Бретань (герцогство)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Герцогство Бретань
фр. Duché de Bretagne

герцогство
Flag of None.svg
9391532


Pavillon royal de France.svg
Special-guidon-breton.png COA fr BRE.svg
Прапор Бретані Герб Бретані
Девіз
Скоріше смерть, ніж ганьба
County of Nantes-ru.jpg
Феодальні володіння Бретані в 1154 році
Столиця Ренн
Мова(и) бретонська, галльська, французька, латина
Площа 31850 км²
Форма правління Монархія
Династія 931937: Нормандська династія
937990: Нантский дом
9801066: Реннский дом
10661156: Корнуайський дім
11561181: Дім де Пентьєвр
11811203: Плантагенети
12031221: Дім де Туар
12131341: Дім де Дре
13411365: Дім де Пентьєвр
13411514: Дім де Монфор-л'Аморі
15141559: Валуа
Історія
 - Падіння королівства Бретань. Привласнення Вільгельмом I Нормандським титулу герцога Бретані 930-ті
 - Битва під Траном. Остаточне захоплення Бретані норманами 939
 - Об’єднання герцогства з королівством Франція 1532
Спадкоємність
Королівство Бретань
Королівство Франція

Герцогство Бретань (фр. Duché de Bretagne) — феодальне володіння на північному заході Франції, землі якого розташовувались первинно на території історичної області, а згодом увійшли до складу сучасного французького регіону Бретань. Правителі носили титул герцогів. Королівство Бретань захопили нормани, але 939 року бретонці їх прогнали й утволилося герцогство Бретань. У 1559 році герцогство об’єдналось із королівством Франція.

Географія[ред.ред. код]

Розташування Бретані на карті Франції

Герцогство Бретань займало територію, на якій розташовано сучасний французький регіон Бретань. Традиційно герцогство Бретань поділялось на такі провінції (області, «країни»), що відповідають єпархіям: у Нижній Бретані (фр. Breizh Izel) розташовувались області Леон, Трегор, Корнуай і Ваннська область (фр. Vannetais), натомість у Верхній Бретані (фр. Breizh Uhel) знаходились область Сен-Бріє, область Сен-Мало, область Доль, Реннська область і Нантська область [1]. У цих областях правили знатні феодали чи духовенство.

Історія[ред.ред. код]

Утворення герцогства[ред.ред. код]

Після смерті 907 року короля Алена I Великого королівство Бретань упало під ударами норманів. У 913-931 роках Бретань зайняли нормани на чолі Рагенольда (Рогнвальда), Фелекана та Інкона. У 931 році Ален Крива Борода та Юдікаель Беранже, граф де Ренн намагались звільнити Бретань, але безуспішно. У 931937 роках Вільгельм Довгий Меч, герцог Нормандії, завоював області Котантен і Авраншен та привласнив собі титул герцога Бретані.

Управління герцогством Другим Нантським домом[ред.ред. код]

Ален II Крива Борода, онук за материнською лінією Алена I Великого, прагнув відновити зруйновану норманами Бретань, однак коштів на це у нього було небагато. Окрім того, герцогство Бретань значно зменшилось за розмірами у порівнянні з королівством за правління Саломона. Ален був змушений відмовитись від Котантена, Авранша й західного Мену. У 952 році герцог Ален II помер, так і не встигнувши здійснити всі свої плани. Новим герцогом Бретані став його старший син, Дрого. [2]

Смерть Дрого 958 року в Анжері за загадкових обставин викликала хвилювання у Бретані. Дехто вбачав у вбивстві руку Фулька II Анжуйського [2], який став графом Нанта з 958 року до своєї смерті. Жителі Нанта, звинувачуючи Фулька у вбивстві Дрого, підбурили повстання й обрали собі за графа позашлюбного сина Алена II на ім’я Гоель. [2]

Того ж 981 року помер єпископ Нанта Готьє, і брат Гоеля, Гюереш, вирушив у Тур для рукопокладання в цей сан. Однак поки брат перебував у від’їзді, Гоеля I було вбито за вказівкою Конана, графа Ренна, і Гюерешу довелось повернутись і прийняти на себе титули графа Нанта й герцога Бретані. [2]

Для того, щоб боротись проти Конана I, якого підозрювали в організації убивства Гоеля, Гюереш уклав союз із герцогом Аквітанії Гільйомом IV. За сім років після убивства Гоеля I Конан, остерігаючись спрямованого проти нього Нантсько-Анжуйського союзу, організував отруєння Гюереша. [2]

Після смерті герцога Гюереша його володіння успадкував малолітній син Ален. Хто був його опікуном — невідомо. Але вже 990 року Ален помер від хвороби, після чого Конану вдалось захопити Нант і привласнити собі титул герцога Бретані. [2]

Захоплення герцогства Реннським домом[ред.ред. код]

Невдовзі Конану довелось стикнутись із графом Анжу Фульком III Неррою, який проголосив себе захисником інтересів Нантського дому. 27 червня 992 року Фульк розбив Конана у другій битві під Конкереєм, причому сам Конан загинув. Герцогство Бретань і графство Анжу перейшло до його старшого сина Жоффруа I.

