Магдебурзьке право

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Часткове надання
за Галицько-Волинської держави (війтівства)
Роки згадки
Львів 1287
Володимир (Володимир-Волинський) 1287, 1324
Луцьк 1287
Сянок 1339, 1366
Галич 1351
Ярослав 1351
Перемишль 1353
Надання за Угорщини, Польщі і Литви
Хуст 1329
Тячів 1329
Вишкове 1329
Львів 1356
Сянок 1366
Галич 1367
Вишня
(тепер Судова Вишня Львівської обл.)
1368
Глиняни 1368
Ярослав 1375
Белз 1377
Перемишль 1389
Городок (Львівської обл.) 1389
Теребовля 1389
Самбір 1390
Холм 1392
Бучач 1393, вдруге 1515
Жидачів 1393
Щирець
(тепер смт Львівської обл.)
1397
Мостиська 1404
Коломия 1405
Буськ 1411
Сіль
(тепер Стара Сіль Львівської обл.)
1421
Рогатин 1415
Давидів[1] 1415
Дрищів
(тепер с. Надрічне Тернопільської обл.)
1420
Жуків
(тепер село Тернопільської обл.)
1420
Дрогобич 1422
Сокаль 1424
Дунаїв
(тепер село Львівської обл.)
1424
Краковець 1425
Коропець
(тепер смт. Тернопільської обл.)
1427[2]
Володимир (Володимир-Волинський) 1431
Стрий 1431
Кам'янець (Кам'янець-Подільський) 1432,
частково з 1374
Луцьк 1432
Ходоростав (тепер Ходорів) 1436
Сатанів 1436
Кременець 1438
Олесько
(тепер смт Львівської обл.)
1441
Скала
(тепер смт. Тернопільської обл.)
1443
Нараїв
(тепер село Тернопільської обл.)
1443
Хмільник 1443
Житомир 1444
Мукачеве 1445
Кам'янка-Струмилова
(тепер Кам'янка-Бузька)
1448, 1509 (поновлення)
Язловець 1448
Снятин 1448
Тлумач 1448
Тисмениця 1448
Червоногород
(Тернопільщина; нині не існує)
1448
Смотрич 1448
Бакота 1448
Летичів 1448
Меджибіж 1448
Зіньків 1448
Чемерівці 1448
Краснопіль
(тепер смт. Нижанковичі Львівської обл.)
1449
Бедриківці
(тепер село Тернопільської обл.)
1453
Монастириська 1454
Ярмолинці 1455
Угнів 1462
Нове Місто
(тепер село Львівської обл.)
1463
Бібрка 1469
Куликів
(тепер смт Львівської обл.)
1469,
повторно 1526
Підгайці 1469,
повторно 1539
Гологори
(тепер село Львівської обл.)
1469
Комарне 1473
Золотники
(тепер село Тернопільської обл.)
1485
Чернівці 1488
Рівне 1492
Київ 1494, вперше
перед 1430
Брацлав 1497
Потелич
(тепер село Львівської обл.)
1498
Філіпковце
(тепер село Тернопільської обл.)
1505
Ржищів 1506
Дубно 1507
Підпилип'я 1510
Новогрудок 1511
Ковель 1518
Ягільниця 1518
Язловець 1519
Залізці
(тепер смт. Тернопільської обл.)
1520
Чортків 1522
Золочів 1523
Долина 1525
Острог 1528
Хирів 1528
Бережани 1530
Великі Бірки 1530
Куропатники
(тепер село Тернопільської обл.)
1531
Бар 1540
Торчин 1540
Любомль
(тепер місто Волинської обл.)
1541
Озерна
(тепер село Тернопільської обл.)
1542
Стара Синява 1543
Берестечко 1547
Тернопіль 1548
Тлусте 1548
Устя-Зелене
(тепер село Тернопільської обл.)
1548
Калуш 1549
Буданів 1549
Золотники
(тепер село Тернопільської обл.)
1549
Підкамінь
(тепер смт. Львівської обл.)
