Магдебурзьке право
Магдебу́рзьке пра́во (німе́цьке (тевтонське) міське́ пра́во) — одна з найбільш поширених правових систем міського самоврядування у Центральній Європі у середні віки.
Сформувалося в Маґдебурзі (земля Саксонія) близько 1235 року в процесі розвитку комунального руху під впливом міст-комун Північної Італії, що входила до складу Рейху. У боротьбі проти герцогів і папи римського у війнах Ґвельфів і Ґібелінів німецькі кайзери шукали опори в містах, підтверджуючи їхню незалежність від феодалів і надаючи їм право на самоврядування. В різних землях Німеччини — Франконії, Швабії, Фризії, Баварії, Тюринґії, Саксонії — на підставі норм традиційного судочинства й німецького звичаєвого права сформувалися системи міського самоврядування — нюрнберзьке, віденське, любецьке, маґдебурзьке, ін. право. Маґдебурзьке право містило в собі норми «Speculum Saxonum» («Саксонського дзеркала»), судових ухвал Маґдебурга, збірку «Саксонський Вейхбільд» і поширилося на групу східносаксонських (остфальська група) міст, міста Бранденбургу, Сілезії, Пруссії, Польщі, частково Чехії та Угорщини. З Польщі маґдебурзьке право прийшло на українські й білоруські землі.
Досі за нормами німецького звичаєвого права, сільську громаду очолював війт, якого призначав власник села; свою посаду війт міг передавати в спадок. З розвитком міст і міського самоврядування посада війта ставала виборною. Мешканці міст звільнялися від суду феодала й самостійно здійснювали врядування господарством. Для допомоги війту обирали колегіальний орган — магістрат, куди мав право бути обраним кожен з ремісників чи купців, що мав міське право «jus civile». Магістрат засідав під головуванням війта. У кінці XIII ст. в магістраті Маґдебурга виникла ще одна виборна колегія — Рада під — керівництвом бурґомістра. Попередній колегіальний орган став називатися Лавою. Рада і Лава розподілили між собою. Якщо в міських судах виникали спірні питання, апеляції можна було подавати до магістрату Маґдебурга.
Встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Маґдебурзьке право не поширювалося на жінок, бідняків, незаконнонароджених, нехристиян (євреїв).
Зміст |
[ред.] Магдебурзьке право в Україні
Магдебурзьке право з'явилося на Русі разом з німецькими колоністами, яких запрошував король Данило I та його наступники. Німці отримали право організовувати в галицьких і волинських містах самоврядні громади (війтівства) з автономними судово-адміністративними інституціями. Відомо про існування в 1287 році війтівств у Львові, Володимирі і Луцьку, згодом - в інших великих містах Галицько-Волинської держави. Очевидно, що в ті часи маґдебурзьке право застосовувалося в руських містах тільки частково, серед німецької людності.
З переходом Галичини (тоді Руського Королівства) під Польщу першим маґдебурзьке право в повному обсязі отримав Львів у 1356 році, а також колишні князівські столиці Галич (1367), Белз (1377), Перемишль (1389), Теребовля (1389), Холм (1392), і міста на русько-польському прикордонні — Сянок (1339), Вишня (1368), Глиняни (1368), Ярослав (1375), Городок (1389), Самбір (1390). Надалі урбанізація Галичини зростала швидкими темпами, що супроводжується стрімким поширенням маґдебурзького права. З початку XV ст. маґдебурзьке право поширилося на решті українських земель. Спочатку в містах, що були центрами воєводств, комітетів — Кам'янець-Подільський (1432), Луцьк (1432, Мукачево (1445), Київ (1494), Брацлав (1497). Протягом XV—XVII століть його отримала більшість міст України. Воно було сприятливим фактором для руського населення в тих містах, де русини становили більшість.
Зразком для міст Галичини й Поділля (тоді Подільське князівство), що належали польській Короні, був магістрат Львова. Обирати або бути обраними до магістрату могли ті міщани Львова, котрі здобули міське право «Jus civile». Його міг отримати тільки повнолітній (не молодший 24 років), законнонароджений християнин чоловічої статі, пристойної поведінки, одружений, що володів нерухомістю в місті. Міське право було довічним, але не спадковим, тобто сини повинні були здобувати його після досягнення повноліття. Магістрат Львова складався з Лави й Ради. Спочатку, як і в Саксонії, Лава мала більше значення, в її руках зосереджувалися всі головні управлінські важелі. У Львові від 1356 р. до неї обирали 7 засідателів (лавників), від 1385 р. — 9-х, а з XV ст. — стало 12 лавників, яких обирали пожиттєво. Лаву очолював війт, котрий був головною посадовою особою в магістраті. Раду обирали для контролю за Лавою. Спочатку до її складу входили 6 радників (райців, консулів), яких обирали на 1 рік. Раду очолював бурґомістр (проконсул), але його посада піддавалася ротації кожного місяця. Тобто щороку обирали 3-ох бурґомістрів — один був представником львівського королівського старости, другий — Ради, третій — від міської громади. Вони по черзі виконували свої обов'язки протягом 1 місяця щоквартально. Також в складі магістрату був виконавчий орган — «Міські слуги». Їх не обирали, а наймали за оплату. Очолював службу прокуратор (ратушний, люнар, шафар, господар). До «міських слуг» належали інстиґатор (прокурор), синдик (адвокат), возний (дрібний судовий виконавець), нотаріус (писар), людвисар (ливарник, пушкар), годинникар, геометр (фортифікатор), лікар, товмач (перекладач), рурмайстер (вассерляйтер, доглядач водогону), мірник (доглядач «міри» на площі Ринок), доглядач «важні» на площі Ринок, воскобійник (доглядач за воском і якістю товарів), відбілювач полотна, яточник (наглядач за ятками на площі Ринок), лазняр (доглядач міської лазні), пургант (прибирач сміття), ключники (на міських брамах), трубач (на ратушній вежі), кат. Також до «міських слуг» належали ціпаки (до 24) (пахолки, гайдуки, міська поліція), їм допомагали драби (до 50), яких наймали тимчасово. На передмістях представляли владу магістрату ландвійти. B їхньому розпоряджкенні були «старші вулиць» (присяжні десятники).
