Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Вільнюс

ВІЛЬНЮС

(лит. Vilnius, рос. Вильна, польс., нім. Wilna/о) – місто, столиця Литов. Республіки. Розташов. біля злиття річок Няріс (Вілія) і Вільня (остання дала назву місту). Нас. 542,3 тис. осіб (2001; литовців – 57,8 %, поляків – 18,7 %, росіян – 14 %, українців – 1,3 %). Тут працює Сейм, уряд, знаходиться резиденція президента республіки.

На первісній тер. міста розкопано поселення 4 тис. до н. е. Перша писемна згадка про в. міститься в посланнях вел. кн. литов. Гедиміна, в них в. називається столицею вел. князя.

У 13–14 ст. тут (біля злиття річок на пл. 4 га) побудовано три замки. З часів Гедиміна Верхній і Нижній замки стали резиденцією правителів Великого князівства Литовського (ВКЛ). За замки боролися в роки князівських міжусобиць 1345, 1381–92. 1365– 1402 ними намагався оволодіти Тевтонський орден. 1390 під час осади згорів дерев’яний Кривий замок. Після цих подій і до 1655 іноз. війська не вступали до замків. У Нижньому замку знаходився палац великих князів литов. (після пожежі 1520 відбудований в стилі ренесансу, знесений на поч. 19 ст.) і катол. кафедральний собор (1387, сучасний вигляд кін. 18 ст.), а також з 1413 резиденція вільнюського воєводи та місц. адміністрації. Тут збирався сейм ВКЛ, діяли з 1566 земський суд і гродський суд, з 1588 Головний литовський трибунал. Після Люблінської унії 1569 замки зберігали статус столиці, але оскільки держ. функції ВКЛ значно звузилися, то замки почали занепадати. Збереглися кафедральний собор і залишки Верхнього замку (нині на місці палацу великих князів проводяться археол. розкопки).

Міське поселення в. починає формуватися з 13 ст. на лівому березі р. Няріс. У 14–15 ст. воно розростається вздовж доріг на Полоцьк (нині Білорусь), Новгород Великий, Мінськ (нині Білорусь), Москву, Луцьк–Львів–Крим, Гродно (нині Білорусь) – Краків (Польща), Каунас (Литва) – Кенігсберг (нині м. Калінінград, РФ) – Данціг (нині м. Гданськ, Польща). Побудована на поч. 16 ст. міська стіна охоплювала пл. 100 га, стільки ж займали передмістя. Мешкало бл. 20 тис. жителів. Серед них – литовці, вихідці з Русі («Руський кінець» відомий вже в кін. 14 ст.) та з нім. прибалт. міст (Німецька вулиця існувала з 15 ст.), татари (з кін. 14 ст.), мешканці Польщі і євреї (кагал юридично оформився 1636). Таким же строкатим був і конфесійний склад: до 1387 переважали язичники, до 1323 оселилися францисканці, в часи правління Ольгерда з’явилися правосл. церкви (див. Православ’я). Після хрещення Литви 1387 в. став центром катол. єпархії (див. Католицизм), були побудовані численні катол. монастирі (бернардинців, бернардинок, домініканців та ін.), кафедральний собор, приходський костел св. пророка Іоанна Хрестителя, костели монастирів. Важливим центром правосл. к-ри залишалися монастир Св. Духа та правосл. церкви в.

1387 міщани одержали право на самоврядування, т. зв. магдебурзьке право. Управління здійснювалося Радою, яка складалася з литов.-катол. і рус.-правосл. частин, і війтом, якого призначав вел. князь. При владі знаходився патриціат, 1536 середні прошарки нас. утворили своє представництво з 60 мужів, які мали право контролювати Раду. Проте та чи ін. частина міста й передмістя були або в підпорядкуванні вел. князя (його місц. адміністрації), або катол. єпископа з капітулом, або правосл. архімандрита чи окремих вельмож. У цих юридиках (присудах) діяло земське право. В 17–18 ст. кожен мешканець міста мав сплачувати податки за одним із 5 списків: «магдебурзьке місто», «замковий присуд», «єпископа присуд», «архімандрита присуд», «єврейського кагалу присуд».