У 1008 році Жоффруа I помер, коли повертався з паломництва з Рима. Він залишив двох малолітніх синів — Алена, герцога Бретані та Еона, графа Пентьєвра, доручивши над ними опіку Річарду II, Нормандії.

У 1040 році Ален III був отруєний норманами. [3] Оскільки його єдиний син Конан був ще неповнолітнім, то регентом герцогства став молодший син Жоффруа I Ед, якому було передано графство Пентьєвр у якості апанажу. Конан II не лишив законних спадкоємців, після чого герцогом Бретані було проголошено Гоеля II, першого представника дому де Корнуай на троні герцогів Бретані.

Правління графів Корнуаю[ред.ред. код]

Гоель II де Корнуай був чоловіком Гавіси, дочки герцога Алена III й сестри Конана II. Його батьком був Ален, граф Корнуаю, а матір’ю — Юдит, графиня Нанта. Його шлюб із Гавісою відбувся 11 грудня 1066 року, й він також був офіційно коронований герцогом Бретані, після чого Гоель і його нащадки отримали права на герцогство.

Історичні провінції Бретані

Йому спадкував 13 квітня 1084 року старший син Ален, натомість графство Нант перейшло до його другого сина Матьє. У 1103 році останній помер, і графство перейшло до Алена IV. Той помер 13 жовтня 1119 року. Наступним герцогом став Конан III, син Алена IV.

Однак перед своєю смертю 1148 року Конан III позбавив спадку свого сина Гоеля III та призначив своїм наступником свого онука Конана IV [4], сина його дочки Берти й Алана Чорного, графа Річмонда. Конан IV правив під регентством свого зятя Еона де Пороет, другого чоловіка Берти. Гоель III оскаржував права на герцогство у Конана IV й останній був змушений переховуватись в Англії. У 1156 році Генріх II, король Англії, знову призначив на престол герцогства Бретань Конана IV.

Герцогство Бретань у 1156—1221 роках[ред.ред. код]

Бретань у складі Анжуйської імперії

Під час заворушень і повстань серед дворянства Бретані, Конан IV попрохав надати йому підтримку короля Генріха II. Останній погодився, за умови, якщо дочка Конана Констанція вийде за його сина Жоффруа. Під тиском Генріха II Конан IV був змушений зректись престолу 1166 року. Генріх II оголосив себе герцогом Бретані, і герцогство приєдналось до Анжуйської імперії. Позиції Генріха II в Бретані особливо посилились 1181 року, коли його син Жоффруа одружився з Констанцією, після чого Генріх передав йому герцогство. Починаючи з герцога Жоффруа II, герцоги Бретонські складали омаж королю Франції за свій лен — герцогство Бретань.

Жоффруа II спадкував його син Артур I. Коли Артуру I було шістнадцять, його захопив та ув’язнив у Руані, а згодом убив, за допомогою своєї матері Елеонори Аквітанської рідний дядько, Іоанн Безземельний [5].

Дім де Дре[ред.ред. код]

П'єр I Моклерк де Дре був троюрідним братом короля Франції Людовіка VIII. Попри те, що він був королівського походження, як представник молодшої гілки П'єр не мав великих перспектив. Проте королю Франції потрібен був лояльний правитель Бретані. Заплутана династична ситуація після смерті Артура, дозволила королю Франції Філіп II Августу, у 1212 році видати спадкоємицю Артура Алікс, дочку опікуна Артура Гі де Туара, за свого родича П'єра Моклерка де Дре. У 1213 році П'єр став герцогом Бретані.

Герб П'єра Моклерка

Йому вдалось вивести Бретань з-під впливу Англії та Франції. За рік він захопив графство Пентьєвр, привласнивши собі титул графа у цій області. Передавши 1237 року владу в герцогстві наступникам П'єр вирушив у сьомий хрестовий похід, де був захоплений у полон 6 квітня 1250 року. Він помер у морі під час повернення до Європи.

Черговий герцог Жан I Рудий помер 1286 року, передавши герцогство старшому сину Жану II. У 1297 році Жан II став першим герцогом Бретані, що був пером Франції [6]. Як родич короля Англії Едуарда I він був призначений загальним капітаном Аквітанії та захищав цю область від армії короля Франції, якою командував Карл Валуа. Жан II вів тільки оборонну війну, і Бретань була захоплена. У 1305 році Жан II вирушив у Ліон на інтронізацію папи римського Клемента V, але, беручи участь у цій церемонії, його вбила стіна, що впала.

