garden, London WC2H 9HE: Imperial College Press. с. 77. ISBN 978-1-78326-287-8.
  48. ↑ Commins, David (2009). The Wahhabi Mission and Saudi Arabia. I.B.Tauris. с. 174.
  49. ↑ Commins, David (2009). The Wahhabi Mission and Saudi Arabia. I.B.Tauris. с. 156, 7.
  50. ↑ Fairfield, Hannah; Wallace, Tim; Watkins, Derek (21 May 2015). How ISIS Expands. The New York Times. New York City. Архів оригіналу за 23 May 2015. Процитовано 28 September 2020.
  51. ↑ а б Abou El Fadl, Khaled (2002). The Place of Tolerance in Islam by Khaled Abou El Fadl The Place of Tolerance in Islam. Beacon Press. с. 8–9. ISBN 9780807002292. Процитовано 21 December 2015. The guardians of the Islamic tradition were the jurists.
  52. ↑ The war against jihadists. Unsavoury allies. The Economist. 6 September 2014. Архів оригіналу за 26 August 2016. Процитовано 11 October 2016.
  53. ↑ Danny Postel; Laura Secor (Fall 2016). Theaters of Coercion: Review of 'Children of Paradise: The Struggle for the Soul of Iran'. Democracy Journal. № 42. Архів оригіналу за 14 October 2016. Процитовано 11 October 2016.
  54. ↑ see also: Smyth, Phillip (2 October 2013). Foreign Shia jihadists in Syria. abc.net.au. Архів оригіналу за 28 August 2016. Процитовано 11 October 2016.
  55. ↑ Are Shia Militias Jihadist?. magazine.zenith.me (англ.). 20 December 2017. Архів оригіналу за 19 September 2018. Процитовано 4 October 2019.
  56. ↑ Hamid, Shadi; Dar, Rashid (15 July 2016). Islamism, Salafism, and jihadism: A primer. Brookings Institution. Архів оригіналу за 12 October 2016. Процитовано 13 October 2016.
  57. ↑ а б в г Kadri, Sadakat (2012). Heaven on Earth: A Journey Through Shari'a Law from the Deserts of Ancient Arabia. London: Macmillan Publishers. с. 172—175. ISBN 978-0099523277.
  58. ↑ а б Gorka, Sebastian (3 October 2009). Understanding History's Seven Stages of Jihad. Combating Terrorism Center. Архів оригіналу за 4 March 2016. Процитовано 1 November 2015.
  59. ↑ а б в г д е ж и Ajjoub, Orwa (2021). The Development of the Theological and Political Aspects of Jihadi-Salafism (PDF). Lund: Swedish South Asian Studies Network (SASNET) at the Center for Middle Eastern Studies at Lund University. с. 1—28. ISBN 978-91-7895-772-9. Архів оригіналу (PDF) за 10 February 2021. Процитовано 6 July 2021.
  60. ↑ Lewis, Bernard (1988). The Political Language of Islam. Chicago: University of Chicago Press. с. 72. ISBN 0-226-47693-6.
  61. ↑ Khadduri, Majid (1955). 5. Doctrine of Jihad. War and Peace in the Law of Islam. Baltimore: Johns Hopkins University Press. с. 60. [Unlike the five pillars of Islam, jihad was to be enforced by the state.] ... 'unless the Muslim community is subjected to a sudden attack and therefore all believers, including women and children are under the obligation to fight—[jihad of the sword] is regarded by all jurists, with almost no exception, as a collective obligation of the whole Muslim community,' meaning that 'if the duty is fulfilled by a part of the community it ceases to be obligatory on others'. {{cite book}}: |access-date= вимагає |url= (довідка); |archive-url= вимагає |url= (довідка)
  62. ↑ а б Kadri, Sadakat (2012). Heaven on Earth: A Journey Through Shari'a Law from the Deserts of Ancient Arabia. London: Macmillan Publishers. с. 150—151. ISBN 978-0099523277.
  63. ↑ Lewis, Bernard (2003). The Assassins, a radical sect in Islam. Basic Books. с. xi–xii. ISBN 978-0786724550. Процитовано 13 October 2015.
  64. ↑ Edwards, Richard; Zuhur, Sherifa (12 May 2008). The Encyclopedia of the Arab-Israeli Conflict: A Political, Social, and. ABC-CLIO. с. 553. ISBN 978-1851098422.
  65. ↑ R. Habeck, Mary (2006). Knowing the Enemy: Jihadist Ideology and the War on Terror. London: Yale University Press. с. 42. ISBN 0-300-11306-4.
  66. ↑ McCoy, Terrence (12 August 2014). The calculated madness of the Islamic State's horrifying brutality. Washington Post. Процитовано 2 December 2015.
  67. ↑ Crooke, Alastair (30 August 2014). The ISIS' 'Management of Savagery' in Iraq. The World Post. Процитовано 2 December 2015.
  68. ↑ Hassan, Hassan (8 February 2015). Isis has reached new depths of depravity. But there is a brutal logic behind it. The Guardian. Процитовано 10 February 2015.
  69. ↑ McCoy, Terrence (12 August 2014). The calculated madness of the Islamic State's horrifying brutality. The Washington Post. Процитовано 1 September 2014.

