Магдебурзьке право
Магдебу́рзьке пра́во (німе́цьке (тевтонське) міське́ пра́во) — одна з найпоширеніших правових систем міського самоврядування у Центральній Європі у середні віки.
Сформувалося в Маґдебурзі (земля Саксонія) близько 1235 року в процесі розвитку комунального руху під впливом міст-комун Північної Італії, що входила до складу Рейху. У боротьбі проти герцогів і папи римського у війнах Ґвельфів і Ґібелінів німецькі кайзери шукали опори в містах, підтверджуючи їхню незалежність від феодалів і надаючи їм право на самоврядування. В різних землях Німеччини — Франконії, Швабії, Фризії, Баварії, Тюринґії, Саксонії — на підставі норм традиційного судочинства й німецького звичаєвого права сформувалися системи міського самоврядування — нюрнберзьке, віденське, любецьке, маґдебурзьке, ін. право. Маґдебурзьке право містило в собі норми «Speculum Saxonum» («Саксонського дзеркала»), судових ухвал Маґдебурга, збірку «Саксонський Вейхбільд» і поширилося на групу східносаксонських (остфальська група) міст, міста Бранденбургу, Сілезії, Пруссії, Польщі, частково Чехії та Угорщини. З Польщі маґдебурзьке право прийшло на українські й білоруські землі.
Досі за нормами німецького звичаєвого права, сільську громаду очолював війт, якого призначав власник села; свою посаду війт міг передавати в спадок. З розвитком міст і міського самоврядування посада війта ставала виборною. Мешканці міст звільнялися від суду феодала й самостійно здійснювали врядування господарством. Для допомоги війту обирали колегіальний орган — магістрат, куди мав право бути обраним кожен з ремісників чи купців, що мав міське право «jus civile». Магістрат засідав під головуванням війта. У кінці XIII ст. в магістраті Маґдебурга виникла ще одна виборна колегія — Рада під — керівництвом бурґомістра. Попередній колегіальний орган став називатися Лавою. Рада і Лава розподілили між собою. Якщо в міських судах виникали спірні питання, апеляції можна було подавати до магістрату Маґдебурга.
Встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Маґдебурзьке право не поширювалося на жінок, бідняків, незаконнонароджених, нехристиян (євреїв).
Зміст |
Магдебурзьке право в Україні [ред.]
Магдебурзьке право з'явилося на Русі разом з німецькими колоністами, яких запрошував король Данило I та його наступники. Німці отримали право організовувати в галицьких і волинських містах самоврядні громади (війтівства) з автономними судово-адміністративними інституціями. Відомо про існування в 1287 році війтівств у Львові, Володимирі і Луцьку, згодом - в інших великих містах Галицько-Волинської держави. Очевидно, що в ті часи маґдебурзьке право застосовувалося в руських містах тільки частково, серед німецької людності. В Україні раніше за інших магдебурзьке право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року магдебурзьким право користувались Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали місто Санок (1339),потім Львів у 1356 році, а також колишні князівські столиці Галич (1367), Белз (1377), Перемишль (1389), Теребовля (1389), Холм (1392), і міста на русько-польському прикордонні — Сянок (1339), Вишня (1368), Глиняни (1368), Ярослав (1375), Городок (1389), Самбір (1390). Надалі урбанізація Галичини зростала швидкими темпами, що супроводжується стрімким поширенням маґдебурзького права. З початку XV ст. маґдебурзьке право поширилося на решті українських земель. Спочатку в містах, що були центрами воєводств, комітетів — Кам'янець-Подільський (1432), Луцьк (1432, Мукачево (1445), Київ (1494), Брацлав (1497). Протягом XV—XVII століть його отримала більшість міст України. Воно було сприятливим фактором для руського населення в тих містах, де русини становили більшість.
