Реформація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Реформація
95Thesen.jpg
* 95 тез
* Формула згоди
* Контрреформація
Протестантизм
95Thesen.jpg
Реформація
Доктрини протестантизму

Дореформаційні рухи

Вальденси • Гусити • Катари • Лолларди


Реформаційні церкви

Англіканство • Анабаптизм • Кальвінізм • Лютеранство • Цвінгліанство


Постреформаційні рухи

Армія спасіння ·  Баптизм ·  Квакери ·  Меноніти ·  Пієтизм • Пуританство • П'ятидесятництво • Харизматизм


«Велике пробудження»

Рівайвелізм • Методизм • Євангелізм • Учні Христа

Реформа́ція (від лат. reformatio - перетворення, виправлення) — християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи у XVI столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.

Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.

Передумовою до Реформації була криза папства у 14-15 ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав в суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень Констанцького собору 14141418 років (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 14311449 років (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату (умови) 1448 року щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ-ім і папою Миколаєм V.

Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.

Ініційований Мартіном Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви — появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.

Причини Реформації[ред.ред. код]

Протестантизм
95Thesen.jpg
Реформація
Доктрини протестантизму

Дореформаційні рухи

Вальденси • Гусити • Катари • Лолларди


Реформаційні церкви

Англіканство • Анабаптизм • Кальвінізм • Лютеранство • Цвінгліанство


Постреформаційні рухи

Армія спасіння ·  Баптизм ·  Квакери ·  Меноніти ·  Пієтизм • Пуританство • П'ятидесятництво • Харизматизм


«Велике пробудження»

Рівайвелізм • Методизм • Євангелізм • Учні Христа

Середньовічна карикатура на Олександра VI: Я є Папа

Протягом всього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в пануючий на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно, як у світському феодальному суспільстві розташовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру градуювали за феодальними ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал, церква в різних державах Європи володіла до 1/3 кількості всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали[1]. Узурпуючи таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільство, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.

Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і всюди в Європі почалося формування нового класу, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — класу буржуазії. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але їй було потрібно зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму в першу чергу простотою та дешевизною: меркантильній буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величні собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати й примножувати свої підприємства. Відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою, вся дорога організація церкви з її Папою, кардиналами, єпископами, монастирями й церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йшла назустріч національній буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на час врятована від загибелі. У Німеччині, наприклад, де центральна влада була примарною і Папська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойна поведінка первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювала, адже їхні настанови для простих людей повязані з невибагливістю та утриманням від розкоші, йшли в розріз з їхнім власним життям. Не останню роль зіграла також торгівля індульгенціями, безсоромний продаж яких викликав обурення щиро віруючих людей.

Крім економічного і національного гніту передумовою Реформації послужили гуманізм і змінене інтелектуальне середовище Європи. Критичний дух епохи Відродження дозволив по-новому поглянути на всі явища культури, в тому числі і на релігію. Акцент Відродження на індивідуальність і особисту відповідальність допоміг критично переглянути церковну структуру, а мода на давні рукописи та першоджерела звернула увагу людей на невідповідність першохристиянства і сучасної церкви. Люди з пробудженим розумом і мирським світоглядом ставали критично налаштованими до релігійного життя їх часу в особі католицької церкви.

Предтечі Реформації[ред.ред. код]

Джон Вікліф

Економічний тиск, помножений на утиски національних інтересів, викликав ще в XIV столітті протест проти авіньйонських пап в Англії. Виразником невдоволення мас тоді став Джон Вікліф, професор Оксфордського університету, що проголосив необхідність знищення всієї папської системи і секуляризації монастирсько-церковної землі[2]. Вікліф з огидою ставився до «полону» і розколу і після 1379 почав виступати проти догматизму римської церкви з революційними ідеями. У 1379 році він зазіхнув на авторитет Папи Римського, висловивши у своїх творах ідею про те, що Христос, а не Папа Римський, є главою церкви. Він стверджував, що Біблія, а не церква, є єдиним авторитетом віруючого і що церква повинна будуватися за образом Нового Завіту. Щоб підкріпити свої погляди, Вікліф зробив Біблію доступною людям на їхній рідній мові. До 1382 був закінчений перший повний переклад Нового Заповіту англійською мовою. Миколай Герфордський закінчив переклад більшої частини Старого Завіту англійською мовою в 1384. Таким чином, вперше англійці мали повний текст Біблії своєю рідною мовою. Вікліф пішов ще далі і в 1382 році виступив проти догмату про передіснування, хоча римська церква вважала, що сутність елементів змінюється при незмінній зовнішній формі. Вікліф стверджував, що речовина елементів залишається незмінною, що Христос є духовно присутнім під час цього таїнства і відчувається вірою. Прийняти погляд Вікліфа означало визнати, що священик не може впливати на спасіння людини шляхом заборони йому приймати тіло і кров Христа при євхаристії. Хоча погляди Вікліф були засуджені в Лондоні і в Римі, його вчення про рівність у церкві було застосовано до економічного життя селянами і сприяло селянському повстанню 1381 року. Студенти з Чехії, що навчалися в Англії, перейняли його вчення й привезли до себе на батьківщину, де воно стало ґрунтом для ідей Яна Гуса[3].

Чехія в цей час переживала засилля німецького духовенства, яке прагнуло придбати ділянки на Куттенберських копальнях[4]. Ян Гус, пастор Віфлеємської каплиці, що навчався в Празькому університеті і приблизно в 1409 у став його ректором, читав твори Вікліфа і засвоїв його ідеї. Проповіді Гуса припали на час підйому чеської національної свідомості, виступів проти влади Священної Римської імперії в Чехії. Гус пропонував реформу церкви в Чехії, схожу з тією, яку проголошував Вікліф[5]. Прагнучи спинити народне невдоволення, імператор Сигізмунд I і Папа Римський Мартін V ініціювали церковний собор у Констанці, на якому Ян Гус і його сподвижник Ієронім Празький були проголошені єретиками і спалені на багатті. Єретиком проголошувався і Джон Вікліф[6].

