Еріх Ерлінгер: відмінності між версіями
Створено шляхом перекладу сторінки «Эрлингер, Эрих» |
(Немає відмінностей)
|
Версія за 07:50, 19 грудня 2023
Еріх Ерлінгер | |
---|---|
нім. Erich Ehrlinger | |
Народження |
14 жовтня 1910[1] Гінген, Королівство Вюртемберг, Німецька імперія |
Смерть |
31 липня 2004[2] (93 роки) Карлсруе, Баден-Вюртемберг, Німеччина |
Країна |
Німецька імперія Третій Рейх ФРН |
Партія | Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини[1][3] |
Член | СА і СС[1] |
Звання | оберфюрер |
Нагороди |
Ця стаття в процесі редагування певний час. Будь ласка, не редагуйте її, бо Ваші зміни можуть бути втрачені. Якщо ця сторінка не редагувалася кілька днів, будь ласка, приберіть цей шаблон. Це повідомлення призначене для уникнення конфліктів редагування. Останнє редагування зробила користувачка Анна Мороз (внесок, журнали) о 07:50 UTC (248865 хвилин тому). |
Еріх Ерлінгер (нім. Erich Ehrlinger; 14 жовтня 1910, Гінген, Німецька імперія - 31 липня 2004, Карлсруе, Баден-Вюртемберг, Німеччина) - німецький юрист, оберфюрер СС, один з керівних співробітників Головного управління імперської безпеки, командир зондеркоманди 1b у складі айнзатцгрупи A, яка здійснювала масові вбивства у Прибалтиці, командир айнзацгрупи B.
Біографія
Народився 14 жовтня 1910 року в сім'ї бургомістра Кристіана Ерлінгера[de]. У 1928 році закінчив школу в місті Гайденгайм-ан-дер-Бренц. Того ж року вступив до Тюбінгенського університету, де вивчав право та державознавство. У 1930 році, після чотирьох семестрів у Тюбінгені, перевівся у Кільський університет, після одного семестру з 29 жовтня 1930 року навчався в Берлінському університеті[4].
15 травня 1931 року вступив до Штурмових загонів (СА). 1 червня 1931року вступив до НСРПН (квиток № 541195)[5][6]. 15 листопада 1932 року у званні трупфюрера очолив 15-ту роту СА. Ерлінгер був одним із нацистських активістів серед студентів у Тюбінгені. 8 березня 1933 разом з колегою Мартіном Зандбергером підняв прапор зі свастикою над будівлею університету[7]. 31 березня 1933 року склав державний юридичний іспит і як секретар вступив на роботу в окружний суд Тюбінгена[8][9].
У березні 1934 року Ерлінгер вирішив відмовитися від юридичної кар'єри та зосередився на діяльності штурмових загонів. Після проходження навчального курсу в офіцерській школі СА у Цоссені 1 березня 1934 року став керівником вищої школи СА у Тюбінгені і також був заступником директора спортивної школи СА під Роттенбургом[10]. 1 липня 1934 року очолив спортивну школу СА у замку Рінек у Нижній Франконії[11]. У жовтні 1934 року отримав посаду уповноваженого за освітою у СА[10].
У 1935 році у відділенні служби безпеки (СД) у Вюрцбурзі Ерлінгеру запропоноували роботу у відділі преси та друку[12]. 22 червня 1935 року у званні унтерштурмфюрера зараховано до лав СС (№ 107493). У вересні 1935 року переведено до головного відділення СД у Берліні, де працював під керівництвом Франца Зікса у відділі I 3 (справи преси та музеїв). У квітні 1937 року Зікс зробив Ерлінгера начальником штабу та своїм заступником у відділі II 1 («ідеологічна оцінка»). Ерлінгер безпосередньо брав участь у формуванні репресивної політики проти «ідеологічних супротивників», серед яких були євреї[13].