Зразком для міст Галичини й Поділля (тоді Подільське князівство), що належали польській Короні, був магістрат Львова. Обирати або бути обраними до магістрату могли ті міщани Львова, котрі здобули міське право «Jus civile». Його міг отримати тільки повнолітній (не молодший 24 років), законнонароджений християнин чоловічої статі, пристойної поведінки, одружений, що володів нерухомістю в місті. Міське право було довічним, але не спадковим, тобто сини повинні були здобувати його після досягнення повноліття. Магістрат Львова складався з Лави й Ради. Спочатку, як і в Саксонії, Лава мала більше значення, в її руках зосереджувалися всі головні управлінські важелі. У Львові від 1356 р. до неї обирали 7 засідателів (лавників), від 1385 р. — 9-х, а з XV ст. — стало 12 лавників, яких обирали пожиттєво. Лаву очолював війт, котрий був головною посадовою особою в магістраті. Раду обирали для контролю за Лавою. Спочатку до її складу входили 6 радників (райців, консулів), яких обирали на 1 рік. Раду очолював бурґомістр (проконсул), але його посада піддавалася ротації кожного місяця. Тобто щороку обирали 3-ох бурґомістрів — один був представником львівського королівського старости, другий — Ради, третій — від міської громади. Вони по черзі виконували свої обов'язки протягом 1 місяця щоквартально. Також в складі магістрату був виконавчий орган — «Міські слуги». Їх не обирали, а наймали за оплату. Очолював службу прокуратор (ратушний, люнар, шафар, господар). До «міських слуг» належали інстиґатор (прокурор), синдик (адвокат), возний (дрібний судовий виконавець), нотаріус (писар), людвисар (ливарник, пушкар), годинникар, геометр (фортифікатор), лікар, товмач (перекладач), рурмайстер (вассерляйтер, доглядач водогону), мірник (доглядач «міри» на площі Ринок), доглядач «важні» на площі Ринок, воскобійник (доглядач за воском і якістю товарів), відбілювач полотна, яточник (наглядач за ятками на площі Ринок), лазняр (доглядач міської лазні), пургант (прибирач сміття), ключники (на міських брамах), трубач (на ратушній вежі), кат. Також до «міських слуг» належали ціпаки (до 24) (пахолки, гайдуки, міська поліція), їм допомагали драби (до 50), яких наймали тимчасово. На передмістях представляли владу магістрату ландвійти. B їхньому розпоряджкенні були «старші вулиць» (присяжні десятники).
З початку XVI ст. значення Ради зростає. Райців стало теж 12, їх стали обирати пожиттєво. Поступово Рада перейняла всі адміністративні і фінансові справи, Лаві залишилися тільки судові функції. Щоб контролювати Раду у 1577 році створено третю колегію магістрату — «Quadragintavirat» («Колегія 40 мужів», «ґмінна ізба»). Очолював її «реґент», якому підпорядковувався прокуратор з апаратом «міських слуг». У 1578 році створено ще одну колегію в магістраті для контролю над Радою — «Лонґерію», проте її діяльність не була ефективною. Національні громади мали право створювати власні самоврядні органи з обмеженими адміністративними функціями, які здійснювали судочинство за традиційними законами. Цим користувалися вірмени, які обирали старійшин на чолі з «вірменським війтом» і «хуц» (вірменський суд). Проте потужна католицька громада у Львові змогла обмежити вірменське самоврядування і в 1469 заборонено обирати «вірменського війта»; надалі вірменську громаду очолював заступник (єреспохан) з меншими функціями. У Кам'янці (на Поділлі) вірмени змогли втримати свої права, там існував «вірменський магістрат». Русини так само створили в Кам'янці «руський магістрат». Проте у Львові русини не добилися автономної самоврядної організації.
Львівський магістрат був апеляційною інстанцією для магістратів інших міст Руського, Белзького і Подільського воєводств, котрі входили до складу Польської Корони. При виникненні юридичних колізій справи передавалися до львівської Лави, котра отримала це право від короля у 1444 році. Далі справи йшли на розгляд до Кракова.