Лютеранська Реформація[ред.ред. код]

Реформація в Німеччині[ред.ред. код]

Початок Реформації в Німеччині[ред.ред. код]

У Німеччині, яка на початок XVI століття все ще залишалася політично роздробленою, невдоволення церквою поділяли практично всі стани: селян розоряла церковна десятина і посмертні побори, продукція ремісників не могла конкурувати з продукцією монастирів, яка не оподатковувалася, церква розширювала свої земельні володіння в містах, погрожуючи перетворити городян у довічних боржників[7]. Все це, а також величезні суми грошей, які Ватикан вивозив з Німеччини[8], і моральний занепад духовенства, послужило приводом до виступу Мартіна Лютера, який 31 жовтня 1517 прибив до дверей Віттенберзької Замкової церкви свої «95 тез». У них доктор богослов'я виступав проти продажу індульгенцій і влади Папи над відпущенням гріхів. У проповідованому ним ученні він проголошував, що церква і духовенство не є посередником між людиною і Богом. Він оголосив помилковими претензії папської церкви на те, що вона може давати людям за допомогою таїнств «відпущення гріхів» і «порятунок душі» в силу особливих повноважень від Бога, якими вона нібито наділена. Основне положення, висунуте Лютером, наголошувала, що людина досягає «спасіння душі» (або «виправдання») не через церкву і її обряди, а за допомогою віри, дарованої йому безпосередньо Богом[9].

Також Лютер спростував авторитет Священного Переказу, тобто постанов церкви і папські декрети, відводячи роль єдиного джерела релігійної істини Святого Письма[9].

Папство спочатку не виявило особливої ​​занепокоєності його виступом. Сутички між різними чернечими орденами були не рідкісним явищем, так що і цього разу Папа вважав це «чернечою сваркою». Однак Лютер, заручившись підтримкою Фрідріха, курфюрста Саксонського, не поступався надісланим папським емісарам, у той же час зобов'язуючись не поширювати свої ідеї за умови, що мовчання будуть зберігати і його противники[10].

Однак події на Лейпцизькому диспуті змусили його перервати мовчання. Висловивши підтримку Яну Гусу і недовіру церковному собору, що засудив його, Лютер прирік себе на прокляття і розрив відносин з церквою. Наступним кроком було те, на що до цього практично ніхто не наважувався: 10 грудня 1520 а на очах великого натовпу громадян Лютер спалив Папську буллу, в якій засуджувалися його погляди. Тут у справу втрутилася світська влада. Новообраний імператор Священної Римської імперії Карл V викликав Лютера на імперський сейм у Вормсі з метою переконати його відмовитися від своїх поглядів — аналогічно тому, як сто років раніше подібну спробу зробив Імператор Сигізмунд відносно Гуса. Лютеру дали два дні, щоб дати відповідь на питання про те, чи готовий він відмовитися від нього. В кінці другого дня Лютер, стоячи перед імператором, оточеним верховними світськими і духовними правителями Німеччини, відповів: «На тому стою. Не можу інакше. Хай допоможе мені Бог». Шляху назад більше не було. Згідно з Вормським едиктом, Лютер був оголошений поза законом на території Священної Римської імперії.

Другий етап Реформації[ред.ред. код]

Після Вормського едикту почалися перші репресії проти прихильників Лютера. Так, папський легат Джіроламо Алеандер, який і сприяв прийняттю імператором цього рішення, після сейму попрямував в Нідерланди, де за його намовою були спалені два ченці, які стали першими мучениками Реформації .

Фрідріх Мудрий вирішив не залишати свого професора без захисту. Для цього Лютер по дорозі з Вормса був викрадений групою людей курфюрста, причому сам Фрідріх не знав, де знаходиться Лютер, щоб не брехати, якщо імператор Карл V його запитає про це[11]. Лютер був поміщений у віддалений замок Вартбург, де про його перебування знав тільки секретар курфюрста Георг Спалатін. У Вартбурзі Лютер зайнявся перекладом спершу Нового Завіту, а потім і всієї Біблії на німецьку мову.

Разом з цим у Німеччині виступ Лютера на Вормському рейхстазі сколихнув широкі народні маси, які виходячи зі своїх станових інтересів по-різному трактували вчення Лютера.

У відсутність Мартіна в місті Віттенберг розгорнувся бюргерський рух, на чолі якого стали Андреас Карлштадт і Габріель Цвіллінг. Учасники цього руху вимагали негайних радикальних перетворень, зокрема засуджували католицькі меси, схвалювали ліквідацію чернечих обітниць і вихід ченців з монастирів[12], часто при цьому висловлюючи своє невдоволення у формі погромів католицьких храмів. На противагу «тілесному заколоту» Цвіллінга і Карлштадта, Лютер запропонував ідею «духовного заколоту» (мирного шляху Реформації), яка не отримала широкої підтримки серед населення[12].

Протягом цього часу у Лютера були вагомі підстави сподіватися на втілення своєї ідеї «духовного заколоту»: імперське правління всупереч папській буллі 1520 р. і Вормському едикту 1521 не забороняло реформаторські «нововведення» остаточно і безповоротно, переносячи остаточне рішення на майбутній рейхстаг чи церковний собор. Скликані рейхстаги відкладали розгляд справи до скликання церковного собору, лише забороняючи Лютеру друкувати нові книги.

Однак слідом за рухом радикального бюргерського угруповання, що супроводжується стихійними виступами народних мас, у країні відбувся виступ імперського лицарства. У 1523 році частина лицарів на чолі з Ульріхом фон Гуттеном і Францем фон Зіккінгеном, незадоволені своїм становищем в імперії, підняли повстання, проголосивши себе продовжувачами справи Реформації. Завдання піднятому Реформацією руху Гуттен бачив у тому, щоб підготувати весь німецький народ до такої війни, яка приведе до піднесення лицарства і перетворення його в пануючу політичну силу у визволеній від римського засилля імперії[9]. Дуже швидко лицарське повстання було придушене, але воно показало, що прагнення Лютера здійснити Реформацію мирним шляхом вже не здійсняться. Доказом цього стала Селянська війна на чолі з Томасом Мюнцером, що розгорілася незабаром.

Селянська війна Томаса Мюнцера[ред.ред. код]

Селянська війна стала наслідком тлумачення селянськими масами ідей Реформації як призову до соціальних перетворень. Багато в чому цим настроям сприяло вчення Томаса Мюнцера, який у своїх проповідях закликав до заколоту, соціально-політичного перевороту. Однак нездатність селянських мас і бюргерства згуртуватися у спільній боротьбі призвела до поразки війни[9].

Після закінчення Селянської війни на рейхстагу в Шпайєрі 1526 року дію Вормського едикту на вимогу німецьких князів було припинено. Однак через три роки там же Вормський едикт був підтверджений, що викликало протест шести німецьких князів і декількох імперських міст. За назвою цього документа — Шпайєрською протестацією — прихильники Реформації надалі почали іменуватися протестантами[13].

В 1527 році Лютером були зроблені візитації в парафії, які тепер вважалися євангелічними. Результат був невтішним: реформатора вразило глибоке невігластво не лише парафіян, а й керівників парафій. У результаті Лютер написав дві книги — Малий Катехізис, призначений для мирян, і Великий Катехізис, призначений для пасторів. У них Лютер дав своє тлумачення Десяти заповідей, молитви Отче наш, Символу віри, виклав, у чому смисл і як відбуваються таїнства хрещення і причастя.