1549
Горожанка
(тепер село Тернопільської обл.)
1550
Старий Самбір 1553
Яблунів
(тепер село Тернопільської обл.)
1553
Сухостав
(тепер село Тернопільської обл.)
1553
Чорний Острів 1556
Мацеїв 1557
Гусятин 1558
Бариш
(тепер село Тернопільської обл.)
1559
Костянтинів
(тепер Старокостянтинів)
1561
Журавно 1563
Яричів
(тепер село Новий Яричів Львівської обл.)
1563
Княгиничі
(тепер село Івано-Франківської обл.)
1563
Олика 1564
Копичинці 1564
Риків (тепер Косів) 1565
Добромиль 1566
Проскирів (тепер Хмельницький) 1566
Андріїв
(тепер село Новий Олексинець Тернопільської обл.)
1568
Попівці
(тепер село Тернопільської обл.)
1568
Катеринопіль 1568
Погребище 1569
Яворів 1569
Розділ 1569
Миколаїв (Львівська обл.) 1570
Козлів
(тепер смт Тернопільської обл.)
1577
Літин 1578
Чорнокозинці 1578
Базалія 1578
Немирів
(тепер смт Львівської обл.)
1581
Прилуки 1582
Ляхівці 1583
Новий Заслав 1583
Броди 1584
Березне 1584
Корсунь
(тепер Корсунь-Шевченківський)
1585
Переяслав
(тепер Переяслав-Хмельницький)
1585
Брусилів 1585
Васильків 1586
Біла Церква 1588
Шаргород 1588
Коростень 1589
Лубни 1591
Межирів 1591
Пирятин 1592
Дунаївці 1592
Чигирин 1592
Магерів 1595
Микулинці 1595
Бориспіль 1596
Скалат 1600
Канів 1601
Березна початок 1600-х
Потік
(тепер смт Золотий Потік Тернопільської обл.)
1601
Фастів 1601
Болехів 1603
Жовква 1603
Тетіїв 1606
Голгоча
(тепер село Тернопільської обл.)
1610
Струсів
(тепер село Тернопільської обл.)
1610
Янів
(тепер смт.Івано-Франкове Львівської обл.)
1611
Гостомель 1614
Деражня 1614
Сквира 1616
Тихомель 1616
Касперівці
(тепер село Тернопільської обл.)
1619
Богуслав 1620
Вербів
(тепер село Тернопільської обл.)
1620
Лідихів
(тепер село Тернопільської обл.)
1621
Рава-Руська 1622
Перемишляни 1623
Чернігів 1623
Копайгород 1624
Ніжин 1625
Гоголів 1625
Борщів 1629
Борзна 1634
Золотоноша 1635
Ставище 1635
Вінниця 1640
Пилява 1640
Овруч 1641
Олевськ 1641
Глухів 1644
Кролевець 1644
Лохвиця 1644
Новий Бжезь
(тепер село Збриж Тернопільської обл.)
1646
Козова 1650
Козелець 1656
Сколе 1660
Станиславів (тепер Івано-Франківськ) 1662
Остер 1662
Умань 1663
Винники (тепер смт біля Львова) 1666
Городенка 1668
Маріямпіль 1670-ті
Тартаків 1685
Збараж 1689
Зборів 1689
Кукезів (тепер село у Львівській області) 1699
Окопи Святої Трійці
(тепер с. Окопи Тернопільської обл.)
1700
Гримайлів
(тепер смт. Тернопільської обл.)
1720
Завалів
(тепер село Тернопільської обл.)
1729 (за іншими даними у 1725)
Турка 1730
Гайсин 1744
Кіблич
(тепер село Вінницької обл.)
1744
Полтава 1752[3]
Славута 1754
Іллінці 1757
Печеніжин 1766
Заліщики 1766
Мельниця
(тепер смт Мельниця-Подільська Тернопільської обл.)
1767
Сміла 1773
Балта 1776
Почаїв 1778
Коростишів 1779
Рожнятів 1785
Тульчин 1787
Тараща 1791