Міста Волинського, Брацлавського і Київського воєводств, що належали до Великого князівства Литовського, мали неповне магдебурзьке право (ратушні міста). Нерозвиненою залишалася Рада, головні функції належали війтові. Магдебурзьке право розвивалося під впливом місцевих умов і норм традиційного звичаєвого права. Цим воно відрізнялося від ситуації в містах Центральної Європи. В ратушних містах козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада (представники верхівки міського населення) — справами міщан.
Положеннями магдебурзького права керувалися й полкові суди тощо.
Норми магдебурзького права використовувались при всіх офіційних і приватних модифікаціях права в Україні до XIX століття.
Магдебурзьке право Києва [ред.]
- У XIV-XV ст. Київ перебував під владою литовських князів, що витіснили орду до Криму. За ліберальною політики місто відбудувалося, населення збільшилося. У 1482 році кримський хан Менглі-Гирей захопив Київ, вбив містян. Щоб відновити місто, князь Казимир повелів зібрати по Україні 20 тис. майстрів, що локально оселилися в Києві (вулиці Гончарна, Дегтярна і т.д.).
- У 1494 князь Олександр, син Казимира, із метою пожвавлення економіки міста надав Києву Магдебурзьке право. У 1494-1497 утворився й запрацював київський магістрат. Кияни отримали право торгувати на території України й Литви. Щороку в місті проводили 2 ярмарки (купці з Вірменії, Сирії, Єгипту, Західної Європи, Білорусі й Московщини). Торги проводилися тричі на тиждень. Київ став центром міжнародної торгівлі. Також було ухвалено "складське право" - іноземні купці частину товарів мали продавати в Києві. Вони зупинялися на Подолі (Гостинний двір). Із 1785 магістрат поступово перетворюється на судові установи.
- У кінці XVIII ст. Катерина ІІ знімає привілеї міста, приєднавши його до Малоросії.
- 16 лютого 1802 Олександр І відновив Магдебурзьке право - цю подію святкували балами й ілюмінаціями три дні, а пізніше на цю честь зібрали гроші на будівництво каплиці й пам'ятника з фонтаном (Пам'ятник Магдебурзькому праву).
- У 1834 році Микола І остаточно відмінив Магдебурзьке право.[1]
Скасування Магдебурзького права [ред.]
На теренах, що відійшли до Московського царства (де не надавалось містам самоуправління), після 1654 року магдебурзьке право залишилося лише у деяких, т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування права припинилося після запровадження 1781 року «Установлення про губернії» і створення нової судової системи.
Указом 1831 року Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р.
В містах Галичини, яка після 1-го поділу Польщі (1772) відійшла до володінь Габсбургів, органи міського самоуправління та суди, створені за магдебурзьким правом, продовжували діяти ще деякий час. Австрійський уряд значно обмежив, а згодом ліквідував їх. У Львові застосування магдебурзького права припинилося 1786 року.
Пам'ятки Магдебурзького права [ред.]
Найпоширеніші в Україні пам'ятки магдебурзького права: «Зерцало саксонів» (1536), «Право цивільне Хелмінське» (1584), «Порядок прав цивільних магдебурзьких» (1557—1559), «Артикули права магдебурзького» (1557). Українським містам магдебурзьке право надали литовські князі, польські королі, українські гетьмани.
Значення норм Магдебурзького права [ред.]
Хоч магдебурзьке право не відіграло в Україні тієї ролі, що на Заході, все ж воно, вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою до українських міст, стало одним із важливих чинників культурного правового наближення України до Західної Європи.
Поява магдебурзького права тісно пов'язана з перебігом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за надання їм магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань великих феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків тощо. Для центральної влади, яку уособлювали литовський князь чи польський король, дарування тому чи іншому місту магдебурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу розширювати за рахунок міщан свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодальну аристократію.
Запровадження магдебурзького права в українських землях мало надзвичайно важливі наслідки. Насамперед це захист міського населення від сваволі королівських намісників і великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесел і торгівлі. Це дало можливість певною мірою «європеїзувати» міське життя, ввести його у чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлювало виборну систему органів міського самоврядування та суду, визначало їх функції, регламентувало діяльність купецьких об'єднань та цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочин тощо.