В 1529 році Філіпом Гессенський здійснив спробу об'єднати зусилля прихильників Лютера і Цвінглі в ході спільного диспуту. Однак у підсумку учасники Марбурзького диспуту не змогли домовитися по одному пункту з шістнадцяти. Цей пункт стосувався реальної присутності Плоті і Крові Христа в євхаристії. В результаті Лютер відмовився визнати в Цвінглі одновірця.

Аугсбурзький рейхстаг і продовження Реформації[ред.ред. код]

Аугсбурзький рейхстаг

На наступному рейхстазі в Аугсбурзі протидіючі сторони зробили спробу домовитися. Лютеру було заборонено брати участь в імперських зборах, в результаті він направив делегатом на сейм свого друга й однодумця Філіппа Меланхтона, який представив там документ, згодом названий Аугсбурзьким сповіданням. Прихильники католицизму висунули свої аргументи проти тексту, які були озвучені, проте письмовий текст прихильникам Реформації не було надано. Але останні встигли записати аргументи опонентів зі слуху. Як відповідь Меланхтоном під керівництвом Лютера був написаний більш об'ємний текст — Апологія Аугсбурзького сповідання. Це були перші документи, в яких було більш-менш послідовно викладено догматичне вчення нового релігійного руху.

У ході рейхстагу віросповідні тексти були складені і прихильниками Цвінглі, що отримали назву Тетраполітанське сповідання.

Після Аугсбурзького рейхстагу протестантськими князями почав формуватися оборонний Шмалькальденський союз, натхненником створення якого став Філіпп, ландграф Гессенський.

Реформація в Німеччині після смерті Лютера[ред.ред. код]

Відразу ж після смерті Лютера протестантів Німеччини чекало суворе випробування. Здобувши ряд перемог над турками і французами, імператор Карл V вирішив зайнятися внутрішніми справами. Уклавши союз з папою і Вільгельмом Баварським, він направив свої війська на землі князів-учасників Шмалькальденського союзу. У результаті Шмалькальденської війни війська протестантів були розгромлені, в 1547-му військами імператора був захоплений Віттенберг, який уже майже 30 років був неофіційною столицею протестантського світу (могила Лютера за наказом імператора не була розграбувана), а курфюрст Саксонський Йоганн-Фрідріх і ландграф Філіп опинилися у в'язниці. У підсумку, на рейхстазі в Аугсбурзі 15 травня 1548 року був оголошений інтерим — угода між католиками і протестантами, за якою протестанти були змушені піти на значні поступки. Однак втілити план Карлу не вдалося: протестантизм встиг пустити на німецькій землі глибоке коріння і давно вже був релігією не тільки князів і купців, а й селян і рудокопів, у результаті чого проведення інтериму зустрічало запеклий опір.

Тоді з ініціативи Моріца групою помірних протестантських теологів на чолі з Меланхтоном був вироблений більш прийнятний для лютеран текст інтеріму, однак і він викликав негативну реакцію з боку непримиренних прихильників Реформації, які отримали назву гнесіолютеран. Конфлікт між ними і прихильниками Меланхтона тривав майже 30 років.

У 1552 протестантський Шмалькальденсикий союз разом з французьким королем Генріхом II почав проти імператора другу війну, що закінчилася їх перемогою. Після другої Шмалькальденської війни протестантські та католицькі князі уклали з імператором Аугсбурзький мир (1555 р.), який встановив гарантії свободи віросповідання для імперських класів (курфюрстів, світських і духовних князів, вільних міст і імперських лицарів). Але, незважаючи на вимоги лютеран, Аугсбурзький мир не надав права вибору релігії підданим імперських князів і лицарів. Малося на увазі, що кожен правитель сам визначає віросповідання в своїх володіннях. Пізніше це положення трансформувалося в принцип «чия влада, того й віра» (лат. cujus regio, ejus religio). Поступкою католиків щодо конфесії підданих стала фіксація в тексті угоди права на еміграцію для жителів князівств, які не бажали прийняти релігію свого правителя, причому їм гарантувалася недоторканність особи і майна.

Німецькі богослови — автори «Формули Злагоди»

Однак, вирішення політичних суперечок не поклало край суперечкам догматичним. Після смерті Лютера його найближчий помічник Меланхтон не зміг зберегти єдність лютеран. Він постійно намагався знайти компроміс — то з католиками, то з реформатами, що викликало незадоволення гнесіолютеран. У результаті, лютеранські богослови майже на 30 років виявилися втягнутими в запеклі теологічні суперечки. Не обійшлося навіть без страт незгодних, що, однак, викликало загальне обурення. Крім іншого, подібні суперечки не сприяли згуртованості лютеран перед особою зовнішнього противника, тому в справу втрутилися правителі німецьких земель. У 1576 році за ініціативою курфюрста Августа Саксонського в Торгау відбулося обговорення попередніх матеріалів, складених Якобом Андрее і Мартіном Хемніцем, був складений документ «Torgisches Buch», розісланий різним церквам для ознайомлення з їх думкою. До 1580 року робота була практично закінчена, підсумковий документ отримав назву Формули Злагоди. З виробленням Формули Злагоди і створенням корпусу Книги Злагоди основні теологічні суперечки всередині Євангелічної Церкви були завершені[14].

Реформація в Данії і Норвегії[ред.ред. код]

Реформація в Данії пов'язана з ім'ям Ганса Тауса, який після навчання у Віттенберзі почав проповідувати лютеранські ідеї на батьківщині. Спроба церковних ієрархів влаштувати суд над «датським Лютером» не увінчалася успіхом, так як йому протегував король Фредерік I. У 1530 у на церковному синоді в Копенгагені Таус захистив «символ віри» датських протестантів — «43 копенгагенські статті».

Офіційно ж євангелічно-лютеранська Церква була визнана державною при сині Фредеріка I — Крістіані III, який використовував проведення Реформації в політичних цілях. Однак Крістіан III і до вступу на престол був вірним прибічником лютеранства і з 1528 року ввів лютеранські богослужіння на своїх землях в Шлезвігу. Зробивши Реформацію законом, Крістіан III змістив католицьких єпископів і провів секуляризацію всієї церковної власності, в результаті чого королівська земельна власність зросла втричі: королю належало більше половини земель в країні[15]. На прохання короля Крістіана Меланхтон надіслав до Данії досвідченого священика-реформатора Йоганнеса Бугенхагена, який очолив проведення Реформації в країні. У результаті, Реформація в Данії орієнтувалася на німецькі зразки. За оцінкою датських істориків, «Данія з введенням Лютеранської Церкви стала в церковному відношенні на тривалий час німецької провінцією»[16] У 1537 році за наказом короля була створена комісія з «учених людей» для розробки положення нової церкви, куди увійшов і Ганс Таус. З складеним укладенням був ознайомлений Лютер, і з його схвалення у вересні того ж року новий церковний закон був затверджений.