Магдебу́рзьке пра́во (німе́цьке (тевтонське) міське́ пра́во) — одна з найпоширеніших правових систем міського самоврядування у Центральній Європі у середні віки.

Сформувалося в Магдебурзі (земля Саксонія) близько 1235 року. В різних землях Німеччини — Франконії, Швабії, Фризії, Баварії, Тюринґії, Саксонії — діяли власні системи міського самоврядування, які сформувалися на підставі норм традиційного судочинства й німецького звичаєвого права; існували нюрнберзьке право, віденське, любецьке, магдебурзьке, ін… Магдебурзьке право містило в собі норми «Speculum Saxonum» («Саксонського дзеркала»), судових ухвал Магдебурга, збірку «Саксонський Вейхбільд» і поширилося на групу східносаксонських (остфальська група) міст, міста Бранденбургу, Сілезії, Пруссії, Польщі, частково Чехії та Угорщини. Наприкінці XIII — сер. XIV ст. галицько-волинські князі і королі надавали магдебурзьке право німецьким колоніям, які виникали у столичних містах Руського Королівства (самоназва Галицько-Волинської держави), а угорські королі — містам Закарпаття, яке входило до складу Угорщини. З переходом Галичини під Польщу в середині XIV ст., магдебурзьке право почало широко застосовуватися в галицьких містах, а згодом поширилося в українських і білоруських землях.

Досі, за нормами німецького звичаєвого права, сільську громаду очолював війт, якого призначав власник поселення; свою посаду війт міг передавати в спадок. З розвитком міст і міського самоврядування посада війта ставала виборною. Мешканці міст звільнялися від суду феодала й самостійно здійснювали врядування господарством. Для допомоги війту обирали колегіальний орган — магістрат, куди мав право бути обраним кожен з ремісників чи купців, що мав міське право «jus civile». Магістрат засідав під головуванням війта. Наприкінці XIII ст. в магістраті Магдебурга виникла ще одна виборна колегія — Рада — під керівництвом бургомістра. Попередній колегіальний орган став називатися Лавою. Рада і Лава розподілили повноваження між собою. Якщо в міських судах виникали спірні питання, апеляції можна було подавати до магістрату Магдебурга.

Право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Воно не поширювалося на жінок, бідняків, незаконно народжених, нехристиян (євреїв).

Магдебурзьке право в Україні[ред.ред. код]

Генеза

Магдебурзьке право з'явилося на Русі разом з німецькими колоністами, яких запрошував король Данило I та його наступники. Німці отримали право організовувати в галицьких і волинських містах самоврядні громади (війтівства) з автономними судово-адміністративними інституціями. Відомо про існування в 1287 році війтівств у Львові, Володимирі і Луцьку, згодом в інших великих містах Галицько-Волинської держави — Сяноку, Галичі, Ярославі, Перемишлі. Очевидно, в ті часи магдебурзьке право застосовувалося в руських містах тільки частково, серед німецької людності. Хоча існують припущення, що воно поширювалося на всіх жителів цих міст вже в Галицько-Волинській державі. Наприклад, у лавничій книзі Перемишля за 1469–1480 роки посилаються на грамоту князя Лева І († бл. 1301) про передачу княжої церкви громаді міста (очевидно руській (давньоукраїнській)), що була самоврядною на німецькому праві[4].

Також відомо, що з 1329 року магдебурзьким правом користувалися закарпатські міста Хуст, Вишкове, Тячів, які перебували під Угорською Короною.

З переходом Галичини під владу польських королів першими магдебурзьке право у повній мірі отримали найбільше тогочасне місто на українських землях — Львів у 1356 році, а також старі князівські столиці: Галич (1367), Белз (1377), Перемишль (1389), Теребовля (1389), Холм (1392). Урбанізація Галичини зростала швидкими темпами, що супроводжувалося стрімким поширенням магдебурзького права.

З початку XV ст. магдебурзьке право поширилося на решті українських земель. Спочатку в містах, що були центрами воєводств, комітатів (у складі Угорського королівства) — Кам'янець-Подільський (1432), Луцьк (1432, Мукачево (1445), Київ (1494; існують здогади про застосування в Києві магдебурзького права за Вітовта, тобто до 1430 року), Брацлав (1497).