     • Crooke, Alastair (30 June 2014). The ISIS' 'Management of Savagery' in Iraq. HuffPost.

     • Hassan, Hassan (8 February 2015). Isis has reached new depths of depravity. But there is a brutal logic behind it. The Guardian.
  70. ↑ Wright, Lawrence (16 June 2014). ISIS's Savage Strategy in Iraq. The New Yorker. Процитовано 1 September 2014.
  71. ↑ а б в Bunzel, Cole (18 February 2016). The Kingdom and the Caliphate: Duel of the Islamic States (PDF). Carnegie Papers. Washington, D.C.: Carnegie Endowment for International Peace. 265: 1—43. Архів оригіналу (PDF) за 28 March 2016. Процитовано 5 July 2021.
  72. ↑ а б в г д al-Saud, Abdullah K.; Winter, Charlie (4 December 2016). Abu Abdullah al-Muhajir: The Obscure Theologian Who Shaped ISIS. The Atlantic. Washington, D.C. Архів оригіналу за 12 June 2018. Процитовано 28 September 2020.
  73. ↑ а б в г Townsend, Mark (13 May 2018). The core Isis manual that twisted Islam to legitimise barbarity. The Guardian. London. Архів оригіналу за 9 June 2018. Процитовано 5 July 2021.
  74. ↑ а б Stout, Chris E. (2018). The Psychology of Terrorism. Terrorism, Political Violence, and Extremism: New Psychology to Understand, Face, and Defuse the Threat. Santa Barbara, California: Greenwood Publishing Group. с. 5—6. ISBN 978-1440851926. OCLC 994829038.
  75. ↑ Inside Jabhat al Nusra – the most extreme wing of Syria's struggle. 2 December 2012. Архів оригіналу за 4 April 2018. Процитовано 5 April 2018.
  76. ↑ Maggie Fick (14 June 2013). Egypt Brothers backs Syria jihad, slams Shi'ites. Reuters. Архів оригіналу за 24 September 2015. Процитовано 1 July 2017.
  77. ↑ Robert F. Worth (7 January 2014). Saudis Back Syrian Rebels Despite Risks. New York Times. Архів оригіналу за 19 May 2017. Процитовано 27 February 2017.
  78. ↑ Mark Hosenball (1 May 2014). In Iraq and Syria, a resurgence of foreign suicide bombers. The Economist. Архів оригіналу за 24 September 2015. Процитовано 1 July 2017.
  79. ↑ The Far Enemy: Why Jihad Went Global – Page 68, Fawaz A. Gerges – 2009 -
  80. ↑ Aging Early: Collapse of the Oasis of Liberties – Page 47, Mirza Aman – 2009
  81. ↑ Withdrawing Under Fire, Joshua L. Gleis – 2011

Література

  • Abbas, Tahir (2007). Islamic Political Radicalism: A European Perspective. Edinburgh University Press. ISBN 978-0-7486-2528-4.
  • Akbarzadeh, Shahram (2010). Islam and Political Violence: Muslim Diaspora and Radicalism in the West. I B Tauris & Co Ltd. ISBN 978-1-84511-473-2.
  • Al-Rasheed, Madawi (2009). Dying for Faith: Religiously Motivated Violence in the Contemporary World. I B Tauris & Co Ltd. ISBN 978-1-84511-687-3.
  • Coolsaet, Rik (2008). Jihadi Terrorism and the Radicalisation Challenge in Europe. Ashgate. ISBN 978-0-7546-7217-3.
  • Hegghammer, Thomas (2010). Jihad in Saudi Arabia: Violence and Pan-Islamism since 1979. Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-51858-1.
  • Hegghammer, Thomas (2015). "Classical" and "Global" Jihadism in Saudi Arabia. У Haykel, Bernard; Hegghammer, Thomas; Lacroix, Stéphane (ред.). Saudi Arabia in Transition: Insights on Social, Political, Economic and Religious Change. Cambridge University Press. с. 207—228. doi:10.1017/CBO9781139047586.014. ISBN 978-1-107-00629-4.
  • Lahoud, Nelly (2010). The Jihadis' Path to Self-destruction. C Hurst & Co Publishers Ltd. ISBN 978-1-84904-062-4.
  • Lohlker, Rüdiger, ред. (2013). Jihadism: Online Discourses and Representations. Vienna University Press. ISBN 978-3-8471-0068-3.
  • Lohlker, Rüdiger, ред. (2012). New Approaches to the Analysis of Jihadism. Vienna University Press. ISBN 978-3-89971-900-0.
  • Pargeter, Alison (2008). The New Frontiers of Jihad: Radical Islam in Europe. I B Tauris & Co Ltd. ISBN 978-1-84511-391-9.
  • Sageman, Marc (2008). Leaderless Jihad: Terror Networks in the Twenty-first Century. University of Pennsylvania Press. ISBN 978-0-8122-4065-8.
  • Sanchez, James (2007). Who's Who in Al-Qaeda & Jihadi Movements in South and Southeast Asia 19,906 Key Individuals, Organizations, Incidents, and Linkages. Lulu. ISBN 978-1-4303-1473-8.
  • Vertigans, Stephen (2007). Militant Islam: A Sociology of Characteristics, Causes and Consequences. Routledge. ISBN 978-0-415-41246-9.

Посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Джихадизм&oldid=37070826