Йому спадкував син Артур II. Він склав омаж за віконтство Лімож королю Франції. У свою чергу Артур II передав Бретань своєму старшому сину Жану III Доброму, а графство Пентьєвр перейшло до його другого сина Гі. Бездітний Жан III помер в Кані 13 квітня 1341 року під час повернення з Фландрії. [7]

Війна за Бретонську спадщину[ред.ред. код]

У 1341 році почалась війна за Бретонську спадщину, спричинена претензіями французького короля на герцогство Бретань. Вона почалась по смерті герцога Жана III, який не залишив спадкоємців. Жанна де Пентьєвр, дочка Гі де Пентьєвра, брата Жана III, і Жанна Фландрська, дружина герцога Жана IV, оскаржували одна в одної право спадкування та, в решті решт, спонукнули своїх чоловіків, Жана II де Монфора й Карла де Блуа заявити свої права на герцогство. У той час Англія та Франція вже кілька років перебували у стані конфлікту (Столітня війна почалась 1337 року). Едуард III проголосив себе королем Франції, і Жан де Монфор склав омаж йому. А Карл де Блуа присягнув у вірності своєму дядьку, Філіпу VI.

У 1341 році французи взяли в полон Жана де Монфора й віддали герцогство Карлу де Блуа, але 1342 року Едуард III висадився в Бресті. Жана де Монфора ув’язнили, Жанна Фландрська збожеволіла. У 1343 році було укладено перемир’я.

Status quo зберігався аж до поразки французів у битві під Орою 1364 року. Перемога про англійської партії дозволила у 1365 році укласти Герандську угоду, яка зробила законним спадкоємцем Жана IV Хороброго, сина Жана II де Монфора. Жан у свою чергу підписав союзну угоду з Англією.

Правління у Бретані Монфорів[ред.ред. код]

Герб Жана IV де Монфора

Після затвердження титулу герцога Бретані, Жан IV правив спокійно, тільки стикнувшись із повстанням Олів'є де Кліссона. Герцоги Бретані з дому де Монфор складали омаж королю Франції за графство Монфор-л'Аморі. Жан IV помер 1399 року, передавши титул своєму сину Жану V Мудрому. Його старший син, Франсуа Коханий, успадкував Бретань після смерті батька 1442 року, але сам не лишив спадкоємців. Він помер за вісім років після смерті батька, у 1450 році, й герцогом Бретані став його молодший брат П'єр II Простий.

Наступним герцогом Бретані став син Жана IV Артур III, коннетабль Франції. За рік, у грудні 1458 року він помер у Нанті й був похований у міському соборі. Після його смерті спадкоємцем герцогства виявився Франциск II, син Річарда, графа Етампа, Манта, Бенона і Вертю. У 1488 році Франциск помер, і герцогинею стала його малолітня дочка Анна.

Приєднання до Франції[ред.ред. код]

Карта Франції у 1477 році

Коли почалась боротьба за Бретонську спадщину, Максиміліан I, імператор Священної Римської імперії, втрутився до цього конфлікту на боці герцогині Анни, яку обіцяли йому за дружину. На боці Максиміліана й Анни виступили також Англія та Кастилія.

Герцогиня Анна

Ще за життя батька Анни Бретонської, герцога Бретані Франциска II, Максиміліан отримав офіційну згоду на шлюб. 19 грудня 1490 року в Ренні відбулось його весілля за довіреністю з Анною Бретонською, однак сам Максиміліан, зайнятий вирішенням проблем з Угорським королівством, до Бретані не поспішав. Цим скористалась Анна де Боже, регентша при королі Франції Карлі VIII, зарученому з малолітньою дочкою Максиміліана. Не бажаючи, щоб Бретань дісталась Максиміліану й поки він не прибув до Бретані для завершення шлюбу, Анна й Карл наважились на похід у герцогство під приводом, що король є сюзереном Бретані, й герцогиня зобов’язана взяти у нього дозвіл на шлюб. Похід очолив молодий король. Він захопив Ренн і зажадав від Анни стати його дружиною. Шлюб було укладено 6 грудня 1491 року в замку Ланже на Луарі, після чого Бретань увійшла до складу французького королівства [8] [9] [10].

Цей шлюб викликав обговорення усією Європою. В тому числі був невдоволений і папа римський Інокентій VIII, оскільки Карл не чекав дозволу на розрив попередніх заручин із Маргаритою. Ображений Максиміліан звинуватив Карла у безчесті й постарався, щоб дурна слава про французького короля розповсюдилась усюди. При цьому йому довелось відмовитись від війни проти Франції, оскільки імперські князі відмовились фінансувати його особисту помсту. Однак Максиміліану вдалось повернути Франш-Конте, розгромивши французів під Санлісом 1493 року, але розвинути свій успіх він не зміг. За Санліським миром Карл був змушений визнати це завоювання, окрім того Франція офіційно визнала права Габсбургів на правління в Нідерландах [8].