У 1550 у датською мовою була видана Біблія. Особливістю Реформації в Данії було ставлення до монастирів, які не були закриті, хоча й обкладені податками. Нових послушників приймати не дозволялося. У результаті монастирі існували ще 30 років після початку церковних реформ. Більшість же парафіяльних священиків не стали жертвувати своїми місцями і влилися в нову церковну структуру.[17]

Церковна реформація в Норвегії була також проведена датським королем Крістіаном III, який поширив на країну дію датської церковної ординації 1537 року, визначала становище нової релігії у церкві. Спроба норвезького архієпископа Олава Енгельбректссона перешкодити введенню нової релігії виявилася безуспішною. Більше того, боротьба за збереження старої церкви привела до остаточної втрати Норвегією самостійності і перетворення її в «датську провінцію», про що було офіційно оголошено в Копенгагені[18].

Реформація у Швеції та Фінляндії[ред.ред. код]

Тріумф Густава Васа. Жінка в жовтій сукні — Католицька Церква

У 1517 році брати Олаус (Олаф) і Лаврентій (Ларс) Петрі, сини коваля з Еребру, які приїхали до Німеччини для здобуття освіти, стали свідками виступів Мартіна Лютера проти зловживань у Римо-католицької Церкви. У 1518 році Олаус повернувся в Швеції і став дияконом і вчителем Стренгнеської церковної школи. Спочатку до виступів Петрі негативно поставилися не тільки церковні ієрархи, а й звичайні парафіяни, які кидали у проповідника камінням і палицями. Негативно поставився до проповіді нового вчення, і новий король Густав Васа, яким в 1523 році був виданий указ, який забороняв під загрозою позбавлення майна і смертної кари вивчати твори Лютера. Однак складна внутрішньополітична ситуація змусила короля шукати як нових союзників усередині країни, так і додаткові джерела фінансування свого правління. До того ж в 1524 році виник конфлікт між королем і папою Клементом VII з приводу обрання нового архієпископа. У результаті відносини з папством були перервані і більше не поновлювалися.

Реформа Церкви в Швеції здійснювалася поступово. З 1525 року почалося проведення богослужінь на шведській мові, в 1526 році був виданий Новий Заповіт, а в 1541 році — вся Біблія, і король зобов'язав всі церкви купити нові книги.[19]

У 1527 році на Вестеросском риксдагу главою Церкви був проголошений король, а майно монастирів було конфісковано на користь корони. Справами Церкви стали керувати світські особи, призначені королем.

У 1531 році архієпископом Швеції став брат Олаус Лаврентій. Під його керівництвом в 1536 році в Уппсале відбувся Церковний собор, на якому лютеранські церковні книги були визнані обов'язковими для всієї Швеції. Целібат був скасований. У 1571 році Лаврентієм Петрі був розроблений «Шведський церковний статут», в якому визначалося організаційна структура та характер самоврядної Шведської Церкви. Пастори і миряни отримували можливість вибирати єпископів, однак остаточне затвердження кандидатів стало прерогативою короля.[20]

Разом з тим необхідно відзначити, що через відсутність запеклого протистояння між римськими католиками і прихильниками Реформації, що мав місце в країнах Центральної Європи, відмінності в зовнішньому характері богослужінь реформованої і Римо-католицької Церкви були мінімальні. Тому шведський обряд прийнято вважати зразком високоцерковной традиції в лютеранстві. Також формально вважається, що Церква Швеції має Апостольську Наступність, так Лаврентій Петрі був ординований в єпископи Петром Магнуссоном, єпископом Вестероським, посвяченим у свій сан в Римі.

Реформація була проведена і в Фінляндії, в той час заявляє частиною королівства Швеції. Першим лютеранським єпископом у Фінляндії (в Або) став Мікаель Агрікола, який склав перший буквар фінської мови і перевів на фінський Новий Заповіт і частини Старого Заповіту.

Реформація в Прибалтиці[ред.ред. код]

Реформація в Прибалтиці почалася з земель Тевтонського ордена. У 1511 у його гросмейстером був обраний Альбрехт Бранденбурзький. Він намагався проводити незалежну від Польщі політику, внаслідок чого в 1519 у поляки спустошили всю Пруссію. Тоді Альбрехт вирішив скористатися розповсюдженням в Пруссії реформації, в 1525 року секуляризував орден і отримав його від польського короля в лен як герцогство. Імператор німецький скинув Альбрехта, папа відлучив його від церкви, але Альбрехт не відмовився від своєї справи[21].

Реформаційні процеси досить рано торкнулися землі Лівонської конфедерації. Вже в 1520-ті роки тут виступали учні Лютера Йоганн Бугенхаген, Андреас Кнопкен і Сільвестр Тегетмейер[22]. Реформатором Дерпта був Мельхіор Хоффман. Їх проповіді знайшли живий відгук як серед дворян, так і серед бюргерів і міської бідноти. У результаті в 1523–1524 рр.. основні католицькі церкви в Таллінні і Ризі були розгромлені, а католицьке духовенство вигнано. Ніколаусом Раммом частини Біблії були перекладені на латиську мову. У 1539 році Рига увійшла до складу протестантських міст. Ландтаг в Валмієрі в 1554 році проголосив свободу віри, що фактично означало перемогу лютеранства[23]. Але торжество того чи іншого віровчення в різних частинах колишньої Лівонської конфедерації багато в чому було зумовлено тим, кому вони стали належати після Лівонської війни.

Активно поширювалося нове вчення і в Великому князівстві Литовському. У 1547 році литовською мовою Мартінасом Мажвідасом було перекладено євангелічний катехізис[24]. Як це часто бувало, він став взагалі першою книгою литовською мовою, так що автору крім власне перекладу довелося створювати литовський алфавіт і основні правила читання. У 1550 році Аугсбурзьке сповідання прийняв Каунас. На якийсь час вся Литва стала протестантською (переважаючими конфесіями стали лютерани і реформати), проте крім цього тут почалася активна проповідь соцініанства, що, багато в чому полегшило завдання Контрреформації.

Анабаптисти[ред.ред. код]

Після поразки у Селянській війні анабаптисти довго не виявляли себе відкрито. Тим не менш, їх вчення досить успішно поширювалося, причому не тільки серед селян і ремісників. На початку 30-х років велика їх кількість знаходилося в Західній Німеччині.