Значення

Протягом XV–XVII століть його отримала більшість міст України. Воно було сприятливим фактором для руського населення в тих містах, де русини становили більшість.

Зразком для міст Галичини й Поділля (тоді Подільське князівство), що належали польській Короні, був магістрат Львова. Обирати або бути обраними до магістрату могли ті міщани Львова, котрі здобули міське право «Jus civile». Його міг отримати тільки повнолітній (не молодший 24 років), закононароджений християнин чоловічої статі, пристойної поведінки, одружений, що володів нерухомістю в місті. Міське право було довічним, але не спадковим, тобто сини повинні були здобувати його після досягнення повноліття. Магістрат Львова складався з Лави й Ради. Спочатку, як і в Саксонії, Лава мала більше значення, в її руках зосереджувалися всі головні управлінські важелі. У Львові від 1356 р. до неї обирали 7 засідателів (лавників), від 1385 р. — 9-х, а з XV ст. — стало 12 лавників, яких обирали довічно. Лаву очолював війт, котрий був головною посадовою особою в магістраті. Раду обирали для контролю за Лавою. Спочатку до її складу входили 6 радників (райців, консулів), яких обирали на 1 рік. Раду очолював бургомістр (проконсул), але його посада піддавалася ротації кожного місяця. Тобто щороку обирали 3-ох бургомістрів — один був представником львівського королівського старости, другий — Ради, третій — від міської громади. Вони по черзі виконували свої обов'язки протягом 1 місяця щоквартально. Також в складі магістрату був виконавчий орган — «Міські слуги». Їх не обирали, а наймали за оплату. Очолював службу прокуратор (ратушний, люнар, шафар, господар). До «міських слуг» належали інстиґатор (прокурор), синдик (адвокат), возний (дрібний судовий виконавець), нотаріус (писар), людвисар (ливарник, пушкар), годинникар, геометр (фортифікатор), лікар, товмач (перекладач), рурмайстер (вассерляйтер, доглядач водогону), мірник (доглядач «міри» на площі Ринок), доглядач «важні» на площі Ринок, воскобійник (доглядач за воском і якістю товарів), відбілювач полотна, яточник (наглядач за ятками на площі Ринок), лазняр (доглядач міської лазні), пургант (прибирач сміття), ключники (на міських брамах), трубач (на ратушній вежі), кат. Також до «міських слуг» належали ціпаки (до 24) (пахолки, гайдуки, міська поліція), їм допомагали драби (до 50), яких наймали тимчасово. На передмістях представляли владу магістрату ландвійти. B їхньому розпоряджкенні були «старші вулиць» (присяжні десятники).

З початку XVI ст. значення Ради зростає. Райців стало теж 12, їх стали обирати довічно. Поступово Рада перейняла всі адміністративні і фінансові справи, Лаві залишилися тільки судові функції. Щоб контролювати Раду у 1577 році створено третю колегію магістрату — «Quadragintavirat» («Колегія 40-ка мужів», «ґмінна ізба»). Очолював її «реґент», якому підпорядковувався прокуратор з апаратом «міських слуг». У 1578 році створено ще одну колегію в магістраті для контролю над Радою — «Лонґерію», проте її діяльність не була ефективною. Національні громади мали право створювати власні самоврядні органи з обмеженими адміністративними функціями, які здійснювали судочинство за традиційними законами. Цим користувалися вірмени, які обирали старійшин на чолі з «вірменським війтом» і «хуц» (вірменський суд). Проте потужна католицька громада у Львові змогла обмежити вірменське самоврядування і в 1469 році заборонено обирати «вірменського війта»; надалі вірменську громаду очолював заступник (єреспохан) з меншими функціями. У Кам'янці (на Поділлі) вірмени змогли втримати свої права, там існував «вірменський магістрат». Русини так само створили в Кам'янці «руський магістрат». Проте у Львові русини не добилися автономної самоврядної організації.

Львівський магістрат був апеляційною інстанцією для магістратів інших міст Руського, Белзького і Подільського воєводств, котрі входили до складу Польської Корони. При виникненні юридичних колізій справи передавалися до львівської Лави, котра отримала це право від короля у 1444 році. Далі справи йшли на розгляд до Кракова.