12 березня 1938 року після закінчення аншлюсу Австрії брав участь у створенні відділення СД у Відні. 21 жовтня 1939 року призначено начальником СД в айнзацкоманді 1 у Празі і також брав участь у створенні органів СД. За підтримки місцевої поліції Ерлінгер провів акцію «Решота», під час якої заарештували 6000 німецьких емігрантів і чеських «ворожих елементів»[14]. На початку вересня 1939 року під час вторгнення до Польщі Ерлінгер служив у штабі 4-ї айнзацгрупи. Після розформування підрозділу у листопаді 1939 року очолив відділення СД у Варшаві[15]. З 12 квітня до 14 серпня 1940 року проходив службу у військах СС і як військовий кореспондент брав участь у Французькій кампанії[16]. З серпня 1940 року у Норвегії разом з Вальтером Шталекером за особливим дорученням Генріха Гіммлера займався формуванням військ СС з норвезьких добровольців. У лютому 1941 року повернувся до Головного управління імперської безпеки (РСХА) у Берліні[17].
У червні 1941 став начальником зондеркоманди 1b у складі айнзацгрупи A. Айнзацгрупа A діяла в тилу групи армій «Північ». 28 червня зондеркоманда увійшла до Каунасу. Ще до вступу підрозділу литовські колабораціоністи провели єврейські погроми та зруйнували міську синагогу[17]. 5 липня підрозділ досяг литовського міста Даугавпілс, де вбили 185 євреїв, включно зі старими та жінками. За наказом Ерлінгера службовці зондеркоманди спільно з литовськими помічниками обшукали квартал Даугавпілса, зібрали чоловічу частину населення, відвели до парку на околиці міста та групами доставляли до заздалегідь викопаних ям, де вбивали їх пострілом у потилицю з пістолета[18]. Ерлінгер особисто контролював розстріли. У звіті від 16 липня у РСХА зондеркоманда повідомила про 1150 євреїв, розстріляних у Даугавпілсі. У період з жовтня до грудень 1941 року зондеркоманда спільно з іншими підрозділами поліції безпеки знищила 6624 особи[18].
9 грудня 1941 року став командиром поліції безпеки та СД у Києві. Ерлінгер особисто був присутній під час страт і вважав, що всі співробітники його відомства повинні брати в них участь[19]. В одному випадку він сам узяв до рук зброю і взяв особисту участь у розстрілі, оскільки вважав, що розстріл, на його думку, проводиться надто повільно[19]. Влітку 1943 року з табору Михайлівка під Києвом змогли втекти кілька ув'язнених. Ерлінгер наказав в'язням табору вишикуватися і через перекладача повідомив, що за втікачів кілька з них буде розстріляно. Згідно зі свідченнями свідка, серед ув'язнених піднялося хвилювання, після чого Ерлінгер дістав пістолет і різко випустив весь магазин патронів у натовп людей[19].
6 вересня 1943 року переведено до Білорусі, де став керівником поліції безпеки та СД у Мінську та командиром айнзацгрупи B[16]. Наприкінці жовтня 1943 року Ерлінгер наказав розстріляти 4500 жителів Мінського гетто, які залишилися живими, або знищити їх у газвагенах[19].
1 квітня 1944 року став керівником 1-го управління РСХА з кадрових й організаційних питань[20]. 9 листопада 1944 року підвищено Генріхом Гіммлером до оберфюрера СС[16].
Після війни у Фленсбурзі потрапив до британського полону, проте був відпущений вже 7 червня 1945 року, оскільки представився унтерофіцером вермахту Еріхом Фрешером[21]. Ерлінгер працював у сільському господарстві у Шлезвіг-Гольштейні і з жовтня 1945 року жив у Роті під Нюрнбергом. У 1950 році переїхав разом з сім'єю до Констанца, де працював адміністратором у казино. У 1952 році одружився вдруге та перестав користуватися чужим ім'ям. З 1954 року був головою представництва Volkswagen у Карлсруе[20]. 10 грудня 1958 року заарештовано та поміщено до слідчого ізолятора. Суд над Ерлінгером проходив у Карлсруе з 16 жовтня до 20 грудня 1961 року. 20 грудня 1961 року за допомогу у вбивстві у 1045 випадках земельний суд засудив його до 12 років ув'язнення у в'язниці суворого режиму та позбавлення цивільних прав строком на 5 років. Прокуратура подала апеляцію до Федерального верховного суду ФРН, у результаті чого 28 травня 1963 справу направлено на новий розгляд, а колишній вирок скасовано[22]. У жовтні 1965 року звільнено за станом здоров'я. 3 грудня 1969 року Ерлінгера визнано недієздатним, і справу проти нього припинено. Помер 31 липня 2004 року у Карлсруе[23].