Іоанн Лейденський на хрещенні дівчат

У результаті в 1533 році влада в Мюнстері була захоплена анабаптистами на чолі з Іоанном Лейденським. У місті була встановлена ​​теократична диктатура, а Іоанн Лейденський оголошений царем. Майно городян було усуспільнено, а фактично його господарем став цар, що купався у своєму палаці в немислимій розкоші. Так само було оголошено багатоженство, так що лише царських дружин було 18. Положення ж жителів Мюнстера, що не складали оточення Іоанна стало катастрофічним, в результаті чого вони вважають для себе благом повернути владу колишнього сюзерена міста — католицького архієпископа, війська якого увірвалися в місто в липні 1535. На цьому кривава історія Мюнстерської комуни була завершена. Відтоді й дотепер Мюнстер є одним із оплотів католицизму в Німеччині.

Після розгрому Мюнстерської комуни решта анабаптистських громад піддалися жорстоким гонінням як з боку католицької, так і протестантської влади. Велика їх частина була розгромлена. Решта анабаптистів: меноніти на заході Європи, переважно в Нідерландах, і хаттеріти — на сході (Моравія) стали проповідувати крайню форму пацифізму, що включає відмову від служби в армії, володіння зброєю, неприйняття присяги і т. д., що знову викликало у влади невдоволення проти їхнього способу життя. У результаті протягом наступних декількох сотень років вони емігрували в Америку або до Росії.

Непрямими спадкоємцями анабаптистів є баптисти, що з'явилися в XVI столітті в Англії. В наш час[Коли?] це одна з найчисленніших християнських конфесій.

Кальвіністська Реформація[ред.ред. код]

Реформація в Швейцарії[ред.ред. код]

Ситуація, аналогічна німецькій, склалася і в Швейцарії, де авторитет католицької церкви впав через зловживання, розпусту і невігластво кліриків. Монопольне становище церкви в області ідеології тут також було підірване успіхами світської освіти і гуманізму. Однак тут, у Швейцарії, до ідеологічних передумов додалися суто політичні: місцеве бюргерство прагнуло перетворити конфедерацію незалежних один від одного кантонів у федерацію, секуляризувати церковні землі, заборонити військове найманство, яке відволікало робочі руки від виробництва[25].

Однак подібні настрої переважали лише в так званих міських кантонах країни, де вже зародилися капіталістичні відносини. У консервативніших лісових кантонах зберігалися дружні відносини з католицькими монархіями Європи, армії яких вони і постачали найманцями.

Тісний зв'язок політичного та ідеологічного протесту і породив рух Реформації у Швейцарії, найяскравішими представниками якого виступили Ульріх Цвінглі і Жан Кальвін.

Доктрина Цвінглі мала риси схожості з лютеранством, але й чимало відрізнялася від нього. Як і Лютер, Цвінглі спирався на Святе Письмо і відкидав «Святий Переказ», різко критикував схоластичне богослов'я, відстоював принципи «виправдання вірою» і «загального священства». Ідеалом для нього була ранньохристиянська церква. Він не визнавав того, що не можна було, на його погляд, обгрунтувати свідченням Священного Писання, і тому відкидав церковну ієрархію, чернецтво, поклоніння святим, безшлюбність духовенства. У критиці обрядів католицької церкви він йшов далі Лютера. Головна богословська відмінність між ними полягала у різному трактуванні причастя, що носила у Цвінглі більш раціоналістичний характер. Він бачив у євхаристії не таїнство, а символ, обряд, що відбувається на спогад про спокутну жертву Христа. У той час, як Лютер йшов на союз з князями, Цвінглі був прихильником республіки, докоряв тиранії монархів і князів[26].

Ідеї ​​Цвінглі отримали широке поширення у Швейцарії за його життя, але після загибелі реформатора поступово були витіснені кальвінізмом та іншими течіями протестантизму.

Стрижневим положенням вчення Жана Кальвіна було вчення про «загальне приречення», згідно з яким Бог наперед визначив кожній людині її долю: одним — вічне прокляття і скорботу, іншим, обраним, — вічне спасіння і блаженство. Людині не дано змінити свою долю, вона може лише вірити в свою обраність, прикладаючи свою працьовитість і енергію, щоб досягти успіху у мирському житті. Кальвін стверджував духовний характер причастя, вважав, що Божу благодать при його здійсненні отримують лише обрані[27].

Ідеї ​​Кальвіна отримали поширення як у Швейцарії, так за її межами, послуживши основою для Реформації в Англії і Нідерландської революції.

Реформація в Шотландії[ред.ред. код]

У Шотландії початково прояв ідей Лютера жорстоко придушувався: парламент спробував заборонити поширення його книг[28]. Однак ця спроба була в значній мірі невдала. Лише вирішальний вплив політичного фактора (шотландські лорди шляхом підтримки англійського протестантизму сподівалися позбутися від французького впливу) узаконив Реформацію.

Реформація в Нідерландах[ред.ред. код]

Основні передумови Реформації в Нідерландах визначалися, як і в інших європейських країнах, поєднанням соціально-економічних, політичних, культурних змін зі зростанням у різних верствах суспільства невдоволенням католицькою церквою — її привілеями, багатствами, поборами, невіглаством і аморальністю духовенства. Важливу роль у поширенні реформаційних ідей зіграла також опозиція політиці, що проводилася урядом, який жорстоко переслідував інакодумців, аж до прирівнювання єретичних поглядів до злочину проти держави.

Поява перших протестантів в Нідерландах за часом практично збігається з проповіддю Лютера[29], проте ні лютеранство, що проповідувало вірність сюзерену (яким для Нідерландів був іспанський король), ні анабаптизм не отримали в країні значної кількості прихильників. З 1540 року тут почав поширюватися кальвінізм, так що до 1560 у більшість населення були реформатами[30]. Саме кальвінізм став ідеологічною основою Нідерландської революції, яку крім релігійного невдоволення викликала економічна і національна політика короля Філіппа II.

Реформація у Франції[ред.ред. код]

Як і в багатьох інших країнах Реформація у Франції виникла на грунті, підготовленому гуманістичними ідеями, проповідували тут Ж. Лефевр д'Етаплем і Г. Брісон (єпископом у Мо). У 20-30-х роках XVI ст. серед багатих городян і плебейських мас поширення набули лютеранство і анабаптизм. Новий підйом реформаційного руху, але вже у формі кальвінізму, відноситься до 40-50-их років. «Кальвінізм з'явився у Франції ідеологічним прапором як соціального протесту плебейства і новонародженої буржуазії проти феодальної експлуатації, так і опозиції реакційно-сепаратистської феодальної аристократії королівському абсолютизму, який утверджувався тоді; останній же для зміцнення своєї влади використовував у Франції не реформацію, а католицизм, стверджуючи в той же час незалежність французької католицької церкви від папського престолу (королівське галліканство). Опозиція різних верств абсолютизму вилилася в так звані Релігійні війни, що закінчилися перемогою королівського абсолютизму і католицизму[31]».