З початку XVI ст. значення Ради зростає. Райців стало теж 12, їх стали обирати пожиттєво. Поступово Рада перейняла всі адміністративні і фінансові справи, Лаві залишилися тільки судові функції. Щоб контролювати Раду у 1577 році створено третю колегію магістрату — «Quadragintavirat» («Колегія 40 мужів», «ґмінна ізба»). Очолював її «реґент», якому підпорядковувався прокуратор з апаратом «міських слуг». У 1578 році створено ще одну колегію в магістраті для контролю над Радою — «Лонґерію», проте її діяльність не була ефективною. Національні громади мали право створювати власні самоврядні органи з обмеженими адміністративними функціями, які здійснювали судочинство за традиційними законами. Цим користувалися вірмени, які обирали старійшин на чолі з «вірменським війтом» і «хуц» (вірменський суд). Проте потужна католицька громада у Львові змогла обмежити вірменське самоврядування і в 1469 заборонено обирати «вірменського війта»; надалі вірменську громаду очолював заступник (єреспохан) з меншими функціями. У Кам'янці (на Поділлі) вірмени змогли втримати свої права, там існував «вірменський магістрат». Русини так само створили в Кам'янці «руський магістрат». Проте у Львові русини не добилися автономної самоврядної організації.
Львівський магістрат був апеляційною інстанцією для магістратів інших міст Руського, Белзького і Подільського воєводств, котрі входили до складу Польської Корони. При виникненні юридичних колізій справи передавалися до львівської Лави, котра отримала це право від короля у 1444 році. Далі справи йшли на розгляд до Кракова.
Міста Волинського, Брацлавського і Київського воєводств, що належали до Великого князівства Литовського, мали неповне магдебурзьке право (ратушні міста). Нерозвиненою залишалася Рада, головні функції належали війтові. Магдебурзьке право розвивалося під впливом місцевих умов і норм традиційного звичаєвого права. Цим воно відрізнялося від ситуації в містах Центральної Європи. В ратушних містах козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники верхівки міського населення) — справами міщан.
Положеннями магдебурзького права керувалися й полкові суди тощо.
Норми магдебурзького права використовувались при всіх офіційних і приватних модифікаціях права в Україні до XIX століття.
[ред.] Скасування Магдебурзького права
На теренах, що відійшли до Московського царства (де не надавалось містам самоуправління), після 1654 року магдебурзьке право залишилося лише у деяких, т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування права припинилося після запровадження 1781 року «Установлення про губернії» і створення нової судової системи.
Указом 1831 року Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р.
В містах Галичини, яка після 1-го поділу Польщі (1772) відійшла до володінь Габсбургів, органи міського самоуправління та суди, створені за магдебурзьким правом, продовжували діяти ще деякий час. Австрійський уряд значно обмежив, а згодом ліквідував їх. У Львові застосування магдебурзького права припинилося 1786 року.
[ред.] Пам'ятки Магдебурзького права
Найпоширеніші в Україні пам'ятки магдебурзького права: «Зерцало саксонів» (1536), «Право цивільне Хелмінське» (1584), «Порядок прав цивільних магдебурзьких» (1557—1559), «Артикули права магдебурзького» (1557). Українським містам магдебурзьке право надали литовські князі, польські королі, російські царі, українські гетьмани.
[ред.] Значення норм Магдебурзького права
Хоч магдебурзьке право не відіграло в Україні тієї ролі, що на Заході, все ж воно, вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою до українських міст, стало одним із важливих чинників культурного правового наближення України до Західної Європи.
[ред.] Література
- Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
- Довідник з історії України. За ред. Підкови І. З., Шуста Р. М., Інст. історичних досліджень Львівського нац. унів. ім. Івана Франка. Видавництво «Генеза», Київ. 2001 ISBN 966-504-439-7
- Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000
[ред.] Див. також
- Категорія:Міста магдебурзького права
- Адміністративний поділ Тернопільської області#Магдебурзьке право
- Волоське право
- Руське право
- Кульмське право
[ред.] Посилання
- Магдебурзьке право // Економічна енциклопедія
- І. Б. Усенко. Магдебурзьке право // Юридична енциклопедія
- П. П. Музиченко. Магдебурзьке право в Україні // Юридична енциклопедія
- Довідник з історії України.За ред. І. Підкови та Р. Шуста.- К.: Генеза, 1993.
- Маґдебурзьке право Львова // Гошко Тетяна. Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV — початку XVII ст. — Львів: Афіша, 2002.
- Сюндюков Ігор. Привілей не дарований, а виборений: Нотатки до історії Магдебурзького права в Україні // День. — 2009. — 20 лютого.