Поширення магдебурзького права на території України сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства.
Вплив цієї системи не можна назвати однозначно позитивним, адже вона зумовила посилення іноземної колонізації та обмеження прав місцевого населення. Заохочення центральною владою переселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися ще за часів Вітовта, призвели до витіснення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці, а також до загострення проблем в економічній сфері, де серйозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї.
Література [ред.]
- Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
- Довідник з історії України. За ред. Підкови І. З., Шуста Р. М., Інст. історичних досліджень Львівського нац. унів. ім. Івана Франка. Видавництво «Генеза», Київ. 2001 ISBN 966-504-439-7
- Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000
- Бойко О.Д. Історія України: Навч. посіб. 3-тє вид., доп. — К.: Академвидав, 2007. — 683 с.
- Багалій Д. Магдебурзьке право в Лівобережній Україні. – Львів, 1990;
- Владимирський-Буданов М. Ф. Немецкое право в Польше и Литве // Журнал Министерства народного просвещения. – 1868. – Ч. СХХХІХ. – С. 467-554, 720-806; Ч. CXL. – С. 519-586; Його ж. Німецьке право в Польщі й Литві // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV – XVIII в. – Львів, 1904. – Ч. 2. – С. 3-308;
- Гошко Т.Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI – початок XVII ст.). – Львів, 2002. – 255 с.
- Грицкевич А. П. Частновладельческие города Белоруссии в XVI— XVIII вв. (социально-экономическое исследование истории городов). Мн., «Наука и техника», 1975. – 248 с.;
- Каманин И. Из истории городского самоуправления по магдебургскому праву// Университетские известия. – 1885. – № 2. – С. 52–64.
- Кобилецький М.М. Магдебурзьке право в Україні: (XVI - перша половина XIX ст.): іст.-прав. дослідження / М.М. Кобилецький. - Л.: ПАІС, 2008. - 405 с.;
- Кобилецький М.M. Магдебурзьке право і його застосування в Україні (XIV – перша половина XIX ст.). – Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. – Львів, 2010. – 40 с.
- Кистяковский А.Ф. К вопросу о Магдебургском праве// Права, по которым судится малороссийский народ 1743. – К., 1879. – С. 83-110;
- Резніков А.В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис). - Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2007. - 208 с.
- Тарановский Ф.В. Обзор памятников Магдебургского права западно-русских городов литовской эпохи. Историко-юридическое исследование. – Варшава, 1897.
- Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. Міська влада і само- врядування. – К., 2008. – 360 с.
- Верменич Я., Дмитрук В., Архипова С. Міська історія України: проблема початкового датування. Науково-довідкове видання. – К., 2010.
- Вовк О. Й. Уставні земські грамоти – джерело українського міського права XIV століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2011. – Випуск № 88. – С. 19 – 23.
Див. також [ред.]
- Категорія:Міста магдебурзького права
- Адміністративний поділ Тернопільської області#Магдебурзьке право
- Волоське право
- Руське право
- Кульмське право
Посилання [ред.]
- ↑ Толочко Л. І., Грибовська О. В. Пам'ятник святому князю Володимиру в Києві.-К.: Техніка, 2007
- Магдебурзьке право // Економічна енциклопедія
- І. Б. Усенко. Магдебурзьке право // Юридична енциклопедія
- П. П. Музиченко. Магдебурзьке право в Україні // Юридична енциклопедія
- Довідник з історії України.За ред. І. Підкови та Р. Шуста.- К.: Генеза, 1993.
- Маґдебурзьке право Львова // Гошко Тетяна. Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV — початку XVII ст. — Львів: Афіша, 2002.
- Сюндюков Ігор. Привілей не дарований, а виборений: Нотатки до історії Магдебурзького права в Україні // День. — 2009. — 20 лютого.