Реформація в Англії[ред.ред. код]

Реформація в Англії проводилася на відміну від інших країн «зверху», з волі монарха Генріха VIII, який таким чином намагався порвати з папою і Ватиканом, а також зміцнити свою абсолютну владу. При Єлизаветі I була складена остаточна редакція англіканського символу віри (так звані «39 статей»). У «39 статтях» визнавалися і протестантські догмати про виправдання вірою, про Святе Письмо як єдине джерело віри і католицький догмат про єдинорятівну силу церкви (з деякими застереженнями). Церква стала національною і перетворилась у важливу опору абсолютизму, її очолював король, а духовенство підпорядковувалося йому як частина державного апарату абсолютистської монархії. Богослужіння відбувалося англійською мовою. Відкидалося вчення католицької церкви про індульгенції, про шанування ікон і мощів, було зменшено число свят. Разом з цим визнавалися таїнства хрещення і причастя, була збережена церковна ієрархія, а також літургія і пишний культ, характерні для католицької церкви. Як і раніше стягувалася десятина, яка стала надходити на користь короля і нових власників монастирських земель.

Росія і Реформація[ред.ред. код]

Як такої Реформації в Росії не було. Тим не менш, з огляду на тісні контакти з державами Центральної Європи, так само як і військові сутички, в Росії стали з'являтися майстри, а також військовополонені, яким російськими царями було дозволено сповідувати свою віру.

Наймасовіше переселення відбулося під час Лівонської війни, під час якої углиб Російського Царства потрапляли не тільки ремісники, але навіть ієрархи лютеранської церкви. Так в 1556 р. до Москви у складі посольства їздив єпископ міста Або фінський реформатор Мікаель Агрікола. У 1569 р. в складі наступного посольства був єпископ Турку Паавалі Юстен. Це посольство російським царем було заслано в Муром, де і перебувало протягом 2 років.[32]

Надалі в Москві (і низці торгових міст, наприклад, в Архангельську) існували «німецькі слободи», де жили протестанти та діяли протестантські церкви. Російська влада зазвичай не втручалися в їхнє внутрішнє життя, іноді співпрацюючи з керівництвом громади в покаранні єресей (наприклад, страта проповідника Квіріна Кульмана в кінці XVII ст.)

Богословське осмислення Реформації в Росії починається вже незабаром після виступу Лютера. Воно згадується у Максима Грека, причому той, відкидаючи позитивну програму Лютера, згоден з ним з приводу оцінки папства. До 1640-их років відноситься сатиричний віршований «Переказ на Лютор» московського книжника Івана Насєдки, що спирався на досвід полемічних творів українця Захарія Копистенського. З протестантським впливом ряд дослідників асоціює діяльність Петра I з перетворення Російської православної церкви (скасування патріархства з підпорядкуванням церкви світській владі, обмеження на чернецтво).

Втім, до лютеран у Росії періодично відносили досить екзотичних осіб. У старообрядницькій книзі «Винограді Російському» розповідається про якогось Вавилова, що прославився своїми аскетичними подвигами і був спалений у 1666 році: «бяше .. роду іноземска, віри люторскія, вчення художня, вся художественния науки прошед .. в славній паріжстей академії учівся задоволена літа, мови ж багатьма .. добро і всеізрядне ведий глаголати»[33].

Контрреформація[ред.ред. код]

Докладніше: Контрреформація

Реформація викликала відповідну реакційну політику з боку Католицької Церкви, яка отримала назву Контрреформація. У результаті католицькими залишилися Італія, Іспанія, південь Німеччини, частина кантонів Швейцарії, Ірландія. В кінці XVI століття католицизм переміг на півдні Нідерландів (сучасної Бельгії) і в Речі Посполитій. Франція виявилася державою, де державною релігією був католицизм, однак протестанти довгий час користувалися правом вільного віросповідання.

Карта показує поширення Реформації та Контрреформації в Європі (не вказані Іспанія та Італія)

Контрреформація мала як зовнішню, так і внутрішню сторони. Якщо зовні це проявлялося в насильницькому придушенні реформаторського руху шляхом переслідування протестантів, поширення інквізиції і створення Індексу заборонених книг, то внутрішньо це були процеси, які можна назвати реформацією в самій католицькій Церкві.

У 1536 у папа Павло III створив спеціальну комісію, до складу якої запросив членів товариства «Каплиця Божественної любові», які склали звіт, що в багатьох зловживаннях в Католицькій церкві були винні папи і кардинали, що ставили меркантильні інтереси вище від духовних[34]. У 1545 році з ініціативи Павла III був скликаний Тридентський собор, який повинен був дати відповідь на багато важливих духовні питання сучасності. На соборі, який тривав протягом понтифікату кількох пап, були прийняті не тільки рішення з догматичних питань, але і сформульовані декрети у зв'язку з церковним зловживаннями.

Перед смертю Павло III покаявся в непотизмі[35]. Наступні папи, хоча і не проявляючи послідовності, але також боролися з цим явищем. Крім цього папи вели боротьбу за відновлення морального обличчя кліру католицької церкви. Так, Павло IV (учасник комісії Павла III) вигнав з Рима 113 єпископів, що незаконно залишили свої єпархії, при ньому сотні ченців були відправлені знову у свої монастирі. Переслідуванню піддавалися навіть кардинали, запідозрені в аморальності[36].

Крім цього, були засновані чернечі ордени нового типу — театинці, капуцини, урсулинки і єзуїти. Останні зайнялися активною пропагандою католицизму як у протестантських країнах, так і на територіях, де до цього взагалі не було християнських місіонерів. При вступі в орден єзуїт давав присягу не тільки генералові, а й самому папі. Багато в чому завдяки діяльності єзуїтів вдалося повернути до складу Католицької церкви Річ Посполиту.[37]

Підсумки Реформації[ред.ред. код]

Вестфальський мир 1648 року остаточно закріпив ті зміни, які сталися на карті Європи в результаті Реформації, в тому числі й існування нових держав. Більше значних релігійних воєн в континентальній Європі не велося. У результаті прихильники лютеранства становили більшість населення в Північній Німеччині, Данії, Скандинавії, Прибалтиці. Реформати ж переважали в Шотландії та Нідерландах, а також кількох кантонах Швейцарії, хоча послідовники цього віровчення були і в Угорщині, Центральній Німеччини та Франції. В Англії утвердилася Англіканська Церква.

Представники невеликих протестантських конфесій збереглися практично по всій Північній і Центральній Європі, проте часто вони піддавалися переслідуванням як з боку католицьких, так і з боку протестантських державних структур. Надалі багато хто з них виїхали до Америки або емігрували до Росії.