Бретонське герцогство таким чином опинилось в особистій унії з французькою короною, однак, зберегло відокремленість від королівського домену, Анна в якості його чинної герцогині управляла ним самостійно.

Герцогиня Клод

Після смерті 1498 року Карла VIII, щоб не допустити розірвання унії його спадкоємець Людовік XII також вступив до шлюбу із вдовою Анною Бретонською (з першою дружиною Жанною, Людовік розлучився з дозволу папи Олександра VI). Дочка від цього шлюбу, Клод, що стала герцогинею Бретані після смерті Анни, була видана заміж за двоюрідного племінника Людовіка XII, Франциска, графа Алансона, який у 1515 році успадкував французький престол під ім’ям Франциска I, зробивши його тем самим також герцогом. Франциск передав герцогство своєму сину Франциску III у 1524 році після смерті його матері Анни. [11]

1532 року Франциск I, використовуючи військову силу, домігся від бретонського парламенту видання акту про нерозривність унії між французькою короною та герцогством Бретань. Бретань, таким чином, була фактично перетворена на французьку провінцію, однак зберегла внутрішнє самоврядування. У Бретані продовжував діяти станово-представницький орган — Штати Бретані, що завідував в тому числі й питаннями оподаткування.

У 1536 році Франциск III помер. Герцогство Бретань перейшло до другого сина короля Франциска I Генріха II, що став королем Франції після смерті Франциска I у 1547 році. Титулярним герцогом Бретані був до сходження на престол 1559 року після смерті Генріха II його син Франциск II.

Феодальні володіння на території герцогства[ред.ред. код]

До складу герцогства входила низка феодальних володінь, що були васалами бретонських герцогів. Після приєднання Бретані до французької корони деякі з них самі отримали статус герцогства. [12]

Графства
Віконтства
Сеньйорії
Церковні володіння

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. «DOUARONIEZH BREIZH». geobreizh.com (br). Архів оригіналу за 2013-07-15. Процитовано 2011-10-07. 
  2. а б в г д е La chronique de Nantes (570 environ-1049)
  3. Ордерік Віталій. Ecclesiastical History.
  4. Починаючи з Конана IV, герцоги Бретані складали омаж за володіння графством Річмонд
  5. Martin Aurell. «Introduction: pourquoi la débâcle de 1204?», in Martin Aurell et Noël-Yves Tonnerre éditeurs. Plantagenêts et Capétiens, confrontations et héritages, colloque des 13-15 mai 2004, Poitiers. Brepols, 2006, Turnhout. Collection Histoires de famille. La parenté au Moyen Âge.
  6. Christophe Levantal, Ducs et pairs et duchés-pairies laïques à l'époque moderne (1519—1790), Paris, 1996
  7. Célestin Hippeau, L’abbaye de Saint-Étienne de Caen, 1066—1790, Caen, A. Hardel, 1855; p. 104
  8. а б Грессінг З. Максиміліан I. стор. 103—110
  9. Émile Gabory, L’Union de la Bretagne à la France: Anne de Bretagne, duchesse et reine, Plon, 1941, 286 pages
  10. Louis Mélennec, Le Rattachement de la Bretagne à la France, Université Paris IV, Mémoire de DEA, 2001
  11. Joël Cornette, Histoire de la Bretagne et des Bretons, Seuil, 2005
  12. «BRITTANY». Foundation for Medieval Genealogy (англійською). Архів оригіналу за 2013-07-15. Процитовано 2011-10-07. 

Джерела[ред.ред. код]

  • La chronique de Nantes (570 environ-1049) / Présentée et annotée par René Merlet. — Paris: 1996.
  • Chédeville André, Guillotel Hubert. La Bretagne féodale XIe-XIIIe siècle. — Editions Ouest France, 1987.
  • André Chédeville & Noël-Yves Tonnerre La Bretagne féodale XI—XIII. Ouest-France Université Rennes (1987)
  • Étienne Gasche, Petite histoire des Rois et Ducs de Bretagne, éditions Yoran Embanner, 2006.
  • Émile Gabory, L’Union de la Bretagne à la France: Anne de Bretagne, duchesse et reine, Plon, 1941
  • Joël Cornette, Histoire de la Bretagne et des Bretons, Seuil, 2005
  • «DUKES of BRITTANY». Foundation for Medieval Genealogy (англійською). Архів оригіналу за 2013-07-15. Процитовано 2011-10-07. 
  • «Genealogy of the Dukes of Brittany». genealogy.euweb (англійською). Архів оригіналу за 2013-07-15. Процитовано 2011-10-07. 
  • «Drapeau breton». lexilogos.com (французькою). Архів оригіналу за 2013-07-15. Процитовано 2011-10-07.