В. знаходився на перехресті торг. шляхів Зх. і Сх. Європи. Торгівля була джерелом багатства міста. Ольгерд звільнив купців від мита на всій тер. князівства. В січ. і серп. тут відбувалися великі ярмарки. У в. зустрічалися купці зі Львова, Кам’янця (нині м. Кам’янець-Подільський), Києва, міст Польщі, Антверпена (нині Бельгія), Риги (нині Латвія), Новгорода Великого, Стамбула, Нюрнберга (Німеччина) та ін. Розвивалися ремесла, від кін. 15 ст. почали виникати цехи (на серед. 17 ст. їх було бл. 40).

Політика ВКЛ відзначалася реліг. толерантністю. В столиці у серед. 16 ст. під впливом Реформації утворилися общини лютеран (див. Лютеранство), кальвіністів (див. Протестантизм), аріан (див. Аріанство). У 30-х рр. 16 ст. у місті працювала друкарня Франциска Скорини. Правосл. нас. об’єдналося в братство, яке діяло при Свято-Троїцькому, а потім Свято-Духівському монастирі (див. Віленський Святого Духа монастир), воно мало свою школу, друкарню, яка видавала полемічну та навч. літ. В. відіграв велику роль у розвитку «руської» (укр.-білорус.) к-ри кін. 16 ст. – 20–30-х рр. 17 ст. 1569 запрошений орден єзуїтів, який 1570 заснував колегіум (з 1579 – акад.; див. Вільнюський університет). Після Берестейської церковної унії 1596 утворилася община унійців, діяв чернечий орден василіан. Реліг. полеміка та інтелектуальні змагання 2-ї пол. 16 – 1-ї пол. 17 ст. сприяли поширенню книговидання (друкарні Академії, Мамоничів, Карцана, василіан та ін.). У 17 – 1-й пол. 18 ст. розвивалися в стилі бароко арх-ра, мист-во та літ.

Розвиток в. був спочатку уповільнений внаслідок зміни торг. кон’юнктури в Зх. Європі та звуження столичних функцій міста після Люблінської унії 1569, а згодом перерваний через війни серед. 17 ст. Після захоплення міста рос. військами (1655) воно було пограбоване й розорене, розпочалася епідемія чуми. Великі втрати в. зазнав під час Північної війни 1700–1721 і епідемії чуми 1710– 11, пожеж 1748 і 1749. Місто не раз відновлювалося, прибували нові мешканці. У 2-й пол. 18 ст. внаслідок культивування ідей Просвітництва (див. Просвітництва доба), реформи ун-ту, розвитку книговидання в. перетворився на значний культ. центр регіону. Нас. міста брало активну участь у міщанському русі Речі Посполитої під час 4-літнього сейму. 1794 в. був центром повстання у ВКЛ. Міщани організовували загони нац. гвардії і протистояли рос. військам.

Після 3-го поділу Польщі 1795 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Литва відійшла до Російської імперії. в. став губернським містом. Проте діяльність ун-ту, Археол. комісії та її Музею старовини, численних підпільних антирос. орг-цій (філомати з участю А.Міцкевича та ін.), участь вільнюсців у польському повстанні 1830–1831 і польському повстанні 1863–1864 зберегли за в. значення центру громад.-політ. і культ. життя земель колиш. ВКЛ. Однак репресії царського уряду після придушення повстань (закриття ун-ту 1832 й Археол. комісії 1855, заборона друку литов. мовою латинкою 1864 та ін.) негативно позначилися на розвитку міста.