Підсумки реформаційного руху неможливо охарактеризувати однозначно. З одного боку християнського світу, який об'єднував всі народи Європи під духовним керівництвом Папи Римського, більше не існувало, так само як і не існувало єдиної християнської культури. Єдина церква була замінена безліччю національних церков, які часто знаходилися в залежності від світських правителів, тоді як раніше клірики могли апелювати до папи в якості арбітра. З іншого боку, національні церкви сприяли зростанню національної свідомості народів Європи. При цьому істотно підвищився культурний та освітній рівень жителів Північної Європи, яка до цього була як би околицею християнського світу — необхідність вивчення Біблії приводила до зростання як початкових навчальних закладів (в основному у формі парафіяльних шкіл), так і вищих, що виразилося в створенні університетів для підготовки кадрів національних церков. Для деяких мов спеціально була розроблена писемність, щоб мати можливість видавати на них Біблію.

Проголошення духовної рівності стимулювало розвиток уявлень про рівність політичному. Так, в країнах, де більшість становили реформати, мирянам надавалися великі можливості в управлінні церквою, а громадянам — в управлінні державою[38].

В економічному плані Реформація сприяла зміні старих феодальних економічних відносин на нові капіталістичні. Прагнення до економії, до розвитку промисловості, до відмови від дорогих розваг (так само як і дорогих богослужінь) сприяло накопиченню капіталу, який вкладався в торгівлю і виробництво. У результаті протестантські держави почали випереджати в економічному розвитку католицькі та православні. Навіть сама етика протестантів сприяла розвитку економіки[39]

Вплив Реформації на Україну[ред.ред. код]

Реформація, як церковно-релігійна і політично-соціальна течія почалася наприкінці 14 століття і тривала кілька століть у Західній Європі (звідки поширилася й на Україну), пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих народів та створивши низку протестантських церков.

Реформація була спрямована однаково як проти догм і устрою, так і проти економічного і політичного становища Католицької церкви (секуляризація церковних земель тощо). На відміну від понаднаціонального характеру Католицької церкви, що вживала у богослужбі латинську мову, діячі Реформації вводили живі мови у церкві, а тим самим і в літературу багатьох народів, зміцнюючи їхню національну свідомість і культурний розвиток. Реформація охопила різні соціальні верстви і цілі держави, а також спричинила між ними гострі зудари, що виявилися у довготривалих війнах.

На Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у 16 ст. з Чехії, через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса і гуситські війни, а також через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в 16 ст. реформаційні течії дуже поширилися серед маґнатів і шляхти. Чимала кількість маґнатів і шляхти: Радзівіли, Воловичі, Кишки, Любинецькі, Морштини, Фірлеї, Сапіги, Гойські, Ходкевичі, Сенюти, Холоневські, Чапличі, Войнаровські, Немиричі та ін. — були захоплені ідеями Реформації. Реформаційні рухи особливо сильно почали проникати на Україну після Люблінської унії 1569, проте вони не охопили усього обширу українських земель і всіх прошарків населення. Однак, поруч з іншими чинниками, Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство, для яких загрожена католицьким наступом, особливо після Берестейської унії 1596, «руська» віра набрала ознак національної ідентичності. Провідник православної опозиції до унії, князь: Василь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні 1599.

Чималий відгук Реформація мала у церковно-культурній ділянці. Чеські переклади св. Письма були знані на українських землях у 16 ст., з'явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову такі твори, як «Новий Заповіт» В. Негалевського (1581), Євангеліє В. Тяпинського у кін. 16 ст., Пересопницьке Євангеліє (1556—61), базовані переважно на протестантських текстах. Ці переклади вживано не тільки для приватного читання, але й при богослужбах («Тріодіон», 1664). Одночасно ширилася проповідь живою мовою, а у релігійній полеміці тією ж мовою брали участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Таким чином, під впливом Реформації, поряд з традиційною в Україні церковно-слов'янською та з новопоширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна українсько-білоруська мова, як мова письменства. Особливо характерні були публікації католиків руською мовою (як «Катехизм или наука всім православним христіяном…», 1585) та двомовні паралельні публікації окремих творів, — українсько-білоруською і польською мовами.

У освітній ділянці визначилася низка реформаційних шкіл, що іноді перевищували своїм рівнем католицькі, і в них охоче вчилася українсько-білоруська молодь (наприклад, соцініянські й аріанські школи на Волині).

Реформація посилила традиційну рису української церкви — її соборноправність, що особливо виявилося у діяльності церковних братств (16-17 ст.). Братчики практикували читання св. Письма, не тільки на сходинах, але і вдома, стежили за поведінкою своїх членів, мали нагляд над церковними справами, контролювали діяльність священиків і єпископів, аж до виступів проти декого з них, як «ворога істини» (Статут Львівського Братства, 1588). Єпископи не погоджувалися з такими широкими повноваженнями світського елементу, і їхній перехід на унію з Римом був у деякій мірі спричинений реформаційними впливами у православних громадах.

У царині соціально-політичній Реформація в Україні позначилася також зростанням національної свідомості й політичної активності козаччини, яка, переймаючи у першій половині 17 ст. провід українсько-національного життям, ставила щораз більший опір польському пануванню в Україні й активно підтримувала православну церкву проти наступу католицизму. Шукаючи союзників проти Польщі, козаччина, у своїй зовнішній політиці, почала орієнтуватися також на допомогу протестантських держав (Швеція, Трансільванія, Бранденбурґ).

Але вплив і успіхи Реформації в Україні не були тривалими. Пов'язана з прогресивними релігійними течіями, Реформація опинилася між двох протилежних сил — католицькою Польщею й православною Україною, ворожих між собою, але й ворожих до протестантизму. Успішна боротьба католицької церкви (особливо ордену єзуїтів) і польського уряду проти протестантизму й неґативне ставлення православної церкви до «люторів», зокрема до поширеного в шляхетських колах Правобережжя антитринітаризму та інших радикальних протестантських течій, позбавили Реформацію певної соціальної бази, а перемога української національної визвольної революції у середині 17 ст. відкривала в Україні шлях іншим культурно-політичним течіям та впливам (бароко).

Реформація в широкому сенсі[ред.ред. код]

У широкому сенсі слова реформація це відновлення, перетворення або перебудова, поновлення або повернення колишнього але поліпшеного стану (інституції, суспільства, держави).