Міста Волинського, Брацлавського і Київського воєводств, що належали до Великого князівства Литовського, мали неповне магдебурзьке право (ратушні міста). Нерозвиненою залишалася Рада, головні функції належали війтові. Магдебурзьке право розвивалося під впливом місцевих умов і норм традиційного звичаєвого права. Цим воно відрізнялося від ситуації в містах Центральної Європи. В ратушних містах козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники верхівки міського населення) — справами міщан.

Положеннями магдебурзького права керувалися й полкові суди тощо.

Норми магдебурзького права використовувались при всіх офіційних і приватних модифікаціях права в Україні до XIX століття.

Магдебурзьке право Києва[ред.ред. код]

  • У XIV–XV ст. Київ перебував під владою литовських князів, що витіснили орду до Криму. За ліберальною політики місто відбудувалося, населення збільшилося. У 1482 році кримський хан Менґлі I Ґерай захопив Київ, вбив містян. Щоб відновити місто, князь Казимир повелів зібрати по Україні 20 тис. майстрів, що локально оселилися в Києві (вулиці Гончарна, Дегтярна і т. д.).
  • У 1494 князь Олександр, син Казимира, із метою пожвавлення економіки міста надав Києву Магдебурзьке право. У 14941497 утворився й запрацював київський магістрат. Кияни отримали право торгувати на території України й Литви. Щороку в місті проводили 2 ярмарки (купці з Вірменії, Сирії, Єгипту, Західної Європи, Білорусі й Московщини). Торги проводилися тричі на тиждень. Київ став центром міжнародної торгівлі. Також було ухвалено «складське право» — іноземні купці частину товарів мали продавати в Києві. Вони зупинялися на Подолі (Гостинний двір). З 1785 магістрат поступово перетворюється на судові установи.
  • Наприкінці XVIII ст. Катерина II зняла привілеї міста, приєднавши його до Малоросії.
  • 16 лютого 1802 Олександр І відновив Магдебурзьке право — цю подію святкували балами й ілюмінаціями три дні, а пізніше на цю честь зібрали гроші на будівництво каплиці й пам'ятника з фонтаном (Пам'ятник Магдебурзькому праву).
  • У 1835 році Микола І остаточно скасував Магдебурзьке право.[5]

Скасування Магдебурзького права[ред.ред. код]

На теренах, що відійшли до Московського царства (де не надавалось містам самоуправління), після 1654 року магдебурзьке право залишилося лише у деяких, т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування права припинилося після запровадження 1781 року «Установлення про губернії» і створення нової судової системи.

Указом 1831 року Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р.

В містах Галичини, яка після 1-го поділу Польщі (1772) відійшла до володінь Габсбургів, органи міського самоуправління та суди, створені за магдебурзьким правом, продовжували діяти ще деякий час. Австрійський уряд значно обмежив, а згодом ліквідував їх. У Львові застосування магдебурзького права припинилося 1786 року.

Пам'ятки Магдебурзького права[ред.ред. код]

Найпоширеніші в Україні пам'ятки магдебурзького права: «Зерцало саксонів» (1536), «Право цивільне Хелмінське» (1584), «Порядок прав цивільних магдебурзьких» (15571559), «Артикули права магдебурзького» (1557). Українським містам магдебурзьке право надали литовські князі, польські королі, українські гетьмани.

Значення норм Магдебурзького права[ред.ред. код]

Хоч магдебурзьке право не відіграло в Україні тієї ролі, що на Заході, все ж воно, вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою до українських міст, стало одним із важливих чинників культурного правового наближення України до Західної Європи.

Поява магдебурзького права тісно пов'язана з перебігом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за надання їм магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань великих феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків тощо. Для центральної влади, яку уособлювали литовський князь чи польський король, дарування тому чи іншому місту магдебурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу розширювати за рахунок міщан свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодальну аристократію.

Запровадження магдебурзького права в українських землях мало надзвичайно важливі наслідки. Насамперед — це захист міського населення від сваволі королівських намісників і великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесел і торгівлі. Це дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його у чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлювало виборну систему органів міського самоврядування та суду, визначало їх функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань та цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочин тощо.

