Інфінітив

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Інфінітив (від лат. infinitivus — невизначений, неозначений) або дієйме́нник — початкова форма дієслова . В індоєвропейських мовах інфінітив являє форму віддієслівного імені, яке перейшло у дієслівну парадигму. Історично, інфінітив називав дію як таку. Він може мати вид (взути — взувати), стан (бити — битися), відносний час (лат. laudare «хвалити (зараз)», laudavisse «хвалити (у минулому)», laudaturum esse «хвалити (у майбутному)» та, зрідка, особу та число (португал. falar «говорити», 1-а особа однини, falar-es «говорити», 2-а особа однини). Інфінітив бере участь в утворенні особових аналітичних форм (буду читати, фр. je vais lire).

У реченні інфінітив здебільшого відіграє роль присудка: хлопець буде гратися. Іноді він використовується на позначення підмета та присудка (куритишкодити здоров’ю), частини присудка (його мрія — поїхати до Африки), обставини мети (пішов прогулятися), означення (я розповів про своє бажання відвідати місто).

В англійській мові інфінітив може мати суб’єктивну співвідносність: It’s ridiculous for me to be consoling you «це смішно, що я тебе заспокоюю» (буквально: «це смішно для мене тебе заспокоювати»); I sent a boat for them to come home «я послав їм човна, щоб вони повернулися додому» (буквально: «я послав човна для них приїхати додому»). Схожі конструкції існують і у французькій, іспанській, німецькій мовах: фр. Je les ai vu rire «я бачив, як вони сміялися» (буквально: «я бачив їх сміятися»).

Інфінітиву властиві особливі показники — закінчення або придієслівні частки. В українській це закінчення –ти (-ть): ходити, відзначити, пекти; у французькій — закінчення –er, -ir або –re: cacher, mourir, joindre; в англійській — придієслівна частка to: to be, to smell, to facilitate.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Півторак Г. П. Морфологія інфінітива в східнослов’янських мовах: (Пор.-істор. нарис). – К.: Наук. думка, 1974. – 144 с.