Література
- Основна
- Ernst Klee[de]. Das Personenlexikon zum Dritten Reich: Wer war was vor und nach 1945. — Frankfurt am Main : Fischer Taschenbuch Verlag, 2007. — ISBN 978-3-596-16048-8.
- Peter Stadlbauer. Vater und Sohn Ehrlinger. Politik, Weltanschauung und strafrechtliche Verfolgung zweier NS-Belasteter aus Ostwürttemberg: Christian und Erich Ehrlinger // Täter — Helfer — Trittbrettfahrer. NS-Belastete von der Ostalb / Wolfgang Proske[de]. — 2. Auflage. — Gerstetten : Kugelberg, 2016. — ISBN 978-3-945893-05-0.
- Michael Wildt[de]. Erich Ehrlinger: Ein Vertreter «kämpfender Verwaltung» // Karrieren der Gewalt. Nationalsozialistische Täterbiographien / Klaus-Michael Mallmann, Gerhard Paul. — Darmstadt : WBG, 2004. — ISBN 3-534-16654-X.
- Hans-Heinrich Wilhelm. Die Einsatzgruppe A der Sicherheitspolizei und des SD 1941/42. — Frankfurt am Main : P. Lang, 1996. — ISBN 3631496400.
- Додаткова
- Michael Wildt. Generation des Unbedingten. Das Führungskorps des Reichssicherheitshauptamtes. — Hamburg : Hamburger Edition, 2003. — ISBN 3-930908-75-1.
- Peter Stadlbauer. Eichmanns Chef: Erich Ehrlinger. Exzellente SS-Karriere und unterbliebene strafrechtliche Sühne. Eine Fallstudie. — Wien, 2005. — 9 Juni.
- Christian Ingrao[de]. Hitlers Elite. Die Wegbereiter des nationalsozialistischen Massenmordes. — Berlin : Propyläen Verlag, 2012. — ISBN 978-3-549-07420-6.
- ↑ а б в Dienstaltersliste der Schutzstaffel der NSDAP, Stand vom 1. Dezember 1936 — 1936.
- ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #128804408 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ Braunbuch: Kriegs- und Naziverbrecher in der Bundesrepublik: Staat, Wirtschaft, Armee, Verwaltung, Justiz, Wissenschaft — 1968.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 95.
- ↑ Wilhelm, 1996, S. 478.
- ↑ French L. MacLean. The Field Men: The SS Officers who Led the Einsatzkommandos--the Nazi Mobile Killing Units. — Atglen : Schiffer Publisching, 1999. — P. 53. — ISBN 9780764307546.
- ↑ Wildt, 2004, S. 77.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 96.
- ↑ Wildt, 2004, S. 78.
- ↑ а б Stadlbauer, 2016, S. 97.
- ↑ Jens Hoffmann. Das kann man nicht erzählen: «Aktion 1005», wie die Nazis die Spuren ihrer Massenmorde in Osteuropa beseitigten. — Hamburg : Konkret Verlag, 2008. — ISBN 9783930786534.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 98.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 99.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 102.
- ↑ Klaus-Michael Mallmann, Jochen Böhler, Jürgen Matthäus. Einsatzgruppen in Polen: Darstellung und Dokumentation. — Darmstadt : WBG, 2008. — ISBN 978-3-534-21353-5.
- ↑ а б в Wilhelm, 1996, S. 479.
- ↑ а б Wildt, 2004, S. 79.
- ↑ а б Wildt, 2004, S. 80.
- ↑ а б в г Wildt, 2004, S. 81.
- ↑ а б Klee, 2007, S. 128.
- ↑ Lfd.Nr.526a LG Karlsruhe 20.12.1961 // Justiz und NS-Verbrechen: Sammlung deutscher Strafurteile wegen nationalsozialistischer Tötungsverbrechen 1945-1966 / C.F. Rüter, D.W. de Mildt. — Amsterdam : Amsterdam University Press, 2013. — ISBN 9789089644954.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 118.
- ↑ Stadlbauer, 2016, S. 119.