В останні десятиліття 19 ст. швидко розвивалася пром-сть (за-лізообробна, харчова, легка), зростала чисельність нас. (1796 – 17 500, 1859 – 58 200, 1897 – 154 500, 1909 – 205 200 осіб). Відбулася полонізація місц. нас., за рахунок чиновників і військових збільшилася кількість росіян, зросла єврейс. община. 1897 в місті мешкало 2,1 % литовців, 20,1 % росіян, 30,9 % поляків, 40 % євреїв. У громад. житті в. провідне місце посіла рос. мова, вживання польс., а особливо литов. натрапляло на перешкоди з боку властей. На межі 19–20 ст. В. став центром діяльності с.-д. і націоналістичних (литов., польс. і єврейс.) партій. Під час революції 1905–1907 у в. відбувся т. зв. Великий Вільнюський сейм литов. нац.-визвол. руху. До Першої світової війни у в. діяли литов. культ.-освіт. й політ. орг-ції, видавалися газети та ін. Одночасно тут зосереджувалися й польс., єврейс. і білорус. політ. та культ. орг-ції, що викликало нац. напругу.

У ході I світ. війни в. був окупований нім. військами. Після завершення війни Литов. Тариба (рада), що засідала у в. 16 лют. 1918, проголосила незалежність Литви, а в. – столицею Литов. республіки. В боротьбі за в. зіткнулися Литва, Польща і РСФРР. 1922 в. перейшов до Польщі. Литва не визнала прав Польщі на місто. Конституція Литви проголосила в. столицею, спір був винесений на форум Ліги Націй й став причиною конфронтації Литви й Польщі.

У складі Польс. д-ви в. втратив зв’язки з литов. землями, перетворився на провінційне місто без перспективи росту, лише відроджений ун-т мав надрегіональне значення. Число мешканців 1939 досягло довоєн. рівня (209 400). На поч. Другої світової війни 17 верес. 1939 місто зайняли рад. війська, 10 жовт. СРСР передав в. Литві з умовою співробітництва. У в. стали переїжджати держ. установи, число мешканців зросло до 270 000, серед них литовці складали тепер бл. 28 %. Влітку 1940 Литва була окупована рад. військами й тут була проголошена Литов. Рад. Соціаліст. Республіка, столицею якої став в. 14– 15 черв. 1941 з міста відправляли на заслання жертви масового рад. терору. 23 черв. 1941 у в. вибухнуло антирад. повстання. Окуповане гітлерівськими військами місто зазнало руйнувань, жорстоких репресій, методично винищувалося єврейс. та ін. нас. У роки війни загинуло бл. 70 000 мешканців. 13 лип. 1944 в. зайняли рад. війська, місту повернено статус столиці Литов. РСР. Зросла кількість нас. (на 1988 – 577 500 осіб), розвивалася пром-сть, зокрема підпр-ва електроніки та приладобудування ВПК СРСР. в. став культ. центром Литви, де зосереджувалися освіт., науК., культ. заклади. 1988–89 відбулися масові мітинги литов. нац.-визвол. руху під кер-вом громад.-політ. орг-ції «Саюдис» на підтримку т. зв. перебудови. Відновлення незалежності Литви відбулося 1990.

Література

• Dubinski P. Zbiór praw s przywilejów miastu stołecznemu WXL Wilnowi nadanych. Wilno, 1788;
• Baliński M. Historya miasta Wilna, t. 1–2. Wilno, 1837;
• Kraszewski J.I. Wilno od poczatków jego do r. 1750, t. 1–4. Wilno, 1840–1841; Śapoka A. Senasis Vilnius. Chicago, 1963;
• Jurginis J. et al. Vilniaus miesto istorija nuo seniausiu laiku iki Spalio revolucijos. Vilnius, 1968; Vilniaus miesto istorija nuo Spalio revoliucijos iki dabartiniu dienu. Vilnius, 1972;
• Kitkauskas N. Vilniaus pilys. Vilnius, 1989.

Джерела

• Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.

Автор: Зигмантас Кяупа.; url: http://history.org.ua/?termin=Vilnius_mst; том: 1