Поширення магдебурзького права на території України сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стали притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства.

Вплив цієї системи не можна назвати однозначно позитивним, адже вона зумовила посилення іноземної колонізації та обмеження прав місцевого населення. Заохочення центральною владою переселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися за часів Вітовта, призвели: 1) до витіснення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці; 2) до загострення проблем в економічній сфері, де серйозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.

Література[ред.ред. код]

  • Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
  • За ред. Підкови І. З., Шуста Р. М. Довідник з історії України. — К: Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
  • Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000
  • Бойко О. Д. Історія України: Навч. посіб. 3-тє вид., доп. — К.: Академвидав, 2007. — 683 с.
  • Багалій Д. Магдебурзьке право в Лівобережній Україні. — Львів, 1990;
  • Владимирський-Буданов М. Ф. Немецкое право в Польше и Литве // Журнал Министерства народного просвещения. — 1868. — Ч. CXXXIX. — С. 467–554, 720–806; Ч. CXL. — С. 519–586 (рос.)
  • Владимирський-Буданов М. Ф. Німецьке право в Польщі й Литві // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV–XVIII в. — Львів, 1904. — Ч. 2. — С. 3-308;
  • Гошко Т. Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI — початок XVII ст.). — Львів, 2002. — 255 с.
  • Грицкевич А. П. Частновладельческие города Белоруссии в XVI–XVIII вв. (социально-экономическое исследование истории городов). Мн., «Наука и техника», 1975. — 248 с. (рос.)
  • Каманин И. Из истории городского самоуправления по магдебургскому праву// Университетские известия. — 1885. — № 2. — С. 52-64 (рос.)
  • Кобилецький М. М. Магдебурзьке право в Україні: (XVI — перша половина XIX ст.): іст.-прав. дослідження / М. М. Кобилецький. — Л.: ПАІС, 2008. — 405 с.;
  • Кобилецький М.M. Магдебурзьке право і його застосування в Україні (XIV — перша половина XIX ст.). — Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. — Львів, 2010. — 40 с.
  • Кистяковский А. Ф. К вопросу о Магдебургском праве// Права, по которым судится малороссийский народ 1743. — К., 1879. — С. 83-110 (рос.)
  • Резніков А. В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис). — Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2007. — 208 с.
  • Тарановский Ф. В. Обзор памятников Магдебургского права западно-русских городов литовской эпохи. Историко-юридическое исследование. — Варшава, 1897 (рос.)
  • Білоус Н. Київ наприкінці XV — у першій половині XVII століття. Міська влада і само- врядування. — К., 2008. — 360 с.
  • Верменич Я., Дмитрук В., Архипова С. Міська історія України: проблема початкового датування. Науково-довідкове видання. — К., 2010.
  • Вовк О. Й. Уставні земські грамоти — джерело українського міського права XIV століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. — 2011. — Випуск № 88. — С. 19 — 23.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. M. Wilamowski. Stanislaw (Ostaszko) z Dawidowa (Dawidowski) h. Wilczekosy (Prus II) (zm. 1442/3) / [[Polski Słownik Biograficzny].— Warszawa — Kraków, 2003.— t. XLII/1, z. 172.— S. 25. (пол.)
  2. M.Kurzej. Kościoł parafialny w Koropcu // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego.— Kraków: «Antykwa», drukarnia «Skleniarz», 2010.— Cz. I.— Tom 18.— 368 s., 508 il.— S. 115. ISBN 978-83-89273-79-6 (пол.)
  3. Існують твердження що МП у Полтаві існувало з XVII ст. проте документи були втрачені під час Північної війни.
  4. Юрій Диба. Найстарша архітектурна спадщина Перемишля у новішому освітленні польських дослідників // Княжа доба: історія і культура.— Львів, 2011. — Вип. 5.
  5. Толочко Л. І., Грибовська О. В. Пам'ятник святому князю Володимиру в Києві.— К.: Техніка, 2007

Посилання[ред.ред. код]