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Література[ред.ред. код]

Наукові праці (по Реформації в цілому)
  1. Джерела з історії Реформації. — М., 1906. — Вип. 1-2
  2. Зноско-Боровський, М. Православ'я, римо-католицтво, протестантизм і лютеранство. — Загорськ, 1991.
  3. Ковальський, Ян Веруша Папи і папство. — 236 с.
  4. Культура епохи Відродження і Реформації. — Л., 1981
  5. Леметр, Н. Католики та протестанти: релігійний розкол XVI століття в новому висвітленні / / ВИ. — 1995. — № 10
  6. Нариси історії західного протестантизму. — М., 1995
  7. Смирнов, М. Ю. Реформація і протестантизм: Словник. — 196 с.
  8. Соловйов, Е. Ю.Політико-юридичні завоювання Реформації / / Філософія епохи ранніх буржуазних революцій. — М., 1983
  9. Фромм, Е.Втеча від свободи. — М., 1990
  10. Стефан Цвейг Совість проти насильства: Кастеллио проти Кальвіна. — 238 с.
  11. Шаблон:Книга: Епоха Реформації. Європа
  12. Жукоцкий В. Д. Реформація як універсалія культури: перегук епох і поколінь / / Жукоцкий В. Д., Жукоцкая З. Р. Російська Реформація XX століття: статті з культурософії совєтизму. — М.: Новий хронограф, 2008, с. 4-52
Наукові праці (по Реформації — по країнах)
  1. Англійська реформація: документи і матеріали. — М., 1990
  2. Бецольда, Ф. фон.Історія Реформації в Німеччині. — Спб., 1900
  3. Дементьєв, Г. А.Введення реформації в Швеції. — Спб., 1892
  4. Дементьєв, Г. А.Введення реформації в Данії. — Спб., 1900
  5. Макаров, І. В.Нариси історії Реформації у Фінляндії. — СПб.: Реноме, 2007
  6. Клібанов, А. І.Реформаційні рухи в Росії в XIV — першій половині XVI ст. М., 1960
  7. Ліфшиц, Г. М.Реформационное рух в Чехії та Німеччини. — Мінськ, 1978
  8. Смирин, М. М.Німеччина епохи Реформації та Великої Селянської війни. — М., 1962
  9. Соколов, В.Реформація в Англії. — М., 1881
  10. Чістозвонов, А. М.Реформація як фактор німецької історії XVI ст. / / Середні віки. — М., 1985. — Вип. 48
Теологічні праці
Біографії
  1. Гобрій, Іван &% 2FvRO83ql3nxrTBe% 2FYeKevNQ7% 2Bhd28TdHR% 2Fw6HBxw8n3GaV6qlDj% 2FBg% 3D% 3D Лютер. — 513 с.
  2. Прозорівська, Б.Мартін Лютер. Його життя і реформаторська діяльність. — Спб, 1994
  3. Флауер, А.Життя і віра М. Лютера. — Спб, 1994
  4. Ян Гус; Лютер; Кальвін; Цвінглі; Патріарх Никон: Біографічні розповіді. — 2-ое вид.. — 521 с.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Гобрій, І. Лютер — С. 5 — 18
  2. Лозинський С. Г. Історія папства. — С. 165
  3. Керні, Е. Дорогами християнства. Історія церкви. — С. 145–146
  4. Лозинський С. Г. Історія папства. — С. 187
  5. Керні, Е. Дорогами християнства. Історія церкви. — С. 146
  6. Лозинський С. Г. Історія папства. — С. 192
  7. Єрмолаєв, В. А. Гейльбронськую програма: Програма німецького радикального бюргерства у селянській війні 1525. — 262 с.
  8. Лютер називає цифру в 300 тис. гульденів, щороку одержуваних з Німеччини Папським двором («До християнського дворянства …»)
  9. а б в г Смирин, М. М. Історія середніх віків у двох томах. — 2-е вид.. — 325 с.
  10. Керні, Е. Дорогами християнства. Історія церкви. — С. 168
  11. Geoffrey Elton,Reformation Europe: 1517–1559,London: Fontana, 1963, 53; Diarmaid MacCulloch,Reformation: Europe's House Divided, 1490–1700,London: Allen Lane, 2003, 132.
  12. а б Голубкіна, Ю.А. Соціально-політичні погляди та позиція Мартіна Лютера під час другого періоду ранньобуржуазної революції в Німеччині (1521-1524 рр.).. — 26 с.
  13. Керні, Е. Дорогами християнства. Історія церкви. — С. 171
  14. Бенгт Хегглунд, «Історія теології», СПб, «Светоч», 2001, стор.234 — 239
  15. Історія середніх віків / За ред. Сказкіна. — М.: Вища школа, 1977. — С.246
  16. Danmarks historie. Kopenhavn, 1963. Bd 6 S 195
  17. О. В. Чернишова, Ю. Д. Комаров. Церква в скандинавських країнах. — М., 1988. — С. 79-82
  18. О. В. Чернишова, Ю. Д. Комаров. Церква в скандинавських країнах. — М., 1988. — С. 121
  19. Murray R. Svenska kyrkans historia. Stockholm, 1978, р.26
  20. О. В. Чернишова, Ю. Д. Комаров «Церква в скандинавських країнах», Москва, Наука, 1988, стор 9-12
  21. Albert, Duke of Prussia
  22. Реформація в Лівонії
  23. Євангелічно-Лютеранська Церква Латвії
  24. Мартінас Мажвідас — творець
  25. Сказкин, С.Д., Чістозвонов, О.М. Історія середніх віків у двох томах. — 2-е вид.. — 325 с.
  26. Історія середніх віків у двох томах. Т. 2./Под ред. Карпова. — М.: Изд-во Моск. ун-ту.: Наука, 2005. — С. 131–132
  27. Історія середніх віків у двох томах. Т. 2./Под ред. Карпова. — М.: Изд-во Моск. ун-ту.: Наука, 2005. — С. 134–135
  28. J. KirkDictionary of Scottish Church History and TheologyWright DF et al (eds) Edinburgh 1993 p694
  29. Чістозвонов, А. Н. Нідерландська буржуазна революція XVI століття. — 191 с.
  30. Кернс Ерл, «Дорогами Християнства», Москва, Протестант, 1992, стор 267
  31. [Реформація / / енциклопедії]
  32. Павло Юстен. Посольство в Московію 1569–1572 рр.. СПб., 2000.
  33. Пустозерск проза, Москва, Московський робочий, 1989
  34. Кернс Ерл. Дорогами Християнства. — М., 1992. — С. 286
  35. Ковальський Ян Веруша, «Папи і Папство», Москва, ІПЛ, 1991, стор 182
  36. Ковальський Ян Веруша, «Папи і Папство», Москва, ІПЛ, 1991, стор 184
  37. Кернс Ерл, «Дорогами Християнства», Москва, Протестант, 1992, стор 292
  38. Кернс Ерл, «Дорогами Християнства», Москва, Протестант, 1992, стор 299
  39. Макс Вебер. «Протестантська етика і дух капіталізму», М. 2003